Путін понизив авторитет своєї країни до найнижчого рівня за весь час її існування

Росія, яка ніколи не знала справжньої свободи, стверджує, що може принести її іншим

 

 

Libertatea.ro, Румунія

У Європі вельми уважно стежать за подіями, що відбуваються на її східних теренах. Особливо за вчинками російського керівництва, яке намагається подавати себе діючим в рамках визначених цивілізаційних правил. Та щоразу чомусь чинить так, що не лише у європейців очі лізуть на лоба. Про таке розповідає у своїй недавній кореспонденції відомий нам румунський вчений і дипломат Теодор Баконскі. Цього разу він аналізує документ, поширений представництвом Росії в ООН. У світових ЗМІ про це вже повідомлялося. А ось погляд на такий факт румунського політика чудово доповнює порушену ними тему.

На початку матеріалу «Історія повторюється спочатку як трагедія, а згодом як фарс: Путін і велика боротьба з капіталістичною експлуатацією» автор так і зазначає, що Путін довів свою країну, колись не позбавлену похмурої величі, до найнижчого рівня престижу за весь час її існування. Про що свідчать чимало фактів, серед них і документ, надісланий восени до ООН, «що показує нам вождя, якому стає дедалі тісніше у своєму стахановському комбінезоні, з піднятим кулаком проти соціальної несправедливості, спричиненої англо-американською імперіалістичною гідрою».

…Реконструкція імперської ідентичності… зіткнулася з порядком денним кадебістської касти…

Щодо змісту такого документу Теодор Баконські робить висновок, що пострадянська дипломатія ближча до інтернаціоналістично-пролетарського етносу, який пропагував СРСР, ніж до колишньої царської Росії, яка — в рамках Священного союзу між престолом і вівтарем — протистояла модернізаційним і ліберальним європейським політичним течіям. І Теодор Баконські (свого часу посол Румунії при Ватикані) звертається до порівняно нещодавніх подій, що спостерігалися за хаотичного керівництва РФ Бориса Єльцина, коли Росія, здавалося б, прагнула засудити злочини СРСР, порвати з комуністичним минулим і відновити свою добільшовицьку історію. Путін також намагався деякий час слідувати у цих напрямах. Як президент, він підтверджував роль Російської православної церкви в офіційному житті держави, освятив убиту родину Миколи ІІ і навіть заявив про готовність наблизити свою величезну батьківщину до західних цінностей. Та «реконструкція імперської ідентичності, однак, зіткнулася з порядком денним кадебістської касти — знаменитих силовиків — які стали розкішною олігархією, контрольованою Кремлем: радикальна дерадянізація повністю викрила б злочини НКВС/КДБ і довела б справжню суть нового режиму, заснованого на елітному здобутку ФСБ». А оскільки це не подобалося «власть имущим» в Росії, «тому, щойно зміцнивши свій особистий авторитет, Путін оголосив розпад СРСР найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, реабілітував (принаймні неявно) Сталіна та засудив Леніна, у проєкті конституції якого він надавав республікам СРСР занадто багато автономії від Москви».

…Радикальна дерадянізація повністю викрила б злочини НКВС/КДБ і довела б справжню суть нового режиму, заснованого на елітному здобутку ФСБ…

І що у такому разі сьогодні можна відзначити в Росії, якщо вона зважилася «виправляти помилки» далеких своїх державотворців? Автор пише: «Навіть якщо стиль особистої влади, прийнятий Путіним, залишився «царським» — оскільки він здійснюється у відреставрованих палацах Романових — Росія останнього десятиліття не почувалася комфортно у форматі G8, де вона діяла як толерований кудюрчик, надаючи перевагу поверненню до «позаблокової» риторики» держав, що розвиваються, які, як і СРСР, виборюють «новий, кращий і більш справедливий міжнародний порядок».

Цікаво, що автор порівнює суть акцій Путіна з тим, як свого часу чинив давнішній керівник Румунії — Ніколає Чаушеску. Не ставши поки що космополітичним автократом епохи Інтернету, Володимир Путін почав нагадувати його, «професійного революціонера», який продовжував відстоювати сталінізм під час зміцнення, а потім і розпаду соціалістичного табору. Автор кореспонденції так і зазначає, що у поширеному в ООН документі можна побачити прагнення Росії очолити Глобальний Південь проти євро-американських «гнобителів». Замість того, щоб бути запасним колесом у лімузині капіталістичної Півночі, Путін подає себе лідером країн, що розвиваються і кидають виклик pax Americana через самопроголошений доброчесний неліберальний альянс, покликаний демонтувати західну гегемонію.

Що ще можна побачити у такому проєкті? Автор зазначає, що «декларація держав, солідарних щодо стану світових подій» просить можливих прихильників відмовитися від «зобов’язання» держав ООН зайняти позицію щодо конфлікту в Україні та… в Африці, Азії чи на Близькому Сході. І проводити кампанію за дипломатичне розв’язання війни в Україні, а також сприяти експорту фасованого зерна та добрив з України, Росії та Білорусі та, очевидно, повернутися до колишнього ідеалу «іноземного невтручання у внутрішні справи», щоб уникнути «нової холодної війни». При подальшому розгляді поданого проєкту між його рядками, звертає увагу автор, можна побачити «палку і відверту пропозицію повернутися до ідеї про те, що всі корумповані, недемократичні та ревізіоністські режими повинні підтримати військову авантюру Путіна, мільярдера-поза законом, який захищав права та прагнення злиденних бідних, диктаторів, які, як відомо, позбавлені арсеналів високих технологій, зберігають анахронічні правила, встановлені на рівні СОТ, ДНЯЗ або МВФ».

Оскільки виконували такий наказ про поширення документу підлеглі російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, то зрозуміло, що головне їхнє завдання — «намацати ґрунт, щоб зменшити масову ізоляцію Росії від світового форуму, який відбувався у Нью-Йорку». І якщо підхід, який тут аналізується, не містить жодного механізму інституціоналізації антизахідних «бунтівників», то він є нічим іншим, як простою дипломатичною жестикуляцією, мета якої — навіяти громадській думці, що Росія ще не втратила ініціативу. Швидше за все, кількість підписантів такої неофіційної пропозиції не перевищить тих, хто виступав проти засудження Росії-агресора під час голосування цього питання на пленарному засіданні Генасамблеї ООН. «Намагаючись отримати статус боса купки геополітичних ретрансляторів, Путін веде свою країну, колись не позбавлену похмурої величі, до найнижчого рівня престижу за весь час її існування. Він відмовився від франкомовних аристократів із шедеврів Толстого і нагадує пошуковця соціальної справедливості, знищеної англо-американською імперіалістичною гідрою».

«Принаймні тут ми не можемо суперечити Карлу Марксу, який зазначав, що історія повторюється спочатку як трагедія, а потім як фарс», робить Теодор Баконскі висновок, що чимсь нагадує суть попереднього його матеріалу «Москва, столиця імперії брехні. Чому втеча росіян за кордон ні для кого не прийнятне рішення».

Там також йдеться про російсько-українську війну і ті наслідки, що виникають не лише в Україні. Зрештою, автор наразі аналізує ментальність самих росіян, що з усіх сил прагнуть уникнути призову на війну, яку ось вже пів року до того підтримували. «Хоча Німеччина запропонувала політичний притулок росіянам, які, протиставляючись Путіну, ламають двері літаків, щоб уникнути примусової реєстрації, велика нація, яка дала універсальній культурі Пушкіна, Толстого, Достоєвського, Чехова чи Булгакова, повинна звільнитися від «батька брехні». Але перебуваючи не у закордонні, а безпосередньо у себе вдома».

…Ми нарешті почали розуміти, скільки нам коштує те, що Захід не засудив комунізм з такою жорстокістю, з якою він засудив після Другої світової війни нацизм і фашизм…

Звертаючись до деяких євангелістських постулатів, Теодор Баконські вказує на сучасних фарисеїв і на Росію, яка насправді активна у індустрії брехні. Той же Путін, зазнавши поразки на першому етапі своєї війни під час вторгнення в Україну, видав указ про часткову мобілізацію чоловіків Росії, влаштувавши насправді виборчий фарс, за допомогою якого він хоче подати військову окупацію Донбасу як війну за захист вітчизни. На жаль, постмодерна західна культура сплутала законний плюралізм демократії з явним релятивізмом цінностей. Той факт, що ми, як євроамериканці, перебуваємо в так званій епосі «постправди», допоміг Путіну (а за ним і багатьом іншим тиранам) скористатися протиріччями «російської душі». Він і його оточення усвідомлювали, що на Заході більше не можна отримати рішучі голоси на захист правди, тому що сама правда завжди часткова, різноманітна, обговорювана, суб’єктивна: це — проста соціокультурна «конструкція». Якщо кожен громадянин демократичних держав має право на свою «правду», чом б і Росії не скористатися цим шансом? Братські могили в Бучі та Ізюмі та апокаліптичний ландшафт Маріуполя знадобилися Заходу, щоб підтвердити свою потребу в моральній ясності, на основі якої можна було б сформулювати антипутінський політичний консенсус і скоординовану для України гуманітарну, фінансову та економічну допомогу за воєнного часу.

Ми нарешті почали розуміти, скільки нам коштує те, що Захід не засудив комунізм з такою жорстокістю, з якою він засудив після Другої світової війни нацизм і фашизм. Ви не можете повністю не зважати на етику з міжнародних відносин лише тому, що ви посилаєтеся на реальність і прагматизм або швидкоплинні інтереси.

…Росія, яка завжди була не лише в’язницею народів, а й токсичним святилищем офіційних містифікацій, безперешкодно повернулася до мистецтва видавати брехню за правду, а агресора — за жертву…

Те, що ми переживаємо з лютого 2022 року, є ніщо інше, як метастази радянської імперії, крахом якої Захід був задоволений у 1991 році, і не вимагав від росіян того, що він вимагав від німців чи японців після 1945 року. Агресивний ревізіонізм Путіна безперешкодно розвивався в розслабленій атмосфері транзакцій, яку плекали західні канцелярії після розпаду СРСР. Росія, яка завжди була не лише в’язницею народів, а й токсичним святилищем офіційних містифікацій, безперешкодно повернулася до мистецтва видавати брехню за правду, а агресора — за жертву.

Згадуючи про протиріччя російської душі, автор вказує на деякі з них. «Росія має найбільшу територію у світі — понад 17 мільйонів квадратних кілометрів — і все ж вона стверджує, що зазнає нападу з боку решти світу. Росія, яка ніколи не знала справжньої свободи, стверджує, що може принести її іншим. Хоча вона може похвалитися виключно всім, що вона перейняла від Візантії (Східна Римська імперія) і від Заходу (Західна Римська імперія), Росія претендує на те, щоб представляти окрему цивілізацію, протиставлену Європі. Москва подає себе останнім бастіоном автентичного християнства, поширюючи геноцид, табори, депортації, переслідування та смерть».

…Москва подає себе останнім бастіоном автентичного християнства, поширюючи геноцид, табори, депортації, переслідування та смерть…

І далі Теодор Баконські вважає за належне таки пробігтися сторінками історії людства. Звертається до третього Риму, «який не «принизив» себе, прийнявши латинський алфавіт, а країна з найбагатшими геологічними ресурсами (Росія — ред.) тримає свій народ у хронічній недорозвиненості. Інакше кажучи, пише автор, «Свята Русь» побудована — як і знамениті картонні села Потьомкіна — на величезній нечестивій брехні, яку безперервно подають як росіянам, так і іншим народам земної кулі. Брехня, яку мають засудити насамперед росіяни, їхні вічні та пасивні спільники, такі ж фаталістичні, як і месіанські. Чи вистачить їм мужності вирватися з цього болота фальшивої національної чесноти?»

На сам кінець автор підводить риску під своїми думками, коментуючи деякі події у російському суспільстві. «Наразі ми спостерігаємо, як ті, хто проковтнув, не пережовуючи потік пропаганди з Кремля, утікають до Фінляндії, Грузії, Вірменії чи… Монголії. Стаємо свідками ганебного шоу та полохливого ухилення від обов’язку здобути собі місце в цивілізованому світі шляхом боротьби з гнобительською олігархією ФСБ».

 

Схожі публікації