Дружня допомога не завжди безкорислива
Сергій Рудюк,
політичний експерт
Відкритому нападу російських військ, що стався 24 лютого 2022 року, передувала стратегічна антиукраїнська інформаційна кампанія. Вона проводилася впродовж останніх трьох десятиліть і на території Росії, і на території України, і в країнах Євросоюзу, і в США, і в Китаї, тобто скрізь, куди сягав інформаційний вплив офіційного Кремля і неурядових структур Російської Федерації.
Важливою складовою частиною антиукраїнської інформаційної кампанії Росії була «історична». Її основні тези якось оприлюднив у статті «Як створити образ ворога. Підручники історії Росії формують ненависть до українців у свідомості учнівської та студентської молоді Російської Федерації», опублікованій українськими засобами масової інформації ще у вересні 2011 року. Серед таких тез чільне місце займають наклепи на український національно-визвольний рух ХХ ст., передусім на його збройний авангард — Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та Українську Повстанську Армію (УПА). Кремлівська пропаганда намагалася переконати свою аудиторію, що, начебто, українські націоналісти — це бандити, кримінальні злочинці» і що «після 1945 року оунівці з корисливих мотивів пішли на службу до американської та англійської розвідок» тощо.
Аналізуючи таку «інформацію», запитував себе й читачів: «Для чого російська держава демонізує образ українця та України в свідомості передусім російської молоді?» І написав: «Не виключено, що відповідь на це запитання слід шукати не в гуманітарній, а у воєнній площині і вона може звучати так: «Керівництво Російської Федерації здійснює психологічну підготовку власного населення до його участі в можливій черговій збройній агресії проти України («освобождєния» і «воссоединения»)». Водночас компрометація змісту підручників історії України в самій Україні повинна, очевидно, за задумом організаторів провокації, розколоти українське суспільство та ослабити його здатність до опору російському агресору». На порушене мною питання звернули увагу окремі патріотично налаштовані члени українського парламенту. Однак їх зусилля вивести справу на офіційний рівень були нейтралізовані очевидно ворожою агентурою у вищому керівництві України.
Не будемо зараз порушувати тему масового витіснення населення з території України 2022 року та місце й роль у ньому Польщі. Запропоную лише тим, хто кохається у складанні фальшивих родоводів, поїхати на українсько-російсько-білоруське прикордоння до пам’ятника «Три сестри» (Монумент Дружби) у Сеньківці на Чернігівщині й ще раз добре обміркувати політичне «сестринство» в історії України. Бо дії політичної верхівки Польщі дуже нагадують описану вище діяльність керівництва Російської Федерації в інформаційній сфері до початку «гарячої» фази російсько-української війни. Про це свідчать заяви польських високопосадовців на тему так зв. «Волинської трагедії». Наприклад, міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш нещодавно заявив, що «Україна не приєднається до ЄС без вирішення питання ексгумації жертв Волинської трагедії». Тобто, маємо справу з відвертим шантажем. Бо польську «правду» знаємо з українофобських пасквілів відомого й шанованого в Польщі такого собі Едварда Пруса, замолоду бійця «істрєбітєльного батальйона» НКВД на Тернопільщині, а в зрілому віці — польського комуністичного пропагандиста. Також директор Інституту національної пам’яті Польщі Кароль Навроцький публічно назвав Галичину «Східною Малопольщею». А це вже схоже на висунення територіальних претензій до України.
Звернімося до деяких соціологічних показників, коли більш ніж за двадцять років до російсько-української війни дослідники визначали взаємне ставлення українців і поляків. Так, опитуванням ще у 2000 році було визначено, що в українському Львові 93 % респондентів-містян позитивно ставляться до поляків. Не заглиблюючись у подальші інформаційні події, скажемо, що вже у липні 2003 року, під час найбільшого суспільного напруження у зв’язку з черговою антиукраїнською «волинською» кампанією польських екстремістів, цей показник знизився, хоча й залишався досить пристойним — 82,3 % позитивних оцінок. Можемо лише здогадуватися, як це сприймалося у тій же Москві і що вона планувала зробити для отримання показників протилежних (і, до речі, не лише щодо польських громадян).
Ще тоді у своїх дописах звертав увагу, що у такому своєму доброзичливому ставленні до поляків українці мають право на взаємність. Однак реалії виявилися іншими. І це підтверджувалося дослідженнями у вересні 2002 року, коли польський Інституту Суспільних Справ аналізував ставлення до поляків у країнах Євросоюзу. Зважаючи на підсумки цього дослідження, порівнюючи їх з українсько-польськими на той час відносинами, можна було переконатися, що поляки часто повторюють при слові «Україна» те саме, що, скажімо, французи говорять, коли чують про Польщу — що це убозтво, брак праці, і взагалі — варварство. Це може нагадувати різницю у ставленні поляків до окремих українців і до цілого народу.
Шукаючи відповідь на питання чому це так, треба мати на увазі одну річ: перманентна антиукраїнська політична кампанія триває в інформаційній сфері Польщі протягом всіх років після проголошення нами незалежності від Росії (СРСР). Про її цікаві наслідки можна судити, наприклад, з публікацій польської преси, зокрема, статті у «Газета Виборча», де ще у 2010 році на її сторінках оприлюднювалися підсумки соціологічного опитування поляків агенцією «Пентор Рісорч Інтернешнл» для новостворюваного Музею Другої світової війни. Як стверджувалося, більшість (49 %) респондентів контактувало з німецькими окупантами, з росіянами (41 %) і тільки невелика частина (15 %) — з українцями.
Зауважимо, що в Україні була відсутня антипольська пропаганда з усіма її наслідками, а в Польщі вона ведеться навіть під час сьогоднішньої російсько-української війни. Чому? Для чого в Польщі культивується штучний образ українця-ворога, «окупанта» так званих «східних кресів» Речі Посполитої, особливо з початком російсько-української війни у 2014 році і нині продовжується у самий її розпал? Напевно, невигідну для офіційного Києва воєнно-політичну ситуацію польське керівництво, як і колись, в історичному минулому, намагається використати з максимальною користю для себе. Зокрема, всіляко вихваляючи свою «дружню допомогу» Україні.
А чи не варто нагадати значення терміну «дружня допомога»? Вона завжди асоціюється зі словом «безкорислива», якщо ця допомога дружня. Все інше — це торговельна «платна послуга». Скоріш за все, дехто з польських «патріотів» поспішив використати російсько-українську війну для нав’язування нам торгу історичною правдою. Але ми своїми предками не торгуємо, а поведінку таких польських «друзів» сприймаємо не інакше, як типовий шантаж.
Також необхідно мати на увазі, що ніякого «геноциду поляків українцями на Волині в роки ІІ Світової війни» не було. Це був локальний збройний конфлікт між двома партизанськими збройними формуваннями: сформованою із польських воєнних колоністів Армією Крайовою та створеною автохтонами Українською Повстанською Армією. Конфлікт на Волині 1943–1944 років був передусім наслідком терористичної політики польських окупаційних властей 1918–1939 років і всього польського суспільства щодо місцевого українського населення. Будь-які польські претензії до української сторони у справі Волині не можуть мати підстав. Волинь — не Польща. Вигнання зайдів з рідної землі — не є злочином, а законною справою. Польська сторона програла тодішній воєнний конфлікт з українцями на Волині і, схоже, досі цим стурбована. Як і третя сторона тих подій — Росія, спецслужби якої в минулому доклали відомих зусиль для провокування «волинських» подій, а нині успішно роздмухують в Польщі нездоровий ажіотаж довкола них, використовуючи свою агентуру в польській правиці.
Свого часу вже випадало писати про прагнення деяких політиків правого середовища Польщі компенсувати собі гіркоту минулої воєнно-політичної поразки вичавленим із українського боку у час скрути, а тому, звісно, нещирим, «визнанням провини» за неіснуючий «геноцид поляків на Волині». Це не може не викликати щонайменше здивування. Чи може таке політичне штукарство сприяти налагодженню довіри до нашого західного сусіда? Адже всім відомий вислів китайського мудреця Конфуція: «Остерігайтеся тих, хто хоче прищепити вам почуття провини, бо вони прагнуть влади над вами!».
Про так зв. «польську владу» на українській землі нам відомо з наших історичних споминів. А вони — не завжди приємні. І з певних причин, якими сьогодні якщо і послуговуються, то, на жаль, лише окремі спеціалісти. І не завжди вони звертаються до злочинів Польщі щодо українського народу в ХХ ст., не завжди нагадують про кривди, завдані поляками нашим предкам. Про що аж ніяк нам не можна забувати і не замовчувати нашу героїчну боротьбу за свою свободу й національну державу.
Серред злочинів Речі Посполитої щодо українського народу найпершим можна вважати збройну агресію проти Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) у 1918–1919 роках, а також протиправну анексію території ЗУНР, яка включала українські етнічні землі та на якій польське населення становило меншість і якою порушувалися права українського народу на самовизначення та утворення власної національної держави на своїх етнічних землях. Всі наступні трагічні сторінки історії українсько-польських відносин є лише похідними цього страхітливого злочину. Зокрема і Волинські події 1943 року.
В нинішній ситуації, коли окремі політичні кола Польщі регулярно розігрують «волинську карту» в українсько-польській міжнародній грі, необхідно брати до уваги наступне:
— Події на Волині 1943–1944 років є наслідком терористичної щодо етнічних українців політики польських окупаційних урядів 1918–1939 років і всього польського суспільства на українській землі.
— Будь-які польські претензії до української сторони у справі Волині безпідставні, бо Волинь — не Польща. Вигнання окупантів з рідної землі — не злочин, а законна справа.
— Українська Повстанська Армія не ходила походами в Польщу чи Росію, не була знаряддям агресії і репресій, як це робили Військо Польське, Армія Крайова, Червона Армія й армії інших європейських держав. Українська Повстанська Армія боронила українське населення від чужоземних загарбників. Українці масово підтримували УПА, дійсно народну армію. Тому її бойові дії були законними, за законами і звичаями війни й міжнародного права.
— Аналіз антиукраїнських виступів у Росії, Україні й Польщі свідчить про їх координацію та керівництво з одного центру (Москва). Численні антиукраїнські акції в Польщі організовуються російською агентурою в союзі з польськими антиукраїнськими фанатиками з середовища «кресов’яків» — колишніх польських колоністів на українських землях.
— Антиукраїнським виступам сприяє антиукраїнська пропаганда в навчальних закладах Польщі, зокрема шовіністичне викладання історії українсько-польських відносин.
Неінформованість більшості українців про справжню суть і діяльність УПА дає можливість антидержавним іноземним центрам вносити дезорганізацію в українське суспільство і здійснювати принцип «Поділяй — і владарюй».
Державним чинникам України слід пам’ятати, що тільки героїзм українського народу в час національно-визвольної боротьби може бути основою виховання патріотизму у громадян України. Всі інші виховні схеми — фальшиві й непродуктивні.
Повна версія статті див. у журналі «Бінтел» № 3 за 2024 рік
.
