Членство в НАТО в обмін на території: Наслідки для України

Такі пропозиції є неприйнятними, оскільки суперечать українським інтересам та відповідають стратегічним цілям Росії

Іван Січень

В рамках загальних зусиль світової спільноти з пошуку шляхів припинення війни Росії проти України останнім часом спостерігається збільшення кількості різного роду ініціатив щодо відновлення миру на основі певних компромісів з боку України. Зокрема, деякі західні політики та політичні сили пропонують формулу щодо відмови Києва від окупованих Росією українських територій в обмін на членство України в НАТО. При цьому на згадані території не будуть поширюватися зобов’язання НАТО щодо колективної оборони. Наведений підхід принципово суперечить позиції України, яка вважає будь-які територіальні поступки російському агресору неприйнятними. Однак існує ризик того, що США та Європа спробують нав’язати такий варіант Україні. При цьому згадується прецедент 1955 року, коли на подібних умовах до НАТО була прийнята Федеративна Республіка Німеччина. З огляду на це, розглянемо зазначену пропозицію більш детально з визначенням її можливих наслідків для України.

На сьогодні однією з основних перешкод на шляху України до членства в НАТО залишається продовження Росією повномасштабної війни проти неї, а також окупація російськими військами частини українських територій, які де-факто набули спірного статусу. Згідно з правилами Північноатлантичного альянсу, країни із такими проблемами не можуть стати учасниками НАТО.

Разом з тим, в реальності рішення щодо вступу нових членів приймаються, виходячи з інтересів та потреб НАТО в кожній з конкретних ситуацій. Так, після початку «холодної війни» між СРСР та Заходом наприкінці 1940-х років та з метою захисту кран Західної Європи від можливої агресії з боку Радянського Союзу виникла нагальна потреба зміцнення Альянсу.

Саме тому в 1955 році до складу НАТО була прийнята Федеративна Республіка Німеччина (ФРН або Західна Німеччина), попри те, що східні території довоєнної Німеччини залишалися під контролем СРСР та стали «незалежною» країною – Німецькою Демократичною Республікою (НДР або Східною Німеччиною). Тому керівництво Альянсу прийняло рішення про поширення 5-й статті Північноатлантичного договору щодо колективної оборони лише на територію власне ФРН, у її тодішніх кордонах.

Представники країн-членів Альянсу підписують протокол про вступ Німеччини у штаб-квартирі НАТО, яка тоді розміщувалася у Парижі, жовтень 1954 року. Рік потому, у травні 1955 року, Німеччина стала членом Альянсу.
Джерело: NATO

Влада Західної Німеччини погодилась зі згаданим підходом, оскільки він дозволяв країні отримати гарантії безпеки, а також додаткову допомогу у її післявоєнному відновленні з боку інших членів Альянсу. Такої ж думки дотримувалась і більша частина населення Західної Німеччини. Відновлення територіальної цілісності країни було відкладено на майбутнє, хоча тоді багато хто сумнівався у реальності подібних перспектив.

А дарма. В 1990 році, в результаті тимчасового переходу Москви на курс зближення із Заходом та внаслідок розпаду Східного блоку, Німеччина нарешті возз’єдналася. Після цього зобов’язання НАТО щодо колективної оборони поширились на територію колишньої НДР, яка увійшла до складу ФРН.

Наразі таке ж значення для НАТО має Україна, яка по суті є передовим бастіоном Заходу на найбільш проблемному для нього – східному або російському напрямку. Через агресивну антизахідну політику володарів Кремля США та НАТО зацікавлені в Україні, яка виконує функцію буферної зони та вагомого чинника стримування військової експансії Росії.

Саме тому сьогодні просувається ідея застосування у відношенні України прецеденту членства Західної Німеччини в НАТО, а саме – надання Україні статусу повноправного учасника НАТО без поширення зобов’язань Альянсу щодо колективної оборони на захоплені Росією українські території. При цьому повернення окупованих територій до складу України пропонується відкласти на невизначену перспективу.

Безумовно, вступ України до НАТО повністю відповідає її стратегічним інтересам. Втім, перспективи членства України в Альянсі в обмін на відмову від окупованих територій є складним і суперечливим питанням, яке потребує поглибленого аналізу. Так, згода України на згадані умови вступу в НАТО призведе до доволі неоднозначних наслідків. Зокрема, серед них важливо зазначити наступні:

Позитивні:

• Україна дійсно отримає дієві гарантії безпеки на довготривалу перспективу. При цьому, навіть після відновлення військового потенціалу Росії, знімається загроза нового нападу на Україну, оскільки Москва не наважиться втягуватись у відкритий конфлікт з НАТО;
• встановлення миру в Україні під «парасолькою» Північноатлантичного альянсу дозволить ліквідувати загрози життю та здоров’ю населення країни, а також відродити її економіку та відбудувати інфраструктуру. Це сприятиме поверненню України та її громадян до нормального життя;
• приєднання до НАТО зміцнить міжнародні позиції України та підвищить її роль і значення у забезпеченні європейської та євроатлантичної безпеки як їх невід’ємної складової;
• членство України у Північноатлантичному альянсі сприятиме її вступу до Європейського Союзу. Саме такий шлях на початку 2000-х років пройшли країни Центрально-Східної Європи та Балтії.

Негативні:

Території України, окуповані Росією. Джерело: The Economist

• Україна втратить можливість реінтеграції своїх територій, принаймні у доступній для аналізу перспективі. Ймовірно, Україна зможе повернути їх політичним шляхом лише у випадку критичного загострення внутрішніх проблем в Російській Федерації або її розпаду, що на сьогодні вважається малоймовірним;
• разом з окупованими територіями Україна втратить їх населення, яке не змогло вчасно виїхати з окупації. Фактична згода Києва на підпорядкування цих територій Росії надасть їй додаткові підстави для примусової русифікації та асиміляції українських громадян;
• суттєвою проблемою для України стане юридичне закріплення втрати виходу до Азовського моря з його портовою інфраструктурою, належності вугільних, нафтових і газових родовищ Донбасу та Чорноморсько-Азовського регіону, великих промислових підприємств на сході та півдні України;
• територіальні та інші втрати України призведуть до послаблення її позицій у Чорноморсько-Азовському регіоні на користь Росії. За таких умов Росія отримає повний контроль над Азовським морем і частиною акваторії Чорного моря (між Кримом та лівобережною частиною Херсонської області), а її військова інфраструктура наблизиться до ключових адміністративних центрів України у Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій та Миколаївській областях.

За таких обставин рішення київської влади щодо вступу України до НАТО в обмін на частину територій призведе до розколу українського суспільства та глибокої політичної кризи в країні. Своєю чергою це створить суттєві перешкоди процесу євроатлантичної інтеграції України, що відкриє Росії шлях для відновлення війни проти нашої держави.

Втім, Москва не полишить своїх агресивних намірів навіть після згоди Києва на територіальні поступки. Росія лише тимчасово призупинить «гарячу» фазу військових дій в обмін на відмову України від членства в НАТО та згоду на інші російські вимоги. Причому пауза у військових діях буде використана Росією для відновлення свого військового потенціалу та продовження війни до повного знищення України.

Проти вступу України до НАТО виступатиме і ряд членів Північноатлантичного альянсу, насамперед – Угорщина, керівництво якої проводить відверто проросійську політику. Досить обережне ставлення до можливості вступу України в НАТО демонструють деякі інші країни-члени Альянсу, зокрема – Німеччина. Цьому сприяє зростання впливу проросійських, лівих та націоналістичних сил на рішення урядів деяких західних країн.

Тобто, хоча вступ України (без окупованих територій) в НАТО потенційно мав би призвести до певних позитивних для неї наслідків, такий варіант є не тільки неприйнятним для нашої держави, але й не може бути реалізований на практиці. Тому у сьогоднішній ситуації єдиним виходом для України залишається продовження курсу жорсткої протидії повномасштабній агресії з боку Росії, з одночасним зближенням із НАТО за вже діючими та перспективними напрямами.

В рамках такого курсу Україна дотримується стратегії критичного виснаження потенціалу Росії, що створить умови як для припинення війни на основі українських інтересів, так і для вступу нашої держави до НАТО. Так, українські війська продовжують стримувати Росію на фронті та підривати її військовий потенціал. ЗС РФ все ще просуваються вперед, але темпи їх наступу сповільнюються. За оцінками експертів, збройні сили Росії неспроможні здійснити стратегічний прорив української оборони, а їх наступальні можливості у нинішніх масштабах будуть вичерпані вже в найближчі місяці.

На цьому фоні США та НАТО продовжують надавати значні обсяги військово-технічної допомоги Україні. При цьому поступово вирішуються проблеми сприйняття окремими західними лідерами так званих червоних ліній Росії, зокрема, щодо постачання Україні більш сучасних та ефективних систем озброєнь та надання Україні дозволу на застосування західних далекобійних озброєнь по цілях на території Росії. Водночас триває реалізація програм взаємодії України з Північноатлантичним альянсом на рівні повноправного членства.

Наведені обставини дозволяють зробити наступні висновки:

• окремі політичні лідери у західних країнах, які активізували зусилля з нав’язування нашій державі різних варіантів припинення війни на основі територіальних поступок з боку України, переслідують власні інтереси чи знаходяться під зовнішнім (переважно – російським) впливом;
• попри певні позитивні для України наслідки від таких пропозицій, вони є неприйнятними, оскільки суперечать українським інтересам та відповідають стратегічним цілям Росії;
• пропозиції Росії та Китаю щодо припинення війни на основі принципових поступок з боку України не знаходять широкої підтримки у світі. При цьому більшість із західних лідерів розуміють справжні цілі таких «миротворчих» пропозицій та відмовляються від будь-яких домовленостей за спиною України;
• з огляду на зазначене, єдиним шляхом для України є реалізація української «Формули миру» та «Плану перемоги» В. Зеленського, які передбачають виснаження Росії на полі бою як передумови для примушення її до справедливого миру.