Об’єктивно-суб’єктивний «Валдай-2021»

Щодо оцінок міжнародної ситуації у світі в інтерпретації та інтересах Кремля

 

Юрій Михайленко

 

За загостреного протистояння з Заходом через Україну, а також через низку інших суперечностей Росія намагається зміцнити свої позиції активною участю у розв’язанні глобальних світових проблем. Але оскільки через запроваджені санкції керівництво РФ не спроможне у взаємодії із західними країнами та міжнародними організаціями досягти таких цілей, то воно вдається до різних альтернативних акцій, зокрема до обговорення згаданих проблем, у яких беруть участь російські політики чи експерти, а також прихильники Росії. Як правило, такі акції суто пропагандистські і покликані формувати позитивний імідж Росії, а також дискредитувати США, НАТО, ЄС, Україну і інших російських недругів.

Таким прикладом можна вважати практику міжнародного клубу «Валдай», створеного у 2004 році фактично під егідою адміністрації президента РФ. Сьогодні клубом править фонд «Валдай» — формально незалежна некомерційна організація. Разом з тим засновниками фонду є напівдержавні та державні організації, в тому числі: Рада із зовнішньої і оборонної політики, Російська рада з міжнародних справ, Московський державний інститут міжнародних відносин МЗС РФ, національний дослідницький університет «Вища школа економіки».

…Росія змушена реагувати на реальні світові зміни, хоча як завжди намагається їх використати на свою користь…

Чергове щорічне XVIII за рахунком засідання клубу «Валдай» на тему «Глобальне потрясіння – XXI: людина, цінності, держава» відбулось у м. Сочі 18–21 жовтня ц. р. Разом з російськими та деякими іноземними політиками та експертами у його роботі брали участь російські президент РФ В. Путін, міністр закордонних справ С. Лавров, мер Москви С. Собянін. Протягом кількох днів відбулось понад 15 сесій, до деяких з них не мали доступу ЗМІ та широка аудиторія. До порядку денного включалася низка питань, що особливо актуальні для Росії і світу у теперішній ситуації, а саме:

  • психологічний стан світової спільноти в епоху COVID-19;
  • досягнення оптимального балансу між свободами та обмеженнями прав людини, а також межі контролю держави у сучасних умовах;
  • російська політика та міжнародні зусилля у боротьбі зі змінами клімату;
  • боротьба міжнародної спільноти за технологічну першість;
  • Росія і ідейна трансформація світу;
  • російський досвід з подолання криз.

Основні аспекти цих питань порушувалися у вступній доповіді «Епоха пандемії: рік другий. Повернення майбутнього», а також у виступах учасників засідання. При цьому характер оцінок був як об’єктивний, так і суб’єктивний. Причиною цього стала, з одного боку, проросійська спрямованість клубу «Валдай», а з іншого — очевидні зміни у світі, які вже практично неможливо ігнорувати навіть якщо вони суперечать інтересам Кремля.

Саме остання обставина і є найбільш типовою в роботі клубу «Валдай» та інших подібних форумів в Росії. Зазвичай прокремлівські політики, експерти чи пропагандисти намагаються приховати такий стан справ, однак практично безуспішно.

 

Доповідь клубу «Валдай»
«Епоха пандемії: рік другий. Повернення майбутнього»

Так, серед об’єктивних суджень на засіданні клубу «Валдай» можна відзначити визнання (декларацію) наступних фактів:

  • пандемія COVID-19 стала першим в історії людства явищем глобального масштабу, не пов’язаним з великою війною, що призвело до радикальних змін у світі, а також стало викликом практично для всіх країн планети на перевірку стійкості їх політико-економічних систем, оборонних складових і всіх інших державних органів;
  • наслідки пандемії засвідчили помилковість висновку світової спільноти наприкінці ХХ – на початку XXI століть, що людство фактично доконечно досягло свого політичного, соціально-економічного і науково-технічного розвитку, і тепер, після остаточного розв’язання деяких проблем, рухатиметься у обраному напрямі;
  • пандемія не лише зірвала процес глобалізації світу, але й повернула його у зворотному напрямі, що раніше вважалося неможливим. Так, замість інтеграції більшості країн (незважаючи на національні, релігійні та інші розбіжності між ними) в рамках єдиної торговельно-економічної системи, вони почали створювати взаємні бар’єри для протидії поширенню коронавірусної інфекції;
  • виникнення ізоляції замість глобалізації посилило протиріччя між різними країнами, створило перешкоди у розвитку торговельно-економічного співробітництва, а також обмежило переміщення людей, товарів, послуг і грошей, що викликало падіння темпів розвитку світової економіки;
  • в низці випадків діяльність урядів з підтримки економічних систем своїх країн в умовах пандемії лише створила додаткові проблеми. Мається на увазі насамперед реалізація провідними державами, у яких найбільші економіки, масштабних антикризових програм та вживання ними заходів із захисту національних ринків у спосіб підвищення мит на імпортні товари, що обумовило загальносвітовий стрибок інфляції та, відповідно, падіння життєвого рівня населення;
  • пов’язані з пандемією проблеми викликали шок, однак не стали катастрофою для світу. Економіки, суспільства та державні органи досить швидко адаптувалися до нових умов. І навіть більше, керівництво цілої низки держав використовує карантинні заходи з метою зміцнити свою владу шляхом придушення виступів опозиції. Водночас для країн ЄС пандемія стала слушною нагодою для блокування проникнення до них біженців та мігрантів із зон конфліктів на Близькому Сході і в Північній Африці;
  • що довше триває пандемія, то важче повернутися до попередніх реалій, які визначалися поглибленням світової глобалізації, спрощенням умов міжнародної торгівлі та розширенням прав і свобод людини. Причиною цього є згадані інтереси лідерів багатьох країн, включно з провідними демократіями на зразок США та членів ЄС;
  • на тлі відомих наслідків пандемії в сферах економіки та розвитку процесів світової глобалізації її вплив на відносини між різними країнами був досить обмежений. Зокрема, зміст і рівень гостроти суперечностей між різними країнами зберігся, жоден із конфліктів не вдалося розв’язати, а фактична відсутність реальних результатів роботи міжнародних інституцій (ООН і ОБСЄ) підтвердила, що вони перебувають у глибокій кризі;
  • на відміну від фактичної незмінності відносин між провідними та іншими країнами світу, пандемія змусила їх скорегувати внутрішню політику, а саме — зосередитись на подоланні негативних наслідків COVID-19 для населення і національних економік;
  • неоднозначність наслідків пандемії COVID-19 стосується також поширення у світі цифрових та телекомунікаційних технологій. З одного боку, перехід значної кількості людей на дистанційну роботу став потужним стимулом для розвитку згаданої сфери, а з іншого — надало більшої можливості одним країнам втручатися у внутрішні справи інших (в тому числі в плані впливу на вибори, дестабілізації обстановки, провокування конфліктів та підриву нормальної роботи комп’ютерних систем політичних, економічних, транспортних і військових об’єктів). Крім того, зростання ролі та значення цифрових і комунікаційних технологій дозволяє державним органам влади та потужним корпораціям контролювати роботу різних сегментів бізнесу і особисте життя окремих осіб. Подібні методи активно використовуються і на приватному рівні;
  • затягування пандемії у часі та посилення її негативних наслідків загострюють соціальну напруженість у суспільстві Росії та інших країн. Так, робота у віддаленому режимі, збільшення навантаження та тривалості робочого дня (аж до повного зникнення різниці між роботою та дозвіллям), а також розмивання межі між приватною та публічною сферою викликали у людей значний стрес. Ще більший стрес стався у осіб, які втратили роботу або опинились під загрозою звільнення. Тому почастішали випадки, коли громадяни намагаються «втекти» від реальності у віртуальний комп’ютерний світ (соціальні мережі та ігри) чи вживати алкоголь і наркотики. Водночас збільшується кількість людей, які протестують проти щеплень та карантинних заходів і обмеження своїх свобод в зв’язку з пандемією;
  • небезпечність наслідків пандемії надала чиновниками від медицини принципово нові повноваження у рамках боротьби з коронавірусом. Це перетворило їх на нову «біовладу», яка у значній мірі визначає параметри життєдіяльності суспільства (карантини, допуски до роботи, обмеження, вакцинація). У низці випадків це набуває характеру «медичного тероризму», що сприймається як загроза правам та свободам людини;
  • окремі країни та підприємці (олігархи) поширюють практику використання пандемії у своїх зовнішньополітичних та економічних цілях. Зокрема, вони проводять спеціальні інформаційні кампанії з перебільшення наслідків пандемії з метою тиску на інші держави та підриву їх міжнародних позицій, а також просування власної продукції, насамперед вакцин, тестів та медичних препаратів чи обладнання;
  • пандемія COVID-19 буде довготривалою, що вже демонструють її чергові хвилі з новими та більш агресивними і небезпечними мутаціями вірусу. Як наслідок, продовжується процес дезінтеграції світової торговельно-економічної системи, яка утворилася у попередні роки внаслідок її глобалізації. За таких умов першочергового значення набуває економічна самодостатність країн і їх спроможність функціонувати за високого ступеню ізоляції. А це вимагає відповідних ресурсів для роботи економіки, підтримки належного рівня життя населення та протидії пандемії і іншим проблемам. При цьому, зважаючи на потреби, обсяги таких резервів повинні бути збалансовані;
  • пандемія ще раз підтвердила нерозривний симбіоз людства і природи, що вкотре порушує питання актуальності глобальних кліматичних змін і пов’язаних з ними проблем. Особливо за очевидної їх загрози для всієї нашої цивілізації. Така проблема спонукає переходити від традиційної енергетики, заснованої на спалюванні вуглеводнів, до «чистої» («зеленої») енергетики. В цьому плані надається пріоритет сонячним, вітровим, гідро- та іншим видам енергетичних систем, заснованих на відновлювальних джерелах енергії. Водночас провідні держави світу починають більш широко використовувати атомні електростанції, які небезпечні в експлуатації (з точки зору можливих наслідків аварій з викидом радіоактивних речовин), однак завдають значно меншої шкоди екології у випадку їх нормальної роботи, ніж використання вуглеводневих енергоносіїв;
  • зважаючи на зростання ролі екологічно безпечної енергетики, у найближчій перспективі саме вона і визначатиме міжнародні рейтинги країн, які зараз формуються з огляду на показники їх економіки та фінансові системи. А відтак, саме ступінь розвитку «чистої» енергетики і визначатиме конкурентоспроможність країн з точки зору доступу до інвестицій та просування їх товарів на світові ринки. Разом з тим це спровокує між ними і нові суперечності чи конфлікти. Крім того, очікується зростання спротиву новим видам енергетики з боку потужних транснаціональних корпорацій, що спеціалізуються на виробництві, транспортуванні та використанні традиційних видів вуглеводневого палива;
  • наслідки пандемії та глобальних кліматичних змін, про що йшлося вище, постають додатковим чинником протистояння між провідними центрами сили, насамперед США та Китаєм і Росією. При цьому головним змістом такого протистояння стає боротьба за доступ до ресурсів (у широкому сенсі цього слова), що надають можливість самостійно виживати та протидіяти зовнішньому впливу. Це є ще однією рушійною силою формування нового порядку у світі, що приходить на зміну тій політичній системі, яка склалася після завершення холодної війни, і характеризується переходом від глобалізації до індивідуалізму;
  • тенденція зміни світового порядку є також причиною збереження та збільшення кількості конфліктів між різними країнами, що обумовлюється як посиленням конкуренції між ними і боротьбою за ресурси, так і прагненням убезпечити себе і свій суверенітет. Крім того, це послаблює стійкість існуючих союзів і об’єднань країн, в тому числі очолюваних США, Китаєм та Росією. Про що свідчить: посилення розбіжностей між США та Європою і всередині ЄС; розподіл пострадянського простору на кілька груп країн з різними зовнішніми цілями, в тому числі протилежними інтересам Росії (включно зі збереженням проблем всередині ОДКБ і Євразійського економічного союзу); збільшення у Китаю складнощів у справі з реалізації стратегічної ініціативи «Пояс і шлях» внаслідок занепокоєння учасників проекту зростаючою від нього залежністю;
  • можливість переходу міждержавних суперечностей у масштабні війни поки що стримується ядерною зброєю та звичкою до комфортного і безпечного існування. З огляду на це відбувається формування багатополярної системи міжнародних відносин без світових війн та домінуючих полюсів, які б досягали своєї переваги над іншими за допомогою збройної сили;
  • зазначена тенденція обумовлює зниження ролі воєнного потенціалу країн у справі з досягнення ними своїх геополітичних цілей, що стосується також ядерних озброєнь. По суті, ядерна зброя вже не є засобом ведення війни, а лише виконує функції стримування. Втім, як зазначалося вище, це зовсім не означає, що боротьба між різними країнами припиниться. Вона лише переходить у нові форми, а саме — застосування санкцій та проведення торговельно-економічних війн з метою ослабити супротивника. За таких обставин перевага все ще залишається за Заходом, який накопичив чималі ресурси, однак вже не спроможний домінувати у світі;
  • посилення індивідуалізму країн та поглиблення між ними розбіжностей (в тому числі між Росією та Китаєм, які декларують відносини стратегічного партнерства) насправді виключає можливість розподілу світу на кілька блоків, як це було у період холодної війни. Це стає ще одним чинником зі зниження ролі та значення провідних міжнародних інституцій, що не тільки вже не виражають інтереси провідних центрів сили, але й не можуть захистити менш потужні країни;
  • перша спроба побудови стійкого та відносно справедливого світового ладу без великої війни, яка була зроблена після розпаду СРСР, фактично зазнала провалу. Пандемія дала шанс на другу спробу, хоча і за досить екстремальних умов. Долучившись до цього процесу, кожна із країн може показати себе і посісти гідне місце у новому світі.

Загалом наведені факти і висновки змальовують картину поточної кризової ситуації у світі, що стає передумовою чергової зміни всієї системи міжнародних відносин.

 

У виступах присутніх на засіданнях клубу «Валдай» мав місце суб’єктивний аналіз ситуації в світі, що в основному віддзеркалював протиріччя між Росією та її західними супротивниками. Зокрема, досить тенденційними можна вважати наступні судження:

  • чимало євроатлантичних країн почали відмовлятися від свого християнського коріння як основи західної цивілізації. Відкидаються моральні принципи та національна ідентичність, включно з культурою, сімейними цінностями та навіть обов’язковістю поваги до прав людини;
  • ліберальні принципи побудови західного суспільства та економіки зазнають краху, оскільки окремим індивідам надають забагато свободи, ставлячи їх особисті права над спільними інтересами громадськості, а ринкова економіка розшаровує людей на заможних і бідних, що призводить до протистояння між ними, а також не дозволяє запобігти економічним кризам та гарантувати їх швидке подолання;
  • у міжнародній політиці західний лібералізм фактично прикриває імперіалістичну політику США, яку вони проводять у світі під виглядом просування ідей демократії та необхідності дотримання прав людини. Водночас США у такий спосіб намагаються втручатись у внутрішні справи інших країн, включно з Росією;
  • гегемоністські амбіції Заходу втілились в утворення Європи без Росії, що розпочалося з започаткуванням та розширенням НАТО і ЄС. Згодом західний лібералізм став гегемоністською нормою та порушив зв’язок між легітимністю та законністю, коли НАТО розпочало незаконну «гуманітарну інтервенцію», внаслідок якої змінилися кордони Сербії;
  • незаконне вторгнення США до Іраку за підтримки такого собі «альянсу демократій», як альтернативи ООН, поклало початок нівелюванню Організації Об’єднаних Націй як дієвої міжнародної організації. Саме це і є причиною того, що ООН не спроможне врегулювати поточні конфлікти та інші міжнародні проблеми;
  • США замість того, щоб дотримуватися принципів міжнародного права за верховенства ООН, намагаються вибудувати новий світових порядок, яким передбачається розподіл світу на «демократії» та «авторитарні держави». У такий спосіб США виправдовують своє застосування військової сили стосовно тих країн, політика яких не відповідає американським інтересам, а також намагаються змінити їх владу за допомогою «кольорових» революцій. При цьому повністю ігнорується право жителів Криму на самовизначення;
  • у попередні історичні періоди занепад деяких країн чи територій, як правило, закінчувався тим, що їх захоплювали більш сильні держави, які фактично брали на себе відповідальність за них. Зараз це майже виключено — провідні країни в кращому випадку намагаються мінімізувати витоки загроз з боку проблемних сусідів. Класичний експансіонізм вже не сповідується. По суті, така оцінка повністю суперечить політиці Москви, яка сповідує активну зовнішню експансію разом із захопленням територій сусідніх з нею країн колишнього СРСР.

 

Попри те, що російські політики та експерти об’єктивно сприймають світові процеси, насправді політика Росії базується на хибних оцінках міжнародної ситуації, що в більшій мірі відповідають менталітету та інтересам Кремля. При цьому подібні оцінки (включно з тими, що були оприлюднені на засіданнях клубу «Валдай») мають на меті прикрити негативні аспекти курсу РФ та виправдати її цілі стосовно:

  • проведення Кремлем активної і цілеспрямованої політики з виведення Росії на рівень «великої світової держави». Основними формами такої політики є: нав’язування країнам колишнього СРСР різних інтеграційних ініціатив (в тому числі таких, що суперечать їх інтересам); відновлення сфери впливу колишнього СРСР (включно з Центрально-Східною Європою, Балтією та окремими країнами Близького Сходу, Африки, Центральної і Південної Америки та Азійсько-Тихоокеанського регіону); експансія в Європі;
  • подальша збройна агресія проти України з метою її дезінтеграції як єдиної цілісної держави, недопущення її вступу до НАТО і ЄС та встановлення над нею російського контролю. При цьому Москва виправдовує анексію Криму «правом населення півострова на самовизначення», а конфлікт на Донбасі — «громадянською війною» або «внутрішньою кризою» в Україні, до якої Росія не має жодного відношення. Водночас Росія категорично заперечує наявність у України права на свій власний зовнішній вибір;
  • свідоме загострення Росією конфронтації із Заходом з одночасною демонстрацією військової потуги з метою спонукати США та Європу до нового розподілу світу, як це сталося після Другої світової війни. Водночас протистоянням із Заходом керівництво РФ намагається об’єднати довкола себе російське населення, якому нав’язує образ Росії у вигляді «обложеної фортеці». Одночасно Москва намагається відновити позитивні стосунки із Заходом задля зняття з антиросійських санкцій. При цьому на принципові розбіжності згаданих цілей Москва жодним чином не зважає;
  • збереження тоталітарного режиму в Росії (як альтернативи західному лібералізму та демократії), під час якого порушуються права людини, утискаються ЗМІ та придушується опозиція. І навіть більше, Москва дотримується політики асиміляції народів, які проживають на російській території, а прояви їх національної свідомості розцінюються винятково як націоналізм чи екстремізм. Поряд з цим фактично втілюється курс расизму в плані формування ненависті до українського народу та західного суспільства;
  • фактичне відновлення радянських методів контролю провідних галузей російської економіки у новій формі державно-олігархічного капіталізму;
  • використання Росією ООН і інших міжнародних організацій (зокрема, ОБСЄ та Ради Європи) для досягнення своїх цілей, в тому числі у протистоянні із Заходом та Україною.

 

Втім, Росія змушена реагувати і на реальні світові зміни, хоча як завжди намагається їх використати на свою користь. Це фактично підтверджено у виступі президента РФ В. Путіна на пленарному засіданні клубу «Валдай» 21 жовтня ц. р. Згідно з його твердженнями:

  • криза, яка охопила світ, за своїм характером концептуальна і цивілізаційна. Це потребує серйозного переосмислення та зміни сучасної системи міжнародних відносин та світового порядку;
  • істину необхідно відстоювати усіма способами (маються на увазі наміри Росії і надалі боротися із Заходом за досягнення своїх геополітичних цілей). Понад три десятиліття тому розпочався пошук підґрунтя для побудови нової світової системи. Однак його поки що знайти не вдалося, а ті, хто вважають себе переможцями у холодній війні, все помітніше втрачають свої позиції;
  • наразі відбувається глобальна трансформація світу, за якої не тільки змінюється баланс сил чи відбуваються науково-технічні прориви. Насамперед маються на увазі глобальні зміни клімату та пандемії, через що стратегічне протистояння різних країн втрачає будь-який сенс. Крім того, соціально-економічні проблеми людства (в тому числі продовольчі кризи) загострились до рівня потрясінь всесвітнього масштабу, що потребує об’єднання зусиль всіх провідних країн світу для розв’язання таких проблем;
  • існуюча модель капіталізму себе вичерпала. Нерівномірність розподілу матеріальних благ призводить до поглиблення нерівності можливостей та обумовлює посилення розколу як у західних суспільствах, так і між заможними та незаможними країнами. Внаслідок цього поширюється екстремізм і неконтрольована міграція;
  • додатковою причиною, через яку ускладнюється ситуація у багатьох країнах, є гіпертрофована реакція їх суспільств на заходи із подолання пандемії. Замість того, щоб об’єднати людей, пандемія стала тим фактором, що їх роз’єднує. Росія неодноразово закликала відкинути недоречні амбіції і разом з Заходом протидіяти пандемії. Однак це не знайшло належної підтримки через егоїстичні інтереси західних країн;
  • інститути світового управління втратили свою ефективність. Розв’язати таку проблему можна у спосіб надання більших прав в ООН країнам, що розвиваються та потребують збільшення допомоги;
  • домінування Заходу, яке виникло кілька століть тому, поступається більш багатогранній — багатополярній системі. По суті, спроби США уникнути цього були невдалими, що і є причиною нинішньої кризи;
  • США, як найбільш потужна країна, програла у війнах в Афганістані та Іраку. Але якщо раніше країна визнавала свою поразку і брала на себе відповідальність за наслідки, то США сьогодні перекладають таку відповідальність на інших;
  • тільки суверенні країни спроможні ефективно протидіяти нинішнім викликам та загрозам. Будь-який дієвий міжнародний порядок зобов’язаний зважати на інтереси всіх країн, а не наполягати на їх відсутності;
  • масштаби змін, що відбуваються у світі, потребують особливої уваги і поміркованості. В цьому плані революції лише погіршують ситуацію, а не гарантують подолання кризи. Крім того, у сучасному світі зростає важливість твердої опори, заснованої на моральних та етичних принципах, на відмові від расизму та дискримінації людей за тими чи іншими ознаками. Зважаючи на таке положення, Росія обирає поміркований консерватизм. Саме це Москва, виходячи зі свого досвіду, і називає основними шляхами виходу із кризи.

Як у багатьох своїх інших виступах В. Путін порушив тему України у негативному сенсі для Росії. Зокрема, він звинуватив керівництво України у переслідуванні опозиції, що нібито не дає змоги українському народові легітимно формувати такі органи влади, які б відповідали його інтересам. При цьому чинне українське керівництво В. Путін знову назвав «невеликою групою людей, які присвоїли собі лаври переможців у боротьбі за незалежність і мають крайні політичні погляди». Водночас він зробив наголос на небезпеці для Росії зближення України з НАТО «яка не має формального членства в Альянсі, однак він вже активно освоює українську територію». Не оминув увагою й газотранспортну систему України, підкресливши, що «вона просто вже застаріла, з радянських часів. Екологісти повинні були сказати: «Зачинити негайно транзит через Україну!..».

 

Загалом чергове щорічне засідання клубу «Валдай» підводить до наступних висновків.

…Російське експертне середовище все більше починає усвідомлювати справжнє підґрунтя сьогоднішніх реалій…

Російське експертне середовище все більше починає усвідомлювати справжнє підґрунтя сьогоднішніх реалій. Незважаючи на гіпертрофований характер російської інформаційно-аналітичної сфери, що, як правило, обслуговує інтереси Кремля, воно вже не в змозі ігнорувати зміни у світі, які безпосередньо стосуються Російської Федерації.

Однак, керівництво РФ не сприймає такі реалії і продовжує сповідувати політику, засновану на принципах агресивної експансії, а також на зміцненні авторитарності своєї влади. Це об’єктивно пов’язано з менталітетом і становищем режиму В. Путіна. З одного боку, В. Путін не відходить від колишнього радянського, читай — російсько-імперського мислення, а з іншого боку, розуміє, що зміни у кремлівській політиці означатимуть не тільки крах його ідеології, але і безпосередньою загрожуватимуть його владі та безпеці. Крім того, сутність Росії, як останньої імперії у світі класичного типу, не передбачає у ній демократичних змін та відмови від зовнішньої експансії, оскільки це означатиме її розпад.

…Керівництво РФ не сприймає такі реалії і продовжує сповідувати політику, засновану на принципах агресивної експансії…

В рамках такої політики Росія спрямовує головні зусилля на протистояння зі США, НАТО та ЄС, яких вважає основними перешкодами у досягненні своїх неоімперських цілей, а також стосовно України, яку вважає своєю «втраченою територією» і антиросійським проектом Заходу. Все це зайвий раз демонструє, що досягти будь-яких позитивних домовленостей між Україною та Росією неможливо, включно щодо усунення проблем довкола Криму і Донбасу. Те ж стосується і відносин між Москвою та Заходом.

З часом агресивний курс Росії стає все більш відвертим. Він вже не маскується, що і підтверджує виступ В. Путіна на засіданні клубу «Валдай». Інакше кажучи, підвищується рівень загроз для України, що вимагає від неї обов’язкового зміцнення оборонного потенціалу та всієї безпекової сфери (включно з надійним забезпеченням її енергетичної безпеки).

 

Схожі публікації