Нез’ясовані сторінки позиції С. Бандери

Нез’ясовані сторінки позиції С. Бандери 12 липня 1941 року: історія і сучасність

Іван Муковський

Друга світова війна та її складова — російсько-німецька війна 1941–1945 років, діяльність революційної ОУН на чолі з С. Бандерою, бойові дії збройних формувань УПА і надалі цікавлять та інтригують небайдужих українців. Не зменшується інтерес до цієї проблеми також з боку вітчизняних та закордонних дослідників: С. Бутка, В. В’ятровича, В. Вериги, Д. Горчиківського, О. Дмитренка, В. Косика, В. Кубійовича, М. Коваля, А. Кентія, С. Кульчицького, О. Лисенка, В. Ленської, П. Мірчука, В. Малюги, І. Патриляка, П. Поличного, Я. Примаченко, С. Рудюка, В. Сергійчука, С. Семенюка, А. Чайковського, Ю. Шаповала, О. Яноша та ін. Слід зауважити, що доволі значущою в працях цих дослідників накопичена й узагальнена інформація про діяльність С. Бандери в роки Другої світової та її складової Великої вітчизняної війни. Але прикрим є той факт, що розгляд позиції С. Бандери 12 липня 1941 р. в працях цих дослідників відсутній. Тобто, вона не стала предметом їхнього спеціального дослідження. Із певним застереженням можна назвати роботу С. Семенюка «Історія українського народу», в якій він досить обережно описує таку позицію з її наслідками.

Метою даної статті є студіювання та аналіз об’єктивних і суб’єктивно-критичних оцінок наукових досліджень вітчизняними та з закордонними істориками позиції С. Бандери 12 липня 1941 р., яка полягала у визнанні політики офіційних Берліна і Москви ворожою щодо України та українців, а тому членам ОУН рекомендувалося перейти у підпілля та організовувати всенародний опір окупантам усіма силами й засобами, із воєнними включно. Також подаємо сукупне, всебічне з’ясування мотивації такого виняткового, екстраординарного рішення революційної ОУН(б) та обґрунтування тези, що альтернативи збройному виступу в тих умовах не було. Надаємо аргументацію щодо причин того, чому ОУН(б) в той час не стала об’єднавчим центром всього українського народу у цій боротьбі, а також авторські міркування щодо визначення сутності терміну «бандерівщина» й підведення читача до розуміння, що боротьба українського народу за державність України, розгорнута на основі позиції С. Бандери 12 липня 1941 р., не була історично марною.

Матеріал статті викладається на основі ґрунтовного вивчення, аналізу та співставлення сюжетів різних текстів, які містяться на сторінках літератури періоду, що розглядається. Неоднакові матеріали за змістовним наповненням, концептуальним задумом, стилістикою, інтерпретаційними підходами, привертали увагу до досвіду та напрацювань попередників для об’єктивного і достовірного висвітлення проблеми даної теми. Методи аналізу, синтезу і узагальнення надали можливість стверджувати, що історія Другої світової та її складової Великої вітчизняної війни 1941–1945 років так багата на міфи, як фронтова смуга на міни. За своїм змістом вони значною мірою витончені, латентні, піднесені, цинічні, що виникли стихійно або на замовлення влади. Вони спотворюють, перекручують минуле і заважають розуміти сучасне та породжують неправду. І цим вони небезпечні для суспільства.

Прикладом одного такого міфу є постать С. Бандери, який в історії Другої світової посідає особливе місце.

В історіографії періоду війни 1941–1945 років природа «бандерівщини», її зародження, розвиток та значення як знаряддя збройної боротьби Організації Українських Націоналістів (ОУН) за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД) не розглядається. Тому ми зробили спробу в загальних рисах, стисло засвідчити факт того, що «бандерівщина» виникла і розвивалася в роки тієї війни не спонтанно, не мимохіть, а на ґрунтовній основі націоналістичного інтелекту таких мислителів як Т. Шевченко із його закликом: «Вставайте! Кайдани порвіте!», М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Вассияна, Д. Андрієвського, 3. Коссака, Д. Мирона, О. Ольжича, О. Теліги, Я. Стецька, М. Сціборського, Ю. Липи, С. Бандери, С. Ленкавського та ін.

Розглядаючи історію, суть цього соціального явища, є підстави для стверджування, що воно, якщо не в прямому трактуванні, то в опосередкованому розумінні знайшло своє віддзеркалення в широкій палітрі теоретиків і практиків українського національно-визвольного руху. На наше переконання, цей термін в їхніх працях асоціюється з національно-визвольним рухом українського народу, очолюваним революційною ОУН(б), провідником якої був С. Бандера.

Бойовим крилом цього національно-визвольного руху була Українська Повстанська Армія (УПА).

До лав УПА залучалися також патріоти інших народів, релігійних конфесій, політичних поглядів з усіх регіонів не тільки України, а й колишнього Радянського Союзу, хоча основу УПА становили широкі верстви населення західних областей України. Доцільно звернути увагу на той факт, що в основі розходження бандерівців з німецькими і російськими окупантами лежало несприйняття останніми існування «єдиної, вільної, самостійної України від Карпат аж по Кавказ». Слід зазначити, що «бандерівщина» чітко проявилася тоді, коли С. Бандера очолив Революційний Провід ОУН (10.02.1940 р.), на зростання його авторитету і водночас «бандерівщини», значно вплинув факт його розпорядження проголосити 30.06.1941 р. у Львові Акт відновлення Української Держави та створити уряд — Українське Державне Правління на чолі з прем’єром Я. Стецьком.

Сьогодні стосовно цього Акту відновлення Української Держави є різні міркування. Одні вбачають в ньому особливу віху в історії українського національно-визвольного руху, а інші прагнуть довести зворотне. На нашу думку, Акт 30 червня 1941 р. має історичне значення. Адже Я. Стецько за дорученням ОУН у Львові реалізував споконвічну мрію українського народу: здобути свою Суверенну Соборну Українську Державу.

Зважившись на такий крок, С. Бандера небезпідставно сподівався на союзницькі зв’язки з представниками генерального штабу Вермахту (ОКВ), які, за дорученням ОУН(б), налагодив член організації Ріко Ярий ще у травні 1941 р. Крім того, вже був досвід проголошення 23 червня 1941 р. «фронтом литовських активістів» (без погодження з німецьким керівництвом) відновлення Литовської держави. Революційний бандерівський провід, здійснивши такий крок, брав до уваги й те, що у німецької верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель.

Проте у німецької влади, як підтверджує історичне минуле, відносно України були зовсім інші задуми і плани. Немає сумнівів, що в загальних рисах їх знав С. Бандера, але не усвідомив що жоден народ світу незалежність власної держави з участю загарбників не здобував. Реакція Гітлера на відновлення української державності була швидкою і безкомпромісною: С. Бандеру, Я. Стецька т інших лідерів ОУН гестапо заарештувало і відправило у Берлін до в’язниці.

В аспекті питання, яке розглядається, неможливо не звернути увагу на той факт, що арешт С. Бандери не загальмував зростання його авторитету серед населення західних областей України. Результати дослідження підтверджують наявність того, що для народу «С. Бандера став авторитетом ідеаї здобути незалежність України, не зважаючи на війну, а використовуючи її умови».

Зважаючи на вищезазначене, з історико-ситуаційного досвіду поступового зростання авторитету С. Бандери слід зазначити, що вершину слави він здобув, а разом з ним і бандерівщина 12 липня 1941 р., коли не піддався на лукаві запевнення нацистів, що «українська проблема» буде неминуче розв’язана після перемоги над більшовизмом, і відмовився на їх вимогу анулювати акт відновлення української держави, проголошений 30 червня 1941р. у Львові. У тій ситуації, як свідчить досвід, С. Бандера, як Провідник революційної ОУН(б), чинити по-іншому не міг. Немає сумніву, що у цьому випадку він вважав, що революційний провід ОУН(б) «готовий вести здорову частину українського народу до боротьби за здійснення свого національного ідеалу». За таку позицію йому довелося півтора року провести у берлінській в’язниці, а згодом, майже до кінця 1944 р., у концтаборі Заксенгаузен. На той час керівництво Німеччини, схоже, усвідомило значення України і українського фактору в геополітиці Центральної і Східної Європи. Справи на російсько-німецькому фронті були кепські, що змусило офіційний Берлін переглянути своє тогочасне зверхнє ставлення до представників поневолених Москвою «недержавних» народів.

Однак, на той час багато чого змінилося, передусім у свідомості українців. Якщо в перші дні і місяці війни значна частина населення не тільки Західної України, а й на Сході зустрічала німців як визволителів від жорстокості російського більшовизму, а значить не була проти воєнно-політичного союзу проти спільного ворога, то після невизнання керівництвом Третього Рейху Акту відновлення Української Держави й репресивної політики німецької окупаційної адміністрації в Україні ця ейфорія, безумовно, як у населення, так і у самого С. Бандери вивітрилася. Є впевненість в тому, що 12 липня 1941 р. для С. Бандери стало переломним, знаковим і цілком зрозумілим для нього, що гітлерівці — такі ж вороги України і українського народу, як і сталінські більшовики, а тому він беззастережно і рішуче взявся збройною силою боротися як з гітлерівською Німеччиною, так і більшовицькою Росією (СРСР) за суверенну Українську Самостійну Соборну Державу. Безумовно, в тому, що С. Бандера раніше за інших зрозумів антигуманну суть гітлерівців, загрозу, яку вони несуть усьому світові, Україні та її народу, і не став, як поляки, «зі зброєю біля ноги», тобто в очікуванні «хто з них — кого, а я подивлюся збоку», а дав директиву членам ОУН перейти у підпілля і розгорнути опір окупантам усіма наявними силами та засобами.

Є підстави говорити про те, що в тій ситуації своє призначення він вбачав у здобутті Самостійної Соборної Української Держави збройною боротьбою. При цьому не можна не звернути увагу на незвичайну дійсність того, що до 12 липня 1941 р., коли на українських ланах в смертельному двобої зійшлися берлінські і московські окупанти, які, однозначно, не хотіли незалежної України, на подібну позицію не зважилась жодна країна, жоден політик світу. Історико-ситуаційний аналіз цієї позиції дає можливість стверджувати, що на той час єдиним, хто відверто наважився висловити свою негативну позицію стосовно дій керівництва Третього Рейху на Сході Європи, був С. Бандера. А тому, якщо не мовою радянської історіографії, без політизацїї і міфів, дати значущість цієї позиції і грамотно вникнути в зміст його бачення на своє призначення, як провідника революційної ОУН(б), то можна стверджувати, що така його позиція, безперечно, була не амбіційною і, тим більше, не другорядною для німецького і російського керівництва. Ця позиція чітко передбачала збройну боротьбу українського народу за свою державність як проти гітлерівського тоталітарного, так і сталінського режимів.. Є очевидним і те, що ця доволі відверта, неприхована і надто ризикована для життя самого С. Бандери позиція визначала подальші його стосунки з керівництвом Німеччини. Якщо до 12 липня 1941 р. співробітництво революційної ОУН(б) з «Велико-Німеччиною» й передбачалось, але «тільки за умов визнання німецьким урядом Української Самостійної Держави», то після 12 липня 1941 р. ОУН «вважає союзниками України всі держави, політичні угрупування та сили, що заінтересовані в розвалі СРСР та утворенні ні від кого незалежної Української Самостійної Соборної Держави». Немає сумніву в тому, що в умовах, коли доля України і усієї Європи була в руках двох диктаторів — Гітлера і Сталіна, С. Бандера на основі цієї позиції обрав, як йому здавалось, єдино можливий засіб відновлення державності України — збройну боротьбу.

Ситуація об’єктивно склалася так, що Україна опинилася в епіцентрі бойових дій радянсько-німецького фронту. Досвід свідчить, що з 22 червня 1941 р. і до кінця жовтня 1944 р. на її території відбулася більшість великомасштабних бойових операцій, які, зрештою, вирішили долю всієї війни. Протягом усього її періоду тривалості Україні, українському фактору значну увагу приділяли як Гітлер, так і Сталін. Вони не мислили досягнення успіху в цій війні без використання України, українських природних і людських ресурсів. Безумовно, в тих умовах С. Бандера і активна частина українського народу не могли сподіватися, що їм хтось надасть «подарунок» у вигляді держави. За неї потрібно було боротися зі зброєю в руках, бо ні Гітлер, ні Сталін самостійної української держави не хотіли.

Історичне минуле безапеляційно свідчить, що український народ, затиснутий в міцних лещатах двох тоталітарних режимів, так і не зміг піднятися на загальний виступ за завоювання своєї свободи і незалежності. Та боротьба українського народу за відновлення Суверенної Соборної Української Держави, яка здійснювалась на основі позицій С. Бандери 12 липня 1941 р., не була історично марною. Вона мала історичну значимість і в далекій перспективі допомогла українському народові здобути національну державність після саморуйнації московського тоталітарного режиму, чим і засвідчила наявність свого історичного значення.

В аспекті розуміння питання, яке розглядається, не можна не зважати на те, що саме ця позиція С. Бандери була визначальною і доленосною для першого періоду російсько-німецької війни. Ба більше, хотів того С. Бандера, чи ні, але є очевидним факт того, що в силу різних обставин така його позиція допомогла Сталіну не тільки впоратися з критичною ситуацією, яка склалася на той час під Москвою та Сталінградом, а й врятувати увесь світ від гітлерівців. З огляду на перебіг подій, які тоді відбувалися на російсько-німецькому фронті, позицію С. Бандери можна оцінювати по-різному — і позитивно, і негативно. На нашу думку, така позиція історично була вирішальною, доленосною як для України і українського народу в його боротьбі за суверенну українську державу, так і для радянського та нацистського політичного і військового керівництва. Аналіз сукупності факторів, обставин, які склалися на той час, свідчить, що згідно з цією позицією в кульмінаційний момент розпалу битви під Сталінградом, коли Сталін зосередив там майже всі свої резерви, німецьке військове командування в себе в тилу зіткнулося з цілою ворожою армією — УПА, як високоорганізованою і достатньо на той час підготовленою у військовому плані бойовою силою. Принагідно слід зауважити, що в тих умовах УПА, як організована бойова сила, в розпал боїв під Сталінградом між Сталіним і Гітлером могла з’явитися й під Сталінградом. Проте, згідно з позицією С. Бандери, вона з’явилась не під Сталінградом, а в тилу нацистського командування на Західній Україні.

Якщо зважити на обставини, що склалися на початковому періоді війни, то, аналізуючи об’єктивні і суб’єктивні фактори, можна дійти висновку, що вже на початку війни Гітлер міг дійсно об’єднатися з С. Бандерою, тобто з Україною, за умови, що він підтримує прагнення С. Бандери і Я. Стецька відновити Українську Державу. І тоді Німеччина разом з українським народом, який віками мріяв про власну державу, могли б громити Радянський Союз. Адже, як свідчить досвід, невдачі Червоної армії з початком війни викликали у значної частини населення України зневіру в могутність радянської влади. Історичне минуле безапеляційно свідчить, що особовий склад радянських військ охоплювали розгубленість, паніка від страху потрапити в оточення, дезертирство, через що в полон здавалися не десятки чи сотні, а тисячі військовослужбовців.
Безумовно, що в тих умовах Гітлер ще на 21-й день війни, тобто на 12 липня 1941 р., міг мати у союзниках С. Бандеру, а з ним і значну кількість активної частини українського населення у протистоянні зі Сталіним, який ще з часів громадянської війни стосовно українців застосовував геноцид. Народ України це відчув на власній шкірі, а тому не випадково в перші дні і місяці війни значна кількість українського населення як Західної, так і Східної частини зустрічали німців, як рятівників від сталінського ярма. Але 12 липня 1941 р. для Гітлера стало фатальним, згубним, бо в цей день С. Бандера відмовився від запропонованої співпраці з гітлерівцями на їх умовах. Історико-ситуаційний метод дає можливість стверджувати, що Гітлер програв війну Сталіну не 8 травня 1945 р., а ще того ж таки 12 липня 1941 р.

Рішення, яке С. Бандера ухвалив 12 липня 1941 р., і його вплив на перебіг подій в роки Великої вітчизняної війни ще мають ґрунтовно та всебічно дослідити як вітчизняні, так і закордонні науковці. Обов’язок наукових дослідників полягає в тому, щоб чесно, правдиво, без фальсифікацій і перекручень відтворити тогочасні події.

Отже, керуючись гуманістичним принципом дослідження історичної минувшини без спотворення й фальсифікації, можна стверджувати, по-перше, що позиція С. Бандери 12 липня 1941 р., як і вся діяльність революційної ОУН(б) і УПА, ще залишається, на наше переконання, недостатньо дослідженою у вітчизняній історіографії, а відтак ігнорованою сучасною політичною елітою, яка ще й сьогодні до кінця не розуміє доленосності подій більш як сімдесятирічної давнини, без пізнання яких жива історія неможлива й немислима. Цей період в історії українського народу — лише верхівка того величезного айсбергу міфів, основна частина якого ще надійно прихована від сторонніх очей. Тільки істинне всебічне дослідження особливостей історії одного з найбільш трагічного періоду подій, пов’язаних з позицією С. Бандери 12 липня 1941 р., без політизації, без перекручування, може дати повну картину проблеми, яка розглядається, в усіх закономірностях її розвитку.  Треба лише звернутися до джерел, зокрема до теоретичної спадщини С. Бандери і його соратників. Ким себе вважали вони самі і ким були насправді? Відповідь на це питання знайти неважко*. Знання цього феномену потрібні українському народу не тільки і не стільки для усунення білих плям у нашому минулому, а, насамперед, для усвідомлення сьогодення та вироблення прогнозів і рекомендацій на майбутнє.

Повний текст статті див. журнал «Бінтел» № 3 за 2024 рік