Іван Січень
Провал путінського «бліцкригу» проти України створив масштабні негативні наслідки для Росії, які набувають все більш гострого характеру у всіх сферах. Своєю чергою, це підштовхує Москву до переговорів з Києвом щодо можливостей завершення війни. Звичайно, всі українці також зацікавлені у цьому, однак жодним чином не на умовах Кремля, які передбачають капітуляцію України та її фактичне знищення як незалежної держави. Втім, неспроможність Москви досягти своїх цілей змушують її іти на певні компроміси. Насамперед це стосується обговорення можливості припинення Росією війни в обмін на відмову України від вступу до НАТО та повернення до позаблокового і нейтрального статусу. Крім того, Москва висуває Києву і низку інших вимог, але згадане питання все ж таки має пріоритетне для неї значення. Україна погоджується на позаблоковість і нейтралітет, однак виключно у випадку надання їй реальних гарантій безпеки з боку Росії та провідних держав світу. З урахуванням наведених обставин, потребує уваги досвід інших європейських країн, які вже мають позаблокові чи нейтральні статуси та керуються відповідними принципами у своїй зовнішній політиці.
На сьогодні позаблокові й нейтральні статуси в Європі офіційно чи де-факто мають Швейцарія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Ірландія, а також дві невеликі країни – Мальта і Ліхтенштейн. Рішення згаданих країн щодо обрання ними такого курсу мають різні причини, а їх зовнішня політика характеризується низкою притаманних їм особливостей, в тому числі у відносинах з Росією та НАТО і ЄС.
Разом з тим позаблокові й нейтральні країни об’єднує декілька спільних рис, які, по суті, є головними передумовами збереження ними своєї незалежності та забезпечення безпеки. В першу чергу, серед таких рис можливо зазначити зовнішні та внутрішні гарантії їх статусів, суверенітету і непорушності кордонів.
Основними із зовнішніх гарантій є міжнародні договори, які зазвичай укладаються у багатосторонніх форматах. При цьому нейтралітет країни повинен мати важливе значення для інших держав, які гарантують її безпеку. Внутрішні гарантії створюють національні збройні сили та оборонно-промислові комплекси, здатні забезпечити відсіч нападам агресорів.
Подивимось на всі ці питання більш детально, виходячи з досвіду наведених країн в історичній ретроспективі.
Так, першою в Європі статус постійного нейтралітету отримала Швейцарія, який був визнаний її сусідами ще у середині XVII століття. А в 1848 році парламент Швейцарської Конфедерації закріпив національний нейтралітет у Конституції країни. Хоча ще у 1815 році європейськими державами був прийнятий Акт про визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії та недоторканості її території. Необхідність цього мотивувалася лідерами тодішньої Європи їх спільними інтересами, які вимагали нейтрального статусу Швейцарії, непорушності її кордонів та незалежності від зовнішнього впливу. Фактично ухвалення згаданого документа гарантувало безпеку Швейцарії. Водночас були створені умови і для гарантій безпеки капіталів монархів та олігархів того часу, які зберігалися у швейцарських банках. Саме це і стало головною причиною міжнародного визнання нейтралітету Швейцарії та відсутності посягань на нього навіть у найтяжчі часи європейської історії.
З огляду на важливість для Швейцарії нейтрального статусу країни, саме на таких принципах будується її зовнішня політика, включно із відносинами з провідними міжнародними організаціями. Зокрема, Швейцарія приєдналася до ООН лише у 2002 році після двох референдумів з даного питання. При цьому у відповідній декларації про вступ підтверджується нейтралітет Швейцарії, в тому числі як члена ООН.
Досить виваженим є ставлення Швейцарії і до процесів європейської інтеграції. З однієї сторони Швейцарія підтримує високий рівень співробітництва з Європейським Союзом, а з іншої – утримується від приєднання до організації, хоча і не відмовляється від цього.
В рамках такої політики у 2002 та 2004 роках Швейцарія підписала два пакети секторальних договорів з ЄС, однак призупинила заявку на вступ до Європейського Союзу, яка була подана в 1992 році. Вступ Швейцарії до ЄС вважається політичною можливістю, але не стратегічною метою країни.
Аналогічним чином Швейцарія ставиться також і до НАТО. Так, вона тісно співпрацює з Альянсом (в тому числі у форматі програми «Партнерство заради миру»), однак не збирається вступати до нього.
Все це має на меті як збереження суверенітету та свободи дій Швейцарії, так і підтримання її реноме як повністю незалежного банківського та бізнесового центру світового рівня.
Водночас нейтралітет Швейцарії не означає її відмови від власних збройних сил, які вважаються головною гарантією безпеки країни на національному рівні. Так, загальна чисельність ЗС Швейцарії складає близько 90 тис. осіб, в тому числі 65 тис. – у складі Сухопутних військ та 25 тис. – у складі ВПС. Сухопутні війська включають 8 бригад (по 5–8 батальйонів кожна), а ВПС – 7 діючих військових баз. ЗС Швейцарії мають на оснащенні відносно сучасну військову техніку і озброєння, в основному – американського та німецького виробництва. В країні існує загальна військова повинність. Щорічний призов становить до 40 тис. осіб. Завдяки мобілізації ЗС Швейцарії можуть бути збільшені до 200 тис. осіб.
Інший характер мають причини нейтралітету Австрії. Після завершення Другої світової війни, Австрія (як фактична частина нацистської Німеччини) була розділена на зони окупації учасників антигітлерівської коаліції, а саме: СРСР, США, Великобританії та Франції. Попри це, Австрія зберігала певні ознаки державності в межах своєї довоєнної території.
Так, у квітні 1945 року в Австрії був створений тимчасовий уряд, а в 1948 році – ухвалена Конституція. В країні були проведені реформи, спрямовані на перетворення її на незалежну демократичну державу, здійснені демілітаризація та денацифікація.
В 1955 році Австрія під впливом СРСР в односторонньому порядку проголосила постійний нейтралітет в обмін на договір з країнами-переможцями про визнання її суверенітету та незалежності. Такий договір у формі Державної угоди був укладений в травні того ж року у Відні міністрами закордонних справ СРСР, США, Великобританії та Австрії. А в жовтні 1955 року після виведення окупаційних військ з території Австрії парламент країни прийняв Декларацію про її постійний нейтралітет. Австрія зобов’язувалася не вступати в жодні військові союзи та не допускати створення військових баз на своїй території. Нейтралітет Австрії визнали більшість країн світу.
Таким чином, нейтралітет Австрії став результатом домовленості країн-переможниць у Другій світовій війні при формально добровільній згоді Відня. Однак це стало наслідком жорсткого тиску Москви як на Відень, так і на своїх колишніх союзників по антигітлерівській коаліції з метою недопущення вступу Австрії до НАТО.
Втім, австрійський нейтралітет є менш жорстким, ніж швейцарський. Австрія стала членом ООН ще у 1955 році. А згодом – і місцем розташування представництв багатьох міжнародних організацій, в тому числі ООН, МАГАТЕ і ОБСЄ, а також місцем діалогу учасників різних конфліктів.
В 1994 році Австрія приєдналась до Європейського Союзу без жодних застережень щодо її нейтрального статусу. З огляду на це, були внесені зміни до Конституції країни, які дозволяють їй взаємодіяти з ЄС у рамках проведення Спільної зовнішньої та безпекової політики.
Показовою є також політика національної безпеки Австрії. Так, нейтральний статус країни виключає можливість її членства в НАТО. Водночас допускається участь Австрії у міжнародних миротворчих операціях під егідою ООН чи ЄС, співробітництво з іншими країнами у сфері виробництва озброєнь, а також залучення австрійських військових підрозділів до спільних військових навчань з державами-партнерами, в тому числі у рамках програми НАТО «Партнерство заради миру».
Загальна чисельність збройних сил Австрії становить 53 тис. осіб. З них – 21,7 тис. проходять службу у Сухопутних військах, 4,3 тис. – у ВПС та 27 тис. – в ополченні. На оснащенні ЗС Австрії знаходяться відносно сучасні техніка та озброєння американського та європейського виробництва.
Власні особливості має нейтралітет Швеції. З огляду на загрозу втягнення країни у європейські війни в першій половині ХІХ століття, такий статус був в односторонньому порядку проголошений Швецією в 1834 році. Разом з тим він не закріплений ні на національному, ні на міжнародному рівнях, і не визнаний жодною з країн. Внаслідок цього Швеція не має міжнародних гарантій її безпеки.
В період холодної війни самопроголошений статус Швеції визначався як «позаблоковість у мирний час, націлена на нейтралітет під час війни». Виходячи з такого підходу, до розпаду Організації Варшавського Договору та СРСР Швеція відмовлялася від вступу до Європейського Економічного Співтовариства, а потім – ЄС, мотивуючи свою позицію необхідністю підтримки повного державного суверенітету та позаблокового статусу.
Втім, навіть після вступу до ЄС у 1995 році Швеція продовжує займати особливу позицію, що насамперед стосується обмеження її участі у реалізації Спільної зовнішньої та безпекової політики організації.
Виходячи з принципів нейтралітету, Швеція офіційно відмовляється від вступу до НАТО. Разом з тим вона тісно співпрацює з Альянсом у форматах Ради Євроатлантичного співробітництва та програми «Партнерство заради миру». При цьому Швеція підтримує політику Альянсу та може відмовитись від нейтралітету у разі виникнення кризової ситуації. В цьому зв’язку показовими фактами стала участь Швеції у військових операціях США/НАТО в Афганістані, Іраку та Лівії.
Загальна чисельність ЗС Швеції становить близько 29 тис. осіб. З них – близько 24,2 тис. знаходяться у складі Сухопутних військ та інших наземних сил, 2,1 тис. – у ВМС, 2,7 тис. – у ВПС.
Обставини проголошення нейтралітету Фінляндією певним чином нагадують австрійський варіант. Після Другої світової війни Фінляндія (як союзник нацистської Німеччини) була позбавлена права самостійних дій у безпековій сфері. Так, згідно з Паризьким договором від 1947 року були введені обмеження на розміри ЗС Фінляндії та їх озброєння. Водночас договір із СРСР про дружбу, співробітництво та взаємодопомогу позбавив Фінляндію права приєднуватись до військових блоків і приймати на своїй території війська противників Радянського Союзу. В період холодної війни все це змушувало Фінляндію проводити гнучку політику із забезпечення своєї безпеки за допомогою компромісів та, навіть, поступок.
Після припинення протистояння між Заходом та Сходом Фінляндія набула значно більших можливостей у проведенні своєї зовнішньої політики. Так, в 1995 році Фінляндія вступила до ЄС та бере активну участь у роботі організації практично без жодних обмежень. При цьому у документах про вступ до Європейського Союзу Фінляндія визначила свій нейтралітет як «особливий внесок у справу миру і безпеки в Європі».
Як і Швеція, Фінляндія тісно співпрацює з НАТО, однак утримується від вступу до організації. За поглядами керівництва країни, набуття Фінляндією членства в Альянсі призведе до зміни політичної та безпекової ситуації у Північній Європі і може стати додатковим чинником загострення відносин між НАТО та Росією. З урахуванням цього Гельсінкі робить ставку на зміцнення власного оборонного потенціалу, а також поглиблення взаємодії з сусідніми країнами регіону, передусім – Швецією.
Загальна чисельність ЗС Фінляндії становить 15 тис. кадрових військовослужбовців, а разом із резервістами – 34,7 тисячі. З них 27,3 тис. знаходяться у Сухопутних військах, 3 тис. – у ВМС, 4,4 тис. – у ВПС. Основу Сухопутних військ країни становлять п’ять загальновійськових бригад та одна артилерійська бригада; ВПС – три авіаційні командування (кожне включає одну винищувальну ескадрилью та підрозділи забезпечення); ВМС – два морських командування (загалом – близько 20 бойових кораблів).
Нейтралітет Ірландії був проголошений у 1938 році, що стало наслідком прагнення керівництва країни припинити протистояння з Великобританією. Втім таке рішення стосувалося лише військової сфери, а саме – відмови країни від вступу до воєнно-політичних блоків з іншими державами. При цьому нейтралітет Ірландії не закріплений жодними міжнародними угодами та, по суті, має односторонній характер.
З 1973 року Ірландія є членом ЄС, однак участь у спільній європейській обороні заборонена законодавством країни. Водночас Ірландія, як і інші нейтральні країни, співпрацює з НАТО.
Попри позаблоковість і нейтралітет згаданих європейських країн, їх позиції з даного питання залежать від особливостей поточної ситуації. Так, суттєвий вплив на погляди їх керівництва і населення здійснив напад Росії на Україну у 2014 році та, в особливості, – повномасштабне вторгнення російських військ до нашої держави у 2022 році. Так, Швеція та Фінляндія вже розглядають можливість вступу до НАТО та значно активізували співробітництво з Альянсом. Водночас більшість із нейтральних країн приєдналися до санкцій проти Росії. В цьому зв’язку найбільш показовою є позиція Швейцарії, яка вперше в історії поступилася своїм нейтралітетом і заарештувала рахунки російських громадян у швейцарських банках на суму понад 200 млрд дол. США.
Що ж до позаблоковості й нейтралітету України, то жодна з розглянутих моделей не гарантуватиме безпеку нашої держави. Тим паче в умовах безпосереднього сусідства з Росією, яка споконвіку проводить агресивну зовнішню політику та ніколи не виконує своїх зобов’язань. Не має великих надій у забезпеченні безпеки України і на наших західних партнерів. Це показала ситуація із Будапештським меморандумом (про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї), який був підписаний у 1994 році лідерами України, Росії, Великобританії та США.
Тому єдиними надійними гарантіями безпеки України можуть бути лише: розгром Росії, який надовго відіб’є у неї бажання нападати на Україну; зміцнення українських Збройних сил; розгортання міжнародної військової місії на території нашої держави, а також подальше поглиблення військового співробітництва України з НАТО, які це роблять більшість із позаблокових і нейтральних країн Європи.
