У Франції також буде вирішуватися питання майбутнього Європи

Події останнього часу привертають увагу експертного середовища провідних країн Європи і світу. І все через безпрецедентну експансію Росії з ескалацією напруженості та розгортанням великих ударних угруповань навколо України. Низка переговорів за участі лідерів найвищого керівництва США, НАТО, ОБСЄ, спрямованих на зниження градусу напруженості на російсько-українському кордоні та вгамування апетитів і амбіцій Путіна, поки що позитивних результатів не дають. Москва сконцентрувала поблизу кордону з Україною, а також на території васальної Білорусі 135 тис. військовослужбовців, військову техніку, що підвищує градус напруженості на переговорах Москви зі США і НАТО. Чого саме намагається досягти Путін, ніхто точно не знає, а за оцінкою експертів США, можливо цього не знає і сам господар Кремля. Тому він вже зараз повторює як мантру, апелюючи до міфічних загроз для національної безпеки Росії від розширення НАТО на схід та, зокрема, через вірогідний вступ до Альянсу України. Втримати ситуацію під контролем, спираючись на традиційні логічні аргументи Заходу, навряд чи вдасться. Сама війна залишається практично єдиною реальною можливістю для Путіна зберегти єдність своєї нації у спосіб мобілізації її на боротьбу зі сформованим спецпропагандою неіснуючим ворогом — НАТО та Україною.

Тим часом міжнародне життя в Європі та у світі триває. Після зміни уряду Німеччини восени 2021 року черговою країною ЄС, яка готується до зміни керівництва на президентських виборах навесні 2022 року, є Франція. ЗМІ Німеччини приділяють сьогодні окрему увагу сусідній «ядерній» Франції, яка, після відходу від політичної кар’єри федерального канцлера Німеччини Ангели Меркель, намагається перехопити до своїх рук кермо управління Євросоюзом, щоб посилити свій вплив на геополітичні процеси в Європі та у світі. Президентські вибори навесні 2022 року можуть стати точкою відліку у новій каденції нинішнього президента Франції Еммануеля Макрона (якщо він переможе на виборах), або початком нового політичного майбутнього країни з новим президентом.

Німецький журналіст та політичний редактор видання Die Zeit у Франції Маттіас Крупа у своїй статті з такого приводу зазначає, що останні політичні заяви президента Франції стосовно спільного майбутнього Євросоюзу можуть йому зашкодити у виборчій боротьбі. Зокрема, тому що «проєвропейські пафосні заяви Еммануеля Макрона можуть виявитися безглуздими».

Еммануель Макрон полюбляє докладно говорити про Європу, в тому числі і у Європейському парламенті у Страсбурзі 19 січня ц. р. А вона для нього — це гарантія демократії, прогресу і миру, яких сьогодні «вже фактично більше не існує», і які настав час відновити. Макрон вважає, що «наше покоління повинне сьогодні заново обґрунтувати зміст нашої Європи».

Виступ Еммануеля Макрона у Європейському парламенті у Страсбурзі, 19 січня ц. р.

Можна вважати пафос, властивий Макрону у промовах, невдалим, зазначає німецький журналіст. Можна дивуватися щодо його амбіцій й передбачати, як далеко він за останні роки зайшов зі своїми планами щодо спільного Європи. Невдовзі після вступу на посаду президента Франції восени 2017 року він вперше використав формулу «Відбудова Європи» (Refonder l’Europe). Тим не менш, зазначає експерт Die Zeit, можливо, ми будемо ще сумувати за Макроном, якщо він не буде більше президентом.

У передвиборній кампанії у Німеччині тема майбуття Європи порушувалася нечасто. Крім політичної партії «Альтернатива для Німеччини» (AfD), жодна з партій, представлених у Бундестазі, принципово не ставить під сумнів існування Європейського Союзу. Тим часом, у Франції все розвивається інакше.

Ще до того, як Еммануель Макрон виступив з промовою у Страсбурзі, Марін Ле Пен запросили до Парижу, де вона виклала своє «бачення» Європи, яке містило пряму «антитезу» ідеям Макрона. Оскільки внаслідок виборів у квітні поточного року політично ультраправа Ле Пен може стати президентом, то не зайве пригадати, як на попередніх президентських виборах п’ять років тому вона багато що тоді наобіцяла, в тому числі і вивести Францію з валютної зони.

Цього року також братиме участь у виборах Жан-Люк Меланшон, у якого крайні ліві переконання. Але і він, у ролі кандидата в президенти, озвучував п’ять років тому плани щодо виходу Франції із єврозони.

Щоправда, Меланшон і Ле Пен останнім часом дещо пом’якшили свої позиції, наразі в їхніх програмах вже немає таких радикальних вимог і пропозицій, що лунали у 2017 році. Але це не повинно нас заспокоювати, пише у своїй статті німецький журналіст. Політична Європа, якою її обидва політика бачать, означала б тотальну руйнацію, тобто, це настане кінець Євросоюзу, яким ми його знали.

Щодо Ле Пен, то тривалий час вона критикувала ЄС як «троянського коня глобалізації». Останнього разу у Парижі вона заявила, що Євросоюз стає все більш авторитарною, історично неусвідомленою та ідеологічною конструкцією, яка «поєднує найгірше від соціалізму з найгіршим від лібералізму». За цим, вважає вона, приховується «намір Німеччини реалізувати власну модель». А Макрон, як і його попередники, був лише «домашнім слугою для фрау Меркель». Відповідно до уявлення Ле Пен, нині існуючий ЄС повинен бути замінений на так званий «Альянс європейських націй». Також вона вважає, що якщо й можна працювати гуртом, то ні за яких обставин не можна ділитися суверенітетом.

Це був би кінець Євросоюзу, яким ми його знаємо

Крайній лівий Меланшон також не надто схвалює європейські інституції. Євросоюз він розглядає насамперед як інструмент реалізації німецької сили. Тому пропонує дотримуватися договорів в рамках ЄС лише у тому випадку, якщо вони відповідають його програмі та французьким інтересам. «Моїм пріоритетом є насамперед відновлення нашого суверенітету», — заявляє він. Як і Ле Пен, Меланшон різко відкидає ідею спільного захисту Європи, яку просуває Макрон. Він запитує: «З якої причини ми у Франції повинні розплачуватися за суперечки Латвії чи Естонії з Росією?»

У Німеччині наполягання на національному суверенітеті час від часу сприймається як примха нібито відсталих східноєвропейців або незрозумілих британців. Але у 2005 році саме французи переважною більшістю відкинули Європейський конституційний договір, згодом те ж саме зробили і голландці. Тоді майже 55 відсотків французів проголосували проти, на їхню думку, надто далекосяжної європейської інтеграції і захищали, як вони вважали, свою власну націю. У Німеччині це «ні» значною мірою наразі забуте, тоді як у Франції воно залишило глибокі сліди.

Вперше під час референдуму 2005 року відкрилася тріщина, яка досі прослідковується у політичному ландшафті: з одного боку, були і залишаються ті, хто вважає себе прогресивними та проєвропейськими; на іншому боці — ті, хто скептично ставиться до ЄС чи відкидає його, захищаючи інтереси своєї нації. Це провалля, що також важливо, проходить через традиційну схему переконань від правих до лівих. Крайній лівий Меланшон і крайня права Ле Пен критикують ЄС, застосовуючи майже однакові аргументи. Два інших лівих кандидати в президенти Франції (Крістін Таубіра і Фаб’єн Руссель) також голосували проти конституційного договору в 2005 році.

П’ять років тому Еммануель Макрон перетворив свою прихильність до ЄС на важливий аргумент у власній передвиборній кампанії. Коли у квітні поточного року у Франції відбудуться вибори, на голосування знову будуть винесені дві протилежні ідеї щодо політичного майбутнього Європи. Макрон виступатиме за забезпечення більшого «європейського суверенітету»; Меланшон і Ле Пен — за повернення до національної кооперації. Ле Пен нещодавно заявила в Парижі, що «вибори у Франції також роблять величезний європейський виклик». Вона має рацію, зазначає Die Zeit, бо у Франції також буде вирішуватися питання майбутнього Європи.