Тим часом, в політичному середовищі самої Німеччини поступово визріває розуміння необхідності зміни політики країни до агресії Росії в Україні та переосмислення ролі і місця цієї країни в житті як власне Німеччини, так і Європи та світу. Агресивна війна проти України вивела Росію з переліку цивілізованих країн та поставила її за межею сприйняття демократичного міжнародного співіснування.

Примітно, що навіть у середовищі лівих сил, а саме в Соціал-демократичній партії Німеччини, вже напрацьоване нове ставлення як до минулого, так і до майбутнього Німеччини у контексті ставлення до Росії.

Німецьке видання «Die Welt» 10 липня ц. р. надрукувало статтю голови комітету у закордонних справах Бундестагу, гостьового кореспондента Міхаеля Рота (Michael Roth) з приводу реалій сьогодення та завдань для Німеччини у майбутньому.

Роздуми німецького політика та експерта співпали у часі із загостренням внутрішньополітичної ситуації в Німеччині, спричиненій зростанням невдоволення політикою Шольца стосовно Збройних сил, Бундесверу, та загалом забезпечення національної безпеки держави. З огляду ще й на економічні залежності від енергопостачання з Росії, Федеральний уряд Німеччини опинився під тиском обтяжливих обставин, накопичених внаслідок політики надмірного балансування урядів Ангели Меркель. Наразі переоцінюється роль і внесок до спільної справи захисту демократичних цінностей як провідних країн ЄС, так і нових регіональних лідерів, що виявилися на тлі розв’язаної Росією війни. Німеччина, а за нею і Франція з Італією ризикують втратити впливи на європейському континенті, а з ними й доступ до економічних переваг і привілеїв, що наразі ще будуються на принципах економічної потуги, основних національних економічних показників та традиційної ролі у вирішенні питань в рамках поки що чинних інституцій в ЄС і НАТО. Але така ситуація не гарантує спокійного життя старожилам європейської політики, зокрема й Німеччині.

Федеральний канцлер Німеччини Олаф Шольц та президент Росії Владімір Путін.
Джерело: Quelle: picture alliance/dpa/XinHua; picture alliance/dpa/AFP Pool/John Macdougall; simon2579/Getty Images; Montage: Infografik WELT

Як Німеччина повинна позиціонувати себе у відносинах з новим немирним світом, особливо з імперіалістичною Росією? У гостьовій статті автор Міхаель Рот окреслює нову східну політику Німеччини, яка спирається зокрема на стримування. Видання зазначає, що така позиція політика є його закликом до переосмислення ситуації, зокрема й для його Соціал-демократичної партії Німеччини (СДП).

Загарбницька війна Росії проти України є тривожним дзвінком для Федеративної Республіки Німеччини, зазначає автор. Такий сигнал змушує переглянути очевидні визначеності та фундаментально переглянути політику Німеччини щодо Росії та країн Центральної та Східної Європи за останні десятиліття.

Соціал-демократична партія Німеччини справедливо пишається «Східною політикою» Віллі Брандта 1970-х років, за яку він був удостоєний Нобелівської премії миру. Вона зробила вирішальний внесок у подолання протистояння між Сходом і Заходом у холодній війні та запобігла розколу Німеччини. Водночас, не зважаючи на всі його історичні заслуги, зазначає автор, ми не повинні прикриватися досягненнями Віллі Брандта, з огляду на фундаментальні зміни у світі.

Запрошений автор видання «Die Welt» Міхаель Рот, політик Соціал-демократичної партії
та голова комітету у закордонних справах у Бундестазі Німеччини.
Джерело: picture alliance/photothek

Автор статті нагадує про заяву Брандта в одній з його останніх промов, що «кожна епоха потребує власних відповідей». Це також є чинним і для нової Східної політики, яку Німеччина повинна адаптувати до змінених реалій і ввести «в нову еру». Такі зміни повинні також стати частиною поворотного моменту, проголошеного канцлером Шольцем.

Автор Міхаель Рот зазначає, що Німеччина повинна впевнено, але й самокритично зустріти новий, немирний світ з його кризами та конфліктами. Ні в якому разі не варто відмовлятися від соціал-демократичних традицій, вважає політик від СДП. «Навіть якщо світову ситуацію за часів Брандта навряд чи можна прирівняти до сьогоднішньої, ми можемо багато чого навчитися з успіхів епохи Брандта, а також із кричущих помилок східної та російської політики з початку 1980-х років».

Віллі Брандт і Егон Бар розглядали Возз’єднання Німеччини не як німецько-німецьку, а як зовнішньополітичну проблему, ключ до якої лежав передусім у Москві. Їм було зрозуміло, що єдність Німеччини стане можливою лише тоді, коли буде подолано розкол Європи та створено європейський мирний порядок. Для цього Заходу спочатку довелося визнати статус-кво поділу Європи. Таким чином, політика розрядки не була пацифістською метою, а переслідувала конкретні національні інтереси.

Колишній канцлер Німеччини Віллі Брандт (ліворуч) та Егон Бар у лютому 1979 року.
Джерело: pa/dpa/Bonner Fotograf

Крім того, розрядка могла бути успішною лише в тому випадку, якщо вона також відповідала би інтересам обох наддержав. Після того, як холодна війна досягла свого тимчасового спаду внаслідок подолання кубинської ракетної кризи, на початку 1960-х років відкрилося сприятливе вікно можливостей. СРСР був зацікавлений у зміцненні власного панування. Водночас президент США Кеннеді своєю «стратегією миру» заклав основу мирного співіснування з комуністичним блоком. Таким чином, порозуміння зі Сходом, яке пропагував Віллі Брандт, не було виключно німецькою ініціативою, а відбувалося в тісній координації із західними союзниками.

Реалістичний світогляд також включав усвідомлення того, що сама лише готовність до ведення діалогу є неефективною без спроможності захистити себе. Прихильність Брандта до миру та розрядки також була настільки успішною ще й тому, що він сприяв ядерному стримуванню розвитком звичайних збройних сил. Найбільше збільшення оборонного бюджету в історії Федеративної Республіки Німеччини відбулося у час роботи соціал-ліберального уряду. У той час на оборону щороку витрачалося понад три відсотки економічної потужності країни, а Бундесвер мав 500 000 військових.

13 березня 1961 року, Вашингтон: Брандт (праворуч) у якості правлячого мера Берліна
відвідує президента США Джона Ф. Кеннеді в Білому домі.
Джерело: pa/Glasshouse Im/Circa Images

Але цей жорсткий реалізм також призвів на початку 1980-х років до упущень у Ostpolitik, що мали далекосяжні наслідки: спочатку освіжаючий реалізм перетворився на жорстку, безкомпромісну регуляторну політику, яка продемонструвала холодне ставлення до рухів за громадянські права, що з’являлися в Центральній та Східній Європі, та занадто наблизився до комуністичних режимів.

Хоча Брандт високо цінував участь у русі за громадянські права, він вважав здійснення соціально-політичних змін знизу, за участю цивільного населення, малоймовірним і навіть небезпечним. Придушення народного повстання у Берліні 17 червня 1953 року залишило його назавжди травмованим. Для багатьох у СДП збереження стабільності та миру було найважливішим на цьому етапі. Винятки становили Норберт Гансель (Norbert Gansel), Герт Вайскірхен (Gert Weisskirchen) і Фраймут Дуве (Freimut Duve), які від початку вступили в контакти з рухами за громадянські права та дисидентським рухом у Польщі, Чехословаччині та НДР. Але вони залишилися скоріше поодинокими голосами.

Із закінченням холодної війни та Возз’єднанням Федеративна Республіка Німеччина перетворилася з прифронтової держави на країну в центрі Європи, яка була оточена лише дружніми державами. Західна соціальна модель мирно перемогла комунізм і відтоді залишалася без помітної небезпечної ​​альтернативи. В Європі, як свідчила поширена надія, існуватимуть лише демократії, які мирно існуватимуть та співпрацюватимуть разом.

Цей світогляд сформував зовнішню політику Німеччини протягом останніх 30 років і мав катастрофічні наслідки, особливо у відносинах з Росією. Після розпаду Радянського Союзу у Німеччині надто довго вірили, що трансформація Росії є незворотною, а з іншого боку, що соціальна модель ФРН настільки приваблива й безальтернативна, що будь-яка економічна інтеграція неминуче сприятиме позитивним змінам.

Однак було б надто легко покласти провину лише на політичну наївність: Німеччина отримала величезну користь від свого партнерства з Росією. Адже економічне процвітання Німеччини в останні десятиліття було побудовано на дешевих російських енергоносіях. Коли справжнє обличчя Путіна стало очевидним, зміна курсу Німеччини вже означала величезні економічні та політичні витрати.

Донедавна більшість населення Німеччини дотримувалася також думки, що необхідно бути поблажливими до Путіна, щоб зберегти мир і стабільність. Уже тоді слід було пояснити населенню, що свобода та безпека не є безкоштовними, а економіці — що лише російський газ не забезпечить переходу до CO₂-нейтрального майбутнього.

Усе це у комплексі призвело до серйозних стратегічних помилок у політиці Німеччини щодо Росії за останні десять років. Особливо важливі три помилки:

1). Незважаючи на тривожний розвиток подій у внутрішній і зовнішній політиці, Німеччина обрала за пріоритет особливе партнерство з Росією і, отже, не сприймали серйозно інтереси інших своїх партнерів у Центральній і Східній Європі;

 2). Німеччина все глибше і глибше просувалася в однобічну енергетичну залежність від Росії і планувала ще більше посилити її після 2014 року внаслідок введення в експлуатацію «Північного потоку-2»;

 3). У Німеччині забули, що одного лише бажання вести діалог без здатності до оборони та військового стримування недостатньо. Ці помилки ґрунтувалися на хибних переконаннях, які були типовими не лише для соціал-демократичної зовнішньої політики. Вони також визначали дії щодо Росії блоку партій ХДС/ХСС та інших партій.

Для Брандта, зазначає автор, який є представником керівної ланки сучасної партії СДП, провідними були два принципи: відмова від погрози силою та її застосування та визнання непорушності кордонів у Європі. Путін неодноразово відверто порушував обидва ці принципи. Міхаель Рот переконаний, що канцлер Брандт точно не погодився б на ці порушення, які розривають усе, за що він боровся десятиліттями, і пристосував би свій курс до нових реалій.

Стосовно Росії Німеччині потрібно більше реалізму, ніж наївного видавання бажаного за дійсне. Росія є імперіалістичною державою, яка хоче зруйнувати наш європейський мирний порядок і порядок, заснований на правилах. Путін хоче побудувати новий міжнародний порядок, повністю заснований на примусі та насильстві, у якому великі держави мають сфери впливу, у яких вони можуть робити все, що їм заманеться. Це, зазначає автор, суперечить не лише нашим уявленням про світоустрій, а й Статуту ООН, який Росія попирає.

Німеччина роками намагалася підтримувати діалог з Росією для підтримки миру та безпеки в Європі. Ця політика, яка базується на взаєморозумінні та економічному обміні, не змогла утримати Росію від її агресивного курсу. Справа в тому, що безпека в Європі не може надалі існувати разом з Росією. Як слушно заявив канцлер Шольц, щодо Росії не може бути повернення до часу, що передував її вторгненню в Україну.

Зважаючи на власний домінуючий інтерес у досягненні миру та врегулюванні ситуації з Росією, Німеччина занадто довго зверхньо дивилася на суверенітет і свободу інших східноєвропейських держав і сліпо вірила, що все врешті-решт буде гаразд. Прагнення до стабільності будь-якою ціною змусило Німеччину забути, що цю криваву ціну врешті-решт доведеться заплатити її партнерам у Східній Європі.

Ті, хто закликає до переговорів, не визнають, що Росія зараз в них не зацікавлена. Мир під примусом не принесе ані миру, ані тривалої стабільності, тому що російський імперіалізм не закінчується на Донбасі. Світ, у якому імперіалістичні держави перемагають у загарбницьких війнах, був би небезпечним також і для життя Німеччини. Тому що інтереси та цінності — це не гра з нульовою сумою. Це, зазначає Міхаель Рот, також наша свобода і безпека, це наші європейські цінності, які Україна зараз захищає — і це одна з причин, чому Україна має виграти цю війну.

Тому, зазначає автор статті, ми повинні побудувати європейську архітектуру безпеки проти Росії, засновану на військовому стримуванні та політичній і економічній ізоляції Росії. Ми повинні якомога швидше стати повністю незалежними від російської енергетики.

Політична ізоляція має відбуватися й поза межами Заходу, оскільки досі низка держав, які становлять більшість населення світу, не засудили загарбницьку війну Росії. Для цього доведеться створити глобальний альянс проти Росії. Адже війна в Україні хоча є європейською, але її наслідки відчуває весь світ.

Нова Східна політика має бути глибоко вкорінена в Західному альянсі, ЄС і трансатлантичному партнерстві. У майбутньому більше не може бути жодного «спеціального шляху» Німеччини у відносинах з Росією, який би йшов на шкоду партнерам Німеччини у Центральній та Східній Європі. Спільна європейська східна політика повинна завжди враховувати інтереси безпеки Польщі та країн Балтії, які відчувають особливу загрозу з боку Росії.

Особливі відносини з Росією, які Німеччина любить виправдовувати власною історичною відповідальністю після Другої світової війни, там завжди сприймалися з великим занепокоєнням і недовірою. Звичайно, існує історична відповідальність, з огляду на приблизно 27 мільйонів жертв фашистської війни на знищення в колишньому Радянському Союзі. Але ця відповідальність стосується не лише Росії, а й інших колишніх радянських республік, таких як Україна, Білорусь та країни Балтії.

Не варто забувати, що Віллі Брандт став на коліна у Варшаві, а не в Москві — і тут можна в нього повчитися, — потрібно у подальшому мати менше Москви.

У майбутньому потрібно більше Варшави, Риги, Вільнюсу і Таллінну. Політика Німеччини щодо Східної Європи має завжди координуватися на європейському рівні.

Необхідно розуміти, що це саме Путін зачинив Німеччині відкриті двері для діалогу, а не Захід. Ці двері не повинні залишатися зачиненими назавжди. Але без припинення вогню, без виведення всіх російських військ і без чіткої прихильності Росії до міжнародного права відносини Німеччини не можуть повернутися до нормального стану.

За останні кілька десятиліть був втрачений з уваги той факт, що готовність до діалогу завжди включає оборону та стримування. Тому необхідно інвестувати значні кошти у спільну здатність захищати нашу країну та наш альянс. Створення спеціального фонду для Бундесверу в розмірі 100 млрд. євро і зміцнення східного флангу НАТО є знаковими рішеннями.

На жаль, ми повинні знову навчитися, як слушно сказав голова партії СДП Ларс Клінгбайл (Lars Klingbeil), що військова сила, разом з дипломатією, гуманітарною допомогою, співробітництвом у розвитку та запобіганням громадянським конфліктам, є законним засобом реалістичної мирної політики.

Громадянські суспільства в Центральній та Східній Європі були вирішальним фактором у поваленні комуністичних диктатур. Не лише в Україні можна щодня бачити, яку величезну силу можуть розвинути громадянські суспільства та як вони можуть успішно вимагати від політичних лідерів дотримання свободи, прав людини, верховенства права та боротьби з корупцією. Німеччина ніколи більше не повинна недооцінювати громадянське суспільство, а повинна активно залучати його.

Тому нова європейська східна політика, на додаток до урядового рівня, повинна мати міцну підтримку громадянського суспільства. Російський компонент має підтримувати контакти з російським громадянським суспільством, захищати російських дисидентів у вигнанні та забезпечувати їм безпеку. Східноєвропейський компонент має посилити громадянське суспільство в країнах регіону, оскільки це необхідно для трансформації цих країн, і сприяти обміну досягненнями громадянських суспільств у Європі.