Ліберальний світовий порядок під атакою, але руйнує його не Трамп

Для Трампа політика це жорстока боротьба за владу. Саме тому він вписується в новий світовий порядок

Neue Zürcher Zeitung, Швейцарія

Результати президентських виборів у США можуть багато у чому змінити розстановку політичних сил у світі та вплинути на перебіг російсько-української війни. В цьому контексті привертає увагу виважений аналіз швейцарського журналіста Еріка Гуєра (Eric Gujer), який протягом майже десяти років обіймає посаду головного редактора авторитетного швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung. Автор зазначає, що Дональд Трамп є симптомом епохальних змін: за епохою свободи настає епоха диких джунглів, де правитиме сильніший. Саме з такого кута зору автор розглядає значення та перспективи для світу від другого президентського терміну Трампа на чолі США.

Як зазначає автор, коли Камала Гарріс оголосила про своє рішення балотуватися на посаду президента США, її особисто та її прихильників охопила хвиля ентузіазму. Джо Байден через поважний вік припинив боротьбу за першу посаду, тому гонка за Білий дім знову стала відкритою. На початковому етапі боротьби все здавалося можливим для демократів. Але магія початкового періоду виборчих перегонів поступово зникла. З наближенням дня виборів недоліки Камали Гарріс ставали все більш очевидними. Її найбільшою вадою, що спричинила відставання від Трампа, стала її недостатня відомість та упізнаваність серед виборців, які не визначилися з власним вибором, та серед тих, хто взагалі дистанціюється від політичних партій. Для багатьох американців досі залишається загадкою, які саме цілі переслідує Гарріс та чого намагається досягти.

Водночас Дональд Трамп широко відомий у країні, добре це чи погано. Серед його прихильників білі робітники зі штатів, що коливаються, а також афро- та латиноамериканці, які традиційно підтримують конкуруючу Демократичну партію США.

Американська імперія переоцінює свою силу

Все, що наразі говорить і робить головний республіканець у США, є частиною його божевільного і, отже, захоплюючого особистого шоу. Трамп дуже активний, поруч із ним усі інші виглядають статистами. Саме в цьому і полягає найбільша небезпека, зазначає автор. Адже люди схильні переоцінювати об’єкт самореклами, який порушує всі умовності.

Однак Трамп є лише певним симптомом глобальних епохальних змін. Кажуть, що чоловіки творять історію (звичайно, і жінки теж). Але вони можуть лише посилити те, що вже закладено у зміст епохи. Зокрема, Гітлер залишився б лише художником-невдахою, якби жив у стабільній і процвітаючій Німеччині.

Розмірковуючи про те, наскільки друге президентство представника Республіканської партії США може змінити світ, автор зазначає, що сама постановка такого запитання недоречна. Доречніше розглянути, наскільки воно може прискорити зміни у світі. Геополітична ситуація зараз переусвідомлюється, хоча ми сприймаємо це як серію послідовних криз.

Критики звинувачують Трампа в тому, що він ізоляціоніст. Замість того, щоб сприяти вільній торгівлі, демократії та дотриманню прав людини, він пропагує націоналізм і протекціонізм. Автор погоджується із такою критикою, але зазначає, що не Трамп руйнує ліберальний світовий порядок – ту особливу історичну ситуацію, в якій Вашингтон збудував однополярну та досить стабільну конструкцію. Те, що свого часу почалося з падіння Берлінської стіни і безповоротно завершилося з виведенням військ з Афганістану, стало для Заходу щасливим збігом обставин.

Те, що одна велика держава може залишити такий відбиток на історичній епосі так, як це зробила Америка у період від 1989 до 2021 року, є аномалією, вважає автор. Дональд Трамп визнав це раніше інших і діяв у цьому плані більш послідовно, ніж інші президенти США. Його попередник Барак Обама вже не хотів грати роль світового поліцейського. Він лише неохоче взяв участь у поваленні режиму лівійського диктатора Каддафі, але залишив беззахисну сирійську опозицію на поталу різнику з Дамаска Асаду.

Високою метою ліберального світового порядку було зобов’язання захищати людей від деспотів (Responsibility to Protect). Але величезні моральні вимоги перевершили спроможності американської держави і світового гегемона. Тому Обама знову зосередився на національних інтересах і визначив головним конкурентом Китай. Але зміна парадигми залишилася лише половинчастою.

Лише дарвініст Трамп, зазначає автор швейцарського видання, для якого політика є жорстокою боротьбою за владу та політичні дивіденди, без вагань і затримок реагує на актуальні виклики сьогодення. Для нього є незрозумілою ідея, що США мають безкоштовно забезпечувати безпеку Європи. Ця ідея така ж незрозуміла, як і уявлення про те, що Вашингтон допоможе Україні перемогти, тоді як Євросоюз за цим лише спостерігатиме. Інстинкти Трампа насправді мають бути очевидними для будь-якої держави, яка дбайливо ставиться до своїх витрат.

Америка не стала слабшою, підкреслює автор швейцарського видання. В абсолютних цифрах на оборону США витрачають більше грошей, ніж будь-коли. Економічно США залишають далеко позаду стагнуючу Європу. Але інші світові потуги стали відчутно сильнішими. Росія подолала колапс, що мав місце після розпаду Радянського Союзу, і знову претендує на статус світової військової потуги.

Під час стрімкого стрибка, подібного якому світова історія ще не бачила, Китай піднявся з країни, що розвивається, до конкурента США. Це можна побачити в найтвердішій валюті його влади – в збройних силах КНР. Від 2005 року військово-морський флот Китаю збільшився з 216 до 370 кораблів, і немає жодних ознак припинення такого зростання. З іншого боку, чисельність кораблів ВМС США скоротилася з 1 тис. у 1960 році до ледве 300 на сьогодні. Вперше після капітуляції імперської Японії Тихий океан більше не є американським океаном.

Коли Вашингтон вів невеликі війни на периферії, в Іраку чи в Афганістані, оборонний бюджет США поступово зростав до 5 %ВВП. Сьогодні він повернувся до 3 %ВВП, як це було на піку мирного періоду в 1999 році. Але у світовій політиці сьогодні домінують кризи. Після ери свободи настає ера диких джунглів, знову діє закон сильнішого – як в Україні, так і на Близькому Сході.

Відносна втрата значущості і впливу американських збройних сил почалася давно і була лише прихована унікальним збігом обставин однополярного світопорядку. Десять років тому Сполучені Штати витрачали на оборону стільки ж, скільки наступні 18 країн разом узяті. Сьогодні оборонні витрати США відповідають оборонним бюджетам лише наступних 7 країн.

Вакууму влади не існує: якщо США послабшають, то виграє Китай

Навіть якби Вашингтон бажав, він не зміг би нікому нав’язати свою волю, бо так не робиться в ліберальному світовому порядку. Відносний відступ Америки – це не примха, а радше визнання сили фактів. Кожен хто, як Джо Байден, прагне повернутися до старих добрих часів, зазнає катастрофи свого корабля. Його мирні плани щодо Гази та Лівану недієздатні та марні. Відтоді «кульгава качка» в Білому домі стала ще більш кульгавою.

Оскільки Трамп описує реальність не тверезо, а супроводжує її погрозами та образами (переважно на адресу своїх союзників), його вважають ізоляціоністом. Однак нова реальна політика (Realpolitik) принципово відрізняється від ізоляціонізму, що мав місце до 1941 року, коли напад Японії на Перл-Харбор рішуче вивів Сполучені Штати на світову арену.

США не можуть зосередитися лише на своєму континенті, як це було в ХІХ столітті. У той час світом правили європейські імперії, а США ще не були вагомим чинником міжнародної політики. Сьогодні вони є «світовим жандармом» і отримують за це великий бонус. Долар є світовою резервною валютою. Це гарантує Вашингтону величезний вплив, включно із важелями економічного і політичного шантажу.

Лише один фактор наразі поєднує ХІХ і ХХІ століття – відсутність вакууму влади. Якщо Вашингтон вирішить відсторонитися і залишитися у самоізоляції, йому доведеться погодитися з тим, що функцію впорядкування світоустрою замість нього виконуватимуть інші. Це можуть бути Китай разом із Росією та, без сумнівів, за участі Індії.

Але насправді цей сценарій виключений, вважає автор швейцарського видання. Ніколи в історії світу жодна імперія не зрікалася престолу з власної волі. Рим, як і Британська імперія, не впав добровільно. Навіть затяті прихильники Трампа хочуть, щоб їхня країна залишалася сильною, та щоб її боялися. Ніхто чужий не повинен мати можливість нав’язувати Сполученим Штатам свою волю.

Це не ізоляціонізм, а швидше егоїзм і мудре самообмеження, вважає автор. Хоча прихильники вже неіснуючого ліберального світового порядку не люблять цього чути, але має сенс, щоб США сконцентрували свої зусилля. Таким чином вони могли б стати першою імперією, яка уникла небезпеки надмірного розширення та занепаду.

Уже сьогодні у Вашингтоні можна спостерігати роль зворотного руху до Realpolitik. Байден відмовляє Україні у перспективі членства в НАТО. Йому здається більш важливим, щоб відносини з Росією не погіршилися через гарантії безпеки для Києва. У логіці провідних потуг світу це має певну пристойність. Баланс стосунків великих держав важливіший за долю малих країн. Хоча як би це було неприємно…

Із Трампом у Білому домі перехід до нового світового порядку буде ще більш турбулентним. Зокрема, Україна може очікувати від нього навіть менше, ніж від Байдена. Союзники для нього не є самоціллю – від них має бути користь. Партнерство будується не на цінностях, а на взаємній вигоді. Проте воно все таки залишається партнерством.

Підготував Сергій Польовик