«Ключові друзі» Туреччина і Росія: інтереси історичних суперників стикаються

Про деякі особливості у турецько-російських стосунках

«Český rozhlas», Чехія

Не лише цікавими, але з часом й повчальними стають аналізи політичних подій, особливо коли йдеться про російсько-українську війну. Це може стосуватися і матеріалу на   популярному сайті irozhlas.cz, у якому його авторка, чеська оглядачка новин Катержина Грунтова, коментуючи сучасне політичне співробітництво Туреччини і Росії, подає одночасно точку зору своїх співвітчизників.  Зважаючи на заголовок, можна зрозуміти «ракурс» висвітлення теми, тобто позицію авторки, як і відзначити, на чому вона наголошує, усвідомлюючи важливість співробітництва двох сусідніх держав, одна з яких напала на сусідню Україну, а інша намагається виступати посередником у такому воєнному протистоянні, бо «від початку нинішньої фази війни в Україні, яка розпочалася 24 лютого, Туреччина прагне виступити посередником. Черговий конфлікт біля неї зовсім /її/ не влаштовує».

Два прагматики. Московська зустріч Володимира Путіна з Реджепом Тайїпом Ердоганом у 2020 році.
Джерело: «Český rozhlas», фото Рейтер.

Отож, про що йдеться у огляді під заголовком   «Ключові друзі» Туреччина і Росія: інтереси історичних суперників стикаються, президенти можуть зустрітися». Розпочинається він зі згадки про те, що Туреччина запропонувала евакуювати захисників Маріуполя морем, одночасно заявивши, що готова провести зустріч між Росією, Україною та представниками ООН, а незабаром вже й приймала у себе міністра закордонних справ Росії, який прибув  домовлятися про коридор для експорту сільськогосподарської продукції. А далі авторка піднімає завісу над «лаштунками» самої Туреччини, тобто, описує політичну ситуацію, за якої турецьке керівництво вдається до активних дій на тій же політичній арені:   «Коли ви, сидячи в Анкарі, поглянете з будь-якого боку світу, то зауважите свої проблеми. Проблемні відносини з Грецією на заході, відсутність відносин з Республікою Кіпр, складна ситуація в Іраку на сході, проблеми з міграцією пакистанців та афганців через Іран, на півдні, в Сирії, триває війна одинадцять років». Далі вважаючи за належне нагадати, що Туреччина з 85-мільйонним населенням межує з Україною та Росією через Чорне море і має міцні економічні зв’язки з обома країнами, але при цьому завжди прагне бути лідером у Чорному морі, на Близькому Сході, в Африці і через це грати з іншими регіональними гравцями на глобальному рівні. За великим рахунком Туреччина завжди відчуває потребу відстояти територію, яка належала Османській імперії, з розпадом якої після  Першої світової війни виникла її сучасна форма державності. Але саме під час свого найбільшого розквіту, у 16-17 століттях, йдеться далі у дописі, ця колишня наддержава втручалася та домінувала в політиці лише в Центральній Європі. І в багатьох місцях, де вона була задіяна, вона стикалася  зі своїм історичним суперником: Російською імперією.

То чи таким вже й несподіваним, запитує авторка статті, став сьогодні процес спілкування Туреччини з Росією через агресивну поведінку останньої?  І відповідає словами чеського аналітика з безпеки Томаша Шміда: «Туреччина і Росія багато в чому приречені бути суперниками з широкого кола питань», бо спочатку Османська імперія, а потім  Туреччина контролює протоки Босфор і Дарданелли і таким чином фактично «тримає ключ»  виходу Росії до теплих морів: Середземного та Атлантичного чи Індійського океану.

Російське невдоволення разом з багатокілометровим узбережжям та кількома незамерзаючими портами було і стало однією з причин експансії  Російській імперії, яка не знайшла спільної мови з сусідньою Османською імперією, що стало причиною низки російсько-османських війн. Країни весь час конкурували за вплив на Балканах і в Чорному морі. І воювали за Крим, де з 13 століття жили кримські татари, васали Османської імперії. Російській імперії не вдавалося анексувати півострів до кінця 18 століття. 

«Нині інтереси колишніх супротивників знову  перетинаються. Туреччина активно вибудовує відносини на Кавказі, в Центральній Азії і Африці, і Ердоган та Путін намагатимуться вирішувати будь-які суперечки», – робить авторка висновок,  посилаючись одночасно на парадоксальний факт, що «кожна з цих двох країн підтримує різні ворогуючі сторони в різних конфліктах, будь то Сирія чи Нагірний Карабах, але їхні лідери можуть таки домогтися, щоб їхні війська не зіткнулися… Мало хто з президентів телефонує один одному так часто, як Ердоган і Путін. Це дві великі країни, які цікавляться одним регіоном, тому вони консультуються щодо своїх подальших кроків». І не можна не брати до уваги, що обидва президенти незабаром відстоюватимуть своє право на посаду, адже президентські вибори в Туреччині відбудуться в 2023 році, в Росії – через рік. Тому обидва намагатимуться  досягти помітного  успіху у своїй діяльності, щоб потім це подати своєму суспільству.

Щодо критичних моментів у російсько-турецьких стосунках, то авторка нагадує 2015 рік, коли Туреччина збила російський винищувач на сирійсько-турецькому кордоні. Але зрештою країнам вдалося подолати і цю проблему, бо «Росія та Туреччина – ключові друзі. Вони знають червону лінію і знають, як слід чинити, щоб між ними не було конфлікту». Їхні прагматичні відносини підкріплені закупівлею Туреччиною російських систем протиповітряної оборони С-400 у 2017 році, проти чого протестували її союзники по НАТО і за що Сполучені Штати покарали Туреччину, припинивши програму з надання найсучаснішого винищувача F-35.
А ще Туреччина оголосила, що не підтримує вступ до НАТО таких країн, як Фінляндія і Швеція.

Формальні причини стосуються політичних супротивників – курдів, але у Туреччини є інші, так звані, комірки, про які вона не часто згадує. Наприклад, після закінчення холодної війни їй так і не вдалося стати членом Західного демократичного співтовариства, заявку на вступ до якого вона подавала ще у 1987 році, а статус кандидата до ЄС отримала аж у 1999-му.   Процесу вступу заважають, серед іншого, суперечки щодо прав людини. У преамбулі Вашингтонського договору, основоположного документа Північноатлантичного альянсу, зазначається, що держави альянсу сповнені рішучості захищати свободу, спільну спадщину та культуру своїх націй на основі принципів демократії, свободи особистості та верховенства закону. Чи погоджується з цим Туреччина? Немає підстав стверджувати, що так. «Проте суто військова присутність Туреччини в НАТО все ще має сенс» – посилається авторка матеріалу на слова одного з чеських аналітиків з питань безпеки Томаша Шміда. Адже вступ Туреччини до Альянсу мав велике стратегічне значення: це збалансувало радянський вплив у Чорному морі й надало впевненості, що ключові протоки охороняє хтось «з клубу».

Реджеп Тайїп Ердоган.
Джерело: «Český rozhlas», фото Ів Херман | Рейтер

Зараз Туреччина робить свій внесок як друга за чисельністю армія Альянсу зі своїм штабом наземних операцій у НАТО, і привернула увагу до себе, коли союзники залишили Афганістан у серпні 2021 року. А саме членство в Альянсі все ще вигідно Туреччині, яка протистоїть Росії в Сирії чи Лівії, знаючи, що за нею стоїть НАТО і що Росія не наважиться на неї напасти. Але чому Росія має погоджуватися на мирні переговори з однією з країн-членів НАТО?  На таке запитання відповідь досить очевидна, і у матеріалі наводяться слова вищезгаданого аналітика Томаша Шміда: «Туреччина сприймається Росією в Альянсі як дисидент, який не підтримує  кожну ідею Вашингтону і здатний самоствердитися, незважаючи на розбіжності у поглядах партнерів».

До того ж Туреччина добре усвідомлює свою роль опікуна південного крила Альянсу, а також силу Росії, яка може спровокувати чергову хвилю біженців через ескалацію конфлікту в Сирії, де вона діє з 2015 року. Вона також частково залежить від імпорту російського природного газу та від грошей російських та українських туристів.

І ще одне, про що згадується у матеріалі чеської аналітички Катержини Грунтової: турки завжди розділяють політичні і економічні відносини, тому торговельні відносини між Туреччиною і СРСР були під час холодної війни і можуть нині бути з Вірменією, з якою у неї дипломатичні відносини заморожені. І хоча Туреччина не бере участі в економічних санкціях Заходу проти Росії, російську мову можна буде чути на Турецькій Рив’єрі цього літа. І це при тому, що вона надає Україні гуманітарну та військову допомогу. Найвідомішими є дрони Bayraktar, які виробляє компанія зятя президента Ердогана.

Якщо хтось і  вважає Туреччину слабшим гравцем, ніж Росія, та він не може не зважати на наявність у неї «важелів», якими вона може скористатися. Так, наприкінці лютого Туреччина обмежила прохід для військових кораблів через протоку, а це означає, що російські військові кораблі не дістануться до Сирії. Як і російські літаки, для яких наприкінці квітня Стамбул також зачинив повітряний простір для прольоту  за маршрутом Росія-Сирія.

К. Грунтова наголошує, що ситуація, у якій опиняється Росія, досить непроста і для Туреччини. А все через те, що останній доводиться вишукувати компроміс  між бажаним і дійсним з тим, щоб відстояти свої інтереси на тлі активних дій «вічного сусіда» – Росії.

Олег Махно

 

https://www.irozhlas.cz/zpravy-svet/turecko-rusko-valka-na-ukrajine-nato-bayraktar_2206040600_gut

 

Схожі публікації