Хто визначатиме стратегічні інтереси Європи?

Епоха цнотливості Європи добігла кінця. У своїй зовнішній політиці їй настав час дорослішати

 

Сергій Польовик

Реальна загроза життю великої кількості людей змушує тримати тему пандемії коронавірусу, що раптово охопила планету, в полі зору. Можна навіть казати, полі зору ретельному. Бо подальше життя людей, існування держав та міждержавних союзницьких утворень вже не буде звичним, події відбуватимуться не за тими попередніми сценаріями, до яких ми вже призвичаїлися. І самій Європі вже час перестати бути безтурботною, хоча два покоління її жителів після Другої світової війни не відчували якоїсь фізичної небезпеки. Сьогодні пандемія інфекції Covid-19 приводить до тями провідні наукові центри, медичні кола, державних і незалежних спеціалістів, що взялися шукати шляхи виходу із ситуації, що склалася.

…Динаміка поширення в країнах Європи епідемії коронавірусу свідчить, що демократичні принципи управління державами, традиційні для ЄС норми і правила поведінки не завжди ефективні чи доречні…

Динаміка поширення в країнах Європи епідемії свідчить, що демократичні принципи управління державами, традиційні для ЄС норми і правила поведінки не завжди ефективні чи доречні. А жорстке централізоване управління державним апаратом у закритих авторитарних суспільствах, зокрема у Китаї, Росії, Північній Кореї, виявилося хоча й не демократичним, але помітно ефективнішим, ніж у європейських державах.

Останнім часом з’являються повідомлення, зокрема й у німецьких ЗМІ, про навмисно завищені статистичні дані, пов’язані з поширенням у світі небезпечного вірусу. Висуваються конспірологічні теорії про зумисне залякування зацікавленими силами націй і цілих континентів задля отримання власної вигоди чи досягнення геополітичних цілей.

Так, констатується, що Китай переважно подолав епідемію і виглядає переможцем. Долаючи пандемію, його керівництво одночасно зміцнило державний контроль над суспільством, навчило націю протидіяти загрозі застосування біологічної зброї, перекупило за безцінь збанкрутілі підприємства європейських та світових виробників тощо. Насамперед Китай продемонстрував власну міць та спроможність впоратися з глобальними загрозами. Як при цьому з’ясувалося, китайське півторамільярдне населення достатньо кероване, патріотично мотивоване і досить свідоме. Можна навіть казати, що комуністичний режим Китаю помітно переважає хиткі демократії, що притаманні країнам Європи.

Тим часом в цих країнах звикли мислити старими штампами, вважаючи, наприклад, що ситуація з так званими неконтрольованими процесами, зокрема й з епідемією, а раніше — з нелегальною міграцією, контрабандою, інтенсифікацією на європейському континенті ісламізму тощо, пояснюється особливостями прикордонних з Євросоюзом держав чи тих держав, що увійшли до складу ЄС нещодавно. Закриваючи при цьому очі на досить потужну свою залежність від США, Китаю та Росії, які переслідують у Європі власні інтереси, не переймаючись долею європейських держав і народів.

…В ЄС поступово починають усвідомлювати, що зовнішня політика країн-членів, як і намагання консолідувати загальну зовнішню політику, наразі неефективні та не відповідають сучасним викликам…

В ЄС поступово починають усвідомлювати, що зовнішня політика країн-членів, як і намагання консолідувати загальну зовнішню політику, наразі неефективні та не відповідають сучасним викликам. Численні кризи на околицях Європи змушують ЄС створювати і розвивати власну незалежну зовнішню політику, відзначається у одній зі статей авторитетного швейцарського видання Neue Zürcher Zeitung від 21 березня ц. р. А процес такого створення відбувається не у спосіб централізації, а завдяки коаліціям, до яких свідомо долучаються «бажаючі». Для досягнення успіху потрібен новий стиль європейської політики, вказується у публікації NZZ, і для підтвердження наводиться думка директора Стокгольмського інституту досліджень миру SIPRI Дена Сміта, який вважає, що Китай, Росія та США намагаються наразі у своїх цілях змінити існуючий світовий порядок. А Європа, зазначає NZZ, у цьому контексті не пропонує жодної ініціативи. Також Д. Сміт вважає, що коли порушити тему координації зовнішньої політики та політики безпеки, то слід погодитися з твердженням про «Європу, як таку, що не існує взагалі» (L’Europe n’existe pas).

Довідково:

SIPRI — Стокгольмський інститут дослідження проблем миру — міжнародний аналітичний центр, що спеціалізується на дослідженні збройних конфліктів, озброєнь, контролю над озброєнням та процесами роззброєння. Заснований у 1966 році у Стокгольмі. SIPRI оприлюднює свої дослідження та рекомендації, засновані на відкритих джерелах.

Директор SIPRI вважає, за що б не бралася у кризових регіонах Європа, вона завжди проявить себе як слабка, немонолітна і часом лицемірна. Це підтверджують сучасні проксі-війни у Сирії чи Лівії, це проявилося у міграційній кризі в Середземномор’ї чи у пасивній політиці щодо перспектив розширення ЄС на Західних Балканах.

Як вважає швейцарське видання, одним з невдалих проектів поліпшення ситуації та активізації ефективності Євросоюзу є пропозиції декого з європолітиків з так званим традиційним стандартним мисленням збільшити централізацію ЄС. Зокрема, член Європейського парламенту, бельгійський політик Гі Вергофстадт пропонує свій рецепт для «лікування» ЄС: ще більше його централізувати, розширити повноваження його зовнішньополітичних інститутів і владу національних держав сконцентрувати у Брюсселі. В NZZ зазначається, що очевидний недолік такої пропозиції в тому, що вона не має політичного шансу. Сучасна європейська політика розвивається в іншому напрямі. Тому сценарій Гі Вергофстадта абсолютно нереальний.

…Реалізація потенціалу ЄС полягає не у створенні нових інститутів та зміцненні Брюсселя, а в новому стилі політики…

Це можна побачити на прикладі того, як Європу накриває пандемія коронавірусу. Країни наразі заклопотані внутрішніми проблемами, залишаючи поза увагою Брюссель. Австрійський політичний експерт Геральд Кнаус стверджує, що це нормально, що це відповідає суті того, що відбувається. Адже ЄС — це не держава, а каркас для добровільної співпраці демократій. «Саме у цьому Євросоюз є незамінним», — вважає Г. Кнаус. На актуальне запитання, чи може взагалі відбутися геостратегічно активна Європа, чи вона таки залишатиметься лише фантазією, аналітик відповідає ствердно: успіх можливий. Але реалізація потенціалу ЄС полягає не у створенні нових інститутів та зміцненні Брюсселя, а в новому стилі політики.

 

Зовнішня політика замість просто розширення

З 1970-х і до 2000-х років у ЄС був лише один, досить успішний спосіб ведення зовнішньої політики — «розширення». Врешті-решт, провідні країни Західної Європи запропонували країнам з периферії ЄС перспективу приєднання, що сприймалося позитивно, допомагало здійснювати реформи та інтеграцію. У той же час ЄС відмовляється від своєї геостратегічної позиції, що було тоді можливим, зазначає NZZ. Адже Євросоюз почував себе досить впевнено і безпечно під американською атомною парасолькою, сподіваючись на непорушність трансатлантичної осі.

…З 1970-х і до 2000-х років у ЄС був лише один, досить успішний спосіб ведення зовнішньої політики — «розширення». Все змінилося на початку 2000-х, коли всі зрозуміли, що Росії не бути ліберальною конституційною державою…

Все змінилося на початку 2000-х, коли всі зрозуміли, що Росії не бути ліберальною конституційною державою. Кремль навіть взявся активно перетворювати регіони колишнього Радянського Союзу на зону власного геополітичного впливу. Анексія Криму у 2014 році є красномовним підтвердженням такої політики.

А на сході від Москви, зазначає NZZ, геополітичний гігант Китай показав, що економічний розвиток можливий і у авторитарній однопартійній державі. Для цього не обов’язково формувати середній клас, який завжди сповідує ідеї свободи. КНР стала серйозним конкурентом для США, при цьому стверджуючи, що також виконує глобальну політичну роль.

Додатковим сигналом до «пробудження» Європи стали президентські вибори у США, коли у 2016 році до влади прийшов Д. Трамп. Відтоді трансатлантична вісь постійно скрипить, а у Європі починають усвідомлювати, що її зовнішня політика повинна звестися на власні ноги.

…Під час війни у Югославії (1991–1999 рр.) ЄС вперше виступив у ролі зовнішньополітичного актору. Але про успіх такої політики казати не випадає…

Спроби Євросоюзу вести її самостійно мали місце, зазначає NZZ. Зокрема, під час війни у Югославії (1991–1999 рр.), коли ЄС вперше виступив у ролі зовнішньополітичного актору. Але про успіх такої політики казати не випадає. Щойно у червні 1992 року розпочалася війна в Боснії та Герцеговині, як Європейська рада (у вигляді органу глав держав та їх урядів) вирішила зробити розпад Югославії предметом власної зовнішньої політики. Але всі подані європейцями плани про мирне врегулювання ситуації у колишній Югославії провалилися. До знищення місцевого населення, його насильницького виселення вдавалися обидві воюючі сторони. У 1994 році ініціативу щодо мирного врегулювання перейняла так звана Контактна група, а саме США, Росія, Франція, Великобританія, Німеччина та Італія. Роль США була вирішальною, і вони у 1995 році змусили протиборчі сторони до примирення, що було зафіксовано у Дейтоні. А ЄС погодився контролювати управління містом Мостар, розділеним між ворогуючими боснійцями і хорватами.

Через три роки виник останній воєнний конфлікт у югославській війні, викликаний протистоянням в Косово. Там також вирішальну роль зіграли США, які проігнорували рішення Ради Безпеки ООН і застосували військову силу, вдавшись до бомбардування Сербії з території Косово. Таким чином стався своєрідний «розподіл праці»: американці виконують завдання із застосуванням військової сили, після чого ЄС завершує юридичне оформлення операції та її наслідків.

Європа засвоїла уроки з власних невдач. У 2001 році до засадничих договорів ЄС було включено Спільну політику безпеки і оборони, у 2007 році було засновано Європейську службу зовнішніх справ, а через рік ЄС розпочав свою найбільшу станом на сьогодні місію: проект EULEX мав сприяти дотриманню верховенства закону в Косові за підтримки поліцейських та незалежних судів. Щодо фінансових та людських ресурсів, зазначає NZZ, то це був повний провал Євросоюзу.

Довідково:

EULEX (від лат. lex — «закон») — спеціальна місія Європейського Союзу в складі 2 тис. цивільних осіб і представників правоохоронних органів, призначена для виконання завдань у Косово в рамках плану, який розробив Марті Ойва Калеві Ахтісаарі, спеціальний посланець генерального секретаря ООН з керівництва процесом визначення майбутнього статусу Косова. Рішення розмістити в Косово іноземний поліцейський контингент не було узгоджено з урядом Сербії, що суперечить тексту Резолюції Ради Безпеки ООН № 1244 з цього приводу.

ЄС почав вважати себе зовнішньополітичним гравцем. Він створив для цього відповідні інституції, але з вимушеним примусом до одностайності та відсутності консенсусу стосовно того, у чому взагалі полягають інтереси союзу держав. ЄС лише став на шлях рішучих дій.

 

«Просто роби це»

Але ситуація не така вже й безнадійна, зазначається далі у виданні. Європа має можливість брати участь у веденні глобальної зовнішньої політики. Сучасний британський історик Тімоті Ґартон Еш вважає, що гаслом ЄС на цьому шляху повинно стати «Просто роби це» (Just do it). У цьому дусі сформувалося загальне європейське сприйняття Ірану, що допомогло укласти «ядерну угоду» у 2015 році. Також, зазначає NZZ, певним чином було досягнуто консолідованої європейської позиції щодо України.

…Європа має можливість брати участь у веденні глобальної зовнішньої політики. Гаслом ЄС на цьому шляху повинно стати «Просто роби це» (Just do it)…

Тімоті Ґартон Еш описує, як працює гасло «Просто роби це». Європейські країни, в ідеалі це Франція, Німеччина та Великобританія (склад країн «Е3» з питання Ірану), об’єднують свої зусилля, доповнюючи свій союз Польщею та країнами Балтії, — у випадку, коли йдеться про виклики у Східній Європі, або Італією та Іспанією — якщо проблема виникає в Середземномор’ї.

Для цього не потрібні нові інституції та, звичайно, зовсім не потрібна централізація Євросоюзу, пояснює британський аналітик. Однак важливо, щоб група тісно координувала свою діяльність з Верховним представником Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки та з Європейською службою зовнішніх справ. Оскільки інші держави-члени ЄС апріорі повинні бути залучені до ведення спільної зовнішньої політики, принаймні опосередковано.

Факт, що Великобританія більше не є членом ЄС, в такій «коаліції бажаючих», у принципі не має значення. За такої співпраці ЄС може розраховувати на вигоду від військової сили та досвідченої британської дипломатичної служби, насамперед, з урахуванням перебування Великобританії у складі постійних членів Ради Безпеки ООН.

…Залишається відкритим більш складне питання: хто визначатиме стратегічні інтереси Європи? Адже вони очевидні не для всіх…

Проте, зазначається у швейцарському виданні, залишається відкритим більш складне питання. А саме: хто визначатиме стратегічні інтереси Європи? Адже вони очевидні не для всіх. Інтереси національної держави повинні визначатися у нерідко тривалому переговорному процесі між урядом, парламентом, ЗМІ та громадянським суспільством. Однак ЄС не має такої публічної платформи, як середовище для дискусій. Що не означає, що у ЄС не може бути легітимної (з широкою підтримкою з боку громадянського суспільства) європейської зовнішньої політики та політики безпеки. Таку підтримку вже продемонстрували тоді, коли європейська коаліція почала реально працювати (наприклад, у 2016 році з підписанням міграційної угоди з Туреччиною). Вона є європеїзацією національної громадськості: вона суперечлива і обговорюється в рамках національних медіа-систем, але дебати завжди стосуються європейського контексту, в якому рухається коаліція «бажаючих».

Тому Європа не повинна бути якоюсь наддержавою, щоб діяти геостратегічно, зазначає NZZ. Навпаки, існує загроза, що чим більше вона буде централізованою, тим буде більшим ризик інституційних блокад. Країни ЄС повинні надавати одна одній стільки простору для дій, щоб це дозволяло змінити себе у нестабільних коаліціях та відповідно до своїх національних інтересів. Європа, таким чином не стане наддержавою, але стане, принаймні, гравцем, якого наддержави змушені будуть сприймати серйозно.

…Європа не повинна бути якоюсь наддержавою, щоб діяти геостратегічно. Навпаки, існує загроза, що чим більше вона буде централізованою, тим буде більшим ризик інституційних блокад…

…Отже, Європа сприймає сучасну ситуацію з пандемією коронавірусу Covid-19, як виклик та можливість переосмислити цінності окремої людини, держави-члена ЄС та інших держав-союзників стосовно нових підходів до реагування на новітні виклики.

Провідну роль у формуванні подальшої долі ЄС та кожної його країни-учасниці, як і раніше, відіграватимуть головні геополітичні гравці світу: США, Китай, Росія. Україна має шанс вийти з глобальної кризи сильнішою та спроможною діяти самостійно, визначаючи свою геополітичну суб’єктність. Водночас, внаслідок об’єктивних причин економічного, воєнного та геополітичного характеру Україна може опинитися на узбіччі історичного розвитку. Майбутнє нашої нації, суспільства та держави — у руках українського народу.

 

 

Схожі публікації