Як повинен себе позиціонувати Європейський Союз

Нові зміни на політичному небосхилі Німеччини і Євросоюзу

 

 

 

Die Zeit, Німеччина

Популярна німецька щотижнева газета Die Zeit опублікувала статтю про подальші стосунки Європейського Союзу з новою адміністрацією президента США Джофеза Байдена. Зокрема, визначаються три головні проблеми, які повинна узгодити Європа із урядом США, а саме: «Північний потік-2», інвестиційний договір з Китаєм, бюджетні видатки у розмірі 2 % від ВВП на оборонні потреби.

Не можна не звернути увагу на те, що стаття одночасно відверто антиамериканська і проросійська. Принаймні, таке відчуття з’являється під час її прочитання. Серед інших автор порушує тему економічної вигоди для Німеччини, дещо критично пише про нову та попередню адміністрації США. Перелічуючи ключові події, автор намагається оцінювати їх з позицій німецького економічного егоїзму. Примітно, що Україну згадують лише як таку, що стала причиною економічної суперечки з Росією через ціни на природний газ, що вплинуло на регулярність постачання палива до Європи.

Не виключено, що лівоцентристська спрямованість газети, щотижневий наклад якої становить понад 500 тис. примірників, яскраво проявляється у зв’язку з майбутніми парламентськими виборами у Німеччині у вересні ц. р. У статті зазначається, що саме ці питання і викликають найбільшу стривоженість в експертному німецькому середовищі та політикумі, яке переймається ставленням державного керівництва до завершення будівництва чи, навпаки, зупинки газогону «Північний потік-2». А також чи є сенс за вимогою НАТО збільшувати виділення бюджетних коштів на оборону до рівня 2 % від ВВП під час пандемії коронавірусної хвороби. І як Німеччині слід налагоджувати зовнішні відносини з Китаєм, де обмежуються права уйгурів, який нищить ліберальну автономію Гонконгу, погрожує військовою силою Тайбею. Словом, чи доцільно за таких умов укладати з КНР інвестиційний договір?

 

1. «Північний потік-2»

Природний газ постачався з СРСР/Росії до Німеччини ще з тих часів, коли її федеральним канцлером був Віллі Брандт (1969–1974 рр.). Постачанню тоді не завадили навіть погрози США застосувати санкції. Власне, навіть у розпал холодної війни російсько-німецьке енергетичне партнерство не припинялося. Згодом, затримки з постачанням газу почалися, зазначається у статті, коли Україна і Росія двічі обговорювали і узгоджували його ціну.

Розпочинаючи з 2011-го року, до Німеччини по газогону «Північний потік-1» щороку надходило 55 млрд кубометрів газу. «Північний потік-2» ці обсяги повинен збільшити вдвічі. Для Німеччини, при зменшенні щорічного споживання природного газу до 140 млрд кубометрів, це є важливим і необхідним чинником, зазначається у Die Zeit. Тим більше як для країни, яка відмовляється від використання кам’яного вугілля (2018 рік), атомної енергетики (2022 рік) та бурого вугілля (найпізніше — 2038 рік). Таку нестачу не можливо компенсувати за рахунок відновлювальних джерел енергії. До того ж, зазначається у статті Die Zeit, існує кілька беззаперечних і суттєвих чинників. По-перше, Німеччина повністю не залежить від постачання газу з Росії, так як обсяги російського газу становлять приблизно половину від усіх німецьких закупівель. По-друге, німецький уряд ніколи «не стелився» перед Кремлем, а популістські твердження вже колишнього президента США Дональда Трампа, що Берлін через газову угоду стає «в’язнем» Москви і «повністю контрольованим Росією», були нічим іншим, як його обуреною витівкою у Twitter. По-третє, постачання газу до Східної Європи зараз гарантовані, оскільки газ може надходити зворотним потоком (reverse flow) із Заходу на Схід. Крім того, федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель намагається зробити все так, щоб нова транзитна угода з Росією також гарантувала у майбутньому надходження відповідних коштів до бюджету України.

Зрештою, зазначається у Die Zeit, це відверте лицемірство американської сторони, коли США звинувачують Німеччину у фінансуванні бюджету В. Путіна придбанням російського газу. Адже ті ж США — на другому місці у світі за імпортом російської нафти. У 2019 році вони заплатили за це близько 13 млрд дол. США, а в першій половині 2020 року їх імпорт навіть подвоївся. Якщо новий президент Дж. Байден відмовиться від надмірно жорсткої стратегії Д. Трампа, то необхідно знайти консенсус стосовно такої теми.

На замах на Олексія Навального і його ув’язнення після повернення до Росії слід реагувати безапеляційно і суворо, вважає автор статті. Але завершення будівництва газогону «Північний потік-2» може бути навіть в інтересах цього опозиційного політика. Масові виступи населення на його підтримку демонструють, що він таки має шанс стати колись президентом Росії. І тоді йому, як новому російському лідерові, доведеться мати справу з проблемою отримання доходів від продажу енергоносіїв, оскільки це єдине, що зможе якось вивести хвору російську економіку з кризового провалля. Було б неправильним рішенням перерізати останній «ланцюг», що досі зв’язує Німеччину з Росією, зазначається у згаданій статті.

До речі, заступник голови парламентської фракції ХДС/ХСС у Бундестазі Йоганн Давід Вадефул у своїй статті для Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ) переконує, що замовчування такої проблеми взагалі не відповідає ні німецьким, ні російським інтересам. І вимагає від ЄС зближатися з Росією, а від Німеччини — надати прискорення у цьому напрямку, щоб започаткувати діалог на тему складних питань у взаємовідносинах, зокрема таких, що стосуються подальшої перспективи міждержавних двосторонніх відносин. Це абсолютно нова політична тональність, як «переможе», переконує німецьке видання.

 

2. Цільовий показник у два відсотки

Сьогодні в усьому світі спостерігаються процеси прискореного озброєння. Не зосереджуючись на цифрах, можна стверджувати, що оборонні видатки зростають скрізь: у США, Росії, Китаю та Індії, водночас у Південно-Східній Азії, Японії і Кореї та на Африканському континенті. За даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI), 193 країни світу щорічно виділяють на свої військові потреби близько 2 трлн дол. США, а ще багато мільярдів планують виділити у 20-х роках поточного століття.

Військові видатки НАТО щороку становлять 1,03 трлн дол. США. Лише десять країн з усіх членів НАТО вже досягли встановленої мети — до 2024 року забезпечити виділення з бюджету коштів на оборону в рамках Альянсу у розмірі 2 % від ВВП. З 2014 року, коли було встановлено цей фінансовий показник, німецький річний оборонний бюджет з 32,4 млрд євро збільшився до 45,2 млрд євро, але у зв’язку з пандемією цю суму офіційно відредагували, знизивши до 1,5 % до 2024 року. Рівень у 2 % відрахувань з національного бюджету на оборону в рамках НАТО має бути досягнутий не пізніше 2030 року. Через викликану пандемією глобальну рецесію економіки та пов’язане з нею скорочення ВВП показник у 1,5 % на оборону був математично виконаний вже минулого року. Проте реалії свідчать, що вимога виділяти кожною країною кошти на оборону у розмірі 2 % від ВВП необґрунтована. Навіть з огляду на спад економічного виробництва, через який немає можливості збільшити такі видатки для національних збройних сил.

Дивною, на думку Die Zeit, видається у теперішніх умовах вимога генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга збільшувати військові видатки. Це абсолютно безглуздо, зазначається у статті німецького видання. Генеральний інспектор Бундесверу Еберхард Цорн з громадянською відповідальністю та розумінням сприймає те, що саме вимагає пандемія з точки зору виділення коштів. В інтерв’ю для видання Welt am Sonntag він розповідає, що після завершення пандемії коронавірусу передбачається економічне падіння, а це змусить держави переглянути видатки на військові цілі. Тому він вважає, що немає сенсу ставити перед НАТО цілі, «яких жоден союзник не може досягти через навантаження на бюджет, що викликане пандемією».

Дискусія з цього приводу у розпалі як у Німеччині, так і в НАТО. Які можливі реальні загрози для східноєвропейців і чи впораються вони з ними? Чи не готуємося ми за часів кібер-епохи до неправильної війни? Адже під час коронавірусу, вказує автор статті, один санітар з армійського корпусу може бути більш цінним для нашої безпеки, ніж додаткова сухопутна дивізія. Та чи справді нам протягом наступних десяти років потрібно стільки боєприпасів та запасних частин, що коштуватиме 10 млрд євро?.. Хіба дипломатичне роззброєння не було б кращим за військове озброєння попри те, що вкрай необхідно зробити Бундесвер більш функціональним?

 

3. Інвестиційний договір ЄС з Китаєм

У дописі щотижневої газети Die Zeit йдеться, що Китайська Народна Республіка є для Європи і партнером, і конкурентом, і системним суперником. Китай не можна вважати частиною цінностей західного співтовариства, його політика з притаманними внутрішніми репресіями та агресивністю у зовнішніх відносинах викликає певне занепокоєння. Але Китай, як і США, відноситься до найважливіших торгових партнерів Євросоюзу, а їх економіки настільки переплетені, що розмову про суто ідеологічну стратегію конфронтації не слід навіть розпочинати. Хоча політика повинна забезпечити їх справедливі і взаємні економічні відносини.

Євросоюз протягом семи років намагався закріпити такі принципи у договорі з Китаєм. Завершити складні переговори з цього приводу було ключовим завданням для федерального канцлера А. Меркель під час головування Німеччини в Раді Європи у другій половині 2020 року. Фактично таку інвестиційну угоду (EU-China Comprehensive Agreement on Investment, CAI) було укладено в останній день німецького головування в Раді ЄС.

Угодою, безумовно, не задовольняються всі бажання ЄС, але Китай пішов на суттєві поступки, які ще кілька місяців тому здавалися недосяжними. Зокрема, європейці отримали кращий доступ до китайського ринку у таких ключових сферах, як телекомунікації, фінансові та медичні послуги, нерухомість і морський транспорт. Відпала потреба у подальшому створенні з китайськими компаніями спільних підприємств та безкоштовній передачі їм власних технологій. Умови щодо надання державних субсидій стали більш прозорими. Також Китай зобов’язався ратифікувати конвенцію Міжнародної організації праці з безпеки праці та здоров’я на робочих місцях, що забороняє примусову працю. Цей міжнародний документ є декларацією про наміри, яка у разі невиконання дає право ЄС порушити питання в арбітражі, без звинувачень з боку Китаю щодо втручання у в його внутрішні справи.

Колишній заступник радника президента США Д. Трампа з питань національної безпеки Метью Поттінгер намагався звинуватити ЄС у тому, що він з надмірним поспіхом просував угоду з Пекіном, «незважаючи на кричущі порушення прав людини» в КНР. Водночас, сам Д. Трамп рік тому підписав торгову угоду з Китаєм, якою передбачається друга фаза переговорів (яку він потім розірвав, зважаючи на обставини виборчої кампанії).

Але не лише це привертає до себе увагу, зазначає Die Zeit. Адже із Сіньцзяну, де утискують уйгурів (державний секретар США Мак Помпео назвав це «геноцидом»), американці ввезли у 2020 році вдвічі більше товарів, ніж у 2019 році. Це були вітрові турбіни, хімікати та різдвяні прикраси. Тут також, зазначає німецьке видання, не може не вражати американське лицемірство.

З Білого дому президента Дж. Байдена також лунали скептичні запитання: чому не були проведені консультації з новою адміністрацією США? Адже часу для цього вдосталь. Інвестиційна угода є лише принциповою домовленістю і потребує детальної розробки, що може тривати роками. Однак рано чи пізно, але Дж. Байдену доведеться відновлювати десятилітні торгові переговори, які його попередник вирішив припинити. Це створює можливості для американсько-європейських перемовин, а також для визначення політики, яка рішуче відстоює західні інтереси, і, водночас, не робить з Китаю головного ворога.

* * * * *

Наостанок доречно підкреслити очевидне: політично заангажовані матеріали про актуальні геополітичні проблеми, де основними гравцями-суб’єктами виступають Німеччина, ЄС, НАТО та США, стають все більш виразними за своєю формою подачі. Німеччина і ЄС готуються до зміни свого керівництва після того, як А. Меркель зійде з політичної сцени Європи, а у поведінці провідної країни Євросоюзу з’являться нові геополітичні риси.

 

Схожі публікації