Іван Січень
військовий і політичний експерт
Понад два роки триває розв’язана Росією у лютому 2022-го повномасштабна війна проти України. Наслідки такого злочинного нападу росіян — страждання мирного українського населення, яке змушене залишати рідні домівки, руйнування інфраструктури та російська окупація українських територій. Та Росії не вдалося досягти бажаного — знищити Україну, що і стало нашим, українським, головним здобутком.
Після динамічних змін на фронті у 2022 році бойові дії фактично стали позиційними, характерними для Першої світової війни у частині, що стосувалася Німеччини та Франції. Але є і певні принципові відмінності, пов’язані з появою нових технологій, насамперед, використанням високоточних ракет і БпЛА. А застарілі форми та методи війн відходять у минуле.
Українські та іноземні ЗМІ вже неодноразово порушували такі питання. Про це також йшлося у моїх попередніх статтях. Однак не зайве у черговий раз охарактеризувати те, що сталося, та зробити належні висновки.
Як вже згадувалося, за роки війни Росії проти України, яка насправді розпочалась ще у лютому 2014 року, ми зазнали відчутних втрат. Їх причини як об’єктивні, так і суб’єктивні за своїм характером, у тому числі внаслідок наших прорахунків на державному рівні. Передовсім потрібно зазначити, що Москва розпочала підготовку до війни ще за часів правління в Україні режиму Януковича, коли ставленики Росії у керівництві України послідовно знищували наші Збройні сили та інші силові структури. Ба більше, у буремні дні Революції Гідності військові приготування та закиди Москви стали повністю зрозумілі та не викликали жодних сумнівів.
Наприкінці 2013 року у російських Ростовській області та у Краснодарському краї було створено потужне угруповання військ для вторгнення до Криму та на Донбас. А у лютому-березні 2014 року додаткові частини російських військ було розгорнуто у Брянській, Курській, Бєлгородській та Воронізькій областях з метою тиснути на Україну та відволікати її увагу від основних районів ударів російської армії. Воєнна розвідка України завчасно повідомляла тодішнє керівництво країни про плани нападу Російської Федерації. Але у відповідь лунало: «Не треба нас лякати Росією…» Більшість із подібних повідомлень блокувалися ще на рівні відповідальних представників тогочасного командування ГУР МОУ або Міністерства оборони, які або не наважувалися їх передавати керівництву, або займали проросійські позиції та були московськими агентами. Саме тому Росії вдалося захопити Крим та спровокувати збройний конфлікт на Донбасі.
Якби ще тоді — у лютому 2014 року — ми почали знищувати російських загарбників, як це робимо зараз, то відстояли б свої території. Особливо залучаючи кримських татар, які могли б блокувати у Криму переміщення військ супротивника, завдати їм відчутних втрат, винищити колаборантів та підтримати частини ЗСУ. А на Донбасі, замість витрачання часу та зусиль на визволення одного лише Слов’янська, доцільніше було б узяти під контроль Донецьк та Луганськ, де ще не встигла зосередитись велика кількість російських військ. І не слід було тоді лякатися крові, бо, як наслідок, зараз вона проливається у набагато більших обсягах…
Колаж «2 роки війни в Україні у цифрах».
Джерело: https://fakty.com.ua/
Подібні проблеми залишалися і після зміни влади в Україні у лютому 2014 року. Треба віддати належне новому керівництву нашої держави постреволюційних часів на чолі із П. Порошенком. За обставин загального хаосу та певної деморалізації силових структур, а також продовження агресії з боку Росії, яка ще тоді прагнула поневолити наші землі, нова українська влада зуміла відновити наші Збройні сили, стабілізувати ситуацію та зупинити нападника проведенням Антитерористичної операції. Для Москви це стало несподіванкою та перекреслило її плани.
Разом з тим українська влада знову ж таки не дослухалась до застережень розвідки про марність сподівань на досягнення якихось мирних домовленостей з Росією, у тому числі в рамках роботи так званої Нормандської групи. По суті, було проігноровано і застереження про підготовку російської армії до відкритого вторгнення в Україну з метою «захисту» так званих ДНР/ЛНР, коли вони опинилися на межі зникнення внаслідок успішних дій сил АТО.
Наслідком байдужості до наданих розвідкою даних стало оточення наприкінці серпня 2014 року українських підрозділів під Іловайськом. При цьому російське військове командування, яке гарантувало українцям «зелений коридор», віддало наказ про їхній розстріл. Після того Росія змусила Україну підписати принципово невигідні для себе «Мінські домовленості». Таким же чином, 2015 року Москва знову змусила Україну укласти ще більш кабальні «Мінські домовленості 2».
Та Кремль не зупинився і на цьому. Він почав висувати свої умови щодо виконання домовленостей, якими передбачалось визнання Україною підконтрольних Росії «ДНР/ЛНР», у яких збережеться російська військова присутність у вигляді так званих 1-го та 2-го армійських корпусів самопроголошених республік. Насправді, ще від 2014 року вони були об’єднаннями командування територіальних військ Південного військового округу ЗС РФ, а потім увійшли до складу 8-ї загальновійськової армії, де зараз і перебувають. У такий спосіб Москва намагалася дезінтегрувати Україну під виглядом її федералізації, а також повністю заблокувати перспективи її приєднання до НАТО та ЄС. А «ДНР/ЛНР» мали стати каталізатором у реалізації кремлівських планів.
Звичайно, Україна не могла з цим погодитися, а тому відмовилась від московських претензій. Ба більше, на противагу було активізовано співробітництво України з Північноатлантичним та Європейським союзами. У цій сфері найбільш важливими подіями стали ухвалення Альянсом Комплексного пакета допомоги Україні та підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Водночас НАТО, внаслідок проведення Москвою відверто агресивної неоімперіалістичної політики, почало посилювати угруповання своїх військ в країнах Центрально-Східної Європи та Балтії.
У відповідь Росія активізувала підготовку до повномасштабної війни з Україною. Зокрема, у період 2015–2020-го років поблизу українських кордонів розташувалися 1-ша танкова, 20-та і 8-ма загальновійськові армії, а також 22-й армійський корпус берегових військ Чорноморського флоту РФ. Одночасно посилювались та переозброювались інші з’єднання і частини ЗС РФ.
Російські війська біля кордонів України.
Джерело: https://www.ukrmilitary.com/
При цьому відчутно були нарощені масштаби інформаційної кампанії з дискредитації керівництва України та європейського і євроатлантичного курсу нашої держави. А згодом, за підсумками президентських виборів в Україні 2019 року, до влади в нашій країні прийшли інші політичні сили, які будували свою передвиборчу кампанію на ідеї примирення з Росією. У рамках демонстративних заходів з практичної реалізації таких планів наприкінці того ж року відбулося засідання «Нормандської групи» за участю лідерів України, Росії, Німеччини і Франції. На ньому ухвалили рішення про перемир’я на Донбасі та відведення військ обох сторін від лінії зіткнення. Україна свої зобов’язання виконала, у тому числі завдяки тиску представників вищого державного керівництва на командирів тих військових підрозділів, які не бажали полишати свої позиції. Тим паче, що облаштовані українськими бійцями укріплення відразу ж займали росіяни, які не збиралися виконувати умови перемир’я, що зовсім не передбачали в Україні ті, хто «бачив мир в очах Путіна». Тоді ж почали вважати не обов’язковим зміцнення обороноздатності України, оскільки «війна ось-ось мала закінчитися».
Зрештою, треба віддати належне тому, що кабальні російські умови стосовно «ДНР/ЛНР» не були прийняті Україною, і вона надалі дотримувалася курсу на зближення з НАТО та ЄС. Тому Москва почала активно готуватися до повномасштабної війни проти України. Після кризи 2020 року, пов’язаної з пандемією COVID-19, військові приготування Росії не приховувались Кремлем, а навпаки, стали відкрито декларуватися. Це було цілком зрозуміло, оскільки економічні проблеми у РФ почали вкотре підривати авторитет путінського режиму. Тому В. Путін і застосував традиційний для Росії метод відволікання уваги населення від внутрішніх проблем розв’язанням війн проти інших країн, а у даному випадку до того ще й додалось шизофренічне бажання В. Путіна реставрувати колишній СРСР.
2021-го року Росія провела кілька військових навчань, під час яких розгорнула довкола України чотири угруповання військ фронтового рівня. Перше — у Білорусі, друге — у Брянській, Курський та Бєлгородській областях, третє — у Ростовській області та в Краснодарському краї, четверте — в Криму. Виведення Москвою сил та засобів на передові рубежі відбувалося на очах усього світу, а війська стягувались з усієї території Росії, що можна було спостерігати з космосу, і підтверджували численні відеокадри руху російських військових колон у напрямку України.
Військові навчання РФ біля кордонів України у 2021 році.
Джерело: https://apostrophe.ua/
Інформацію про неминучість нападу Росії та про всі відповідні деталі неодноразово подавала також воєнна розвідка України і доводили наші партнери, наголошуючи на тому, яким чином потрібно реагувати. Однак цього так і не було зроблено. Хоча деякі озброєння від США та інших країн НАТО почали надходити до України. Це була в основному стрілецька зброя, а також гармати, боєприпаси, переносні протитанкові та зенітно-ракетні комплекси. З початком війни саме ця зброя, у поєднанні з мужністю та стійкістю українських захисників, і відіграла вирішальну роль у відбитті російського нападу.
Але чомусь ніхто не переймався створенням укріпрайонів на кордонах України з Росією та Білоруссю. Важко сказати, чи можна було тоді прикрити усі кордони України. Та на основних напрямках ймовірного та цілком очевидного наступу ЗС РФ з цим не було б великих проблем. З Білорусі до Києва веде лише одна автотраса: через Чорнобиль, Іванків, Бородянку та Ірпінь. Там можна було б звести оборонні позиції, встановити мінні поля та підірвати єдиний міст через Прип’ять. Тим більше, через складну лісо-болотисту місцевість ворог там ніколи б не просунувся. А тому і не опинився б під Києвом практично у перший же день війни… Далі були трагічні події у Бучі та Ірпені, інших селищах та містах на півночі та заході від Києва.
Те ж саме, з іще більш негативними наслідками, трапилось на півдні України. З Криму до континентальної частини України ведуть лише дві дороги по двох перешийках. Блокувати прорив через них можна було б, створивши два укріпрайони та підірвавши мости. Аби так сталося, то ворог ніколи б не захопив Мелітополь, Бердянськ та Херсон. І не було б трагедії Маріуполя. А якби дехто обачливо поставився до виконання своїх обов’язків, не було б також і таких зрадників, як нинішній російський «губернатор» Херсонської області В. Сальдо, який здав її агресору.
Щоправда, країна до війни певним чином таки підготувалася, що дало змогу зупинити ворога, не дати йому окупувати усю територію. Головну роль у цьому відіграли з’єднання Збройних сил, Національної гвардії та Територіальної оборони, які відстояли Київ, Харків, Суми, Чернігів та Миколаїв. Особливої подяки заслуговують наші підрозділи Сил спеціальних операцій та ГУР МО України. Вони воювали під Києвом, а також заблокували логістику російських військ через територію Чернігівської та Сумської областей, зупинивши таким чином збройні сили Росії на півночі України, оскільки їх наявні запаси матеріально-технічних припасів були розраховані не більше, аніж на двотижневу наступальну операцію.
Саме за цей час Росія і сподівалася захопити Україну. А після того, як Москва не змогла досягти зазначеної мети, вона була змушена вивести свої війська, оскільки забезпечувати їх не було жодної можливості. Росія втратила свій наступальний потенціал, що дало змогу українським захисникам звільнити більшу частину Харківської області, відігнати ворога від Миколаєва, а потім змусити його залишити Херсон. У такій ситуації Москва вимушено призупинила наступ, перейшла до оборони та оголосила про часткову мобілізацію.
По суті, це нагадувало напад СРСР на Фінляндію 1939 року, коли Москва недооцінила її оборонний потенціал, сподіваючись захопити сусідню країну за ті ж два тижні та перетворити її на ще одну радянську республіку. Тоді загарбники були частково розгромлені, оточені та взяті у полон. Керівництво СРСР зробило з того необхідні висновки та спрямувало проти Фінляндії значно більші сили, які змогли прорвати систему оборони на лінії Маннергейма, захопити Карельський перешийок та місто Віїпурі (Виборг) разом із довколишньою територією. США та Європа фактично відмовились надати допомогу Фінляндії, примусивши її до капітуляції перед Росією під приводом уникнення великої війни на Європейському континенті. Тим самим Захід фактично визнав пакт Молотова-Ріббентропа про розподіл Європи між Німеччиною та Радянським Союзом. Але велика війна все одно розпочалася, охопила весь Західний світ, включно з тими країнами, які зрадили Фінляндію. Сьогодні такий факт чомусь не згадують лідери Угорщини, Словаччини та деякі політичні діячі Німеччини, США та низки інших західних країн.
Те ж сталося і під час нинішньої війни. За рахунок часткової мобілізації, набору контрактників та переведення економіки на військові рейки Росія змогла збільшити свій військовий потенціал. Так, у другій половині 2022-го та у 2023 роках до російського війська призвали близько 500 тис. осіб. Це дало Москві змогу поновити активні наступальні дії на фронті, які проводились методами так званих м’ясних штурмів із використанням бойовиків різних приватних військових компаній.
Втім, у 2023 році «успіхи» ЗС РФ обмежились лише захопленням райцентру Бахмут та селища Мар’їнка на околиці Донецька ціною величезних втрат. Вони виявилися нестерпними навіть для ПВК «Вагнер», яка набирала свій особовий склад зі злочинців у в’язницях та виправних колоніях. Як наслідок, засновник компанії Є. Пригожин та його прихильники збунтували у червні того ж року та спробували дістатися Москви разом зі зброєю та бойовою технікою. Марш придушили, Є. Пригожин загинув у авіакатастрофі, а його бойовики опинилися у Білорусі. Потім їх знову забрали на службу, але вже у штрафбати ЗС РФ, де їх успішно «утилізували».
Восени 2023 року Збройні сили України розпочали контрнаступ та звільнили декілька селищ на південь від Бахмута. Окрім того, українські війська просунулись на 10–12 км від Оріхова до Роботиного на Мелітопольському напрямку та від Великої Новосілки до Старомайорського і Урожайного на Бердянському напрямку. Було також зайнято кілька плацдармів на лівому березі Дніпра поблизу Херсону.
Однак можливості супротивника з протидії українському контрнаступу не були належно взяті до уваги. Внаслідок цього контрнаступ українських військ не дав очікуваних результатів та призвів до невиправданих втрат. А потім хтось почав виправдовуватись, що сили ворога чомусь недооцінили. Внаслідок таких недооцінок, за які, до речі, хтось має таки відповісти, на початку 2024 року Росія перехопила ініціативу практично на всій лінії фронту. Їй вдалось захопити Авдіївку та кілька неподалік від неї сіл. Водночас ворог посилив наступальні дії на Куп’янському, Авдіївському, Мар’їнському та Бахмутському напрямках, намагаючись також ліквідувати наші плацдарми неподалік Херсону.
Москва, як завжди, втратами особового складу та техніки своєї армії не цікавиться. Особливо через президентські вибори в Росії, коли режиму Путіна конче потрібні хоча б якісь досягнення на фронті. А те, що набирати людське поповнення до російського війська вже немає можливості, а виробництва відчувають дефіцит працівників, на даному етапі мало кого хвилює. Росія вже заощаджує військову техніку, оскільки з її виробництвом проблема. Тому українські позиції здебільшого штурмує піхота за мінімальної підтримки танків, БМП чи бронетранспортерів. Згадаймо, як до великої війни колони російської військової техніки масово рухались у напрямку кордону з Україною. Незабаром більшість із них залишилась на наших дорогах і полях у вигляді металобрухту.
Не змогла Москва також запобігти переходу війни на російську територію. Прикордонні райони Брянської, Курської та Бєлгородської областей реально перетворилися на зону бойових дій. Те ж саме відбувається з тимчасово окупованими територіями України. Третину Чорноморського флоту РФ, включно з його флагманом «Москва», трьома великими десантними кораблями та одним підводним човном, вже знищено. Штаб Чорноморського флоту РФ у Севастополі зруйнований. Тому Росія була змушена відмовитись від блокади українських портів, хоча і вийшла із так званої зернової угоди, намагаючись спровокувати продовольчу кризу у країнах Африки та Близького Сходу як один із засобів війни проти України та тиску на Захід.
2023 року наші ракети і БпЛА почали атакувати важливі цілі у глибині території Росії, аж до самої Москви, Нижнього Новгорода та Санкт-Петербургу. Об’єктами ударів стали політичні центри ухвалення злочинних рішень, військові бази та підприємства, нафтопереробні заводи і сховища. До цього долучились українські диверсійні групи та групи російських повстанців, які продовжують активно діяти на всій території Росії. У червні 2023 року вони захопили частину Шебекінського району Бєлгородської області, у березні 2024 року — кілька населених пунктів у Глушковському районі Курської області та у Грайворонському районі Бєлгородської області.
Проте наступ ЗС РФ триває за всіма згаданими вище напрямками. До того ж ворог продовжує обстрілювати Україну, застосовуючи для цього балістичні та крилаті ракети, безпілотні літальні апарати та керовані авіаційні бомби. Щоправда, знищення нашою ППО винищувачів-бомбардувальників та літаків далекого радіолокаційного виявлення А-50 та управління Іл-22 відчутно знижує таку можливість. Українські війська протидіють російській навалі, але іноді змушені здавати деякі свої позиції. Причина цілком конкретна: є зволікання з рішеннями ЄС і США щодо надання фінансової та військово-технічної допомоги Україні. Передусім, через власні політичні проблеми. У Європейському Союзі головними із них є позиція керівництва Угорщини, яке відверто підіграє Росії, зміни у політиці уряду Словаччини, який також став на бік Москви. А у США винуватцем знову стала Республіканська партія на чолі з Д. Трампом, який таким чином намагається перемогти у президентських перегонах 2024 року.
Утім, дехто вже почав усвідомлювати, що діється насправді і до чого це може призвести. Так, з приводу другої річниці повномасштабної війни лідери більшості західних країн висловили свою солідарність з Україною. Вони підтвердили, що підтримуватимуть її аж до Перемоги! Також робитимуть все, аби притягнути до відповідальності усіх причетних до нападу на Україну. Відомо, що міжнародний суд у Гаазі вже відкрив кримінальну справу проти В. Путіна за насильницьку депортацію українських дітей, унаслідок чого він майже не виїжджає за кордон.
Підтримка України була продемонстрована також під час Всесвітнього економічного форуму у Давосі та Мюнхенської конференції з безпеки, що відбулися у січні-лютому 2024 року. Там остаточно було доведено виникнення принципово нової ситуації у світі, який знову поділився на два антагоністичні табори. Причому, якщо під час минулої Холодної війни такий розподіл хоч якось маскувався під принципові розбіжності між комуністичною та капіталістичною ідеологіями, то тепер це стало відкритою боротьбою між тоталітаризмом та свободою і демократією.
Тож чого домоглася Москва? Від початку 1990-х до 2007-го року Росія успішно інтегрувалась у Західний світ. Вона та НАТО і ЄС досить вдало реалізували широкий спектр різних програм щодо взаємодії під загальним гаслом створення єдиного економічного та безпекового простору. Російська Федерація могла посісти там визначальне місце, у тому числі стати членом Північноатлантичного та Європейського союзів. Але, завдяки В. Путіну, вона не тільки не зробила цього, а й навпаки, самовилучилась із процесів об’єднання світу.
Однак навіть після того, як Москва перейшла до конфронтації із Заходом та здійснила перший напад на Україну у 2014 році, американські та європейські компанії все ще підтримували тісні економічні зв’язки з Росією. У 2022 році, у рамках санкцій США та ЄС, такі зв’язки здебільшого були згорнуті. Втім, Росія змогла налаштуватися на Китай, хоча і ціною потрапляння у повну залежність від нього. Крім того, Росії надають допомогу партнери з числа країн-вигнанців. Зокрема, Іран постачає їй БпЛА, а Північна Корея — снаряди та ракети.
За допомогою цього Москва і воює, оскільки «велика світова держава» не може сама виробляти озброєння у необхідній для війни кількості. Можливо, два мільйони снарядів за рік та декілька тисяч БпЛА ближньої дії Росія ще здатна виготовляти, а от ракети може виробляти лише поштучно. Танки, бойові машини піхоти, бронетранспортери, артилерійські засоби, реактивні системи залпового вогню, літаки та вертольоти також випускаються тільки поштучно. В основному техніка, яку доправляють на фронт в Україні, знімають з довготривалого зберігання, ремонтують та модернізують. Та на складах її також вже не вистачає. Тому Росія все менше застосовує бронетехніку у боях, які здебільшого веде піхота.
Поки що країна-загарбник ще може в обхід західних санкцій отримувати іноземні комплектуючі для власного виробництва озброєнь. Але США та ЄС все більше скорочують такі можливості, запроваджуючи вторинні санкційні обмеження проти тих американських, європейських, китайських та інших компаній, які сприяють Москві.
Досить очевидним є те, що ЗС РФ не зможуть пробити фронт, здійснити стратегічний прорив углиб території України. На відміну від лютого-березня 2022 року це вже практично неможливе. Навіть, якщо Республіканська партія США та особисто Д. Трамп і надалі будуть створювати перешкоди у наданні допомоги Україні.
Виходячи з аналізу щойно згаданих фактів та тенденцій, можна зробити кілька висновків.
По-перше, неоімперські амбіції Москви відчутно загальмували процеси світової глобалізації та інтеграції, а світ знову розділився на два табори — прихильників демократії та прибічників тоталітаризму. При цьому Україна стала визначальним чинником та заручницею у боротьбі між ними. Від того, хто переможе у боротьбі, і залежатиме подальший розвиток міжнародних відносин. У разі перемоги добра — світ повернеться до миру та загальної співпраці. За інших обставин — стане зосередженням зла, війн та правління авторитарних режимів з повною відмовою від загальнолюдських цінностей та прав людини.
По-друге, у рамках згаданого процесу знищення України стало глобальною ідеєю В. Путіна та головною метою його життя. Заради цього він готовий покласти на полі бою сотні тисяч своїх співвітчизників, доконати російську армію та знищити економіку своєї країни, не кажучи вже про українських громадян, які гинуть щоденно. А більшість росіян, до речі, підтримують такі діяння, бо ж напад Москви на Україну має на меті «відродження Росії в якості великої світової держави». Досягнення такої мети повністю відповідає російській ментальності, яка історично загарбницька за своєю суттю. Разом з тим замість «великої держави» Росія стала міжнародним вигнанцем на рівні з Іраном, Сирією та Північною Кореєю. При цьому вона стає токсичною навіть для Китаю. Від нього ще надходять до РФ матеріали для виробництва військової техніки, однак це приховується через загрозу західних санкцій.
По-третє, сьогодні російське суспільство важко хворіє через кремлівську пропаганду. Як ще можна розцінити публічні заклики, що розповсюджуються російським телебаченням: вбивати українських дітей та створювати концтабори. Вилікувати цю хворобу може лише поразка Росії на фронтах в Україні. Або ж розпад Російської Федерації, як це сталося з колишнім Радянським Союзом. До того ж, поки ми та весь цивілізований світ дочекаємося таких визначальних подій, Росія та ідеї «руського світу» залишатимуться найбільшим злом за всю сучасну історію. Навіть більшим, аніж зло гітлерівської Німеччини. А путінський рашизм є найгіршим різновидом шовінізму, фашизму, нацизму та расизму. Російська пропаганда не змогла приховати даний факт і програла інформаційне протиборство. Власне тому й відмовилась від попередніх тез на кшталт «звільнення українців від нацистів» та відкрито визнала свої цілі щодо окупації України.
По-четверте, після динамічних змін на фронті 2022 року, бойові дії фактично перейшли у позиційну форму, характерну для Першої світової війни. Жодній зі сторін не вдається прорвати укріплену лінію фронту без критичних для себе втрат. Хоча Москва і намагається здійснити це, застосовуючи тактику монголо-татар, від яких сучасна Росія і походить. Вона проводить масовий і насильницький набір до армії своїх громадян та жителів окупованих територій, яким нав’язуються російські паспорти.
По-п’яте, як Росія, так і Україна суттєво помилилися при підготовці та у ході війни. З російського боку це була недооцінка можливостей України надати відсіч агресору. З нашого боку — неналежна організація оборони напередодні початку бойових дій у 2022 році та переоцінка своєї здатності провести другий контрнаступ у 2023 році.
По-шосте, незважаючи на нібито єдність Західного світу, насправді він і надалі розділений багатьма суперечностями з внутрішніх та зовнішніх причин. При цьому більшість з таких суперечностей поки що цілком успішно провокується російськими спецслужбами. Втім, спільні загрози змушують західні країни об’єднуватись для протистояння Росії. Хто б колись міг подумати, що в Україні з’являться американські та європейські гармати, ракети, танки, бойові машини піхоти, бронетранспортери, зенітні ракетні комплекси та навіть літаки. А президент Франції Е. Макрон вже порушив питання про можливе відрядження до України військових підрозділів країн-членів НАТО. Всупереч всім складнощам, Європа і США не припинятимуть допомогу Україні.
По-сьоме, єдиною можливістю для Росії перемогти Україну є різка дестабілізація обстановки в нашій державі шляхом організації чогось схожого на «третій Майдан». В українському суспільстві дійсно зростає невдоволення зниженням рівня життя та відсутністю успіхів на фронті. Хоча, виходячи з попереднього досвіду, причиною всіх наших майданів була зрада українського керівництва на користь Росії. Ніщо інше не змусить вивести на вулиці та площі мільйони наших людей. А критика дій української влади, якою б вона не була, буде тільки корисною.
По-восьме, сучасні війни набувають зовсім інших форм, аніж вони були колись. Головну роль починають відігравати високоточна ракетно-артилерійська зброя, сучасні безпілотні системи та досконалі засоби ППО, а не класична бронетехніка чи артилерія. Хоча старі засоби ведення бойових дій все ще зберігають свою важливість. Але, принаймні, треба виготовляти їх у достатній кількості. Наразі, ані Росія, ані західні країни цього зробити не можуть без тотального переведення їх економік на військові рейки.
І, нарешті, загальний висновок. Так чи інакше, але навіть ціною великих жертв Україна та демократія у світі все одно переможуть. Бо ніхто не може зупинити хід історії та перешкодити тій ідеї, час якої настав. А миру з Росією ніколи не досягти. Будь-які домовленості з Москвою будуть нею сприйматися як слабкість, і використовуватимуться для нового нападу.
Весь текст статті – у журналі геополітичної аналітики «Бінтел»
