Лівія стала інструментом тиску у стосунках між Туреччиною і Росією

Вадим Волохов

Міжнародна зустріч з питання врегулювання ситуації в Лівії відбулася 19 січня у Берліні. Здавалося б, головним питанням має бути припинення вогню та встановлення в країні миру. Але склалося таке враження, що учасники лише зондували один одного, намагаючись визначити та закріпити свої позиції. Сьогодні ситуація ускладнюється тим, що Лівія стала інструментом тиску у стосунках між двома країнами — Туреччиною і Росією, своєрідним яблуком розбрату між ними і Євросоюзом.

Суперництво між Анкарою та Москвою зумовлюється конфліктом інтересів. Туреччина намагається встановити контроль над трубопроводом EastMed, який бере свій початок у східному Середземномор’ї. Забезпечити Туреччині такий контроль міг би розподіл Середземного моря з ляльковим урядом у Триполі.

Учасники зустрічі у Берліні лише зондували один одного, намагаючись визначити та закріпити свої позиції

Кремль завдяки контролю над Лівією матиме змогу тиснути на Європу у справі нелегальних мігрантів, оскільки саме через цю країну йде основний потік мігрантів до європейських країн. Росія, «керуючи ним» (що насправді для неї це нереально), намагатиметься тиснути на Європу для продовження будівництва «Північного потоку-2» та щоб вивести його з-під дії Третього енергетичного пакету ЄС.

Для досягнення своєї мети, як Анкара, так і Москва змушені робити ставку на «свої» збройні незаконні угруповання, які жорстко протистоять одне одному. Необхідність підтримувати та озброювати таких маріонеток змушує і Туреччину, і Росію безпосередньо втручатися у лівійські справи. При цьому підконтрольні їм терористичні угруповання можуть зірвати будь-які домовленості. Саме це питання — контроль над терористичними угрупованнями та унеможливлення зриву ними домовленостей — було ключовим на берлінській зустрічі.

Рівно з опівночі 12 січня 2020 року вступило в дію припинення вогню в Лівії. Безумовно, це результат зустрічі Р. Ердогана з В. Путіним, коли вони домовились щодо участі своїх країн у справах Лівії. Маршал Халіфа Хафтар оголосив про припинення бойових дій, а російські найманці відійшли від лінії фронту. Вкотре президент Туреччини змусив В. Путіна відступити. Так чи інакше, але введення турецьких військ та перекидання сирійських найманців з району Ідлібу до Лівії змусили Росію погодитися на «вирівнювання балансу» в Лівії. Йдеться не про мир, а про розподіл сфер впливу. Знедолене лівійське населення нікого не цікавить, лише — газ і нафта.

8 січня ц. р. під час церемонії пуску «Турецького потоку» Р. Ердоган та В. Путін домовились про переговори з лідерами протиборчих угруповань в Лівії. 14 січня маршал Х. Хафтар відмовився підписувати будь-які угоди щодо лівійського мирного врегулювання, залишив Москву і повернувся до Лівії. Хоча російський міністр закордонних справ С. Лавров дуже намагався його підбити на такий підпис. Х. Хафтар сподівався на російську зброю, але домовленість В. Путіна з Р. Ердоганом сплутала його плани.

Проекти газотранспортних систем для газу зі східного Середземномор’я

Доречним буде зараз з’ясувати в чому суть конфлікту в Лівії. З чого все розпочалося і кому це вигідно. А все розпочалось у 2009 році, коли у східному Середземномор’ї в акваторії Кіпру-Лівану-Ізраїлю-Єгипту знайшли великі поклади природного газу. По країнах Близького Сходу пройшла хвиля «Арабської весни», яка змила частину режимів та принесла війну і хаос. Аби що там, але згодом в регіоні почали домовлятися та розробляти масштабні проекти щодо будівництва газотранспортних систем з метою транспортування газу до країн Європи. Почали формуватися коаліції зацікавлених у цьому країн навколо двох основних гравців: Саудівської Аравії та Катару.

Після громадянської війни та вбивства лідера Лівії М. Каддафі в 2011 році в країні зберігається двовладдя. На сході країни в місті Тобрук знаходиться парламент і армія під командуванням маршала Х. Хафтара. Ця армія дістає зброю і фінансування з Єгипту, від Саудівської Аравії і ОАЕ, та підтримується Росією. На заході, в Тріполі, розташований Уряд національної згоди (УНЗ) на чолі з Фаїзом Сараджем, сформований за підтримки ООН та визнаний міжнародною спільнотою. На УНЗ робить ставку Анкара і Катар.

Саме в цей час і Туреччина, і Росія заявили про свої інтереси. Оскільки Туреччина є ключовим фактором у проекті Південного транспортного коридору Європейського Союзу — газопроводу TANAP, то вона зможе диктувати свої умови, як це робить В. Путін і який вже багато років шантажує Європу «газовим краном». Катар, вбачаючи в Туреччині свого надійного союзника, долучився до неї разом з супротивниками Саудівської Аравії, а саме — Кіпром, Ізраїлем та Єгиптом. Безумовно, і Туреччина, і Катар розглядають ситуацію у регіоні Близького Сходу інакше, аніж Ер-Ріяд, тому вони і намагаються створити ситуацію, коли саме вони диктуватимуть нові умови регіонального договору.

Росія зацікавлена у транспортуванні свого газу до Європи через «Турецький потік». І оскільки Туреччина є транзитною територією, то вона стала на бік конкурентів просаудівської коаліції. Позиція Москви надто складна, вона воює з Туреччиною у Сирії, і одночасно є союзником Анкари у справі транспортування російського газу до Європи по турецькій території.

Ключові гравці конфлікту в Лівії

Катар також вибудовує плани з транспортування свого газу до Європи. Саме з цих міркувань Доха намагається забезпечити контроль над країнами, територією яких будуть пролягати нові газотранспортні системи. Так, в 2012 році, шляхом інтриг та активного втручання у справи Єгипту, Катар привів до влади свій уряд з «Братів-мусульман», президентом було призначено Мухаммеда Мурсі. Вважаю, що немає потреби нагадувати, хто вони, оскільки ця організація має розгалужену мережу у багатьох країнах і у всіх на слуху. Але вже в липні 2013 року Саудівська Аравія взяла реванш і внаслідок перевороту режим «Братів-мусульман» повалено і до влади Ер-Ріяд повернув своїх союзників на чолі із міністром оборони Єгипту Абдель-Фаттахом ас-Сісі. Він призупинив дію конституції країни та заарештував понад 300 членів партії «Брати-мусульмани». Про підтримку військового перевороту заявили представники коптської церкви (Тавадрос II) і лідер ліберальної опозиції, лауреат Нобелівської премії Мухаммед аль-Барадаї. Тимчасово виконуючим обов’язки президента призначили голову Конституційного суду країни Адлі Мансура. Катар не зміг цього пробачити: був організований терористичний акт, під час якого знищено російський пасажирський літак. Потік туристів до Єгипту із Росії був перекритий, що стало причиною великих збитків для Каїру.

Цікаво і те, Катар активно співпрацює з Іраном, який має стати транзитною країною для катарського газу. Саме з цих міркувань Тегеран так міцно тримається за територію Іраку, по якій пролягатиме газотранспортний коридор.

Іран також сподівався на прибутки від середземноморського газу і пов’язував свій інтерес з Ліваном, оскільки той також має свої права на поклади газу. А розуміючи, що Ліван — це «Хизбулла», що є частиною «шиїтського поясу», який побудував Тегеран, то для Тегерану це вихід у Європу. Не слід забувати, що зараз Іран перебуває у стані суворої економічної та соціально-політичної кризи, активно шукає з неї вихід. Ліван із своїми дивідендами від газових проектів міг би стати для Ірану джерелом отримання додаткових ресурсів, які послаблять, хоча і тимчасово, його кризу. Але так, як сподівався Тегеран, не сталося. Лівану, біля узбережжя якого знаходиться основний блок покладів газу, не дозволили брати участь у розподілі газових родовищ. Далі ще гірше: у 2017 році в Лівані стався переворот, а у 2018 році Саудівська Аравія взяла у заручники прем’єр-міністра Лівану Саада Харірі. Зрозуміло, що Саудівська Аравія категорично проти цих газових проектів і намагається створювати перешкоди своїм конкурентам в усьому регіоні.

Європейський Союз не влаштовує позиція Туреччини та можливе зростання її ролі у якості газового хаба. Для країн Європи більш зручним міг би стати варіант отримання газу через Грецію, яка буде «слухняним» союзником, без ризику шантажування. І тому ЄС ситуативно співпрацює з саудитами та їх союзниками.

Такий розклад і підвів нас до Лівії. Лівія — це загроза Єгипту та Суецькому каналу. Саме тому Катар зубами міцно вхопився за Лівію і активно підтримує уряд Ф. Сараджа у Тріполі, особливо після 2013 року, коли Саудівська Аравія зуміла переграти всіх у Єгипті.

Таким чином, Єгипет — ключ від війни, а Лівія — ключ від Єгипту. Саме тому війна у Лівії триває. Війна у Сирії і Ємені фактично припинена, трапляються бої місцевого характеру між бандами найманців чи окремі зіткнення. Щодо Лівії, то Туреччина вкрай роздратована втручанням Росії та активністю Саудівської Аравії. В Сирії Анкара зуміла впоратися зі своїми ворогами та тимчасовим союзником — Росією. Так само вона намагається зробити і в Лівії, бо Лівія — це загроза Єгипту та Суецькому каналу, контроль над якими надає можливість впливати на ситуацію у всьому Близькому Сході.

Участь Росії у процесі врегулювання лівійського конфлікту та співробітництво у цьому питанні з Туреччиною яскраво свідчать про падіння авторитету Росії до рівня регіональної держави. Раніше Москва радилась з Вашингтоном і брала безпосередню участь у світових справах, а зараз її рівень — Туреччина, Сирія, Лівія, Саудівська Аравія, Єгипет.

Р. Ердоган отримав конкретні здобутки у Сирії (дістав від Росії комплекс ППО С-400, розширив свої території за рахунок Сирійського Курдистану) і зміг примусити Москву відступити у Лівії. А Росія отримала дозвіл на «спільне патрулювання» сирійського кордону та міфічну «дружбу» з Анкарою.

Той, хто зуміє встановити контроль у Лівії, той і переможе у цій кривавій війні.