Чергові номери журналу «Бінтел»

Зведення у одне видання першого і другого номерів цьогорічного журналу «БІНТЕЛ. Журнал геополітичної аналітики» — практично цьогорічна єдина новина, що не співпадає з нашою багаторічною традицією. Все решта — як і було колись заведено та вдосконалювалося у справі надання нашим читачам відповідної інформації про сучасну геополітику і про те місце, що нині відведено Україні на політичній світовій сцені. Та інакше й бути не може, адже на українських теренах точаться воєнні дії, викликані нападом росіян, а українці повсякчас гуртуються для відбиття цього нападу, одночасно намагаючись довести світові справжнє підґрунтя російсько-української війни.

Про що наголошує у своєму вступному слові Олександр Бєлов — голова редакційної ради журналу «Бінтел». Він, зокрема, так і зазначає, що «У цьому номері на читачів чекає (і це логічно) аналіз фактів, пов’язаних з повномасштабною агресією Росії проти України, під час якої нападники намагаються загарбати чужу територію, знищити або депортувати українців, які там проживають з давніх-давен.

У такому ж контексті аналізуються і геополітичні тенденції щодо Фінляндії, Молдови, Румунії та так званого Придністров’я. Про це йдеться, зокрема, в інтерв’ю наших гостей, які свого часу докладали чимало зусиль задля створення і розбудови незалежної України. Символічно, що цей номер журналу «Бінтел» готувався до друку тоді, коли палата досудового провадження II Міжнародного кримінального суду видала ордери на арешт президента Росії Путіна та уповноваженої президента РФ з прав дитини Львової-Бєлової».

Такій тональності відповідає зміст першої статті під заголовком «Новий наступ Росії: плани і реальність» добре знайомого нашим постійним читачам автора — Івана Січня. Під рубрикою «Російсько-українська війна» він в деталях описує і аналізує бойові дії, що точаться на Сході нашої держави, одночасно підбиваючи підсумки тих жорстоких боїв, коли ЗС України не дали можливості загарбникам просуватися вглиб нашої країни. Тому закономірно, що матеріал привертатиме увагу великої читацької аудиторії.

Досить одного абзацу, розміщеного на початку статті, щоб мати уяву про все викладене у ній автором. «…За весь час бойових дій з початку 2023 року найбільшим «успіхом» Москви стало деяке просування російських військ на Бахмуцькому напрямку. Наслідок таких їх «досягнень» — знищення силами оборони України до 40 тис. російських загарбників та кількох тисяч одиниць бойової техніки, від артилерійських і бронетанкових систем до літаків, ракет і БПЛА. Фактично ліквідовано переважну більшість найманців приватної військової компанії (ПВК) «Вагнер», а також кадрового складу ЗС РФ. Втрату своїх найманців ПВК планує оновити добровільно-примусовим призовом щонайменше 30 тис. осіб протягом наступних двох місяців. Це, ймовірно, і може так статися. У тих же російських в’язницях чи таборах зеків чимало. Хоча, щиро кажучи, яка може бути з них користь?»

І далі йдеться про те, як росіяни намагаються компенсувати свої втрати, що вони для цього намагаються зробити, у який спосіб хочуть утримати у своїх руках захоплені українські території в той час, коли ЗС України підуть у наступ, і як пояснюватимуть свої невдачі не лише світові, але й і перш за все своєму спантеличеному суспільству.

Щонайменше чотири наступні статті також пов’язані з російсько-українською війною, але мають спільне «забарвлення». А саме: у них так чи інакше йдеться про стосунки з деякими нашими сусідам на Заході. Це — Молдова і Румунія. У своїй статті «Молдовський удар» Росії. Новий напрямок загроз для України» Юрій Михайленко описує ситуацію, що виникла у Молдові, і як вона впливає на українсько-молдовські відносини, а його колега Сергій Рудюк у своїй роботі «Геополітичний «шпагат» Придністров’я» звертає увагу читача на історичні аспекти, що так чи інакше стали причиною тієї ж ситуації, з якою, зокрема, мають рахуватися в тому числі і у нас, в Україні.

Юрій Михайленко також пише, що «…Молдова стоїть на боці України у її військовому протистоянні з Росією. На початку березня ц. р. парламент Молдови ухвалив постанову, де засуджується збройна агресія Росії і декларується підтримка України. Що ж до політично процесу придністровського врегулювання, то з початку 2010-х років РФ його фактично зупинила, намагаючись таким чином зберегти свій вплив на Молдову через так звану ПМР. Тому і роль України як учасника переговорів з припинення конфлікту у Придністров’ї відійшла на другий план, хоча добре відомо, що допоки Україна зберігатиме свою незалежність та здатність до збройного стримування Росії Молдові гарантована безпека від російського військового вторгнення».

Також автор детально аналізує політичні події в Молдові, вказує як впливає на неї сусідня Румунія, визначає, як молдовському суспільству необхідно реагувати на ті виклики, що з’явилися не без участі РФ. Окрема увага — ролі, яку намагається сьогодні зіграти (при активній допомозі Москви) колись самопроголошена Придністровська Молдавська Республіка («ПМР»). Адже на її території зберігається в тому числі зброя і військова техніка, які хоча й не найновіші на даний час, але цілком придатні для застосування. А якщо сюди додати прагнення Москви створити підстави для вторгнення російсько-придністровських військ в Одеську область України саме з Придністров’я, то цілком очевидно, що нехтувати такими планами ми не можемо, аби як хтось прагнув заперечувати можливість таких подій.

Тим більше, що, як пишеться у статті щойно згаданого Сергія Рудюка, «етнічні українці становлять значну частину півмільйонного населення Придністров’я. Тут вони є корінним народом і традиційно прихильні до України». Сергій Рудюк нагадує читачеві історичні сторінки у процесах виникнення на тих теренах державних утворень, особливо зупиняється на подіях 20-х і 40-х років минулого століття, коли українців ніхто не питав, чи погоджуються вони проживати у Молдавській автономній Радянській Соціалістичній Республіці у складі України у 1924 році чи у 1940 році — у Молдавській Радянській Соціалістичній Республіці, коли МАРСР, яка знаходилася у складі України, об’єднувалася з Бессарабією.

Доречно з цього приводу звернути увагу на історичні події, зокрема, що відбувалося у тих краях, скажімо, в ХІІ чи ХІІІ століттях, чи коли вже у ХIV столітті «Галицько-Волинська держава впала під ударами іноземних завойовників і Галичину захопила Польща, а Волинь — Литва, і бояри та воєводи галицького Пониззя взяли на себе відповідальність за долю краю. А це була важка ноша. Бо тут стикалися інтереси Угорщини, Польщі, Золотої Орди, на зміну якій прийшла Туреччина, а згодом — Австрія та Росія, і навіть Англія, Франція та Італія». Тобто, автор досить прискіпливо висвітлює події тих літ на землях, де сьогодні також пишеться історія і намагається втручатися в такий процес РФ.

Серед іншого, детально описаного, автор нагадує коли за наших часів саме Москвою закладалася «бомба сповільненої дії» у тому регіоні, який нині має назву Придністров’я і тісно пов’язаний з Молдовою і, за великим рахунком, з членом ЄС — Румунією.

І щоб мати на увазі всю «колоритність» подій у тому краї, не зайве буде звернути увагу на статтю ще одного, тепер вже постійного нашого автора Олександра Сагана під заголовком «Нагальні проблеми у відносинах Румунської православної церкви із Православною церквою України». Аби визначити авторський кут зору, наводимо кілька абзаців з цієї статті. Абзац перший: «У Румунської православної церкви (РумПЦ) є певна історія перебування й діяльності її структур на нинішніх українських теренах. Йдеться, зокрема, про Буковину, православні громади якої свого часу входили до структурних підрозділів РумПЦ, і про історію діяльності цієї церкви в Україні у період Другої світової війни». І другий абзац: «Діяльність Бессарабської митрополії власне на теренах України (нині це лише три громади) наразі виглядає більше проблемою УПЦ МП, аніж ПЦУ. Адже близько 120 румуномовних громад входять у юрисдикцію саме УПЦ МП. Проте є загроза, що у випадку ослаблення УПЦ МП (зняття її із юридичної реєстрації чи заборони діяльності церков, які з’єднані із державою-аґресоркою тощо), ці громади можуть опинитися у Бессарабській митрополії РумПЦ. Таким чином виникне певна канонічна колізія — на канонічній території ПЦУ, що визначена наданим Томосом про автокефалію, може розгортатися діяльність іншої помісної православної церкви. І, як з’ясувалося, — не єдиної. Московська патріархія моделює й інші подібні сценарії переходу громад УПЦ МП в умовно «незалежні» громади, які згодом перейдуть у юрисдикцію інших церков».

Редакційна рада нашого журналу переконана, що не буде зайве до вищезгаданих історичних сторінок додати цю інформацію, яка міститься у статті професора Олександра Сагана, бо саме вона допомагає краще зрозуміти підґрунтя подій, що відбуваються біля південно-східних кордонів нашої держави.

Також під рубрикою «Міжнародна політика» розміщена чергова стаття професора Мирослава Дністрянського «Кінець епохи «фінляндизації». Хто, як кажуть, в курсі, той відразу здогадається про що цього разу йдеться у згаданій статті члена нашої редакційної ради, тим більше, на тлі нещодавнього прийняття Фінляндії до НАТО. Та й підзаголовок не менш красномовно доповнює таку тему: «Зміна геополітичних перспектив Фінляндії внаслідок масштабної збройної агресії Росії проти України».

До речі, постійні читачі давно відзначили, що професор завжди «тримає руку на пульсі» поточних подій і вміло поєднує їх з тим, що притаманне історичним подіям в Україні — і нинішнім, і тим, які вважаються давноминулими. Зрештою, останні сьогодні, як завжди, виходять на перші позиції, нагадуючи нам, що проблеми мають усуватися вчасно, бо з часом вони переростають у трагедію. Навіть воєнну…

Це підтверджується дописом професора, доктора фізико-математичних наук Валерія Швеця. Автор, як ми вже не раз переконувалися, з математичною пунктуальністю прагне впоратися з будь-якою нагальною для суспільства проблемою. Цього разу стаття розміщується у журналі під заголовком «Чому Україні потрібна ядерна зброя?» Не будемо вказувати, що така тема вже порушувалася не раз, але — вона залишається актуальною, тим більше, що у преамбулі до свого допису автор виклав відомий вислів французького генерала-президента Шарля де Голля: «Держава, яка не володіє ядерною зброєю, коли інші володіють цією зброєю, не розпоряджається власною долею».

Автор також викладає своє бачення поточних подій в Україні, прогнозує, що чекає на українське суспільство через деякий час, наприклад, по закінченні бойових дій. Не пише, що війні незабаром настане кінець, а наголошує, що буде звичайне перемир’я: «Воно триватиме до того часу, допоки Московія не залиже рани від своєї поразки, поки ми знову не впадемо у свій традиційний пацифізм і не ослабимо нашу оборонну здатність. А тоді — знову агресія нашого споконвічного ворога на нашій землі, чергове його намагання фізично винищити український народ. Саме таке моє розуміння нашого минулого і майбутнього».

І насамкінець про гостей в редакції журналу «Бінтел», яких цього разу аж двоє. Перше інтерв’ю — з колишнім начальником Генштабу ЗС України Анатолієм Лопатою під заголовком «Війна об’єднала український народ, українську націю і остаточно відколола нас від Московії». У ньому, зрозуміло, аналізуються пов’язані з російсько-українською війною події в Україні. Нагадаю, що попередня наша з ним розмова відбувалася напередодні російського нападу на Україну. Ми розмістили її на сторінках нашого журналу, обіцяючи повернутися з Анатолієм Олексійовичем до такої теми через деякий час, наприклад, коли закінчиться війна. Обіцянки своєї дотрималися обидві сторони, щоправда, з закінченням війни не склалося. Чому? Ось про це і йшлося у нашій розмові, хоча не вся вона винесена на журнальні сторінки. А це означає, що наше спілкування з генералом у відставці матиме продовження. І було б добре, якби наступного разу — за мирних умов.

Тепер лише кілька речень Анатолія Лопати з цього інтерв’ю: «Зберегти цілісність території України в межах, визнаних світовою спільнотою, — принципове питання. Керівництво нашої держави атакують і будуть далі атакувати лобісти РФ, які є як у Європі, так і в США. Президентові Володимиру Зеленському доводиться тримати удар…

Відома аксіома: перемога в бою досягається вишколеними і озброєними по-сучасному людьми. І навпаки — найкращі люди і патріоти свого народу без сучасного озброєння на полі бою загинуть».

У скороченому варіанті це інтерв’ю, як зазвичай, ми розмістимо на нашому сайті, як і ще одне інтерв’ю з академіком НАН України, віцепрезидентом НАН України Сергієм Пирожковим під заголовком «Росія ніколи не вважала себе демократичною країною. Завжди — імперською та авторитарною». Ми планували поспілкуватися з академіком загалом про нацбезпеку нашої держави, але під час розмови заглибилися у іншу тематику, не менш цікаву за профільну, але й не менш важливу. З’ясовується, що Сергій Іванович долучався до опрацювання нового правопису української мови, зміни у якому викликали суперечки і навіть відверті заперечення колег. Як на мене, це не дивно, бо правила мови не менш, а то і більш точні і відповідальні за математичні. А ще як усвідомлювати, що закони (точніше — правила) мови мають вплив на українську свідомість, то переоцінити таке їх значення не-мож-ли-во! Під час підготовки тексту інтерв’ю до друку не покидала думка, що цей процес з мовою «стоїть на паузі» і, рано чи пізно, до нього повернуться відповідальні фахівці.

У інтерв’ю йдеться і про інші важливі для України події, до яких мали відношення наші поважні науковці НАН України. Це і демографія, і стратегія розвитку держави, і наші зв’язки з НАТО, з Євросоюзом, а також цивілізаційний вибір України. До слова, цікаві читачеві можуть бути пов’язані з Молдовою факти у дипломатичній роботі Сергія Пирожкова, де мій співрозмовник знаходився певний час і відстоював на дипломатичному рівні інтереси України.

Щодо статті «Загадка кривавого беZумства. Епілог» за авторством Володимира Шевченка (експомічника секретаря РНБО України, доктора філософських наук) і Андрія Саварця (керівника Центру розвитку цифрової економіки), то вона завершує велику дослідницьку роботу стосовно теперішнього стану РФ і злочинної діяльності її керівництва, яка спричинила російсько-українську війну. Перша частина такої статті з’явилася на сторінках нашого журналу ще рік тому, а наступні її розділи також подавалися і на нашому сайті. Нинішній розділ також розміщений на сайті «Борисфен Інтел» у скороченому варіанті. Той, хто цікавиться цим дослідженням, може знайти його в журналі у повному україномовному викладі. До речі, на сайті статтю можна почитати і російською.