Олександр Бєлов
У 2014 році – радник Голови Служби безпеки України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
Національний інститут стратегічних досліджень
Офіс зв’язку НАТО в Україні
Центр інформації та документації НАТО в Україні
Служба безпеки України
(Тези виступу на міжнародній науково-практичній конференції «Асиметрична війна Росії проти України», Київ, 26 листопада 2014 року)
Загальні зауваження.
У моєму виступі буде більше запитань, ніж відповідей. Відповіді ми мусимо шукати разом. Цей пошук ускладнюватиметься тим, що аналіз багатьох дій керівництва Росії знаходиться за межами раціонального виміру таких наукових дисциплін, як міжнародне право, політологія, геополітика, історія тощо.
Наприклад, як з точки зору різних галузей науки можна пояснити нове визначення, оприлюднене кілька днів тому головою Держдуми Російської Федерації Сергієм Наришкіним.
На думку високоповажного науковця (Сергій Наришкін є доктором економічних наук, головою Російського історичного товариства) загарбання АРК було «відповіддю Росії на анексію Криму 1991 року».
Усім фахівцям з історії, політології, міжнародного права відомо, що у грудні 1991 року після розпаду СРСР відбулося підписання Угоди про створення Співдружності незалежних держав, відповідно до якої Крим залишився у складі України, де перебував з 1954 року.
При цьому укладачі угоди керувалися одним із засадничих принципів міжнародного права — принципом естопеля[1]: «володій, чим володієш» на момент підписання угоди.
З точки зору науки запропонований Сергієм Наришкіним термін є асиметричним або ж гібридним: його неможливо науково осмислити або обґрунтувати у принципі.
Як відповідати на виклики гібридної війни, яку сьогодні веде Росія? Пошук асиметричних відповідей, на моє переконання, заведе на манівці: він диктуватиме дії України через гібридну логіку агресора, що не матиме історичної перспективи.
Чому Росія нагло, цинічно і брутально загарбала Крим?
Там попиралися права російськомовних громадян України? Ні. Крим був осередком ісламського фундаменталізму та екстремізму? Ні. В українському Криму порушувалися права національних меншин? Ні.
Це у попередні роки публічно підтверджували і нинішні очільники анексованого Криму — Сергій Аксьонов та Володимир Константинов.
«Наша країна — це територія безпеки і стабільності на континенті. Мудрість народу України допомогла зберегти мир, спокій та стабільність у переломні історичні моменти». Це не мої слова. Це слова тодішнього Голови Верховної ради АРК В. Константинова із його промови з нагоди Дня незалежності України від 22 серпня 2013 року.
Сьогодні він дотримується полярно протилежної думки, яка з наукової точки зору не може бути пояснена у принципі. Це яскравий приклад асиметричної поведінки політика. Причини її — за межами нашої дискусії.
У чому ж причини анексії Криму?
Їх, на мою думку, принаймні дві.
Перша, яка лежить на поверхні.
Ні для кого у світі не є секретом, що Росія серед інструментів свого утвердження як світової держави надає пріоритету посиленню власної військової могутності та використанню задля досягнення «національних інтересів» власних Збройних сил.
Відповідні доктринальні погляди офіційної Москви викладені у «Стратегії національної безпеки РФ на період до 2020 року» (2009) та Воєнній доктрині Російської Федерації (2010).
Сьогодні вони отримують не тільки цілеспрямоване практичне втілення, а й подальший розвиток.
Останній приклад — виступ Президента РФ В. Путіна на підсумковій пленарній сесій ХІ засідання Міжнародного дискусійного клубу «Валдай» 25 жовтня 2014 року у Сочі.
Оглядачі вважають «валдайську промову» В. Путіна однією із найважливіших з його зовнішньополітичних заяв після виступу у Мюнхені у 2007 році і відзначають її агресивний характер.
На початку вересня 2014 року В. Путін особисто очолив Військово-промислову комісію РФ. 10 вересня відбулося її перше засідання, на якому обговорювалися питання розробки державної програми озброєнь на 2016-2025 роки.
Як вважають експерти, такий крок був вимушений принаймні через низку причин, у тому числі — через підготовку до використання військової сили в регіонах, які безпосередньо прилеглі до державних кордонів Росії. На це фахівці звернули увагу наприкінці 2013 року.
Вступне слово В. Путіна на нараді від 10 вересня 2014 року не полишає сумнівів у тому, що політичне керівництво РФ обрало курс на конфронтацію майже з усім світом і активно готується до силового протистояння з США та НАТО, які «несуть відповідальність за кризу в Україні».
Невпинно зростають бюджетні видатки на оборону. У 2013 році їх було збільшено на 26 % у порівнянні з попереднім роком, а у 2014 — ще на 17,5 %. 30 жовтня 2014 року Держдумою ухвалено у першому читанні проект Державного бюджету РФ на 2015 рік і на плановий період 2016 і 2017 років.
За оцінками експертів, у ньому «заморожено» видатки на соціальні і гуманітарні програми, але безпрецедентно збільшено видатки на національну безпеку і оборону, які складатимуть 4,2 % ВВП. Загалом щорічні воєнні видатки бюджету Росії у період 2015-2020 року збільшаться удвічі, досягнувши середнього показника до 190 млрд доларів у рік.
Зазначені міркування призводять до логічного висновку: Крим потрібен Росії, передусім, як база потужного військового угруповання, ядром якого є Чорноморський Флот РФ і нарощування спроможностей якого скеровується особисто В. Путіним.
Підтвердженням є слова міністра оборони С. Шойгу від 16 вересня про те, що одним із пріоритетних завдань є розгортання повноцінного та самодостатнього угруповання ЗС Росії на Кримському напрямі через «загострення ситуації в Україні та збільшення іноземної воєнної присутності у безпосередньому наближенні» до російських кордонів.
Як виконуються ці задуми.
Відбулися зміни у військово-адміністративному статусі анексованого Криму. 3 квітня 2014 року, відповідно до змін, внесених до указу президента РФ «Про військовий адміністративний поділ Росії», Крим і Севастополь увійшли до складу Південного військового округу.
7 квітня колегія Міністерства оборони Росії розглянула проект плану дій в Криму до 2020 року. Його основна ідея полягає в тому, що в Криму буде створене окреме угруповання, підпорядковане в оперативному плані Чорноморському флоту. Такі ж угруповання в російських збройних силах створені в ізольованих районах — в Калінінградській області й на Камчатці, які теж підпорядковані флотському командуванню.
Зростає чисельність військового угруповання РФ в анексованому Криму. З початку року вона зросла принаймні у 2,5 рази і налічує щонайменше 50 тис. військовослужбовців (не враховано особовий склад ФСБ та інших структур, співробітники яких є військовослужбовцями).
За озброєнням та військовою технікою. Зараз Чорноморський флот має у своєму складі 173 кораблі і судна (51 у Новоросійській базі), а до 2020 року їхня кількість складатиме 206 кораблів і суден (61 у Новоросійській базі).
На півострів повертається стратегічна авіація (Ту-22М3, Ту-142) та авіація далекої дії (фронтові штурмовики СУ-30), у тому числі — носії ядерної зброї (Ту-22М3), сучасні зенитні та оперативно-тактичні ракетні комплекси С-300 та «Іскандер». Досяжними для ураження стають цілі на відстані понад 3 тис. кілометрів, тобто уся Європа.
В анексованому Криму з’явився вид Збройних сил — війська Повітряно-космічної оборони ЗС РФ, поновлюється діяльність об’єктів системи попередження про ракетний напад (РЛС «Днепр»).
Оборонно-промисловий комплекс Криму. Офіційна Москва послідовно здійснює заходи з мілітаризації економіки анексованого Криму в інтересах обслуговування потреб потужного військового угруповання.
29 квітня у Сімферополі під головуванням віце-прем’єр-міністра російського уряду Д.Рогозіна відбулася нарада з керівниками провідних підприємств ОПК Криму. Д.Рогозін запевнив учасників засідання у тому, що до кінця травня 2014 року усі підприємства (23) будуть задіяні у державній програмі озброєнь.
Російські урядовці наполегливо шукають можливості залучення суднобудівних заводів Криму («Залів», Керч; «Море», Феодосія) до федеральних програм, у тому числі воєнного суднобудування. Про це в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» 29 липня повідомив президент ВАТ «Об’єднана суднобудівна корпорація» О.Рахманов, нарікаючи при цьому на існуючі «санкційні проблеми, проблеми закриття портів, невирішені питання із власністю підприємств» тощо.
Довідково: ВАТ «Об’єднана суднобудівна корпорація» утворене у 2007 році указом президента РФ В. Путіна № 394 «Про відкрите акціонерне товариство «Об’єднана суднобудівна корпорація». До неї увійшли усі державні суднобудівні активи і держпакети приватних суднобудівних компаній. 100% акцій належить Російській Федерації. Раду директорів свого часу очолювали С.Наришкін та І. Сєчін. Нинішній президент компанії О.Рахманов одночасно є заступником міністра промисловості і торгівлі РФ.
Сьогодні ВАТ «Об’єднана суднобудівна корпорація» інтегрує в собі майже 60 верфей у всіх регіонах Росії, на які припадає 80 % російського суднобудування. Компанія пропонує для іноземних замовників усю номенклатуру бойових кораблів (включно із фрегатами і неатомними підводними човнами).
Очевидно, що мета цих дій — не Україна. Це країни НАТО, ЄС, інші держави (Африка, Близький Схід), тобто усі країни, де реально існують або терміново з’являться «національні інтереси Росії».
З якою легкістю російське керівництво приймає рішення про застосування Збройних сил на території інших суверенних держав, очевидно на прикладі України.
Друга причина анексії Криму не викликана прямими потребами нарощування воєнної сили.
Вона стає зрозумілою у контексті російських доктринальних поглядів на зміст та складові сучасної «гібридної війни».
У 2013 році московський фінансово-промисловий університет «Сінергія» видав монографію генерал-майора О. Владимирова «Основи загальної теорії війни» у двох частинах загальним обсягом майже 66 друкованих аркушів (понад 1600 сторінок). Рецензентами виступили відомі науковці Московського державного університету, Академії воєнних наук, Інституту економіки РАН, Воєнної академії ГШ ЗС РФ, Вищої школи економіки, Дипломатичної академії МЗС РФ. Видавцями вона рекомендована у якості «обов’язкового курсу для підготовки керівних кадрів вищих органів державної влади».
Як вважає О. Владимиров, Росія як цивілізація і велика держава може існувати і розвиватися, передусім, за рахунок експансії своїх цивілізаційних основ, тобто своєї культури і змістів у навколишній світ, розвиваючи і гармонізуючи останній. Важливим елементом такої стратегії є російська культура, яка виступатиме у якості «цивілізаційної зброї» («Основи загальної теорії війни» , ч. ІІ, стор. 359).
Ще до початку анексії культурний простір Росії та інших держав, завдяки сучасним інформаційно-комунікаційним технологіям наповнювався змістами про історичну належність Криму до Росії та російської культури. Лише у російськомовному сегменті всесвітньої мережі Інтернет на кінець 2013 року налічувалося майже 350 таких веб-ресурсів. Ці змісти отримали суттєве наповнення і динаміку з лютого 2014 року, коли «споконвічну культурно-історичну належність» Криму до Росії почали предметно доводити озброєні «зелені чоловічки», якими керував головнокомандувач ЗС РФ В. Путін. Сьогодні він публічно визнав це.
Сьогодні сутність історико-культурних передумов анексії Криму відверто висловлена в останньому числі часопису «Русский мир» від листопаду 2014 року: «Ми повернули Крим, розуміючи під цим не тільки поновлення певної історичної справедливості, але й як повернення спадковості між Росією минулою і сучасною».
Про яку спадковість йдеться? Яку спадковість має Москва до найдавніших християнських святинь Корсуня — сучасного історико-культурного меморіалу у Севастополі, загарбаного Росією?
Цю беззаперечну спадковість має Київ. З Корсуня йде відлік християнства в Україні-Русі. Саме з Корсуня у 988 році Володимир Великий привіз мощі святого Климента — четвертого після апостола Петра єпископа Риму.
Саме на цій християнській святині побудована Десятинна церква у Києві, а згодом, на початку ХІ століття, частина була перенесена до Софії Київської.
Мощі святого Климента папи поєднали єднали стародавній Київ з Константинополем (частина їх знаходилася у соборі Св. Софії) та Римом (капличка Св. Климента з частиною його молей знаходиться неподалік собору Св. Петра).
Дуже ймовірно, що зазначені історичні факти у той чи інший спосіб використовуватимуться нашими сусідами як «цивілізаційна зброя».
Як організоване використання «цивілізаційної зброї» в Росії.
У сучасній Росії це зроблене просто і досить ефективно. Приблизно так, як наприкінці 20-х років ХХ століття більшовицька верхівка СРСР створила і використовувала Комінтерн.
На мою думку, сучасним аналогом Комінтерну є фонд «Русский мир», утворений указом президента РФ В. Путіна № 796 від 21 червня 2007 року. Це громадська організація, засновниками якої є Міністерство закордонних справ та Міністерство освіти і науки РФ.
Фондом фактично керує президент РФ, тому що він призначає:
- членів правління;
- виконавчого директора;
- голову і членів наглядової ради.
Кошти Фонду складаються із коштів федерального бюджету, доброчинних внесків та інших у відповідності до законодавства РФ. За даними відкритих джерел, тільки у перші два роки існування Фонду, на його діяльність із федерального бюджету було виділено майже 20 млн. євро. Скільки зараз — невідомо.
У керівних органах Фонду — важковаговики російської політики, негативне публічне ставлення яких до України відоме і не потребує коментарів. Це В’ячеслав Ніконов — голова комітету Державної думи з питань освіти (голова Правління); Володимир Якунін — член правління, голова ВАТ «Російські залізниці»; Сергій Лавров — член наглядової ради, міністр закордонних справ Росії; Володимир Мединський — член правління Фонду, міністр культури Росії; Наталя Нарочницька — член правління, президент громадської організації «Фонд історичної перспективи» та інші.
Я не роблю відкриттів. На фонд «Русский мир» як ефективний засіб російського впливу звертав увагу британський дослідник Дж. Шерр у своїй роботі «Жесткая дипломатия и мягкое принуждение. Российское влияние за рубежом» (вид «Заповіт», 2013, стор. 87-89).
З 2013 року ситуація суттєво змінилася: після анексії Криму мова не йде про «мягкое принуждение». Фонд «Русский мир» усе більше набуває ознак реальної «цивілізаційної зброї», яка використовується керівництвом Росії.
Висновки.
Я починав з того, що не варто шукати асиметричних відповідей на гібридні виклики і діяти у відповідний спосіб.
Треба діяти дуже реалістично, як це робить сьогодні Україна, країни Європи, США тощо.
Російське суспільство все більше починає усвідомлювати, до чого може привести політика Кремля. 22 листопада у Москві завершився Загальноросійський громадянський форум, скликаний з ініціативи Комітету громадянських ініціатив (голова — колишній віце-прем’єр РФ О.Кудрін).
У заяві Форуму йдеться про потребу створення механізмів для постійного діалогу інститутів громадянського суспільства Росії, України та Європейських держав.
Думаю, що варто вітати цю ініціативу і докласти зусиль до того, щоби вона стала реальністю.
[1] Естопель — правовий принцип у міжнародному праві, згідно з яким сторона в силу деяких обставин втрачає право посилатися на будь-які підстави для визнання договору недійсним. Термін запозичений з англійського права, де він означає категоричне заперечення такої поведінки сторони в процесі, якою вона перекреслює те, що попередньо було нею визнано.
