Опис
Презентація чергового, 3-го номера журналу геополітичної аналітики «Бінтел»
Матеріали, що розміщені на сторінках поточного журналу «Бінтел» під номером 3, присвячені тим подіям, які сьогодні відбуваються як в Україні, так і в інших, так чи інакше, пов’язаних з нею державах. Ясна річ, тут безпосередньо мається на увазі не лише російсько-українська війна, але й ті явища, що її супроводжують, і без яких неможливо відтворити, наприклад, нашої минувшини, причини тих чи інших позицій деяких політиків, підстави для урядових постанов, програм партій чи громадських рухів тощо.
Саме це і має на увазі кандидат історичних наук О. Волович у другій частині своєї статті «Агресія РФ проти України і позиції країн Центральної Азії», перша частина якої розміщена у попередньому журнальному номері за № 2.
Цього разу автор висвітлює і аналізує співпрацю країн Центральної Азії з РФ, КНР, ТР, ІРІ а також зі США, Великою Британією, країнами ЄС. Він пояснює, що саме Росія, Китай Туреччина разом з Іраном намагаються виконувати головну роль у згаданому куточку земної кулі і тим самим привернути увагу до себе, щоб впливати на історичні події під своїм, як мовиться, ракурсом і з відповідними до їх політичних вчинків висновками чи трактуваннями.
Стаття подається у вигляді підрозділів, присвячених кожній зі згаданих країн, де читач ознайомлюється з економічними і політичними рішеннями їх керівництва, за допомогою конкретних фактів може проаналізувати окремі події, порівняти свої і авторські висновки.
Так, у розділі «Росія» скрупульозна фактура змусить замислитися над тим, що було насправді, коли Кремль ще з початку 90-х років намагався залишити Центральну Азію у сфері свого впливу, зовсім не переймаючись будь-якими наслідками від таких дій щодо своїх колишніх «сестер». І ось, наприклад, сьогодні, «на третьому році російської агресії проти України п’ять центральноазійських країн допомагають Росії уникати міжнародних санкцій у її міжнародній торгівлі. Країни ЦА постачають до Росії підсанкційну продукцію — комп’ютерні чіпи, лазери, інші товари подвійного призначення, виготовлені у тому числі в США та Європі». А щоб ще міцніше прив’язати до себе такі країни, РФ намагається поширити на них свій економічний вплив. Наприклад, російський очільник наполягає, щоб в Узбекистані була побудована гігантська електростанція потужністю в 2,4 ГВт, а також щоб став повноправним членом ОДКБ чи ЄАЕС, тим самим щоразу міцніше прив’язуючи цю країну до Росії. При цьому автор відзначає різні етапи розвитку згаданих країн, їхні поточні економічно-політичні прагнення і перспективу їх досягнення.
Статтю відомого вченого, доктора історичних наук І. Муковського під заголовком «Нез’ясовані сторінки позиції С. Бандери 12 липня 1941 року: історія і сучасність» можна вважати такою, де робиться спроба розглядати події Другої світової війни під ще одним з багатьох кутів зору, коли українці були змушені ставати по різні боки фронту на захист своєї батьківщини.
Зокрема, йдеться про позицію ОУН і її членів, одним з яких був її очільник С. Бандера і який не погодився з німцями щодо відміни проголошеної українцями на початку війни Української Самостійної Соборної Держави.
Автор зокрема пояснює: оскільки в історіографії періоду війни 1941 — 1945 років природа «бандерівщини», її зародження, розвиток та значення як знаряддя збройної боротьби Організації Українських Націоналістів (ОУН-р) за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД) не розглядається, то слід спробувати в загальних рисах, стисло засвідчити факт того, що такий рух виник і розвивався в роки тієї війни не спонтанно, не мимохіть, а на ґрунтовній основі національного інтелекту таких мислителів як Т. Шевченко із його закликом: «Вставайте! Кайдани порвіте!», М. Міхновського, Д. Донцова, Ю. Вассияна, Д. Андрієвського, 3. Коссака, Д. Мирона, О. Ольжича, О. Теліги, Я. Стецька, М. Сціборського, Ю. Липи, С. Бандери, С. Ленкавського та ін.
Відомі історичні факти свідчать, що якщо розглядати історію і суть такого соціального явища, то можна стверджувати, що «воно, якщо не в прямому трактуванні, то в опосередкованому розумінні знайшло своє віддзеркалення в широкій палітрі теоретиків і практиків українського національно-визвольного руху». У статті аналізуються події тих часів, у тому числі те, що в основі розходження бандерівців з німецькими і російськими окупантами лежало несприйняття останніми існування «єдиної, вільної, самостійної України від Карпат аж по Кавказ». Серед іншого автор нагадує, що оцінювати будь-яку позицію слід не з точки зору політизації й перекручуванні фактів, а на основі глибокого і всебічного аналізу тогочасної воєнно-політичної ситуації, яка склалася як на російсько-німецькому фронті, так і у світі.
Якщо міркування автора брати до уваги саме зараз, коли триває російсько-українська війна, то можна визначити чимало схожого у тодішньому і нинішньому світосприйнятті. Принаймні, можна краще зрозуміти політичну систему, що склалася у світі, а також розібратися у багатьох рішеннях провідних країн, що намагаються опинитися серед очільників такої політсистеми, щоб нав’язувати решті світу своє бачення міждержавних відносин.
Ще один наш постійний дописувач і автор багатьох ґрунтовних статей про історію України на початку і в середині минулого століття цього разу демонструє своє сприйняття допомоги нашій державі, якої надають нам партнери з Заходу.
Досить прочитати заголовок допису — «Дружня допомога не завжди безкорислива», щоб відразу зрозуміти, що має на увазі автор С. Рудюк. Вже у перших абзацах подається його висновок про те, якою є допомога нам від наших західних партнерів і як вона сприймається нами на різних етапах російсько-української війни. Особливо автор звертає увагу на те, як змінюється сьогодні геополітична ситуація у Східній Європі внаслідок російсько-української війни і що їй передувало. Мається на увазі антиукраїнська інформаційна кампанія, що розпочалася не вчора, а ще три десятиліття тому і охопила території України, Росії, країн Євросоюзу, а також США, Китаю тощо. Зокрема, автор ставить запитання перед читачами: «…Для чого російська держава демонізує образ українця та України в свідомості передусім російської молоді?» І пояснює, що треба шукати відповідь на це запитання не в гуманітарній, а у воєнній площині і вона може звучати так: «Керівництво Російської Федерації здійснює психологічну підготовку власного населення до його участі в можливій черговій збройній агресії проти України («освобождєния» і «воссоединения»), щоб таким чином розколоти українське суспільство та ослабити його здатність чинити опір агресорові».
Але не тільки про це йдеться у статті С. Рудюка. Аналізуючи допомогу, яка надається нам нашими західними партнерами, він одночасно звертає увагу на те, як у Польщі не припиняють звинувачують українців у так зв. злочинах, вчинених під час Другої світової на землях Волині. Автор пише, що «дії політичної верхівки Польщі дуже нагадують… діяльність керівництва Російської Федерації в інформаційній сфері до початку «гарячої» фази російсько-української війни. Про це свідчать заяви польських високопосадовців на тему т.зв. «Волинської трагедії». Наприклад, міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш нещодавно заявив, що «Україна не приєднається до ЄС без вирішення питання ексгумації жертв Волинської трагедії». Ба більше, він висловився за необхідність зробити «загальновизнаною і зрозумілою» в Європі й світі «правду» про Волинську трагедію». Інакше кажучи, зараз ми маємо справу з відвертим шантажем з метою демонізувати образ українця.
І це під час війни з нападниками-росіянами, які потирають руки, спостерігаючи за «інформаційним двобоєм» союзників.
На сторінках журналу під рубрикою «Суспільство і віросповідання» можна ознайомитися з перекладом статті колишнього польського військового А. Явора, у якій розповідається про роль, яку виконує сьогодні російська православна церква.
Заголовок статті конкретно окреслює порушену автором тему — «Російська православна церква завжди була на службі імперії». А як і чим керуються російські священнослужителі, поклавши на себе такі специфічні обов’язки, — тут справа не лише у якихось переконаннях «батюшок». Їм доводиться виконувати такі ролі, що дісталися їм у спадок від їхніх попередників, які ставали російськими патріотами ще за років Другої світової внаслідок того, що дістали дозвіл брати участь у захисті батьківщини від німецьких нападників. Але якщо тоді вони були у ролі так зв. полкових батюшок, то сьогодні їхні спадкоємці переймаються більш серйозною справою: розвідкою на теренах інших країн чи навіть континентів. Вже одні підзаголовки статті можуть привернути увагу читача: «Священна війна» з Україною; На службі російської розвідки; Відносини РПЦ з владою; Союз «чекістів» з православ’ям; Документи КДБ «зміцнюють» співпрацю з «чекістами»; Православний святий — покровитель ядерної зброї; Фінансова імперія РПЦ; РПЦ і російська організована злочинність; РПЦ служить будь-якій владі, яка сприймає Росію як імперію. Робота автора може бути цікавою ще й тим, що містить чимало фактів такої діяльності служителів російської православної церкви. І стаття була б більш привабливою, якби в ній розповідалося про початок і причини діяльності священнослужителів. Наприклад, що після розпаду СРСР в Україні було 16 тис. церковних приходів, тоді як в Росії — 12 тис. Далі читач може самостійно аналізувати і робити висновки.
І нарешті про традиційне у кожному журналі інтерв’ю для «Бінтела», що тепер представляє кандидата географічних наук В. Грицевича, який свого часу виконував поважну справу — визначав географічний центр сучасної України.
Заголовок — «Географічний центр України потенційно може бути не лише символом, але й місцем єднання та консолідації різних суспільних сил» — розкриває тему такої бесіди і, сподіваємося, приверне до неї увагу читачів, яким не байдужа наукова діяльність наших вчених. Адже за великим рахунком їхні досягнення і наукова робота підвищує авторитет нашої держави, в тому числі згуртовує українське суспільство у наш непростий час. Щодо визначення В. Грицевичем важливості такої роботи, то досить звернути увагу на одну його фразу: «Щодо його (геополітичного центра — ред.) геополітичних аспектів, то цим поки що ніхто не займався, а дарма, бо вважаю, що такий центр акумулює в собі найсуттєвіші риси території держави». Слід зауважити, що в інтерв’ю йдеться про такий центр не лише України, але й інших країн та континентів, а також про українських вчених минулих років, коли вони також переймалися такою справою і виконали непрості і корисні дослідження.
Олег Махно
Відгуки
Відгуків немає, поки що.