Ще раз про формати і альтернативи (у контексті припинення війни на Донбасі)

Олексій Волович

 

Дискусії про те, який формат переговорів — «женевський» чи «нормандський» ліпший щодо врегулювання російсько-українського конфлікту на Донбасі тривають вже близько року. Нагадаємо, що «женевський формат» включає США, ЄС, Україну і Росію, а «нормандський формат» — ФРН, Францію, Україну і Росію. «Женевський формат» був започаткований 17 квітня 2014 року на зустрічі в Женеві міністрів закордонних справ США, ЄС, України та Росії, які домовились про заходи щодо деескалації конфлікту на Донбасі — роззброєння незаконних збройних формувань, амністію сепаратистів, початок в Україні національного діалогу щодо конституційної реформи, яка передбачала б децентралізацію і надання тимчасового особливого статусу Донбасу.

З самого початку «женевські домовленості» по Україні були приречені на провал, тому що навіть в ході підсумкової прес-конференції в Женеві 17 квітня 2014 року було видно, що позиції України і США, з одного боку, і Росії — з іншого, залишаються повністю протилежними. Україна і США вважали, що роззброюватися повинні тільки сепаратисти і терористи. Росія ж виходила з того, що початок процесу роззброєння повинні покласти «бойовики «Правого сектору». Більше того, Москва вимагала, щоб Україна вивела свої війська з Донбасу, що було абсолютно неприйнятно для Києва.

В січні 2015 року заступник генерального секретаря ООН Джеффрі Фельдман закликав зацікавлені сторони до поновлення переговорів в «женевському форматі». Президент України П. Порошенко також неодноразово закликав до їх поновлення. Так, 5 листопада 2014 року П. Порошенко в ході телефонної розмови з держсекретарем США Джоном Керрі запропонував повернутися до «женевського формату», але Джон Керрі лише в черговий раз наголосив на необхідності виконання перших «мінських домовленостей» від 5 вересня 2014 року («Мінськ-1»). Головною причиною припинення переговорів у «женевському форматі» була деструктивна позиція Росії і її маріонеток в т. зв. «ДНР» і «ЛНР». Таким чином, у результаті досить значних розбіжностей в позиціях сторін, а також відсутності ефективного інструменту виконання «женевських домовленостей» незабаром на Донбасі почалися масштабні бойові дії, в яких брали участь і російські регулярні війська, особливо в районі Іловайська та Донецька.

В цих умовах Європейський Союз активізував свої дії з метою активізації «нормандського формату» переговорів по врегулюванню конфлікту на Донбасі, який, як відомо, включає ФРН, Францію, Україну та Росію і отримав свою назву після першої зустрічі глав цих чотирьох держав 6 червня 2014 року в містечку Бенувіль, що в Нормандії (Франція), в рамках святкування 70-річчя відкриття другого фронту у Другій світовій війні. За погодженням з Радою Європи і Євросоюзом, канцлер ФРН А. Меркель і президент Франції Ф. Олланд 6–7 лютого 2015 року провели переговори з президентом РФ В. Путіним у Москві і домовилися про проведення переговорів надалі у «нормандському форматі».

11–12 лютого 2015 року у Мінську відбулася друга зустріч «нормандської четвірки», основним підсумком якої стало підписання другої «мінської угоди» з 13 пунктів («Мінськ-2»), що передбачає комплекс заходів з метою деескалації збройного конфлікту на Донбасі. При ознайомленні з цією угодою впадає в очі очевидна асиметричність зобов’язань Києва і Москви. Але дивуватися тут особливо нічого, бо ця асиметричність є похідною від асиметрії потенціалів Росії та України. З 13 пунктів угоди тільки два пункти опосередковано стосуються Росії — це п. 9 – про відновлення повного контролю над державним кордоном у зоні конфлікту і то лише після проведення місцевих виборів на окупованих територіях, і п. 10 – про виведення всіх іноземних збройних формувань, військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ.

Використовуючи «мінські домовленості», В. Путін практично перекладає на Україну фінансування і утримання дотаційного і зруйнованого регіону, залишаючи за собою контроль за «особливими районами» з метою їх використання для постійної дестабілізації політичної та економічної ситуації в Україні. По суті, це зафіксовано у п. 11 другої «мінської угоди», який передбачає прийняття «постійного законодавства про особливий статус окремих районів Донецької та Луганської областей», що має бути відображено в оновленій Конституції України. Крім цього, п. 12 цієї угоди зобов’язує українську сторону провести місцеві вибори в окремих районах Донецької та Луганської областей, за умови погодження з представниками цих районів, тобто з лідерами сепаратистів. Але і цей принизливий для нас пункт другої «мінської угоди» не виконується. Ватажки сепаратистів вже оголосили, що проведуть свої місцеві вибори в «ДНР» — 18 жовтня і в «ЛНР» — 1 листопада ц. р. «згідно зі своїм законодавством», а не українським.

Більшість зарубіжних та українських політиків, політологів і експертів відзначають повну неспроможність «нормандського формату» реалізувати «мінські домовленості» через деструктивну позицію Москви, яка продовжує надавати бойовикам, терористам і сепаратистам військову, фінансову і політичну підтримку. Під час так званого «перемир’я» з лютого по серпень ц.р. було вбито близько 500 і поранено близько 2750 українських військовослужбовців і добровольців. Але, тим не менш, президент П. Порошенко змушений визнати, що альтернативи «нормандському формату» немає. І як це не прикро усвідомлювати, але насправді так воно і є. Наші західні партнери не змогли спробувати створити альтернативний формат переговорів, який би в значно більшій мірі захищав національні інтереси України (наприклад, як це відбувалося востаннє на Балканах – під егідою ООН та ЄС). Правда, недавно певну альтернативу спробував запропонувати новообраний президент Польщі Анджей Дуда, який вважає, що США, ЄС і Польща, як сусід і стратегічний партнер України, безумовно мають брати участь у багатосторонніх переговорах щодо ситуації довкола України.

Анджей ДудаНа мою думку, пропозиція А. Дуди щодо розширення «нормандського формату» цілком обґрунтована, і ми маємо бути тільки вдячні йому за це. Але схоже, що новообраному президенту Польщі ще не вистачає його політичного капіталу для реалізації такої масштабної ініціативи. Під час зустрічі 24 серпня ц. р. у Берліні і А. Меркель, і П. Порошенко одноголосно відхилили пропозиції щодо розширення або заміни «нормандського формату», визнавши його достатньо ефективним. Про що говорити, якщо навіть міністр закордонних справ Польщі Гжегож Схетина дозволив собі зробити безпрецедентне за своїм змістом зауваження своєму новому президенту, кажучи, що йому «…слід було б зважувати кожне слово, коли він пропонує змінити «нормандський формат» переговорів по досягненню миру в Європі. Цей формат потрібно підтримувати, тому що йому немає альтернативи». При цьому слід зазначити, що раніше, на етапі «Мінськ-1», Г. Схетина сам виступав за включення Польщі до мирних переговорів, проте незабаром змінив свою позицію, стверджуючи, що «…«Мінськ-2» дозволив стримати насильство». Чого тут більше: лукавства, нерозуміння глибини проблеми чи політичних амбіцій? Не виключено, що «неузгодженість позицій між А. Дудою і Г. Схетиною» можна пояснити тільки їх належністю до різних політичних сил, які є опонентами напередодні парламентських виборів у Польщі в жовтні ц. р.

Гжегож СхетинаНапередодні свого візиту до Берліна 28 серпня ц. р. в інтерв’ю німецькому виданню Bild А. Дуда вже позитивно оцінив роль А. Меркель у вирішенні конфлікту в Україні: «Вважаю, що канцлер А. Меркель займає дуже тверду позицію щодо Росії. Я хотів би, щоб вся Європа підтримувала її позицію». Зміна риторики А. Дуди щодо ролі ФРН є наглядною ілюстрацією його різного статусу на початку року і сьогодні. Ставши президентом, він змушений дещо корегувати свої передвиборні декларації.

На мій погляд, великої різниці між двома переговорними форматами — «женевським» і «нормандським» — в принципі немає.

По-перше, не будемо забувати, що А. Меркель і Ф. Олланд ведуть переговори в «нормандському форматі» за мандатом Євросоюзу. По-друге, вони постійно консультуються з президентом США Б. Обамою і тримають його в курсі переговорів. По-третє, на Донбасі йде неоголошена війна Росії проти України, в якій Москва використовує терористів і сепаратистів, а також свої регулярні війська. Як у будь-якій війні, противники припиняють бойові дії не тому, що вони схаменулися чи одумалися, а тому що продовжувати воювати їм стає невигідно, небезпечно або надто витратно через нестачу ресурсів. Зупинити агресію Росії може тільки український народ і його армія при активній і ефективній підтримці світової спільноти.

20 серпня ц. р., під час зустрічі з громадськими діячами, П. Порошенко висловив думку, що «нормандський формат» розширювати не потрібно, аргументуючи це тим, що Росія може цим відразу скористатися і повністю самоусунутися від будь-якого переговорного процесу. Тому ми маємо все зробити для того, щоб не дати Путіну завалити і цей переговорний процес (в «нормандському форматі»), незважаючи на те, що Україна пішла на багато важких і навіть досить принизливих поступок Путіну при укладанні другої «мінської угоди» («Мінськ-2»).

Незважаючи на те, що маріонетки-сепаратисти Путіна всіляко намагалися зірвати «мінські домовленості», не припиняючи ні на один день обстріли позицій української армії і національної гвардії, Україна все ж таки  повністю виконала свої зобов’язання. 24 серпня ц. р. перед вильотом до Берліна П. Порошенко заявив, що Україна «…виконала ключові положення мирних домовленостей, і того ж самого Україна та наші європейські партнери і увесь світ чекають від російської сторони». Звісно, чекати чогось доброго від Путіна не варто, але якщо з його боку не буде більш-менш адекватного відповідного кроку, то цим він ще більше дискредитує себе перед світовою спільнотою, яка не забариться накласти нові санкції на Росію. Бажано було б, щоб Україна не барилася і сама із застосуванням відчутних санкцій проти Росії.

Нав’язана нам «гібридна війна», яку ми змушені вести фактично з путінської Росією, ведеться не тільки за допомогою бойової техніки і зброї. Нашою великою перевагою перед ворогом у цій війні є те, що увесь цивілізований світ підтримує нас. Може не так і не в такій мірі, як би нам цього хотілося, але велике спасибі і за це. Тільки маючи цю підтримку ми переможемо. Усвідомлюючи це, Путін і надалі все робитиме для того, щоб посварити нас з нашими європейськими партнерами і США. Для цього він використовує внутрішній фронт — «п’яту колону в Україні», яка чинить диверсії, збройні провокації і сутички з метою дестабілізації ситуації в країні та розпалювання вогнища громадянської війни.

«Гібридна війна» — це передусім війна нервів, витримки, інтелекту і дипломатії, але наші Збройні Сили мають постійно нарощувати свою бойову потужність. На виконання цього завдання 2 вересня ц. р. на засіданні РНБО було прийнято і запропоновано для затвердження президенту П. Порошенку проект нової редакції Воєнної доктрини України. В проекті доктрини Російська Федерація визнається воєнним противником України; визначаються умови звільнення тимчасово окупованих територій України; підтверджується відмова від політики позаблоковості та відновлення стратегічного курсу на євроатлантичну інтеграцію; враховується зростання ролі інформаційно-психологічних операцій; наголошується на потребі удосконалення системи мобілізаційної підготовки і суттєвого збільшення професійної складової в ЗС України та в інших військових формуваннях.

У своєму виступі на засіданні РНБО президент П. Порошенко зазначив, що «…всі актуальні воєнні загрози та виклики для України, на жаль, зараз пов’язані з Росією, і всі вони, також на жаль, носять тривалий характер». П. Порошенко наполягає на внесенні в остаточну редакцію Воєнної доктрини України завдання щодо досягнення членства в Організації Північноатлантичного договору (НАТО). Президент також поставив завдання до 2020 року забезпечити повну сумісність Збройних Сил України з відповідними силами країн-членів НАТО. Крім того, за словами Президента, нова редакція Воєнної доктрини України ставить завдання передислокації військових частин і з’єднань та створення належної військової інфраструктури в східних і південних областях нашої Держави.

Як відомо, 31-го серпня ц. р. Верховна Рада України 265 голосами народних депутатів ухвалила у першому читанні внесення змін до Конституції України щодо децентралізації влади. Це голосування було надзвичайно драматичним і навіть трагічним, беручи до уваги те, що навколо Верховної Ради в ході протистояння агресивних мітингувальників і підрозділів Національної гвардії троє нацгвардійців було вбито і ще більше сотні поранено. 3 із 5 фракцій парламентської коаліції («Батьківщина», «Радикальна партія Ляшка» і «Самопоміч») за ці зміни не голосували. О. Ляшко оголосив про вихід його фракції із парламентської коаліції. Голосування за зміни до Конституції фракції «Опозиційного блоку» означає тільки те, що депутати цієї фракції мають своє бачення цих змін, яке зовсім не співпадає із баченням депутатів фракцій «Блоку Петра Порошенка» і «Народного фронту».

На жаль, нормального обговорення запропонованих Президентом змін до Конституції в сесійній залі Верховної Ради ні в цей день, ні раніше практично не було. Натомість представники згаданих трьох фракцій звинувачували П. Порошенка і 265 народних депутатів у зраді національних інтересів України. Найбільше вони обурювалися і протестували проти надання «особливого статусу» окупованим територіям Донбасу. Але виникає питання — чи вони не знали, що відповідний закон про цей статус №1680-VII був ухвалений Верховною Радою ще 16 вересня 2014 року? Чому вони цілий рік зволікали і не ставили питання про скасування цього закону або його доопрацювання? Кричати з трибуни «зрада!!!» простіше за все. Але чому б вам не запропонувати альтернативу? Але розумних альтернативних пропозицій, окрім пустих популістських гасел, ми, на жаль, не почули.

Проголосовані 31-го серпня у першому читанні зміни до Конституції мають бути остаточно ухвалені в кінці року за умови, якщо за них проголосують 300 народних депутатів. Якщо це станеться, то це буде інше драматичне голосування, оскільки кожен депутат розумітиме, що це вимушене голосування, яке означатиме вибір між поганим миром і хорошою війною. Широкомасштабна ж війна для нас апріорі хорошою бути не може, оскільки в ній поляжуть сотні тисяч наших людей, а вся країна перетвориться в руїни.

Так, у разі прийняття змін до Конституції, конфлікт в окупованих районах Донбасу буде «замороженим», скоріше за все, на стільки років, на скільки Путін перебуватиме при владі. Хоча не можна виключати, що після нього до влади прийде ще більш заклятий українофоб. Є, звичайно, досить слабка надія, що й росіяни нарешті прозріють і побачать в яку безвихідь їх заганяє Путін заради своїх імперських амбіцій.

Широкомасштабну військову інтервенцію проти України Путін не може собі дозволити — бракує грошей на утримання захоплених територій. До того ж це викличе лавину міжнародних санкцій і призведе до повної міжнародної ізоляції Росії у світі. Швидко задушити Україну економічно Путін також не в змозі, Захід не дозволить. Залишається лише «заморозити» конфлікт, але для цього також потрібні ресурси. А оскільки для Росії і це занадто затратно (утримувати конфлікт на Донбасі в «замороженому» стані це все одно, що утримувати 10 ПМР або Абхазій разом з Південною Осетією), то вона намагатиметься все зробити для того, щоб «повісити витрати» на утримання окупованих територій Донбасу на саму Україну.

На жаль, ми змушені змиритися з тим, що місцеві вибори за українським законодавством в окупованих районах Донбасу провести не вдасться і ініціатива залишатиметься в руках злочинців-сепаратистів, що надасть можливість Путіну у будь-який момент «розморозити» конфлікт з метою виснаження і дестабілізації України. У вищезгаданому законі №1680-VII записано, що Президент України буде зобов’язаний амністувати всіх бойовиків-сепаратистів. Але неправедна злочинна влада довго не протримається, бо вона по своїй суті є деструктивною і антинародною.

Внаслідок запровадження «особливого статусу» окуповані райони Донбасу, по суті, трансформуються в автономне квазідержавне утворення, яке буде мати власне законодавство, прокуратуру, свої міліцейські збройні формування, а також матиме право укладати двосторонні угоди з Росією, а при бажанні — провести референдум і приєднатися до Росії. Фактично, це буде анклав Росії на нашій території. Окуповані райони стануть «чорною дірою», яка поглинатиме значну частину бюджетних коштів. Десятки мільярдів гривень щорічно доведеться витрачати на відбудову усієї зруйнованої інфраструктури Донбасу (більшість об’єктів якої вивезено в Росію), яка залишатиметься під контролем злочинної сепаратистської влади. Але ми маємо це зробити, бо там живуть і страждають сотні тисяч наших співвітчизників, які хочуть жити в Україні. Ми не можемо кинути їх повністю на поталу окупантам, сепаратистам і терористам.

Все це, на превеликий жаль, буде приблизно так. Але в цій ситуації ми матимемо «поганий мир», завдяки якому десятки і сотні тисяч наших співвітчизників залишаться живими, сотні тисяч дітей не стануть сиротами, а їх матері вдовами. Президент, Уряд і Верховна Рада мають зробити все для того, щоб метастази ракової пухлини сепаратизму в окупованих районах Донбасу не розрослися по всій Україні. І для цього цей анклав має бути надійно ізольованим.

Як сказала народний депутат Ірина Луценко, «…непрості рішення у важкі часи завжди приймаються дуже важко. Брати відповідальність на себе, проводячи непопулярні реформи, дуже складно. Легко стояти осторонь і тільки критикувати, взагалі не пропонуючи ніякої здорової працюючої альтернативи».

Щоб виграти «гібридну війну» з путінською Росією ми маємо консолідуватися, об’єднатися, давати відсіч безвідповідальним політиканам-демагогам, які сіють отруйні зерна розбрату і хаосу. Тобто, ми маємо реально оцінювати ситуацію, в якій опинилася наша Держава.

Сьогодні, в умовах війни, відкривати внутрішній фронт, збирати натовпи безвідповідальних агресивних осіб на майданах, істерично шельмувати владу і вимагати її зміни — це злочин проти України, це послуга Путіну. Якщо хтось не згоден з діями влади, то хай у цивілізований спосіб пропонує прийнятну і кращу альтернативу.

Абсолютно ідеальної влади апріорі не буває, тому контролюючи дії сучасної влади, кожен з нас на своєму місці має конкретно щось робити для того, щоб наша Україна вистояла в годину тяжких випробувань.

Разом ми переможемо!

Слава Україні! Героям слава!

Схожі публікації