Українська наука терміново вимагає від держави уваги

Богдан Соколовський

Тепер вже стало модним чи навіть обов’язковим голосно говорити про реформи в Україні, не заглиблюючись при цьому у їх суть. І справді, ми дочекалися вже того, що нам терміново треба реформувати абсолютно все. Не тільки просто говорити, а вже системно реформувати.

Тут було б доречно згадати, що ще на початку відновлення нинішньої незалежності, значна частина перетворень була опрацьована українськими лідерами громадської думки, але, на жаль, не була взята до уваги і, відповідно, не впроваджена керівництвом держави. Однак, заради справедливості, варто відзначити, що йдеться про минуле. А нинішнє і майбутні покоління українців швидше сприймають те, що саме і для чого робити зараз. Адже з того часу умови суттєво змінилися, а це вимагає нових підходів, які мають базуватися на основі, насамперед, українських наукових розробок, з урахуванням світових досягнень. Своєю чергою, це означає, що наша влада і наше мультинаціональне суспільство мають серйозно розвивати національну науку, в тому числі — через раціональну кадрову політику в наукових і навчальних закладах та через належне її (науки) фінансування.

Безумовно, аналізувати згадані українські напрацювання можна і навіть необхідно, принаймні, аби концептуальні речі все ж таки запровадити, а також для історії та для інформаційно-роз’яснювальної роботи у нашому суспільстві та у світі.

Світовий досвід демонструє, що успішно розвиваються лише ті країни, де відбувалися перетворення на засадах власних (національних) наукових розробок, а також враховувалися досягнення світової науки і новітні технології. А країни, що не розвивали своєї науки, лише запозичаючи чужі розробки, зокрема й для наукового обґрунтування реформ, певний час процвітали і забезпечували блага своїм громадянам, але згодом… зникали. Нинішня Україна в цьому плані нагадує, на жаль, країни останні.

Вселяє надію хіба що усвідомлення того (з проголошенням нового уряду), що жоден чиновник-іноземець не зможе українцям побудувати державу, оскільки не проживав і не формувався в українських умовах, а відтак всі наші ментальні тонкощі об’єктивно відчути не спроможний. Хоча запрошені до нас спеціалісти щиро хотіли б розбудовувати Україну. Вони є нашими друзями, але на 100 % українськими чиновниками ніколи не стануть. А без таких про українську державність залишається лише мріяти, як це вже багато разів траплялося за останні три-чотири століття.

Вперше у теперішній незалежній Україні набув чинності Закон України про наукову і науково-технічну діяльність від 13 грудня 1991 року, де стаття 34 передбачала бюджетне фінансування науки не менше 1,7 % від ВВП за рік. З того часу практично кожного року у цей закон вносилися численні зміни і доповнення, що аж ніяк не покращували рівень фінансування науки за рахунок державного бюджету. Врешті-решт 26 листопада 2015 року (зовсім недавно!) був прийнятий новий Закон України про наукову і науково-технічну діяльність, де статтею 48 також передбачалося бюджетне фінансування науки і техніки на тому ж рівні — не менше 1,7 % від ВВП за рік.

Реально ж, навіть враховуючи перехідні положення даного закону від 13 грудня 1991 року, розпочинаючи з 1992-го року і до наших днів, в Україні на фінансування науки і технологій виділялося з державного бюджету на порядок менше, ніж передбачалося цим законом — тобто, за залишковим принципом. Не набагато більше надходило також на розвиток вітчизняних науки і технологій від промисловості, що загалом також було приблизно на порядок менше, ніж у середньому в країнах ЄС, не кажучи вже про світових лідерів розвитку. Варто відзначити також, що за цей час в окремих центральних органах влади, на жаль, зникли підрозділи, що були уповноважені забезпечувати науково-технологічний розвиток галузей, регіонів та нашої держави в цілому. У зв’язку з цим мимоволі виникає питання: «У якій же якості ми плануємо колись інтегруватися в ЄС і чи плануємо?».

Багато енергії та зусиль свого часу докладали міністри науки й освіти України Василь Кремень, Станіслав Ніколаєнко, Іван Вакарчук, Сергій Квіт, колишній Голова ДКНТ Сергій Рябченко та їх заступники для того, щоб збільшити фінансування розвитку українських науки і технологій (тих же, хто свідомо валив цю галузь, не варто й згадувати).

Тепер ця місія належить Лілії Гриневич. Важка ноша.

Тут треба наголосити, що від згаданих осіб далеко не все залежало й залежить. Певною мірою незадовільний обсяг фінансування розвитку в Україні науки і технологій визначався скромністю науковців та їх невибагливістю. Але це лише — певною мірою.

Коштів у державному бюджеті справді дуже мало, а потреби галузей чималі. З іншого боку — такий стан справ з українською наукою сприяє тривалій антидержавній кампанії проти України. Адже національна наука — одна з найбільш чутливих галузей у цьому контексті.

Виходячи з сучасних українських реалій, не можна назвати багато шляхів збільшення фінансування українських науки і технологій. Для цього у жодному випадку не можна скорочувати фінансування інших статей видатків. Один із шляхів збільшення бюджетних видатків на науку та на інші пріоритетні галузі — за рахунок детінізації економіки, що, своєю чергою, мало б сприяти збільшенню дохідної частини бюджету загалом.

Мабуть є й інші шляхи та способи. Тут у влади є вибір. Водночас варто відзначити, що найпростіший спосіб забезпечення збільшення дохідної частини бюджету — використати досвід активістів Народного Руху України початку 90-х років минулого століття, коли завдяки їх активності була мінімізована контрабанда на прикордонних переходах.

Але за будь-яких обставин потрібно негайно визначити пріоритетні галузі в Україні, які мають бути дофінансовані з метою гарантування розвитку та загалом існування держави і суспільства. Наприклад, охорона здоров’я, наука і технології, інформаційно-роз’яснювальна робота тощо. Після такого визначення, і у разі надходження до державного бюджету додаткових коштів, їх терміново необхідно перенаправляти за пріоритетними напрямами — без усяких «чергових обговорень» та інших непрозорих речей. Тобто, без корупційних дій.

Схожі публікації