Нафта як один із найсмачніших кормів для одно- і двоголових європернатих

Сергій Рудюк

Боротьба людства за вогонь сповнена страждань і болю. За те, що титан Прометей передав людям божественний вогонь — джерело тепла і світла, — Зевс-громовержець наказав розіп’яти зухвальця на скелі. Древній міф цю подію пов’язує із Кавказом. Але я іншої думки. Сталося це в Українських Карпатах. Адже вони, як стверджують науковці, є центром ареалу стародавніх археологічних культур епохи неоліту, енеоліту, бронзи й заліза. Тут, на стику гір і степу, поблизу знаменитих родовищ кременю, солі й металів, на перетині сухопутних і річкових шляхів, які через гірські перевали зв’язували Пруто-Дністровське межиріччя й Покуття з Трансільванією, Семигороддям, Подунав’ям і Західним Причорномор’ям, розташована прабатьківщина всіх індоєвропейців і, зокрема, слов’ян.

У Карпатській Чорногорі знайдені залишки міжплемінного ритуального центру, що консолідував населення величезних територій, заселених носіями трипільської культури. Саме тут, а не на Близькому Сході, зародилося знакове письмо. Як стверджує відомий історик-сходознавець Анатолій Кифішин, в тутешніх давніх зображеннях на камені закодовано й майбутнє людства — програма його розвитку, яка вже частково здійснилася й далі розгортається на наших очах. Нині наш народ, як титан Прометей, приймає відкритими грудьми удари двоголового орла, що прагне монополізувати право людей на вогонь. Але чи були кращими за орла візантійського орел чорний австрійський і білий орел польський щодо мешканців Карпатського регіону?

Під владу Польщі цей регіон потрапив у середині ХIV ст. Тоді від ворожих рук загинули останні українські королі з династії Романовичів і значна частина воєнно-політичної еліти. Пряма спадкоємиця Київської Русі — українська Галицько-Волинська держава — впала під узгодженими ударами збройних сил азійської Золотої орди і європейських Польщі та Угорщини.

Управління краєм, керівництво суспільним життям, володіння землею відібрано тоді від місцевої української аристократії і передано польській шляхті та духовенству. Українську церкву усунено з офіційного становища на підрядне, ледве терпиме. Розпочалася польська колонізація краю, яка за сприяння державної влади за короткий час виросла до значних розмірів. Як вказував український вчений М. Шаповал, за 600 років польського панування в Галичині (від міста Галич на Прикарпатті, давньої столиці Карпатського регіону) кількість поляків досягла 25 % населення. Вони зайняли панівні висоти в тодішній економіці краю, витіснили місцевих жителів з міст — адміністративних, культурних та економічно-торгових центрів. Завоюванням, насильством і обманом українці були зведені до класу безправних селян-кріпаків, які за безцінь годували вищі неукраїнські класи суспільства. Завойовники експлуатували трудову енергію українського народу, його духовну енергію, нав’язуючи свою школу, мистецтво й мову. І, звісно, експлуатували природні ресурси краю. У підсумку, в той час, як чужі, хоч і на українській землі, міста вже сяяли електричними вогнями, українці Карпат мололи кукурудзу на борошно ручними жорнами та ще подекуди добували вогонь тертям двох шматків дерева, як за часів Прометея. Та й того дерева ставало щораз менше, адже предковічні карпатські ліси нещадно вирубувалися й вивозилися на експорт, про що з болем писав вчений-енциклопедист світового рівня І. Франко.

Польща, 1686–1770 рр.
Польща, 1686–1770 рр.
http://uk.wikipedia.org/

У складі польської держави Західна Україна перебувала до ліквідації першої Речі Посполитої сусідніми державами. Три поділи Польщі, які здійснили Росія, Австрія і Прусія в 1772-1795 роках, змінили політичну карту Східної Європи.

Українська Галичина відійшла Австро-Угорській монархії при першому розподілі Польщі в 1772 році, коли посилались на права угорської корони на цей край з часів Галицько-Волинської держави і на пізніші договори між польськими й угорськими королями. Хоч адміністративно Галичина належала тепер до імперії австрійських Габсбургів, однак, згідно дослідження доктора М. Лозинського, вся політична влада в краї, завдяки мішаному складові населення, соціальній перевазі польського елементу, політичній будові австрійської держави і політиці австрійського уряду, залишилася в польських руках.

Користуючись своїм привілейованим політичним становищем, верхівка польських колоністів продовжила стару політику економічного та національного гноблення корінного українського населення Галичини, аналогічну з політикою російського уряду й більшості російського громадянства царської Росії в Наддніпрянщині. І поляки, і росіяни заперечували існування української нації. Перші казали, що українці — це зросійщені поляки, а другі стверджували, що українці — це спольщені росіяни. Насправді ж і поляки, і росіяни намагалися асимілювати підневільних українців і таким чином зміцнити власні нації.

Особливо кривдними для українців були земельні відносини. У 1900 році 95 % українців Галичини жили з сільського господарства. 80 % з них були малоземельними бідняками, оскільки 45 % орних земель належали близько 2400 польським землевласникам, а 55 % сільськогосподарських угідь розподілялися між сотнями тисяч крихітних селянських господарств. Але і їх ставало все менше. У 1875 році в Галичині офіційно було понад 500 тисяч безземельних, тобто позбавлених засобів для прожиття, селян. Щороку десятки тисяч українських селян вмирали від голоду. Безземелля і пов’язані з ним злидні стали причиною масової еміграції українців Галичини до Америки й Канади.

Після скасування у 1848 році австрійським урядом кріпацтва польські землевласники в судовому порядку відібрали від українських селян також ліси й пасовиська, які до того належали сільським громадам. Польські суди були на боці своїх співвітчизників, а не українських селян. Понад 30 000 судових процесів вирішено на користь польських землевласників. Тисячі гектарів лісів і пасовиськ у «законний» спосіб було відібрано в українського працюючого люду. Так було підрубано під корінь селянське тваринництво.

В той час робилося все можливе, аби стримати зростання чисельності української інтелігенції. У 1897 році з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки й лише 16 % — українці. Поляки мали 30 гімназій, а українці лише дві. У Львівському університеті українці складали лише близько 30 % студентів. У 1911 році із майже 80 викладачів лише вісім було професорів-українців. Внаслідок таких дій української інтелігенції було в Галичині близько 5 тис., включно зі священиками, а в поляків — 38 тисяч без священиків. У 1914 році в провінції було 300 високого рангу урядових чиновників-поляків, у той час як в українців — лише 25. Тому в української більшості краю не було належного досвіду державного адміністрування.

Неодноразові вимоги українських депутатів Галицького сойму щодо рівноправності української мови з польською залишалися без уваги. Український театр державою не субсидувався, створення українського університету було заблоковано. Намагання українців відстояти свої права конституційним шляхом жорстоко придушувалися.

Галичина на карті 1897 року
Галичина на карті 1897 року
http://tedlipien.com/

Під час виборів 1895 і 1897 років жандарми зі зброєю розганяли передвиборчі і виборчі збори українських селян. При тому 29 чоловік поранено, 9 вбито, понад 800 заарештовано й ув’язнено.

У боротьбі за Львівський університет 1907 р. арештовано й кинуто до в’язниці до 100 українських студентів; польські студенти чинили збройні напади на українських; польська професура маніфестувала «польський характер» Львівського університету. Під час виборів до парламенту в 1907 році повторився попередній терор польської адміністрації супроти українців: 20 селян поранено і 4 вбито. На передвиборчому зібранні до сойму 1908 року в селі Коропці жандарми багнетами закололи селянського провідника Марка Каганця. Польське студентство стріляло (1909 рік) в українських студентів і вбило у Львівському університеті студента А. Коцка. Польський вчитель в селі Жулин вбив українського школяра І. Коханчика за те, що той не хотів молитися по-польськи.

У відповідь український студент М. Січинський застрелив головного організатора антиукраїнського терору в Галичині, її намісника, польського графа А. Потоцького: «за народні кривди, за смерть Каганця», як сказав на допиті в поліції.

Такий характер мали українсько-польські відносини в Західній Україні до початку І Світової війни. Воєнні дії, які охопили й Західну Україну, тільки загострили ці відносини.

Українські політичні партії Галичини вирішили, що настав час використати світовий воєнний конфлікт для реалізації ідеалу незалежної України. З цією метою вони стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що незалежність України можлива тільки після розгрому Росії, отже перемога цих держав над Росією відповідає інтересам українського народу.

Українці не могли бути на боці Антанти, бо її перемога означала перемогу Росії і приєднання до неї українських земель Австро-Угорщини, що несло цим українським землям таке ж національне поневолення, в якому знаходилась Велика Україна. Не було ніяких надій, що ставлення переможної Росії до України зміниться. Так само не було надії на те, що держави Заходу захочуть й зможуть вплинути на Росію в цьому питанні.

1914 р. — у Львові створено добровольчий легіон «Українські січові стрільці»
1914 р. — у Львові створено добровольчий легіон «Українські січові стрільці»
http://apostrophe.com.ua/

Українське населення краю виставило на фронт для захисту Австро-Угорщини свій добровольчий легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Та поки вони проливали свою кров у боях з російською армією, польська адміністрація краю гнобила місцеве українське населення. Статистика свідчить, що 36 тисяч цивільних українців, у тому числі стариків та жінок, було розстріляно чи повішено, і стільки ж загинуло в концтаборах на підставі звинувачень польської влади у симпатіях до Росії. У той же час не було заарештовано жодного польського москвофіла з «великопольської» партії, дарма що її члени не приховували своєї ворожості до Австрії. Ті ж москвофіли-поляки під час російської окупації Галичини у 1914 році допомагали росіянам знищувати українські освітні і культурні заклади, вишукувати і арештовувати видатних українських політичних, церковних і культурних діячів.

Восени 1918 року внаслідок воєнної поразки розпалась Австро-Угорщина. Тоді ж польська Регентська Рада в Варшаві, створена Німеччиною та Австро-Угорщиною як найвищий державний орган проголошеної ними відновленої Речі Посполитої, видала 8 жовтня 1918 р. маніфест до польського народу, яким проголосила незалежність Польщі на землях, на яких поляки «історично й культурно мають домінуюче становище.» Тобто, йшлося і про українську Галичину.

Українська Національна Рада, у свою чергу, у Львові, на основі імператорського маніфесту 16 жовтня, взяла 1 листопада 1918 р. владу в Галичині у свої руки. Було проголошено створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) на українських землях колишньої Австро-Угорщини. У майбутньому ЗУНР мала об’єднатися з Наддніпрянською Україною в одну державу.

Польські колоністи краю не могли з цим погодитися і вчинили збройний заколот проти законної української влади. Їм на допомогу офіційна Варшава прислала війська. 21 листопада 1918 року розпочалася польсько-українська війна. Польща, яка заледве вчора сама здобула власну незалежність, одразу ж проявила себе як загарбник.

На польсько-українській війні позначився вплив країн Антанти. Як влучно зауважив дослідник М. Сивіцький, переможці в І-й Світовій війні привласнили собі право бути арбітрами в усіх європейських суперечках. У польсько-українську війну Антанта втручалася звичайно тоді, коли польській армії ставало непереливки. Рішення «арбітра» завжди було не на користь українців і завжди мало примусовий характер.

14 лютого 1919 року Українська Галицька Армія (УГА) розпочала успішний Вовчухівський наступ на поляків. Польський фронт захитався. Здавалося, ще трохи зусиль — і війна закінчиться перемогою ЗУНР. Та вже 17 лютого з Варшави до Львова вирушила комісія Антанти під керівництвом генерала Бертелемі. Прямо з дороги представники союзних держав в ультимативній формі зажадали від української сторони негайного припинити наступ, погрожуючи розривом дипломатичних зносин.

Урядові ЗУНР комісія Бертелемі запропонувала підписати текст угоди, складеної у Варшаві спільно з польською стороною. Цікаво, що угода передбачала розмежування ворожих сторін таким чином, що на польському боці залишався Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн — єдине джерело вуглеводнів у регіоні.

Нав’язане українцям комісією Бертелемі перемир’я стало для них фатальним. Польська сторона використала перемир’я для відновлення боєздатності своїх військ та збройного захоплення вигідних для контрнаступу позицій і комунікацій. Схоже, саме це й було головною метою комісії Бертелемі.

Після запеклої боротьби війна закінчилася поразкою української сторони. Польща окупувала, а потім анексувала територію ЗУНР. Полякам вдалося це зробити передусім завдяки дипломатичній і воєнній допомозі Франції. Долю українсько-польської війни вирішила 110-тисячна польська армія генерала Галлера, сформована, озброєна, споряджена й навчена у Франції. Вона воювала проти українців під командуванням французьких офіцерів і генералів — ветеранів І Світової війни. Понад тисячу французьких воєнних радників консультувало міністерство оборони Польщі і генеральний штаб Війська польського. За вказівкою Франції проти ЗУНР виступила й румунська армія, захопивши Покуття зі складами зброї та амуніції УГА. Франція допомогла Польщі виграти і дипломатичну війну проти України на Паризькій мирній конференції.

Вирішальним чинником, що вплинув на рішення Франції розв’язати галицьке питання на користь Польщі, було прагнення заволодіти галицькою нафтою.

Чому саме нафта відіграла таку важливу політичну роль у справі Галичини, запитував у 20-х роках ХХ ст. доктор Г. Паламар? І сам дав відповідь: нафта після І Світової війни стала наймогутнішим чинником економічного життя цілого світу, а тим самим вона стала й центральним питанням світової політики.

Англійський адмірал лорд Фішер тоді заявив, що «нафта означає світову могутність», а президент «Standart Oil Co» Бедфорд розвинув цю фразу й заявив, що «держава, яка зможе монополізувати у своїх руках нафту, монополізує цим самим і світову торгівлю». Отже, нафта перестала бути тоді справою окремих підприємств та окремих фінансово-промислових груп, — вона стала найважливішою справою державної політики, питанням імперіалізму великих і малих держав, а тим самим і об’єктом боротьби між ними.

На той час Франція, на відміну від Великобританії та США, не мала власної нафти. Тому вона повністю залежала від її експорту і від англійської та американської нафтової політики. Із такого скрутного становища Франція вирішила вийти за допомогою Польщі через встановлення польського контролю над нафтовими полями Галичини.

Динаміка видобутку нафти в Україні
Динаміка видобутку нафти в Україні 1880–1960 рр. (тис. т)
http://inpress.ua/

До війни Галичина займала важливе місце у світовій нафтовій галузі. У 1909 році вона поступалася своєю продукцією тільки США, Мексиці і Росії (Бакинські нафтопромисли). Доставка нафти з європейської Галичини до Франції обходилася дешевше, ніж із Близького, чи Середнього Сходу.

Ще до війни контрольний пакет акцій австрійського Карпатського нафтового товариства в Галичині перейшов до французького «Bangue de Paris et des Pays Bas». Маючи Бориславський нафтовий басейн в рамках польської держави, французький капітал міг його експлуатувати без будь-яких обмежень. Свідченням того є французько-польський нафтовий договір, підписаний 6 лютого 1922 року. Наскільки французькому уряду залежало на українській нафті, видно з того, французи справу нафтового договору поставили в тісний зв’язок із франко-польським політично-воєнним договором. Це значить, що Франція поставила Польщі умову: двосторонній договір про воєнну співпрацю підписаний не буде доти, допоки поляки не приймуть французькі умови нафтового договору. Умови були такі, що організація французьких нафтових товариств «Comite des Petroles Francais de Pologne» отримала право екстериторіальності й цілком розпоряджалася галицькою нафтою і нафтопродуктами.

Таким чином, інтереси польських і французьких імперіалістів зійшлися в наступному: адміністративно українська Галичина — в руках поляків, а галицька нафта — в руках французів.

На мирній конференції в Парижі українська делегація пробувала знайти підтримку в англійців. Однак надії на Англію і на її протидію французькому імперіалізму були марні. Газета «Manchester Guardian» 20 травня 1920 року писала: «Безсумнівно, що безпорадне майбутнє дрібних народів надзвичайно залежатиме від духу й методів, якими будуть керуватися великі держави при врегулюванні їх претензій та при гармонізуванні їхніх інтересів, що себе взаємно поборюють».

Сучасник не без сарказму писав, що наслідки цього «врегулювання» та «гармонізування» українці Галичини відчули на собі 14 березня 1923 року, коли Англія в обмін за нафтові поля Мосулу (Ірак) передала Франції свою частку нафтових акцій в Галичині, а тим самим продала Польщі український народ Галичини. Так «провідні» країни світу продемонстрували основний принцип, яким вони керувалися і досі керуються у своїй зовнішній політиці: власний інтерес понад усе. Нинішні справи з Кримом і Донбасом яскраве тому підтвердження.

У боротьбі за інтереси народів і держав «за вогонь» завжди вирішальною є сила. «Сила є серцевиною міжнародних відносин» — сказано колись. Хто цієї сили не має — той гине. Це треба врешті затямити українській політичній еліті, яка двадцять три роки незалежності покірно роззброювала свою державу, сподіваючись на ласку фальшивих, як нині чітко бачимо, миротворців. У цьому контексті показовою є доля жителів архіпелагу «Вогняна Земля» на краю Південної Америки. Коли ці острови вперше побачили вночі моряки Магеллана — ті сяяли світлом численних вогнищ. Та минуло небагато часу — і з волі сильніших прибульців не стало ні жителів, ні їх вогнищ.

Нині українському народу вкотре загрожує лиха доля вогнеземельців. Але її необхідно побороти. Адже розп’ятий Прометей витримав жорстокі випробування і, звільнений від пут рукою Геракла, посів достойне місце серед безсмертних.

До речі, царі Спарти — з роду Геракла. Вони привели свій народ у Грецію з Гіпербореї, з-за гір Ріпейських, в яких не важко розгледіти Карпати. Тож нехай доблесть предків надихне нас на перемогу!

Схожі публікації