Закон «Про освіту» відновлює справедливість

Зоряна Лебедівна
студентка НаУКМА

Новою освітньою реформою 2017 року України, на диво, не задоволені сусідні держави, зокрема Румунія, Угорщина, Російська Федерація та Польща. Невдоволені з приводу Закону України «Про освіту», за яким в українських школах скорочується викладання предметів мовами національних меншин. У частині 1 цього закону викладене наступне: «Особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою».^[1]

Так, донедавна в освітніх закладах національних меншин в Україні з 1 по 11 клас школярі навчалися не державною українською, а на мові меншини (румунською, угорською, російською, польською тощо). До речі, такої лояльності не зустрінеш навіть у країнах демократичної Європи. І це має цілком розважне пояснення, про що неодноразово нагадувала міністр освіти пані Лілія Гриневич: «Новий Закон «Про освіту» розширює можливості українських дітей, які належать до нацменшин, для отримання освіти та сприяє реалізації їхніх Конституційних прав. Українські діти, що належать до нацменшин, є нашими українськими громадянами і їхні інтереси, права і свободи залишатимуться для нас головним пріоритетом».

Вона ж і пояснює, що нехтування державною мовою «робить дітей заручниками цих мовних меншин та ізолює їх в межах громади». Фактично таким чином вони не можуть навчатися у вищих навчальних закладах України через неспроможність скласти зовнішнє незалежне оцінювання на відповідний пропускний бал. З цього приводу звернімо увагу на окремі дані Міністерства освіти і науки України: «…За офіційною статистикою Українського центру оцінювання якості освіти, в 2016 році більше 36 % випускників Закарпаття здали зовнішнє незалежне оцінювання з української мови з результатом від 1 до 3 балів за 12-бальною шкалою. 60,1 % школярів, що належать до угорської та румунської меншини і, відповідно, складали ЗНО з математики та історії України однією із цих мов, взагалі не подолали поріг склав/не склав з тестування з української мови».^[2]

Отож стає очевидним той факт, що так зв. батьківщини (держави походження) згаданих національних меншин, обурюючись нашою освітньою реформою, насправді виступають проти інтересів молодого покоління цих національних меншин. Інакше кажучи, та ж Румунія чи Угорщина, Росія чи Польща не бажають дати цим юним українським громадянам шансу на їх успішне майбутнє в рідній державі. І все заради чого? Заради цілком очевидної політики, спрямованої на формування… сепаратистських настроїв у регіонах компактного проживання цих меншин в Україні. Не більше і не менше.

Але тут цікаво поміняти кут зору, тобто, запропонувати так званим іноземним опонентам подивитися, як вирішується ця проблема на їхніх власних теренах. Зрозуміло, спираючись лише на об’єктивні дані і обов’язково зважаючи на ситуацію, у якій опинилися українські національні меншини у тих країнах, які нині обурюються рішенням нашого Міністерства освіти.

Статистика, як кажуть, суха і, додам від себе, — горезвісна.

Як бачимо, україномовне населення, чи по-іншому українська діаспора, в сусідніх країнах практично не має навчальних закладів, де викладаються предмети рідною українською мовою. При цьому варто ще й звернути увагу на контраст між кількістю українських шкіл і кількістю українців у відповідній державі. Як мовиться, «без коментарів». Натомість ситуація національних меншин в Україні — обернена, якщо порівнювати з вищенаведеною ситуацією української діаспори.

Справедливість потребує взаємності. Законом «Про освіту», що ухвалений 5 вересня 2017 року, обирається курс на відновлення національної справедливості. Адже мовна стаття Закону (стаття 7)^[9] не порушує Рамкову конвенцію про захист національних меншин, підписану Україною в Страсбурзі 1 лютого 1995 року: стаття визначає комунальні (тобто державні) навчальні заклади. Натомість ст. 13 п. 1 міжнародної Конвенції говорить про право на приватні школи: «В рамках своїх освітніх систем, Сторони визнають за особами, які належать до національних меншин, право створювати свої власні приватні освітні та навчальні заклади і керувати ними».^[10]

А що на це все каже Європа? Наприклад, Генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд так висловився на проблему навколо мовної статті: «Звичайно, меншини в Європі повинні вільно володіти державною мовою тієї держави, де вони мешкають. Це — життєво важливо для їхньої повної участі в суспільстві. А отже, держава повинна використати всі засоби, необхідні для того, щоб вони могли її вивчити. Водночас держава також повинна забезпечити їм право та можливість використовувати свою рідну мову як у питаннях культури, так і в офіційному спілкуванні».^[11]

Чи тут можна дорікнути Україні за ущемлення нею прав нацменшин? Зрозуміло, що ні, не можна. Адже таким правом вони, національні меншини, користуються, про що підтверджує можливість не тільки вивчати свою мову, а й викладати нею в молодших класах усі предмети, а також відвідувати велику кількість культурних центрів та вести документацію у місцях компактного проживання (відповідно до чинного закону «Про засади державної мовної політики»^[12] Ківалова-Колесніченка).

Найбільш важливим моментом нової освітньої реформи є те, що Україна як кожна інша країна не просто відстоює свої інтереси, а прагне захистити свою незалежність. За умов, коли держави-сусіди проводять приховану агресію проти нашої держави (а прихована агресія на певному її етапі стає відкритою, ми наразі маємо такий приклад з Російською Федерацією), потреба в обороні національних інтересів зростає в десятки разів. Безпека держави, її територіальна цілісність та непорушність кордонів є першочерговим завданням влади. При цьому безпека полягає не тільки в заходах оборони, але й наступу. Щодо Закону «Про освіту», то, окрім іншого, це прояв всього-на-всього оборонної тактики: він відновив національну (пріоритетними є права корінної нації) та державну справедливість (навчання державною мовою у державних закладах).

З огляду на українську історію, колишні поступки на користь сусіднім країнам/народам мали негативні наслідки для української державності. Варто тільки згадати про відмову від Чорноморського флоту у 1992 році на користь Росії, що тепер «віддячила» анексією Кримського півострова!..

Нинішня освітня реформа — це тільки одна з ланок, що необхідна для захисту від сепаратизму української державності в західних регіонах та для запобігання подальшого розгортання гібридної війни з боку країн-сусідів. Ясна річ, що самої освітньої реформи не достатньо для відстоювання нашого суверенітету, та водночас вона є суттєвим заходом у справі оборони держави.

Вкотре варто нагадати, що лише застосовуючи увесь наш потужний потенціал, ми зможемо зробити Україну провідною державою світу. І ми це зробимо!