Курди: «сутінкова зона» 2018-й

Вадим Волохов

Чи закрите питання про незалежність Курдистану? Частина 2

Чи закрите питання про незалежність Курдистану? Частина 1

Туреччина

Етнічні курди становлять значну частину населення Туреччини — біля 18 %. Курди живуть на території всієї Туреччини, але більшість — на сході та південному сході країни.

Турецьке уявлення про безпеку зосереджуються на «Робітничій партії Курдистану» (PKK) та на придушенні будь-якого руху курдів до автономії.

«Робітнича партія Курдистану» (PKK)Довідково:

«Робітнича партія Курдистану» (курд. Partiya Karkeren Kurdistane — PKK, з 4 квітня 2002 року зветься «Конгрес свободи й демократії Курдистану», KADEK) — курдська політична організація, утворена 27 листопада 1978 року як марксистсько-ленінська (з маоїстським ухилом) підпільна група.

В 1978–1980 роках PKK відзначилася, головним чином, акціями проти курдських націоналістичних партій («реакційних» з її точки зору) і «феодалів» (представників духовної й світської традиційних курдських еліт), що породило підозри відносно того, що партія створена турецькими спецслужбами. Після військового перевороту 1980 року в Туреччині майже все керівництво партії було арештовано, але Абдуллі Оджалану на прізвисько «Апо» (курд. «Дядько») і ряду партійців вдалося втекти до Сирії, де їх взяли під опіку сирійські спецслужби. PKK створила свою штаб-квартиру в долині Бекаа (Ліван) і дістала можливість тренуватися в таборах Організації визволення Палестини. Гаслом партії було створення «єдиного, незалежного, демократичного Курдистану».

Абдулла Оджалан в тренувальному таборі PKK в Лівані, 1992 рік
Абдулла Оджалан в тренувальному таборі PKK
в Лівані, 1992 рік

В 1984 році PKK оголошує війну уряду Туреччини. Першою бойовою акцією PKK стало захоплення партизанськими загонами 15 серпня 1984 року міста Ерух, із цього часу організація веде безперервну збройну боротьбу. PKK орієнтується переважно на партизанську тактику ведення бойових дій. Бойові загони партії беруть участь у зіткненнях з підрозділами турецьких армії й поліції, прагнуть контролювати населені курдами міста й села на території південно-східної Туреччини.

Військове протистояння між турецькою державою та PKK призвело до загибелі понад 40 тисяч осіб та до вимушеного переселення ще сотень тисяч. Збройний конфлікт зробив ще більшою прірву між курдами, з одного боку, та турецькою державою — з іншого. Однак, близько половини з 15-мільйонного населення курдів, що проживають у Туреччині, особливо представники релігійної общини та інтегровані у турецьке суспільство пересічні курди, традиційно підтримують уряд в Анкарі.

В 1990-х роках прихильники А. Оджалана мали вже багатотисячну партизанську армію під назвою «Народна визвольна армія Курдистану» (Artêşa Rizgariya Gelê Kurdistan, ARGK) і розгалужені політичні структури, об’єднані в «Фронт національного визволення Курдистану» (Eniya Rizgariya Neteweyî ya Kurdistanê, ERNK). Армія складалась із професійних партизанів, з добре облаштованими базами у важкодоступних високогірних районах.

Політичні структури PKK жорстко контролювали курдське суспільство як у самій Туреччині, так і в європейській діаспорі, збираючи данину з усіх курдських бізнесменів і жорстко (аж до вбивств) припиняючи будь-яке інакомислення. В результаті PKK мала у своєму розпорядженні великий бюджет, який пускала в обіг через підконтрольних партії бізнесменів; є також відомості про причетність партії до торгівлі наркотиками. Основними бойовими цілями були урядові сили безпеки в Туреччині, але PKK була також активна й у Західній Європі, діючи проти турецьких об’єктів.

PKK нападала на турецькі дипломатичні й комерційні установи в багатьох країнах Західної Європи в 1993 році й навесні 1995 року. Намагаючись підірвати індустрію туризму Туреччини, PKK підривала туристичні об’єкти й викрадала іноземних туристів; втім, проти туристичної індустрії вона діяла не часто й непослідовно, а методи «сліпого терору» з масовими жертвами серед мирного населення партією не застосовувалися.

Популярність PKK пояснюється глибоким почуттям курдського патріотизму й відчуттям національного приниження й нерівноправності курдів у Туреччині, однак при цьому ідеологія й практика партії носять чітко тоталітарний характер.

В 1998 році PKK втратила підтримку з боку Сирії, а незабаром після цього за наказом арештованого А. Оджалана припинила бойові дії, однак в 2005–2006 роках бойові акції відновлювались. При цьому, основні табори PKK розміщені в Іракському Курдистані і партія перебуває в неоднозначних відносинах з американськими військовими та місцевою курдською владою. В Іракському Курдистані існує думка, що бойові акції, які періодично відновлюються PKK у Туреччині, насправді є справою рук турецьких спецслужб, щоб мати привід для введення військ на територію курдської автономії.

PKK відмовилась від закликів створити незалежну курдську державу більше десяти років тому і зараз прагне більш широких культурних, мовних та політичних прав. Мовою самої PKK, ця «боротьба» включає права жінок, права людини, охорону навколишнього середовища та «демократичну автономію» — низову форму правління, яка розглядається у якості моделі для всього Близького Сходу.

Легальна прокурдська «Демократична партія народів» (HDP) є третьою за чисельністю партією у парламенті Туреччини. Вона також виступає за широкі культурні, мовні та політичні права через внесення відповідних змін до конституції держави. Через політичну позицію HDP її обвинувачують у тому, що партія є легальним фронтом PKK. З часу невдалої спроби військового перевороту в Туреччині у липні 2016 року було заарештовано кількох депутатів HDP, понад 80 мерів міст, які були членами партії, усунуті від влади та замінені на лояльних до уряду чиновників, а тисячі членів HDP було заарештовано.

Голосування за прокурдську «Демократичну партію народів» (HDP) на останніх парламентських виборах в Туреччині 2015 року
Голосування за прокурдську «Демократичну партію народів» (HDP)
на останніх парламентських виборах в Туреччині 2015 року

Ведучи мову про ставлення Анкари до питання незалежності курдів слід мати на увазі кілька фактів.

По-перше, останніми роками Іракський Курдистан став для Анкари важливим економічним партнером. Сприяли цьому досить великі інвестиції турецького бізнесу в курдську автономію та енергетичні потреби Туреччини, що постійно зростають. В 2013 році між Туреччиною та Іракським Курдистаном була підписана угода щодо прямого експорту вуглеводнів до Туреччини без погодження з Багдадом, що сильно його розлютило.

По-друге, бажано мати на увазі, що між «Робітничою партією Курдистану» (PKK) та «Демократичною партією Курдистану» (KDP) М. Барзані існують непереборні політичні протиріччя: PKK була створена турецькими марксистами, погляди яких мало змінилися і партія натепер залишається «світською партією лівого спрямування», а KDP як була, так і залишається феодально-клановою структурою М. Барзані.

І PKK, і KDP є суперниками і постійно ведуть боротьбу за лідерство в курдському регіоні, яка значно загострилась з початку 2000-х років. Обидві партії створили свої дочірні організації, через які вони поширюють свій вплив на курдів в усьому світі.

 

Сирія

У північній та північно-східній частині Сирії проживає 3,8–4 млн курдів, переважно курманджі (Kurmanji). «Сирійський Курдистан» — неофіційна назва (зазвичай курди називають його «Західним Курдистаном»), яка також використовується для територій, заселених курдами та пов’язаних із Курдистаном.

У північно-східній частині країни курди заселяють більшу частину провінції Хасеке. Головні міста в цьому регіоні: Камишли та аль-Хасеке. Інші регіони зі значним курдським населенням — Айн-аль-Араб (Кобані) — у північній частині Сирії в районі міста Джераблус, а також місто Афрін і його околиці уздовж турецького кордону. Умовною столицею вважається місто Камишли.

Західний (Сирійський) Курдистан
Західний (Сирійський) Курдистан

Багато курдів прагнуть політичної автономії для курдських населених пунктів у Сирії, схожої на Іракський Курдистан в Іраку, або повної незалежності у складі єдиної курдської держави. Від початку громадянської війни у Сирії урядові війська залишили велику частину заселеної курдами території в результаті чого утворився політичний вакуум, який курди заповнили своїм автономним керуванням.

За всю історію курдського народу сирійські курди були найбільш безправними і історично так склалось, що вони також були найбільш спокійними. З 1980-х до кінця 1990-х років PKK здійснювала свою діяльність з території Сирії та Лівану за підтримки сирійського президента Хафеза Асада. Сирія вигнала зі своєї території PKK у 1998 році після того, як Туреччина пригрозила їй вторгненням. Після цього між Анкарою та Дамаском налагоджувались відносини аж до 2011 року, коли в Сирії розпочалась громадянська війна і країна фактично розвалилась на шматки.

Туреччина підтримувала різні загони сирійських повстанців, спочатку з метою повалення режиму президента Башара Асада, а згодом, щоб вести боротьбу проти сирійських курдів та не дозволити останнім досягти незалежності. Крім того, немаловажне значення має намагання Анкари усунути небезпеку на своїх кордонах із Сирією.

Партія «Демократичний союз» (PYD) має збройне крило — «Загони народної самооборони» (YPG), які тісно пов’язані з «Робітничою партією Курдистану» (PKK)
Партія «Демократичний союз» (PYD) має збройне крило —
«Загони народної самооборони» (YPG), які тісно пов’язані
з «Робітничою партією Курдистану» (PKK)

З початком громадянської війни сирійські курди здобули кілька військових перемог та заснували три автономні райони. Партія «Демократичний союз» (PYD) є найвпливовішою політичною партією серед сирійських курдів. Її заснували у 2003 році за вказівкою турецької PKK, яка хотіла мати світську сестринську організацію у Сирії. PYD має також збройне крило — «Загони народної самооборони» (YPG), які тісно пов’язані з PKK. Вони воюють у північній Сирії і їх вважають важливим партнером коаліції на чолі зі США, яка продовжує боротися з ІД, про «повну перемогу» над якою Росія оголосила кілька місяців тому. YPG зараз контролює значну частину сирійського кордону з Туреччиною. Восени 2014 року у битві за сирійське місто Кобані бійцям YPG, яким авіаударами допомагала міжнародна коаліція, вдалося вибити ІД з міста.

Очолювані PYD та її озброєним крилом YPG сирійські курди не приєднались ані до Б. Асада, ані до ісламістських повстанських груп. Фактично вони мали негласне взаєморозуміння із режимом та зосередились на боротьбі з ісламістськими силами та про турецькими угрупованнями. З того часу, як у 2012 році сили сирійського режиму покинули курдські райони, сирійські курди фактично створили автономну зону вздовж всього кордону із Туреччиною. Тоді ж була створена «Вища Рада курдів Сирії» (DBK), до складу якої увійшла PYD, і «Курдська національна рада Сирії» (KNC), створена за вказівки М. Барзані.

Позиції курдів були зміцнені Вашингтоном, який підтримує «Сирійські демократичні сили» (SDF), що об’єднують арабські та курдські загони, кістяк яких складають члени PYD. На сьогодні сили SDF контролюють близько чверті сирійської території.

Примітка:

В січні 2014 року курди оголосили про створення на півночі Сирії автономії під назвою Рожава (Західний Курдистан). До її складу ввійшли області (кантони) Джазіра, Кобані і Афрін. До кінця 2016 року курдам вдалося провести ряд операцій проти ІД і об’єднати Кобані і Джазіру, окремо залишився тільки Афрін. Туреччина не могла дозволити курдам створити на своїх кордонах ще одне потенційно незалежне курдське утворення і в серпні 2016 року розпочала військову операцію «Щит Євфрату», яка тривала до березня 2017 року.

Район проведення військової операції «Щит Євфрату» (2016–2017)
Район проведення військової операції «Щит Євфрату» (2016–2017)

Влада в Дамаску нічого не могла протиставити курдам, а Вашингтон відкрив перед курдами можливість створення незалежної від центральної влади Сирії курдської автономії. Таким чином, сирійські курди стали свого роду «заручниками ситуації», яку створили Туреччина і США у своїй боротьбі в Сирії.

На теперішній час в Сирії залишається багато послідовників А. Оджалана, але головною метою сирійських курдів є досягнення власних інтересів. Окремі загони PKK намагаються впливати на ситуацію і ведуть боротьбу проти ІД на боці PYD, але їх основні сили та бази знаходяться на території Іракського Курдистану.

До 2016 року Анкара не нехтувала зв’язками із сирійськими курдами, коли це було вигідно. Наприклад, влітку 2013 року один із лідерів PYD Салех Муслім відвідував Стамбул, де зустрічався з представниками силових структур Туреччини. На той час головною задачею Анкари було об’єднання сирійської опозиції з метою повалення президента Б. Асада, і курди були їх союзниками. Згодом ситуація змінилась і курди стали ворогами, що «загрожують національним інтересам» Туреччини.

«Вища Рада курдів Сирії» (DBK) мала перебрати на себе функції тимчасового уряду Сирійського Курдистану, однак через брак єдності і готовності до компромісу нічого не склалося. Річ у тому, що вона була ближче до опозиції режиму і ні за яких умов не йшла на діалог з Б. Асадом, і завдяки цьому стала постійним членом женевського процесу. Своєю чергою PYD, яка мала реальну владу і вплив на курдів, не змогла домовитись щодо окремого представництва сирійських курдів в жодному з форматів переговорів щодо майбутнього Сирії. Внаслідок цих розбіжностей PYD стала подвійною мішенню для Туреччини — як потенційний союзник Б. Асада та як ідеологічний союзник PKK.

Довідково:

На території Сирії ведуть активну діяльність такі партії та організації:

  • «Вища Рада курдів» (Desteya Bilind a Kurd, DBK)
  • Партія «Демократичний союз» (Partiya Yekîtiya Demokrat, PYD)
  • «Курдська національна рада Сирії» (Encûmena Niştimanî ya Kurdî li Sûriyê, KNC або ENKS)
  • «Загони народної самооборони» (Yekîneyên Parastina Gel, YPG)
  • «Загони жіночої самооборони» (Yekîneyên Parastina Jin, YPJ)
  • «Безпека Рожави» (Asayîş Rojava)
  • «Рух за демократичне суспільство» (Tevgera Civaka Demokratik, TEV-DEM)
  • «Демократична партія Курдистан-Сирія» (Partiya Demokrat a Kurdistanê li Sûriyê, KDPS)
  • «Курдський фронт» (Jabhat al-Akrad)

З огляду на події останніх тижнів можна з впевненістю заявити, що воєнно-політична ситуація в Сирії значною мірою змінилась. Розглянемо ці події більш детально:

1. Конференція у Сочі, яка була організована Росією з метою «досягнення миру і єдності» в Сирії, провалилась. Курди відмовились брати участь у цьому фарсі. Відмова сирійської «поміркованої» опозиції зробила цю конференцію абсолютно безперспективною.

2. Контингент США та загони сирійських курдів 7–8 лютого 2018 року завдали катастрофічних втрат підрозділам контингенту РФ в Сирії, російським найманцям з ПВК «Вагнер» та урядовим військам Б. Асада в районі Дейр-ез-Зора. Зараз наступ російсько-сирійських сил за Євфрат практично неможливий. Більш того, 9 лютого курди знищили опорну базу групи російських найманців «Карпати», які тримали оборону плацдарму на лівому березі Євфрату, в селищі Тайбійя. Це може означати тільки одне: режим Б. Асада втратив ресурсні нафтову і газову бази, бо вони перейшли до рук курдів. Крім цього, Тегерану і Москві терміново потрібно переглянути свою фінансову стратегію, бо без їх грошових ін’єкцій Дамаск довго не протримається.

Вашингтон дав чітко зрозуміти, що з Сирії не піде, принаймні у Східній Сирії залишиться надовго. А це означатиме, що США можуть створити будь-яке курдське утворення і ніхто їм у цьому не завадить. Приймати рішення будуть винятково у Вашингтоні.

3. 10 лютого на кордоні із Сирією був збитий бойовий літак ізраїльських ВПС. У відповідь Ізраїль миттєво відреагував і завдав кілька масованих авіаційних ударів по системі сирійської ППО в містах Алеппо, Тіяс та Дамаск. Можна вважати, що система ППО Сирії перестала існувати. Крім цього, був завданий удар по об’єктах інфраструктури іранської розвідки на території Сирії.

 

Висновки

У курдів немає альтернативи єдності!
У курдів немає альтернативи єдності!

Ситуація, що склалася останнім часом в курдських анклавах, вимагає об’єднання всіх курдів під єдиним керівництвом об’єднаної політичної ради основних курдських партій, зважаючи на досвід Іракського Курдистану і рекомендації керівництва цього регіону, на користь всього курдського народу, у тому числі, що проживає в Туреччині і Ірані. Надзвичайно важливого значення набуває централізована координація стратегії і тактики всіх чотирьох регіонів Курдистану. Безумовно, лідером національно-визвольного руху має стати Іракський Курдистан на чолі з політичним керівництвом цього регіону, але додати йому необхідної сили можна, лише об’єднавши зусилля всіх.

Курдські лідери погоджуються з тим, що події 16 жовтня 2017 року, коли Ірак повернув під свій контроль Кіркук і поклав край намаганням курдів створити незалежну державу, кардинально змінили ситуацію. Так, кажуть вони, ми не зуміли створити національні збройні сили, які б підпорядковувалась міністру оборони, президенту, а не виконували накази своїх партійних лідерів.

На теперішній час керівництво курдів не має чіткого плану на майбутнє. Із заяв лідерів також не видно, чи зробили вони висновки з попередніх невдач, особливо 2017 року. Досі лідери партій та організацій намагаються звинуватити інших у всіх негараздах. Безумовно, наявність чіткого плану та реальне об’єднання лідерів всіх політичних та воєнних сил курдів будуть надихати населення курдських анклавів на перемогу та досягнення їх мети: створення незалежної курдської держави.

Курди мають дійти до розуміння того, що Захід взаємодіяв з ними з двох причин.

По-перше, боротьба з ІД за допомогою іракських та сирійських курдів значно дешевша, ніж застосування своїх сил. Саме тому в силу взаємної зацікавленості Курдистан став центром інтересів західних держав.

По-друге: Курдистан за свою участь у боротьбі з ІД вимагав досить мало від західних країн, і коли постало питання щодо підтримки референдуму про незалежність, сподівання були такі великі, що Захід не зміг на них відповісти. Захід не підтримав курдів.

Що курдам залишилось робити? Сьогодні курди мають повернутись до Багдаду, щоб знову піднятись. Повернутись, щоб укріпитись в Іракському Курдистані і в Іраку, вижити в Сирії. Створити умови для укріплення своїх позицій в Туреччині і Ірані і бути готовими продовжувати свою боротьбу за незалежність.

Перемовини прем'єр-міністра Іраку Хайдера аль-Абаді з главою уряду Іракського Курдистану Нечірваном Барзані, Багдад, 20 січня ц. р.
Перемовини прем’єр-міністра Іраку Хайдера аль-Абаді з главою уряду Іракського Курдистану Нечірваном Барзані, Багдад, 20 січня ц. р.

А поки уряд Іраку виказав свою готовність розпочати переговори з Регіональним урядом Іракського Курдистану. У своїй відповіді Багдад наголошує на умовах, за яких сяде за стіл переговорів з курдами:

  • передача урядові Іраку всіх аеропортів;
  • передача під контроль урядових сил всіх контрольно-перепускних пунктів на кордоні;
  • передача всіх нафтових, газових родовищ і інших об’єктів видобутку корисних копалин;
  • передача контролю над органами безпеки;
  • передача контролю над міністерством «пешмерга» (міноборони) Іракського Курдистану;
  • передача всіх спірних територій, що залишились;
  • скасування підсумків референдуму вересня 2017 року.
  • Таким чином, поєднання конфлікту інтересів між курдами та Заходом з внутрішньою політичною дисфункцією залишило курдів в більш небезпечному становищі, ніж будь-коли, а фактичне виконання умов, що висуває Багдад, призведе до повної ліквідації автономії Іракського Курдистану.

Прем’єр-міністр Іраку Х. аль-Абаді під час зустрічей і переговорів з курдами неодноразово наголошував: «Укладіть угоду між собою, тоді і будемо домовлятись щодо майбутнього Іракського Курдистану».

Альтернативи єдності немає!

 

Схожі публікації