НАТО в Україні — міф чи реальність?

Юрій Радковець

Незважаючи на всі угоди та домовленості щодо мирного врегулювання конфлікту на Сході України, останнім часом ситуація на Донбасі вкотре загострилась. При цьому спостерігається перехід збройного протистояння в регіоні на новий рівень напруженості майже так, як це відбувалося напередодні введення російських військ на Донбас у другій половині 2015 року за істеричного галасу сепаратистсько-терористичних сил «ДНР»/«ЛНР».

Насамперед, маються на увазі посилені обстріли позицій сил АТО російсько-терористичними військами з важкого озброєння, забороненого Мінськими домовленостями (в т. ч. з гармат і мінометів калібром понад 100 мм та реактивних систем залпового вогню). Крім того, активізуються і локальні наступальні дії російської сторони на окремих напрямках в Донецькій та останнім часом і в Луганській областях.

Мета подібних провокацій Росії та сепаратистів незмінна і досить відома за характером та змістом, що вже неодноразово згадувалося і обговорювалося у матеріалах незалежного аналітичного центру «Борисфен Інтел» та й інших українських і іноземних ЗМІ. Серед іншого, вони примушують Україну виконати, в першу чергу, російські умови «врегулювання» конфлікту на Донбасі, зокрема, прийняти «закон про вибори» та провести «вибори» у так званих «ДНР» і «ЛНР».

Москва робить спроби розширити територію самопроголошених республік та встановити контроль над важливими для них об’єктами економічної, енергетичної та транспортної інфраструктури, що знаходяться на підконтрольних українській стороні територіях цих областей. Водночас, саме таким чином Росія прагне суттєво послабити українські позиції на Донбасі, оскільки всі зі згаданих об’єктів мають важливе значення також і для економіки підконтрольних Україні районів Донецької та Луганської областей.

Однак справжньою стратегічною метою Росії є продовження війни на виснаження України задля того, щоб створити передумови для зміни української влади внаслідок соціально-економічної та внутрішньополітичної кризи. Режим В. Путіна сподівається, що виникне сприятлива для нього ситуація вже через наявні на сьогоднішній день проблеми щодо правлячої коаліції в парламенті та нового складу уряду України.

За таких обставин цілком можлива подальша активізація Росією бойових дій на Донбасі, розширення їх масштабів, включно з великою наступальною операцією для захоплення усієї території Донецької та Луганської областей, а також для створення плацдарму, з якого вестиметься наступ у напрямку Криму та Придністров’я. При цьому, як демонструє попередній досвід (зокрема, захоплення російськими військами міста Дебальцеве), жодні політичні рішення в рамках «Нормандської четвірки» або застереження США та ЄС про введення нових санкцій проти РФ не зупинять режим В. Путіна.

Єдиним інструментом гарантованого стримування Росії від подальших агресивних дій є адекватне застосування збройної сили у відповідь. Саме зараз до цього вдаються США та НАТО на Балтійському та Чорноморському напрямках аби запобігти російській агресії проти країн даних регіонів. Зокрема, розгортаються нові військові командування (штаби) та підрозділи збройних сил США і Північноатлантичного союзу в Польщі, Литві, Латвії, Естонії, Румунії та Болгарії. Одночасно створюється база, як для розгортання Сил швидкого реагування НАТО на рівні батальйонних тактичних груп, так і більш масштабних з’єднань (об’єднань) дивізійної та корпусної ланок.

У цілому це об’єктивно свідчить про правильні та актуальні кроки керівництва України, що виступає за розміщення міжнародних миротворчих сил в зоні конфлікту на Донбасі, не виключаючи при цьому участі у їх складі й військових контингентів від країн-членів ЄС та НАТО. Вважається, що позитивне вирішення даного питання запобігатиме подальшому військовому вторгненню Росії вглиб території України, оскільки це обов’язково означатиме збройний конфлікт між Російською Федерацією та Північноатлантичним союзом, що є зовсім неприйнятним для Москви, попри всі зусилля режиму В. Путіна зміцнити російську армію. Як визнав міністр закордонних справ Росії С. Лавров ще рік тому (у травні 2015 року), військовий потенціал Російської Федерації не можна зовсім порівнювати з НАТО, через що Москва жодним чином не може протидіяти Альянсу.

Таким чином, демонстрація провідними країнами світу чіткої, активної та послідовної підтримки ідеї запровадження міжнародної миротворчої місії на Сході України стала б реальною та найбільш дієвою допомогою нашій Державі у протистоянні з Росією. Саме цього Україна очікує від своїх союзників і партнерів, насамперед: США — як провідної держави світу, та ФРН — як лідера ЄС та учасника «Нормандської четвірки» Мінського переговорного процесу.

Безумовно, з розгортанням міжнародних миротворчих сил на Донбасі категорично не погоджуватиметься Росія, оскільки це означатиме остаточний провал планів Кремля щодо встановлення свого політичного контролю над Україною. Разом з тим, просто постійне та активне порушення даної ініціативи, а також обговорення її на усіх рівнях (включно з ООН, ОБСЄ, ЄС, НАТО, G20, G-7 тощо), навіть за негативної реакції Москви, може бути досить потужним додатковим чинником дискредитації Росії як країни, що свідомо перешкоджає встановленню миру на Донбасі та підтримує (експортує) тероризм. Одночасно це привертатиме увагу міжнародної спільноти до збройної агресії Росії проти України, що починає якось «відходити на другий план ключових міжнародних подій» у зв’язку зі зростанням загроз ісламського екстремізму та тероризму в Європі.

В той же час лише обговорення світовою спільнотою згаданих вище проблем (як це, здебільшого, спостерігається сьогодні) жодним чином не гарантує безпеку України, на яку посягає путінська Росія. Практична неможливість заснування міжнародної миротворчої місії на Донбасі під егідою ООН, ЄС чи ОБСЄ через позицію Росії примушує шукати інші дієві шляхи силового (військового) стримування режиму В. Путіна.

Одним із таких способів може і має бути повномасштабне включення України до коаліційної системи євроатлантичної безпеки, як у воєнно-політичній, так і безпосередньо у військовій сферах. Це має стосуватись не лише реалізації різного роду програм військового та військово-технічного співробітництва між Україною та НАТО, але й започаткування постійної військової присутності штабів і військ (сил) Північноатлантичного союзу на українській території.

Звичайно, це не припинить російські провокації у зоні конфлікту на Донбасі, включно з нападами на сили АТО та обстрілами мирних населених пунктів. Разом з тим, присутність підрозділів НАТО (у тій чи іншій формі) у тилу українських військ на Сході України стане таким же стримуючим чинником для Росії, як і розгортання міжнародних миротворчих сил на лінії зіткнення сторін збройного протистояння у Донецькій і Луганській областях.

Сьогодні окремі елементи такого підходу вже реалізуються в рамках діяльності в Україні тренувальних центрів та груп НАТО у складі військових інструкторів збройних сил США, Великобританії, Канади, Польщі, Литви та ряду інших країн Альянсу. Крім того, на українській території систематично проходять спільні військові навчання і тренування за участю підрозділів Збройних Сил та Національної Гвардії України, а також країн-членів НАТО.

Це дозволяє масштабніше застосовувати набутий досвід. При цьому може бути врахований також і досвід військового співробітництва між НАТО і Грузією — першим (на теренах колишнього Радянського Союзу) об’єктом збройної агресії з боку Росії.

Виходячи з цього, вважається за доцільнезбільшити на першому етапі кількість центрів підготовки українських військовослужбовців за участю інструкторів — представників збройних сил країн-членів НАТО, а також розмістити їх у деяких північних, східних та південних регіонах України, насамперед Харківській, Дніпропетровській (або Запорізькій), Херсонській, Одеській, а також Чернігівській (або Сумській) областях. Водночас можна суттєво збільшити чисельність їх інструкторського складу. З метою повномасштабного забезпечення ефективного навчального процесу, центри повинні бути оснащені повноцінними комплектами озброєння та військової техніки (в т. ч. важкої), а також мати відповідні полігони для проведення різноманітних військових навчань та тренувань.

Такі навчання підвищуватимуть рівень бойової підготовки українських військ, демонструватимуть підтримку України з боку НАТО та готовність українських Збройних Сил спільно з союзниками та партнерами дати відсіч Російській Федерації. Для цього навчання мають бути плановими (систематичними) за характером, до яких залучатимуться сили і засоби авіації, ППО, артилерії та бронетанкової техніки, а також виконуватимуться бойові стрільби. Обов’язкова та найважливіша умова — проведення спільних українсько-натовських навчань, що мали б бути «симетричними» військовій активності Росії поблизу українського кордону.

На другому етапі центри підготовки Збройних Сил та Національної Гвардії України на українській території за участю країн-членів НАТО можуть бути доповнені іншими об’єктами і установами вже суто Північноатлантичного союзу. Зокрема, у цьому плані можна використати прецедент створення: Центру вдосконалення контррозвідки НАТО у Польщі; Центру вдосконалення майстерності з розмінування і знешкодження боєприпасів у Словаччині; Центру з кібернетичного захисту в Естонії, а також центрів (баз) авіаційних транзитних перевезень США/НАТО у Румунії, Киргизстані і Узбекистані.

Виходячи з українських реалій, основною специфікацією такого роду структур в Україні могло б стати створення, наприклад, Центру обміну досвідом з ведення бойових дій в умовах «гібридної» війни. До речі, західні партнери України саме до цього і проявляють свій головний інтерес.

Крім того, Україна має досить розвинуту аеродромну мережу, що може стати передовою базою як для тактичної, так і для стратегічної авіації США та НАТО. Можливість такого використання української аеродромної інфраструктури, у т. ч. стратегічною авіацією, була продемонстрована ще у 1994 році у рамках святкування 50-ої річниці операції «Френтік» (англ. — Operation «Frantic») — спільних дій Сполучених Штатів Америки, Великобританії та колишнього СРСР із забезпечення «човникових» польотів/перельотів важких американських бомбардувальників B-17 «Flying Fortress» між українською Полтавою (авіабаза «Полтава-4») та британськими аеродромами під час Другої світової війни.

Так, ще у вересні 1994 року полтавський аеродром приймав три літаки ВПС США: два стратегічних бомбардувальники В-1В та В-52Н, а також літак-заправник КС-10. Згодом, у липні 2011 року, під час міжнародних навчань «Безпечне небо-2011» на аеродромі Миргород під Полтавою виконали посадку та зліт американські винищувачі F-16D зі складу винищувального авіакрила ВПС Національної гвардії штату Алабама. Американські та українські льотчики вперше спільно відпрацьовували завдання з охорони повітряного простору України.

На цьому ж (другому) етапі навчальні центри НАТО на території України могли б стати і базою для розгортання штабів та підрозділів забезпечення для прийняття Сил швидкого реагування НАТО — в разі такої необхідності. За прикладом європейських країн Альянсу, важке озброєння для них також могло б бути складоване («законсервоване») на українській території.

На третьому етапі все вищезазначене могло б бути використано для розміщення в Україні повноцінних баз НАТО на постійній основі. Незважаючи на те, що Україна не є членом Північноатлантичного союзу, дане питання може бути вирішене на основі відповідних двосторонніх угод, за наявності політичних рішення і волі обох сторін. Прецедентами цього є створення баз НАТО у Косові, Афганістані та Іраку в рамках проведення миротворчих та стабілізаційних операцій Альянсу у віддалених регіонах.

Реалізація такого підходу дасть змогу не лише уникнути подальшого військового вторгнення Росії до України, але й замкнути «кільце безпеки» НАТО від Балтійського до Чорного моря. Зокрема, будуть гарантовані умови для проведення на території України того ж комплексу заходів, що зараз виконуються у балтійських та чорноморських країнах Північноатлантичного союзу. Фактично, буде закладена повноцінна основа для інтеграції України до НАТО. На відміну від 2007-2008 років, коли Україна так і не змогла удостоїтись статусу учасника Плану дій щодо членства в НАТО, нинішня ситуація є для цього цілком сприятливою.

Ухвалення відповідних рішень зі згаданих вище питань вимагатиме твердої (чіткої) та непохитної політичної рішучості й волі як з боку керівництва України, так і провідних країн-членів НАТО, насамперед США і, як вважається, особливо ФРН.

Україна дійсно дуже сподівається, що активна участь Німеччини у «Нормандському форматі» та її цьогорічне головування в ОБСЄ практично сприятимуть вирішенню конфлікту на Донбасі. При цьому, саме Україна має стати «лакмусовим папірцем» успішності як ОБСЄ, так і німецького головування в організації.

На початку 2016 року Німеччина оголосила про свої пріоритети головування в ОБСЄ на шести ключових напрямах: управління кризами і конфліктами; посилення можливостей ОБСЄ щодо усього циклу конфлікту; використання ОБСЄ як платформи для діалогу; сприяння сталому об’єднанню і належному управлінню в регіоні ОБСЄ; фокусування на людському вимірі; посилення взаємодії між громадськістю і державою. З цього переліку найбільш цікавими для нас є перші три, оскільки вони безпосередньо стосуються конфлікту на Донбасі.

На перший погляд, Україна — головний пріоритет головування Німеччини в ОБСЄ. Але на практиці, через принцип консенсусу в ухваленні рішень, ОБСЄ не здатна діяти всупереч волі однієї з країн-членів і вимушена шукати компроміси. Переважна більшість провідних західних і українських експертів вважає, що щоб подолати цю проблему, організація мала б трансформуватися із «майданчика для діалогу» у більш дієвий механізм, а саме — повноцінну міжнародну безпекову організацію.

Хто може започаткувати вирішення цієї вкрай важливої задачі окрім Німеччини — визнаного лідера ЄС та ще й у період її головування в ОБСЄ? Відповідь однозначна — ніхто, окрім Німеччини! Чи, може, є інші кандидати? На жаль, немає.

Цинічною агресією проти України Росія не тільки завдала удару по принципах ОБСЄ, але й зробила потрійний виклик Німеччині — спочатку як лідеру Євросоюзу, надалі — члену «Нормандського формату» Мінського переговорного процесу, а тепер вже і як головуючій країні в ОБСЄ.

Отже, як вважають незалежні експерти, Берлін має ще докласти чимало зусиль та віднайти нові і, головне, — дієві важелі впливу на агресора, щоб впоратися з цим викликом.

Саме у цьому зв’язку підтримка Берліном ідеї започаткування та посилення військової присутності Альянсу на українській території, а також безпосередня роль і участь Німеччини у втіленні її в життя виведе цю країну на принципово нові лідируючі позиції як у Європейському Союзі, так і серед європейських країн НАТО.

Тобто,як вважається, започаткування реалізації вищезазначеного може стати одним із найбільш вагомих кроків Федерального канцлера Німеччини А. Меркель та очолюваного нею партійного союзу ХСС/ХДС за весь час їх перебування при владі, що реально може змінити європейську Історію. Своєю чергою, це помітно сприятиме підвищенню рейтингу альянсу ХСС/ХДС серед німецького і європейського та міжнародного електоратів, а також, відповідно, і перемозі цього партійного союзу у наступних парламентських виборах у Німеччині в 2017 році.

Що ж до негативної реакції режиму В. Путіна, то сьогодні, перш за все щодо провідних країн НАТО та ЄС, він спроможний лише на гучні (амбіційні) заяви і погрози, провокації біля кордонів країн-членів Північноатлантичного і Європейського союзів, а також демонстрацію залишків військової сили колишнього СРСР за певним додатком потенціалу сучасних збройних сил Росії.

Для прикладу: дійсний стан та можливості стратегічного авіаційного компонента російської армії були наочно продемонстровані у Сирії. Так, стратегічна (дальня бомбардувальна) авіація ЗС РФ змогла реально діяти не більше трьох-чотирьох діб — раз на два-три місяці. При цьому більшість ракет майже не зашкодили ісламським терористам, а влучали у цивільні об’єкти або падали у пустелі, у т. ч. на території сусідніх країн (зокрема, Ірану).

Ще більш химерною є можливість якихось економічних дій Росії проти західних країн. Москва вже майже повністю використала увесь наявний у неї «потенціал» контрсанкцій, впевнилась у неможливості переорієнтації своїх зв’язків на Китай та інші країни «третього світу», а також відчула безперспективність енергетичного тиску на Європейський Союз.

І навіть більше, в результаті подальшого посилення негативних наслідків західних санкцій В. Путін та його оточення вже майже неприховано демонструють «зацікавленість» у знятті західних санкцій з Росії та відновленні торговельно-економічного співробітництва зі США і ЄС і, за оцінками незалежних експертів, навряд чи зважаться на додаткове загострення відносин з ними. Треба бути одинаком-смертником, щоб наважитись на таке. А В. Путін не так вже й схожий на смертника, бо хоче мати більш-менш безпечну та без сумніву — забезпечену старість.

Таким чином, все це фактично цілком «розв’язує руки» країнам Заходу, включно з Німеччиною, у питанні надання необхідної гуманної та реальної допомоги Україні.

Тобто, зараз «…м’яч знаходиться на полі провідних країн Заходу і, в першу чергу, на полі Німеччини».

Чи скористається вона своїми шансом і правом надійного історичного друга України?

Знову ж таки — покаже час…

Схожі публікації