Українську теплоенергетику заміщаємо російською атомною

Богдан Соколовський

Перш ніж розпочинати розмову про енергетику, не зайве ще раз нагадати, що дуже просто і легко оцінювати, аналізувати, навіть критикувати чужі дії. Але дуже складно приймати рішення. Особливо тоді, коли початкові позиції відрізняються. Тому цей матеріал, оснований у тому числі на багаторічному досвіді, слід сприймати як особисту думку автора.

Електроенергетика, разом із газовою і нафтовою (включно з нафтопереробною) галузями, є однією з найважливіших складових української енергетики. А та,  своєю чергою, є основою розвитку усіх інших наших галузей. І за великим рахунком — основою національної безпеки будь-якої держави.

На превеликий жаль, питання енергетики в нашій країні влада недооцінює. А її незалежність, як правило, не має належної уваги.

Наприклад, важко сказати, чи займається хто-небудь інвентаризацією, зокрема, енергетики. Хто конкретно і скільки споживає електроенергії? Де і скільки ми спроможні її виробляти? З якої сировини  — своєї чи імпортної? Якщо з імпортної — чия вона? Які об’єкти знеструмити можна, а які не можна (наприклад, лікарні, пологові будинки тощо.). Або ж якщо електроенергія відсутня, кого обов’язково треба забезпечувати резервною? І так далі. Адже таку концепцію (у контексті переформатування УРСР в Україну) в переддень української незалежності, ще в 1992-му році, висунув (і ретельно опрацював) тодішній народний депутат України І. Юхновський. Його ідеї підтримав Народний Рух України за перебудову. На жаль, багато в чому завдяки «п’ятій /кремлівській/ колоні», цих реформ провести не вдалося, як не вдалося здійснити і багато чого іншого. Повторюю: саме завдяки «п’ятій колоні», яка в енергетиці України була і залишається однією з найпотужніших.

Можна багато казати про небажання Москви мати поряд із собою незалежну Україну. Але факт залишається фактом — і КДБ СРСР, і Політбюро ЦК КПРС найзавзятіше боролися з українським народним фронтом, який в ті часи називався НРУ, а не з іншими народними фронтами в СРСР, включно з шанованими прибалтійськими, Грузинським тощо. Згодом агентура Кремля в більшості своїй перемістилася в інші створені впливові чи створювані українські партії і проекти, успішно контролюючи НРУ. Зокрема, саме вони активно сприяли олігархізації української економіки. Як підсумок — «маємо те, що маємо».

Тому зараз варто було б звернутися до витоків останньої української державності і розпочинати все з початку, зокрема, в питаннях енергетики. Визнаємо: ми помилилися в 90-х роках минулого століття, довіривши «покермувати» державою тим, хто рвався до влади.

Не таємниця, що понад 42 % електроенергії в нашій країні виробляється тепловими станціями (ТЕС і ТЕЦ). І ті, й інші як сировину використовують вугілля (приблизно 2/3 станцій), або, як правило, імпортний газ. Яким чином українська держава контролює теплову електроенергетику — ми спостерігали минулого року, особливо в період «віялових відключень». Тобто, майже не контролює. До речі, досі наївним людям, які трохи петрають в енергетиці, важко зрозуміти, яким чином висловлюванням першої особи держави можна зупинити такі «віялові відключення», якщо електроенергії немає як такої? Чи це ще одне українське ноу-хау? Чи електроенергія таки була! Проблеми, що виникли, пояснюються непідконтрольністю Україні деяких шахт на Донбасі. І це логічно. Бо саме ті, непідконтрольні шахти, добувають більшість так званого «антрацитного» вугілля, під використання якого спроектована приблизно половина українських ТЕС і ТЕЦ. У цьому плані не зрозуміло, чому усім українським шахтарям, зокрема, на підконтрольних Україні шахтах Донбасу, Дніпропетровської області і Львівсько-Волинського басейну, не виплачується вчасно зарплата? Адже там, особливо на Львівщині і на Волині, не ведуться військові дії!

Усе це прояснилося «перепалкою» між шахтарями і міністром енергетики і вугільної промисловості України В. Демчишиним на III з’їзді шахтарів 21 квітня 2015 року.

У розмовах про цей з’їзд можна було почути різне: від «шахтарів дістали» до «шахтарів організували і використовують». Поки що непросто у цьому розібратися. Хоча, як мовиться, диму без вогню не буває. Але у будь-якому випадку важко оскаржити той факт, що зерна невдоволення потрапили в благодатний ґрунт і почали проростати.

Щодо цього з’їзду, то можна зробити три головні висновки:

по-перше, тішило тільки одне — український гімн, що відкриває з’їзд. Потрібно було бачити натхненні обличчя співаючих шахтарів, щоб ще раз переконатися, що вони — громадяни України, а не якоїсь іншої держави, і зможуть за себе і за країну постояти;

по-друге, незаперечним залишається той факт, що українська держава зробила дуже мало, точніше, нічого не зробила, щоб запобігти і не допустити поширення невдоволення вугільників. Всілякі хвилювання, тим більше шахтарів, необхідно передбачити і попереджувати, незалежно від причини їх виникнення. А тут навіть ніхто не визнав за потрібне щось пояснити чи вступити у відвертий діалог;

по-третє, здається, не всі у владі усвідомлюють, з чим вони саме жартують.

Про міністра — розмова окрема. Але якщо коротко, то не позаздриш країні, де міністр не має ні професійного досвіду, ні політичного. Хоча, з іншого боку, він непоганий хлопчина, чесний. І заслуговує на добрі слова хоч би за те, що 11 березня чесно визнав, що в Україні нелегально споживається приблизно 2 млн тонн нафтопродуктів (хоча інші оцінки набагато вищі: 10-15 млн тонн) при 8,5 офіційних. Сказати — сказав. А далі що? Відкрита хоча б одна кримінальна справа? А де наші правоохоронні органи? Де уряд? А де парламент? Адже на кону 25-40 мільярдів гривень, якщо послуговуватися словами міністра. А якщо взяти за основу інші експертні оцінки, то і сотні мільярдів гривень. Може, немає необхідності покладати сподівання на кредити і урізати прибутки українських громадян? Може, необхідно по-справжньому викоренити корупцію в галузі і таким чином наповнити бюджет держави? Це зайвий раз доводить, що своїх можливостей у нас досить. Було б бажання їх по-справжньому використовувати.

Та все ж, як усунути дефіцит українського антрацитного вугілля, зберігши рівень видобування інших сортів? Замінити імпортом і таким чином підтримати шахтарів закордоння, скоротивши своїх? Так робити не можна. Тут доречно підкреслити, що є можливість розширити споживання вугілля газової групи. І таким чином наші шахтарі будуть забезпечені роботою. Для цього треба дообладнати низку ТЕС і ТЕЦ так, щоб ті змогли споживати або антрацитне  вугілля з Донбасу, або газове, у тому числі з інших басейнів (як, наприклад, в Польщі) — на вибір. Напевно, цим і повинен зараз перейматися міністр енергетики і вугільної промисловості України. Саме він, а не хтось інший. Бо як виходить: Польщу хвилює переобладнання українських станцій на інший тип вугілля, і вона виділяє для цього приблизно 50 млн євро. Про це 8 квітня 2015 р. на зустрічі з нашим президентом говорить прем’єр-міністр Польщі. А в Україні Міністерство енергетики і вугільної промисловості це не хвилює. У будь-якому разі, коштів не виділяється і не планується, хоча бюджет затверджувався вже після оприлюднення проблеми. Тут доречно зазначити, що той же міністр на цьому з’їзді повідомив: для переобладнання ТЕС і ТЕЦ потрібно 2 млрд дол. США. Хоча те ж міністерство (практично ті ж середньої і нижньої ланки співробітники) ще в 2008-му році озвучували набагато менші суми (майже на порядок!). Запитання: коли ж Міненерго України було щирим? Чи: хтось був покараний за недостовірну інформацію?

Звичайно, вугільну галузь треба реформувати, модернізувати тощо. Передусім — з метою підвищення безпеки шахтарів. Скоріш за все, у рамках реформування доведеться скорочувати шахтарські робочі місця. Це неминучість, необхідність. Але не самоціль! Настав час відмовлятися від старих традицій і скорочувати помірковано. Так, аби не підтримувати збереження робочих місць в інших країнах за рахунок скорочення наших робочих місць. А було б правильно, якби робочі місця скорочувалися тільки тоді, коли в регіоні одночасно створюються інші, не гірші за ті, які скорочуються. І це невідкладне завдання для нашого парламенту. У такий спосіб необхідно реструктуризувати всю українську економіку. Через це проходило багато країн і їх досвід можна і треба вивчати і впроваджувати. При цьому не виключаючи навіть досвіду СРСР.

І останнє: у рамках згаданого з’їзду керівник енерговугільного відомства заявив, що, мовляв, збільшимо квоту ядерної енергетики за рахунок зменшення теплової. Себто, зменшимо споживання вугілля? А отже —  скоротимо його видобування і, відповідно, — виставимо на вулицю тисячі шахтарів? І це озвучувалося в «підігрітому» шахтарському залі? При незрозумілих розборках про закриття шахт? Напевно,  міністрові-політикові так чинити не годиться.

І по суті: невже він не знає, що ядерна енергетика України ще більш залежна від агресора, аніж вугільна? І підказати йому нікому? Виходить, що «п’ята колона» добре спрацювала і наша країна ще міцніше залипла в обіймах агресора?

До речі, про українську ядерну енергетику. Відомо, наприклад, що трохи менше половини усієї нашої електроенергії виробляється останніми роками на АЕС. Майже все ядерне паливо постачається до нас з Росії. Важливо зазначити, що японсько-американська компанія Westinghouse вже понад 7 років займається адаптацією свого палива з російським тільки на 2-ох (з 15-ти) блоках ПАЕС. Для впровадження набутого досвіду на інших українських реакторах потрібен час. Тобто, наївно вважати, що в найближчому майбутньому можна буде відмовитися від російського ядерного палива. І якби в Кремлі лише захотіли притиснути Україну, то заборонили б експортувати до нас ядерне паливо (що зробити потенційно можна). У такому разі не пізніше, ніж через рік настав би колапс усієї нашої енергосистеми. Адже для заміни ядерної енергетики (до 90 мільярдів кВт/годин за рік), наприклад, необхідно запустити в цілодобову роботу понад 3 мільйони 5-кіловатних мобільних станцій. Стільки не набереться в усьому світі!

Питання: навіщо ж Кремль сьогодні несе такі величезні втрати серед своїх військових, втрачає техніку, тримає армію «в тонусі» тощо? Відповідь: над цим   повинні замислитися, передусім, країни — потенційні жертви РФ.

Звичайно ж, усього цього можна уникнути. Але не раніше, ніж через 5 років.

Для системного вирішення питання залежності від РФ по ядерному паливу є два способи: або самостійно виробляти паливо для російських реакторів (що нереально хоча б тому, що світ не дозволить нам збагачувати уран), або ж замінити ці реактори на реактори іншого типу, неросійського виготовлення. Причому, робити це треба поступово — в міру завершення терміну експлуатації.

І так ясно, що актуальним для України є перехід на інші типи ядерних реакторів. Краще за всі, в цьому плані, канадські CANDU. У них можна «спалювати» і незбагачений уран, якого у нас чимало; і «спалювати» усі напрацьовані матеріали. Колись, в 2007-му році, в Україні це питання вже опрацьовувалося. Була створена комісія з представників Енергоатому, НАН України, Мінпаливенерго України, Секретаріату Президента України та ін. Були зроблені позитивні висновки. Президент під час візиту до Канади зустрівся з тамтешніми атомниками. Розпочалася співпраця. Але до кінця ідея так і не була реалізована. Чи не варто повернутися сьогодні до цього проекту? Тим паче, що в багатьох країнах, зокрема, в сусідній Румунії, є необхідний досвід використання реакторів CANDU.

Використання канадських технологій в українській ядерній енергетиці не означатиме, що припиниться співпраця з російськими атомниками. Але для цього потрібна спокійна, мирна обстановка. Росіяни ж повинні сприйматися на правах іноземців. Хоча і зараз, і раніше, українсько-російська співпраця в енергетичній галузі, включно з ядерною, чесно кажучи, була геть непростою. Швидше за все, це стало можливим завдяки монополізму РФ. А якби Росія для України була одним із багатьох партнерів (іншими словами — якби була реалізована повною мірою концепція диверсифікації) то й РФ вела б себе інакше. Доречно зауважити, в Росії є багато об’єктивних фахівців. Наприклад, в 2010-му вартістю добудови двох блоків Хмельницької АЕС першими обурилися саме росіяни. Нагадаємо: тоді добудова росіянами 2-х блоків ХАЕС була оцінена російською стороною в 10 млрд доларів США. Наша тодішня влада покірно погодилася з такою сумою. Хоча в Китаї, на АЕС «Тяньвань» будівництво таких же 2-х блоків «з нуля» обійшлося в 1,7 млрд доларів. Підкреслимо, що у нас йшлося про добудову. Але ж добудова має бути дешевшою за будівництво з «нуля». Так і не зрозуміло, чому у РФ таке відношення до українців. Добре, що після розгляду проект не був виконаний.

Залишається відкритим ще і таке питання: чи потрібні нам зараз нові ядерні блоки? Чи потрібна Україні зараз додаткова потужність? Бо, за інформацією багатьох енергетиків, втрати у нас при передачі електроенергії до споживача — понад 12 % . Як я вже раніше згадував у своїх виступах, в Польщі — приблизно 9 %, у Німеччині — 6 %. Звичайно, змагатися з Німеччиною нам поки що передчасно, але ось рівнятися на Польщу можемо цілком. Якщо вийдемо на її рівень втрат, то заощадимо, щонайменше, потужність одного блоку діючої Хмельницької АЕС.

 

Схожі публікації