Ціна перемог маршала Жукова

«…Солдат не жалеть!»

 

Олексій Волович,
кандидат історичних наук

 

Зі стіни будівлі обласного військкомату в Одесі, що на розі вулиць Канатної і Пироговської, представники громадської організації «Національний спротив», з дозволу начальника квартирно-експлуатаційного відділу Міністерства оборони України, демонтували 31 жовтня барельєф маршала Г. Жукова, оскільки цей колишній радянський воєначальник підпадає під закон про декомунізацію. Демонтований барельєф в належному стані передано до сховища музею Південного оперативного командування.

Міський голова Одеси Г. Труханов назвав цей демонтаж барельєфа «плювком в обличчя одеситів» і заявив, що тільки городяни мають право вказувати, який з пам’ятників необхідно демонтувати, а який зберегти.

Його соратник, мер Харкова Г. Кернес, також веде боротьбу проти активістів за товариша маршала. 2 червня на проспекті імені генерала П. Григоренка, неподалік від Палацу спорту, в якому в той момент проходив з’їзд партії мерів Одеси і Харкова під назвою «Довіряй ділам», активісти знесли пам’ятник Г. Жукову. Однак 11 липня цей пам’ятник був все ж таки відновлений. Але згодом активісти здобули невелику перемогу, коли 8 листопада Харківський апеляційний адміністративний суд визнав незаконним перейменування проспекту імені генерала П. Григоренка в проспект імені маршала Г. Жукова.

Схоже, що побратими і великі шанувальники «русскава міра» і його героїв Геннадій Леонідович і Геннадій Адольфович все ще живуть в совковому вимірі із застарілими уявленнями про маршала, якого сьогодні багато хто з істориків в самій Росії називають не інакше, як «м’ясником Перемоги», оскільки після кожної з його «звитяг» залишалися гори померлих радянських солдатів і величезні невиправдані жертви, яких можна було б уникнути, якби Г. Жуков був справді великим стратегом, як про це писалося до 1991 року, коли тьма документів про його діяльність приховувались від дослідників. Було б непогано, якби місцеві історики прочитали Г. Труханову і Г. Кернесу кілька лекцій про німецько-радянську війну і про справжню, а не міфічну роль в ній «маршала Перемоги» з наголосом на його ставленні до українців.

 

Дещо про життєвий шлях Г. Жукова

Жуков Георгій Костянтинович (1896–1974 рр.) народився у бідній селянській сім’ї в селі Стрєлковка Калузької губернії. Освіта — три класи церковноприходської школи. Розпочав військову службу у серпні 1915 року в кавалерії. У 1916 році став унтер-офіцером. Нагороджений двома Георгіївськими хрестами за хоробрість та ініціативність. У Червоній армії — з серпня 1918 року, був учасником Громадянської війни. У 1921 році під командуванням М. Тухачевського брав участь в придушенні селянського повстання на Тамбовщині, очолюваним есером О. Антоновим. 1929 року закінчив курси вищого начальницького складу РСЧА. З 1930 року командував 2-ю бригадою 7-ї Самарської кавдивізії, яку очолював тоді комдив К. Рокоссовський [1]. У серпні 1939 року війська під командуванням комкора Г. Жукова розгромили японську Квантунську армію на річці Халхін-Гол в Монголії, за що отримав перше звання Героя Радянського Союзу. З червня 1940 року по січень 1941 року — командувач військами Київського особливого військового округу. З лютого 1941 року до липня 1941 року — начальник Генерального штабу. До травня 1945 року керував різними фронтами, а також був представником Ставки Головнокомандувача на різних напрямках і фронтах. В цей період були в нього перемоги, прорахунки і поразки.

З січня 1943 року Г. Жуков — маршал Радянського Союзу. Він став першим маршалом з початку «Великої вітчизняної війни». У січні–лютому 1944 року координував дії 1-го та 2-го Українських фронтів у Корсунь-Шевченківській операції. У березні 1944 року очолив 1-й Український фронт і успішно провів Проскурівсько-Чернівецьку операцію. На заключному етапі війни, під час штурму Берліна, командував арміями 1-го Білоруського і 1-го Українського фронтів. У червні 1945 року його нагородили третьою медаллю «Золота Зірка». В 1945–46 роках — комендант радянської окупаційної зони в Німеччині.

Звинуваченого у мародерстві і здирництві, Сталін призначив його спочатку командувачем Одеським, а згодом Уральським військовим округом, що сприймалося як покарання. У червні 1953 року зіграв ключову роль в арешті і засудженні Л. Берії. 1955 року призначений міністром оборони СРСР.

 

Що писали і пишуть про Жукова…

Дискусії щодо ролі Й. Сталіна і його маршала Г. Жукова в німецько-радянській війні 1941-45 рр. спалахнули з початком 90-х років минулого століття і досі не вщухають. З того часу з’явилося чимало публікацій, у яких роль Сталіна і Жукова в цій війні описувалась доволі критично.

До таких передусім слід віднести двотомник генерал-полковника Дмитра Волкогонова «Тріумф і трагедія», надрукований у 1989 році, який я з моїм батьком перечитали кілька разів. (Пишаюсь, що моє посвідчення кандидата історичних наук у 1990 році підписане Д. Волкогоновим, який на той час очолював Інститут воєнної історії МО СРСР, де я захистив кандидатську дисертацію про американсько-лівійську конфронтацію в 70-х – 80-х роках минулого століття). На мій погляд, більш об’єктивного і детального видання про Й. Сталіна до цього часу ще не з’являлося.

Чимала увага у цьому двотомнику приділялася досить недвозначній діяльності «сталінського маршала» Г. Жукова, якого Сталін посилав на різні фронти у ролі представника Ставки Верховного Головнокомандування для реалізації операцій Генштабу, які, зазвичай, розроблялися генералами О. Василевським, О. Антоновим, С. Штеменком та іншими, а завдання Г. Жукова (як представника Ставки) полягало в тому, щоб «любой ценой» домогтися виконання поставлених перед фронтами і арміями завдань. І ця ціна часто-густо була превеликою — 14 загиблих червоноармійців на одного загиблого німецького солдата.

Потім вийшла трилогія письменника, історика і військового аналітика Віктора Суворова (Резуна) «Тінь Перемоги» (2002), «Беру свої слова назад» (2005) і «Облом» (2015), де Г. Жуков представлений, як безжалісний кат, бездарний полководець, чия кар’єра складається з ганебних поразок, розпочинаючи з катастрофи на самому початку війни з Німеччиною. У цих книжках В. Суворов розвіює численні міфи про маршала і його внесок в перемогу над фашистською Німеччиною, які десятиліттями поширювали радянська пропаганда, політики і історики в СРСР і за кордоном. Хоча в одному із своїх інтерв’ю В. Суворов згадував, що до кінця 80-х років минулого століття він дуже шанував Г. Жукова, поки згодом не «прозрів», отримавши інформацію про маршала, яка раніше приховувалася. У книжці «Тінь Перемоги» В. Суворов цитує вкрай критичні висловлювання багатьох маршалів (К. Рокоссовського, І. Конєва, О. Василевського, М. Захарова, С. Бірюзова, С. Тимошенка, А. Єременка, О. Новікова, П. Голікова), генералів і офіцерів про Г. Жукова, які можна звести до трьох слів, сказаних маршалом П. Голіковим у його виступі на 22-му з’їзді КПРС: «Жуков — это унтер Пришибеев» [2].

Останнім часом у YouTube з’явилось багато російських документальних фільмів про Г. Жукова, яких об’єднує одне словосполучення — «м’ясник Перемоги, злочинець, кат і мародер». Ясна річ, ще більше з’являється публікацій і відеофільмів на його захист. Тобто, відбувається щось подібне до оцінок ролі Сталіна як у роки війни, так і взагалі в історії СРСР. Думаю, цей процес ще триватиме дуже довго і багато списів ще ламатиметься в боротьбі за і проти Сталіна та Жукова, яких об’єднує кілька спільних рис — брак освіти і культури, надмірні жорстокість і свавілля, непомірні вождистські амбіції, прагнення абсолютної влади, повна зневага до людського життя і гідності. Але разом з тим, слід віддати належне їх залізній волі, природному розуму і здатності навчатися, без чого вони не досягли б того, що у своєму житті досягли…

 

Трансформація мого уявлення про Жукова

Батько мій цікавився історією «Великої вітчизняної», яку ми сьогодні називаємо німецько-радянською війною. Він зібрав сотні книг-мемуарів видатних радянських полководців, що виходили друком за часів «хрущовської відлиги». У 1997 році я передав їх до Державного архіву Кіровоградської області. Батько міг годинами розповідати і про цих полководців, і про всі найзначніші битви війни початку 50-х років минулого століття. Він був затятим антисталіністом. До цього його спонукала доля його сім’ї, багато членів якої стали безневинними жертвами сталінського терору. На все життя запам’ятав батькове «…радянський народ здобув перемогу у війні не завдяки Сталіну, а всупереч йому». Але до початку 90-х років ми з батьком шанобливо ставилися до Жукова, поки не почали знайомитися із критичними свідченнями про нього і його «талант великого полководця». Пам’ятаю, коли наприкінці 60-х – на початку 70-х років я навчався у Військовому інституті іноземних мов у Москві, батько просив мене придбати щойно видані спогади Г. Жукова «Воспоминания и размышления». Це видання 1972 року зберігається у мене досі.

Перший варіант мемуарів підготував Г. Жуков у 1967 році. За постановою ЦК КПРС в цьому йому допомагала група військових істориків на чолі з директором Інституту військової історії МО СРСР генерал-лейтенантом П. Жиліним, внаслідок чого до першої публікації мемуарів у 1969 році вони зазнали значного редагування і «покращення» згідно з настановами партійних бонз. Наприкінці червня 1968 року частина спогадів опинилася за кордоном у відомого англійського видавця Алекса Флегона. Особисто я вперше ознайомився зі спогадами Г. Жукова, виданими арабською мовою у 1970 році в Каїрі, де на той час служив військовим перекладачем у складі групи радянських військ, дислокованих в Єгипті. Вперше і в останнє я побачив Г. Жукова на телеекрані у травні 1965 року в президії урочистого зібрання в Москві з нагоди 20-річчя перемоги у «Великій вітчизняній війні», яку сьогодні в Україні все частіше називають німецько-радянською війною, або ще війною двох тоталітарних режимів Гітлера і Сталіна.

 

Сталінські «уроки» для Жукова

Батько був першим, хто звернув мою увагу на жахливі репресії проти командного складу Червоної армії кінця 30-х років минулого століття. За часів великого терору 1937–38 рр. Сталін фізично знищив 43 тис. досвідчених генералів і офіцерів. Тоді були розстріляні: кращі три маршали із п’яти — М. Тухачевський, О. Єгоров і В. Блюхер; 136 командирів дивізій із 199; 221 командир бригади із 397.

Ці події згубно позначились на моральному стані та боєздатності Червоної армії. Вцілілі офіцери, у своїй більшості, були вкрай залякані, їхня воля паралізована, вони повністю втратили здатність до самостійного мислення. Саме ця жахлива ситуація сприяла кар’єрному просуванню таких «великих стратегів», як Жуков. Чимало переважно російських військових істориків і аналітиків вважають, що якби не великий брак офіцерських кадрів після жахливої чистки 1937–38 рр., то Жуков ніколи б не піднявся вище командира дивізії або щонайбільше корпусу. Знищення Сталіним досвідченого командного складу РСЧА можна вважати великим подарунком Гітлеру і коштувало народам СРСР близько 27 млн вбитих і вдвічі більше покалічених військових і цивільних осіб за часів німецько-радянської війни 1941–45 рр. У своїх спогадах маршал О. Василевський зазначав: «Без 1937-го, можливо, не було б війни у 1941-му взагалі. У тому, що Гітлер зважився розпочати війну у 1941-му році, велику роль відіграла оцінка тієї міри знищення військових кадрів, яке у нас сталося».

При цьому слід зазначити, що підписання у серпні 1939 року між СРСР і Німеччиною «Пакту Молотова-Ріббентропа» з таємним протоколом до нього про розподіл сфер впливу між двома тоталітарними режимами у Східній Європі прискорило початок Другої світової війни у вигляді нападу Гітлера і Сталіна на Польщу у вересні 1939 року.

Підписаний у лютому 1940 року договір про торгівлю між Німеччиною і СРСР дав Третьому рейху змогу колосально посилитись і окупувати низку європейських країн загальною площею майже 2 млн кв. км з населенням 122 млн чоловік. Завдяки масштабній економічній співпраці з СРСР протягом півтора року гітлерівська Німеччина змогла накопичити достатньо ресурсів для реалізації плану «Барбаросса» — нападу на Радянський Союз. Якби не сталінська допомога Гітлеру, то, можливо, він і не наважився б напасти на Польщу, Францію, Велику Британію та інші західноєвропейські країни.

 

Жуков: «Солдат не жалеть!»

Ці уроки «великого вождя и учителя всех народов» Г. Жуков добре засвоїв. Він звик ставитись до солдат як до звичайного розхідного матеріалу. В багатьох публікаціях і спогадах йому приписують таку фразу: «Солдат не жалеть! Бабы еще нарожают!»… На мій погляд, в роки сталінських репресій він усвідомив, що вижити і «перемагати» можна лише за однієї умови — не зважати на життя солдат і гнати їх дуже часто на невиправдану загибель для того, щоб завалити горами їх трупів ворога і «победить любой ценой». Це основний прояв «воєнного мистецтва» маршала Жукова. І він почав оволодівати таким мистецтвом задовго до початку Другої світової війни. Той же В. Суворов стверджує, що Жуков під час тримісячних бойових дій на Халхін-Голі наказав розстріляти близько 600 червоноармійців за виявлену ними недостатню хоробрість і самопожертву в боях.

Цю практику він часто застосовував і під час німецько-радянської війни. Про неймовірну жорстокість і кровожерливість Жукова написано чимало. Так, головний маршал авіації О. Голованов у своїх спогадах писав, що «Жуков розстрілював цілі наші батальйони, які відступали». За час свого командування Ленінградським фронтом близько трьох тижнів у вересні–жовтні 1941 року Жуков майже щодня підписував «розстрільні накази» за залишення червоноармійцями без письмового дозволу військової ради фронту і армії визначених рубежів оборони. 28 вересня Жуков відправив командуючим арміями Ленінградського фронту і Балтійського флоту шифрограму № 4976 жахливого змісту: «Роз’яснити всьому особовому складу, що всі сім’ї тих, хто здався ворогові, будуть розстріляні, і після їх повернення з полону вони теж будуть розстріляні». Нечуваною жорстокістю цього жуковського наказу був вражений навіть Сталін, син якого Яків Джугашвілі на той час, з середини липня 1941-го року, вже був у німецькому полоні…

У своїх спогадах Головнокомандувач сил Антигітлерівської коаліції в Європі генерал Дуайт Ейзенхауер, який у 1951 році став першим головнокомандувачем НАТО, а з 1953 по 1961 рік був президентом США, писав, як Жуков «буденно» розповідав йому про розмінування мінних полів у спосіб заганяння на них наступаючої піхоти, що шокувало американського генерала. Ці одкровення Жукова Д. Ейзенхауер прокоментував так: «Я виразно уявив картину того, що сталося б з будь-яким американським чи британським командувачем, який спробував би вдатися до подібної тактики…» Загальновідомі жахливі поразки і втрати Червоної армії у 1941 році внаслідок бездіяльності «стратегічних геніїв» Сталіна і Жукова — величезні окуповані німцями території, мільйони вбитих, поранених і полонених червоноармійців. Відповідальність за це лежить не тільки на Сталіні, але й на Жукові, оскільки з січня по липень 1941 року саме він очолював Генштаб РСЧА. В цей період в Київсько-Уманському котлі в полон потрапило 768 тис. червоноармійців, у Брянсько-Вяземському — 663 тис., у Вітебсько-Могілевсько-Гомельському — 580 тис., в регіоні Гродно-Мінськ — 300 тис. воїнів, під Черніговом і під Маріуполем — по 250 тис. Якщо скласти всі разом, то протягом кількох місяців у 1941 році в полон потрапило 4 млн радянських бійців. Сталін і Жуков оголосили їх ворогами і дезертирами. Отже, маршал Жуков, як начальник Генштабу РСЧА в 1941 році, є одним з головних винуватців найстрашнішої в світовій військовій історії катастрофи. Провальним для нього був також увесь 1942 рік, про що пише російський військовий історик Кіріл Шишкін у своїй статті «Почему во второй год войны Жуков проигрывал все сражения», опублікованій на сайті інтернет-видання «Русская семерка» 15 жовтня 2019 року. Перші два роки німецько-радянської війни Й. Сталін і Г. Жуков вчилися воювати, і наслідками цього навчання були мільйони загиблих, поранених і полонених громадян СРСР — військових і цивільних.

 

Сталін і Жуков — вороги українського народу

Чимало зафіксованих фактів свідчить, що Г. Жуков був заклятим ворогом українського народу, і одним із тих, хто пропонував виселити до Сибіру 20 млн українців, що перебували на території окупованої України.

З початком звільнення території України у 1943 році розпочалася тотальна мобілізація до Червоної армії усього чоловічого населення від 15 до 60 років за схемою: сьогодні — мобілізований, а завтра в бою «здобути зброю і змити кров’ю ганьбу перебування на окупованій території». Офіційним приводом став наказ Ставки Верховного Головнокомандувача № 089 від 9 лютого 1942 року, згідно з яким військовим радам армій і командирам дивізій було надано право необмеженого призову на військову службу людей, «які проживають на територіях, що звільняються від окупації». За час звільнення України від німецьких окупантів мобілізували в армію 900 тис. непідготовлених і ненавчених бійців — «чорносвитників». До моменту битви за Дніпро набралося близько 300 тис. таких мобілізованих. Як і штрафні батальйони, «чорносвитників» вважали за «гарматне м’ясо» і кидали у бій перед наступаючими регулярними частинами Червоної армії без зброї і без переодягнення в однострої. При цьому цих людей ніхто не записував до складу певних частин, бо знали, що назавтра, коли їх поженуть перед наступаючими червоноармійцями з половинками цеглин і палицями в руках, щоб німці «злякалися» і витратили на них значну частину своїх боєприпасів, вони всі загинуть. Таких приречених на смерть сотень тисяч чоловіків по всій Україні називали «чорносвитниками», «чорнопіджачниками», «чорножупанниками». Такому ставленню радянської держави до своїх громадян дивувалися навіть німці, які називали «чорносвитників» «Beutesoldaten» («трофейні солдати»).

Першими про «чорну піхоту» розповіли не історики, а письменники, які змушені були це зробити «езоповою мовою», прикриваючи страшні реалії показним пафосом. Саме так зробив Юрій Яновський у статті «Шлях війни», опублікованій на початку листопада 1943 року. Він маскує негативне явище, «героїзуючи» його: «По дорогах Полтавщини йде на фронт «чорна піхота». Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти — над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед».

28 листопада 1943 року Олександр Довженко занотував у своєму щоденнику про ці трагічні події: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих в Україні звільнених громадян. Всі вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. Один генерал дивився на них у бою і плакав»…

26 грудня 1943 року О. Довженко констатував: «…на Україні починають уже готувати до мобілізації шістнадцятирічних, що в бій гонять погано навчених, що на них дивляться, як на штрафних і нікому їх не жалко. Нікому! Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лишитися без людей, адже 19-літніх дівчаток вже теж призивають до армії». У романі «Собор» письменник-фронтовик Олесь Гончар також відобразив ці події: «Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно».

Хіба «чорносвитники» були винні в тому, що Червона армія так швидко відступала, що їх не встигали мобілізувати? Наприклад, мого батька, якому у 1941 році виповнився 21 рік, з початком війни залишили на заводі «Червона зірка» у Кіровограді по броні. Коли в перші дні серпня 1941 року німецькі війська вже наближалися до міста, а радянські війська надто квапливо відступали на схід, батько пішов до воєнного комісаріату, але там вже було порожньо…

Після окупації міста німцями батько вступив до підпільної організації ім. К. Ворошилова і пішов працювати на електростанцію на Інгулі. Але якось у грудні 1943 року, коли радянські війська вже наближалися до Кіровограда, німці оточили електростанцію і всіх чоловіків вивезли в концтабір поблизу міста Кенігсберг у Східній Прусії. В цьому таборі батько ледве вижив від голоду, хвороб і знущань конвоїрів на виснажливих фізичних роботах. На початку березня 1945 року йому з третьої спроби вдалося втекти і зустріти підрозділи радянських військ. Згодом його зарахували в артдивізіон в 732-му стрілецькому полку у місті Грос-Борн, але у листопаді він вже був демобілізований як непридатний до стройової служби через поганий стан здоров’я. Про це і багато іншого батько написав у своїх спогадах «Спомини про «світле» минуле», виданих у Кіровограді у 2003 році за сприяння і редагування кіровоградського письменника Василя Бондара, за що я йому уклінно дякую.

Мій знайомий письменник Василь Даценко, який мешкає у Кропивницькому, відобразив ці події у своїй книзі «Щоб пам’ятали. Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945)». За його словами, лише в одній Кіровоградській області таких «чорносвитників» з жовтня 1943 року і до кінця війни було мобілізовано близько 130 тис. і 99 % із них загинули. 76 років тому Київ був звільнений у листопаді 1943 року ціною щонайменше 380 тис. солдатських життів. Серед них — приблизно 250–270 тис. «чорносвитників», яких гнали на німецькі війська без зброї і боєприпасів тільки для того, щоб якомога більше знищити… За деякими підрахунками, протягом 1943–44 рр. у такий дикунський спосіб було знищено близько мільйона українських чоловіків — похилого віку і ще зовсім молодих. Хіба ми, їх внуки і правнуки, можемо це забути і пробачити? Сьогодні у центрі майже кожного українського села зазвичай розташовані пам’ятники загиблим воїнам, і переважна частина з них загинула і 1943–44 рр. Майже всі вони були «чорносвитниками»…

 

М. Хрущов про Г. Жукова

У своїх мемуарах М. Хрущов згадав епізод, коли у жовтні 1943 року перед початком форсування Дніпра в селі Требухів за 15 км від Києва відбулося засідання Військової ради штабу 1-го Українського фронту. Запис обговорюваних питань на цьому засіданні зберегся завдяки офіцерові з особливих доручень командувача фронтом генерала армії М. Ватутіна легендарному капітану Юрію Коваленку. Один з генералів запитав представника Ставки Верховного Головнокомандувача на 1-му Українському фронті маршала Г. Жукова — як обмундировувати щойно мобілізованих новобранців, які ще не є фактично червоноармійцями?

На це Жуков відрізав: «Что как? В чем пришли, в том и воевать будут!» Коли мова зайшла про озброєння призовників автоматичною зброєю, то гнів Жукова перейшов усі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов — из заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам… Трехлинейку им образца 1891 года!» Після того, як заступник командувача 1-м Українським фронтом по тилу генерал Кулешов повідомив, що на складах є в наявності лише 100 тис. трьохлінійок, присутній на засіданні командувач 1-м Білоруським фронтом генерал армії К. Рокоссовський запропонував відправити до Москви у Ставку кур’єра, який би доповів Сталіну про ситуацію і попросив би допомоги із озброєнням та обмундируванням новобранців. На це Жуков роздратовано заволав: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим?! На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов?! Все они — предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать!»…

Протягом останніх 30 років ведуться дискусії навколо Наказу № 0078/42 від 22 червня 1944 року, підписаного нібито Л. Берією і Г. Жуковим, яким передбачалося «вислати у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою німецьких окупантів». Одні дослідники стверджують, що такий наказ дійсно був виданий, інші називають його фальшивкою. Однак реально в період з 1939 по 1954 рр. сотні тисяч українців («бандерівців і їх поплічників») були вислані до Сибіру, Казахстану та в інші віддалені краї. Був такий наказ, чи його не було, але достеменно відомо, що у 1956 році у доповіді на ХХ з’їзді КПРС «Про культ особи та його наслідки» перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов стверджував, що «українці уникли поголовного виселення лише тому, що їх занадто багато й нікуди було висилати».

Отже, збереження пам’ятників Г. Жукову і назв вулиць і площ його іменем на території України — це, на мій погляд, плювок в душі живих українців і на могили їхніх батьків, дідів та прадідів…

 

Внесок українців в перемогу над німецьким нацизмом

Людські жертви, яких зазнала Україна внаслідок Другої світової війни: загинуло понад 4 млн цивільного населення. 2,4 млн осіб вивезені на примусові роботи до Німеччини, значна частина з яких не повернулася. Станом на 1 січня 1941 року у 109 містах України мешкало 8,5 млн осіб, після звільнення у 1944 році — 3,2 млн. З території України до лав Червоної армії за роки війни було мобілізовано близько 7 млн осіб, з яких убито в боях, загинуло в полоні, пропало безвісти, померло в госпіталях під час війни майже 4,1 млн осіб.

Отже, загальні втрати України лише загиблими під час війни становлять більше 8 млн осіб. На окупованій території України було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42 % від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. У 1945 році в Україні залишилося лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 році. За іншими даними, людські втрати України найвищі серед усіх країн, які брали участь у Другій світовій війні: 9 млн убитими і 13,5 млн демографічних втрат — це 50 % людських втрат всього СРСР! З 15 фронтів, що діяли в період німецько-радянської війни, понад половина очолювалася маршалами і генералами українського походження — С. Тимошенком, С. Штеменком (Генштаб), А. Гречком, А. Єременком, К. Москаленком, П. Жмаченком, Р. Малиновським, І. Черняхівським, П. Рибалком, Г. Куликом, Д. Лелюшенко, М. Кирпоносом, Ф. Костенком та багатьма іншими. За участь у «Великій вітчизняній війні» близько 2,5 млн українців нагороджено орденами і медалями, із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому, 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі.

 

Останні «ратні подвиги» маршала Г. Жукова

Серед останніх «ратних подвигів» маршала Г. Жукова в мирний час можна згадати військові тактичні навчання, проведені 14 вересня 1954 року в Тоцьких таборах в Оренбурзькій області із застосуванням ядерної зброї під кодовою назвою «Сніжок».

Завдання навчань полягало у опрацюванні можливостей прориву оборони противника з використанням ядерної зброї. В результаті цих навчань радіоактивному опромінюванню піддалися 45 тис. військовослужбовців і близько 10 тис. місцевих жителів, що згодом призвело до різкого підвищення випадків злоякісних пухлин, захворювань крові і хромосомних мутацій як серед учасників випробувань, так і серед місцевого населення.

Останнім «ратним подвигом» маршала Г. Жукова було керівництво радянським військами в придушенні повстання в Угорщині восени 1956 року. План операції під назвою «Вихор» був розроблений під керівництвом Г. Жукова, який на той час обіймав пост міністра оборони СРСР.

Всього в цій операції брало участь 15 танкових, механізованих, стрілецьких та авіаційних дивізій, 7-а і 31-а повітряно-десантні дивізії, загальною чисельністю понад 60 тис. чоловік. На їх озброєнні було понад 3 тис. танків. У період з 23 жовтня по 31 грудня 1956 року в ході бойових дій з обох сторін загинуло 2650 і дістали поранення близько 20 тис. угорських громадян. Втрати радянської сторони склали 720 вбитими і 1540 пораненими. За «придушення угорського фашистського заколоту» Г. Жуков отримав 4-ту зірку Героя Радянського Союзу. Але вже через рік, у жовтні 1957 року, Г. Жуков був виведений зі складу ЦК КПРС, знятий з поста міністра оборони і відправлений на пенсію. 29 жовтня 1957 року пленум ЦК КПРС ухвалив, що «Г. К. Жуков порушував ленінські, партійні принципи керівництва Збройними Силами, проводив лінію на згортання роботи партійних організацій, політорганів і Військових рад, на ліквідацію керівництва і контролю над армією та Військово-Морським Флотом з боку партії, її ЦК та Уряду». 3 листопада 1957 року в газеті «Правда» була опублікована стаття маршала І. Конєва «Сила Радянської Армії і Флоту — в керівництві партії, в нерозривному зв’язку з народом». У ній, зокрема, стверджувалося, що «Жуков не виправдав довіри партії, виявився політично неспроможним діячем, схильним до авантюризму в розумінні найважливіших завдань зовнішньої політики СРСР і в керівництві Міністерством оборони». У своїх мемуарах М. Хрущов стверджував, що Г. Жуков нібито готував військовий переворот, проте більшість дослідників вважають, що Хрущов просто боявся Жукова, який на той час був популярний як в армії, так і серед населення СРСР.

 

Послідовники Сталіна і Жукова сьогодні

Серед чиновників і політиків сучасної Росії є чимало послідовників Сталіна і Жукова, які вороже ставляться до українців і не хочуть сприймати Україну такою, якою її хочуть бачити наші патріоти. Вочевидь, головну антиукраїнську роль серед російського істеблішменту протягом останнього щонайменше десятка років виконує В. Путін — нинішній президент цієї країни. І я не маю на увазі лише його відкриту з 2014 року проти нас агресію.

Хотів би нагадати читачам, що ще у грудні 2010 року тоді прем’єр-міністр РФ В. Путін заявив, що Росія могла б перемогти у «Великій вітчизняній війні» навіть без України. Ця путінська заява є наругою над пам’яттю мільйонів полеглих українських воїнів і образою для ще живих ветеранів. До речі, онук Сталіна Євген Джугашвілі в інтерв’ю британському виданню Daily Mail ще кілька років тому розкритикував політику нинішнього президента Росії і засудив війну проти України та анексію Криму, назвавши політичну еліту в Кремлі «крадіями», які цинічно дурять росіян.

Сьогодні Україна змушена вести Вітчизняну війну за свою свободу і незалежність проти російських загарбників. Але в Кремлі вперто твердять, що на Донбасі триває «громадянська війна» між українцями. Помічник президента РФ Ю. Ушаков навіть заявив, що Росія направить президенту України В. Зеленському запрошення на святкування 75-річчя перемоги у «Великій вітчизняній війні» у травні 2020 року (?!). Не можу собі уявити як В. Зеленський може щось святкувати з агресором! На мою думку, якщо він все ж, не дай Боже, поїде до Москви святкувати перемогу одного тоталітарного режиму над іншим, то це вже буде наруга над тисячами загиблих і покалічених наших воїнів на Донбасі протягом останніх п’яти з половиною років.

Думаю, що переважна більшість мешканців Одеси, Харкова та інших українських міст і сіл, особливо в Центрі і на Південному Сході України, до цього часу все ще вважають Г. Жукова «маршалом Перемоги», але вони не знають, чи не хочуть знати, скільки сотень тисяч синів українського народу стали жертвами свавілля і жорстокості Жукова. Тому Жуков аж ніяк не може бути героєм українців, і це ми маємо невтомно пояснювати тим нашим співгромадянам, які все ще вважають його «освободителем Европы», бо серед мільйонів загиблих радянських солдатів українці становили щонайменше третину. Мільйони українців тривалий час були об’єктом радянської пропаганди і по цей день залишаються об’єктом російської пропаганди, зокрема щодо безпідставного возвеличення і прославляння «маршала Перемоги». І це не дивно, тому що до горбачовської перебудови 99 % населення СРСР сприймало Жукова винятково як звитяжця. Але сьогодні в Росії і особливо в Україні від 10 до 20 % населення ставляться досить критично до Жукова, і їхня кількість невпинно збільшується.

Хотілося б, щоб це усвідомлювало й нове наше керівництво, і було б не тільки «слугою» народу, а й провідником на шляху перетворення України в повноправну і розвинену європейську державу, і не сателітом відсталого комуно-ординського каганату, ВВП якого є меншим, аніж ВВП «переможеної» Німеччини, що вдесятеро менша за територією і значно бідніша на природні ресурси від тієї ж Росії.

* * * * *

На мій погляд, писати про Г. Жукова, оцінюючи його діяльність, повинні не просто історики, а ще й фахівці високого рівня саме у сфері військової історії. Щоб написати щось більш-менш адекватне про таку неоднозначну, суперечливу і масштабну фігуру як Г. Жуков, треба працювати з оригінальними документами не менше 5 років і, напевно, не одному автору, а цілому колективу авторів. І навіть більше, на мою думку, біографія Г. Жукова і його діяльність будуть об’єктом досліджень ще не одного покоління істориків. Але нам, українцям, це не надто цікаво. Для нас стосовно Жукова і так все зрозуміло. Нехай ним, як своїм героєм, переймаються росіяни. Його не варто зображувати лише чорними, або лише рожевими фарбами. Його варто представляти об’єктивно — таким, яким він був насправді, з усіма його позитивними і негативними рисами. Хоча, звісно, будь-яке дослідження такої біографії, за дуже малим винятком, завжди буде політично заангажованим. Те, що тут виклав, базується на відкритих джерелах, і я не впевнений, що всі вони стовідсотково достовірні. Не знаю, наскільки мені вдалося, але намагався не демонізувати Жукова і не робити з нього монстра, хоча вже ніколи не визнаю, що Жуков є наш, українців, герой. Тому, на моє переконання, його пам’ятників на українській землі не повинно бути. Але якщо хтось і не погоджується зі мною, то у кожного своє право. Дискусії навколо Жукова не вщухатимуть ще багато років, але вони мають бути щонайменше цивілізованими і фактологічно обґрунтованими. При цьому, оцінюючи діяльність Жукова з позицій сьогоднішнього дня, слід мати на увазі, що він був типовим представником жахливої сталінської тоталітарної епохи 20-х – 40-х років минулого століття.


 

[1] У № 10 журналу «Військово-історичного журналу» за 1988 рік була опублікована стаття маршала К. Рокоссовського, написана ним за 25 років до її публікації, і в якій він описує обстановку «дикої нервозності» в бригаді Г. Жукова: «Приходили скарги в дивізію, і командуванню доводилося з ними розбиратися. Спроби вплинути на комбрига успіху не мали. І ми змушені були, з метою оздоровлення обстановки в бригаді, «висунути» Г.К. Жукова на вищу посаду». І Жукова відправили в Москву на посаду помічника інспектора кавалерії Червоної армії.

 

[2] Свидетельства генералов и маршалов о Жукове // https://gorlis-gorsky.livejournal.com/1341944.html

 

Схожі публікації