Вторгнення в Росію — переформатування війни

Дуже багатьом у Москві варто замислитися про своє найближче майбутнє

 

«Дзеркало», Азербайджан

Насправді зайвий раз не слід перейматися тим, як і наскільки відвертими сприймаються у світі події, що пов’язані з наступом ЗСУ на російській території. Головне, що наступ відбувається і, без сумніву, матиме гучні наслідки. Але ось зараз світові стає цікаво, якими будуть ці наслідки, наскільки вважатимуться ефективними і що з такого приводу спробує зробити керівництво РФ, яке за будь-якої ситуації завжди силкується перетягнути правду на свій бік. До всіх таких передбачень можна додати і статтю азербайджанського аналітика Юрія Райхеля у бакинській газеті «Дзеркало», що з’явилася буквально після перших днів проведення ЗСУ наступальних дій у сусідній з Україною російській Курській області.

Автор відразу нагадує, що серпень для Росії завжди дуже тривожний місяць, бо здавна відомо, що «великі неприємності для держави російської та її керівництва трапляються саме в останній місяць літа». Чи то вже карма у країни така, чи з керівництвом та елітами не пощастило, але the fact remains — факт залишається фактом, пише автор і викладає відомі події зі свого кута зору. Але вирішує відштовхуватися спочатку з події 9 серпня, коли вночі було атаковано 4-й державний центр підготовки льотного складу та польових випробувань Повітряно-космічних сил Росії (Липецьк-2). Як наслідок, найважливішу російську авіабазу було практично повністю спалено. Детонація від вибухів була настільки потужною, що у будинках за 10 км повилітали шибки у вікнах. Вибухнули величезні склади керованих авіабомб, ракет та інших боєприпасів. Цей аеродром використовувався не тільки в навчальних, а й у бойових цілях. Кількість спалених та пошкоджених військових літаків варіюється, але їх чимало. Здійнятися, тобто втекти у небо, встигли одиниці.

На перший погляд, пише автор, немає зв’язку між ударом по липецькому центру та аеродрому із вторгненням ЗСУ у Курську та Білгородську області. Однак такий зв’язок існує і стосується він не лише військової, а й дипломатичної, зрештою, військово-політичної сфери. Згадаймо, як західна преса та низка політиків, експерти та військові багаторазово повторювали, що війна в Україні зайшла в глухий кут, і у ній для обох сторін немає жодних військових перспектив. Російський наступ у Харківській області повністю зупинився, своїх завдань він не виконав. ЗСУ не перекинуло на північ підрозділи з Донбасу. Навпаки, російському угрупованню «Північ», створеному саме для цього наступу, терміново були потрібні резерви, щоб його фронт під Вовчанськом не впав. На Донбасі просування російської армії відбувалося з величезними втратами в людях та техніці, хоча становище ЗСУ там було досить непростим. Загалом літній наступ російської армії за всіма ознаками мав повністю зупинитися десь в середині вересня. В оперативному відношенні фронт залишається статичним і без будь-яких для Росії перспектив.

…В Москві не просто були неготовими до такого розвитку подій, але взагалі не зрозуміли і не розуміють головної мети українського наступу…

І ось 6 серпня розпочинається входження ЗСУ до Курської області та подальше прямування до Білгородської області, 252-й штурмовий батальйон та Грузинський легіон беруть під контроль село Пороз, що виявилося не тільки повністю несподіваним, але й викликало шок та параліч російських органів військового управління та всієї владної вертикалі. Найголовніше в тому, що в Москві не просто були неготовими до такого розвитку подій, але взагалі не зрозуміли і не розуміють головної мети українського наступу. У німецькій газеті Bild експертка НАТО Стефані Бабст відзначила кілька можливих цілей курської, а тепер і білгородської операцій.

По-перше, змусити путінську армію перекинути резерви з Донбасу та Харківської області, щоб спробувати зупинити український наступ. Потрібно відразу зазначити, що цієї мети досягнуто. За даними української розвідки, з найбільш гарячих напрямків на Донбасі та з-під Куп’янська вже перекидаються найбільш боєздатні частини. І подібні пересування навіть відзначаються з лівого берега Дніпра на Херсонщині. Українські бійці у соціальних мережах повідомляють, що росіяни почали відступати з-під Торецька. Кілька місяців вони намагалися захопити це місто, що має важливе стратегічне значення, поклали там величезну кількість людей і техніки і тепер доводиться відступати. Бо після можливої контратаки ЗСУ захищатися буде дуже складно. У тому, що така атака буде, ніхто не сумнівається.

По-друге, через захоплення газовимірювальної станції в Суджі газовий трубопровідний експорт «Газпрому» опиняється у підвішеному стані. Якщо перекачування припиниться, то російський газовий експорт до Європи зменшиться щонайменше вдвічі. Справа не лише у втрачених коштах, хоча тепер вони для російського бюджету не зайві, а й у величезних іміджевих та комерційних втратах.

За ними слідують втрати політичні. Для лідерів Словаччини, Австрії та частково Угорщини дешевший російський газ був тією основою, задля якої вони щосили підтримували Путіна та гальмували допомогу ЄС Україні. Якщо цієї халяви не буде, то й інтерес напружуватись за Путіна щезне. І це стосується не лише угорських та словацьких політиків, але також для der Putin-Versteher (тих, хто розуміють Путіна) у Німеччині, Франції та інших країнах Заходу.

…Своїм наступом українські Збройні Сили показують, що немає жодного глухого кута у війні…

По-третє, своїм наступом українські Збройні Сили показують, що немає жодного глухого кута у війні. Ба більше, за відповідних постачань зброї та боєприпасів ЗСУ може не лише зірвати російський наступ, а й змусити противника перейти до оборони.

По-четверте, щодо можливості підійти до Курської АЕС та взяти її під вогневий контроль. В такому разі вирішується дуже важливе завдання без захоплення самої станції. Річ у тому, що вона забезпечує електроенергією сім регіонів і її відключення поставить їх у дуже складне становище. Південь Росії зазнає дефіциту електроенергії і відключення такої станції стане не тільки для населення, але й для економіки, зокрема військової, буквально катастрофою.

Є ще низка причин наступу ЗСУ у Курській та Білгородській областях, але ми, пише далі автор, перейдемо до військово-політичних наслідків того, що відбувається.

Перше. Захід перестав побоюватися так званої ескалації. Загрози Путіна та його наголошення про так звані червоні лінії тепер не діють. Навіть більше, російське керівництво продемонструвало свою нікчемність та слабкість. Як наслідок, Україна отримала carte blanche на застосування без обмежень західної зброї по російській території.

І тут автор знову нагадує про удар по летовищу в Липецьку. Він пише, що є всі підстави вважати, що він виконувався не так дронами, хоча вони там були, як ракетами ATACMS (Army TACtical Missile System, — Армійський тактичний ракетний комплекс), до того ж з іншими тактико-технічними характеристиками. Раніше вони мали дальність дії 300 км, але відстань від кордону з Україною до Липецька 400 км. Такі ракети прямо з кордону не запускаються, тому вони мають дальність дії щонайменше 500 км. ЗСУ якось вже намагалися атакувати цей аеродром дронами, але без особливого успіху. Тепер це летовище буквально спалене і не відомо, коли буде відновлене. Таке могло статися лише внаслідок ракетної атаки, яка тривала понад 7 годин. Цей епізод наочно свідчить у якому складному становищі опинився навіть російський глибокий тил.

…Захід консолідувався в підтримці України і нарешті усвідомив, що Путін неугодоспроможний і апелювати до його здорового глузду абсолютно марно. Єдиний прийнятний стиль розмови з ним — мова ультиматумів та вимог…

Друге. Автор зазначає, що Захід консолідувався в підтримці України і нарешті усвідомив, що Путін неугодоспроможний і апелювати до його здорового глузду абсолютно марно. Єдиний прийнятний стиль розмови з ним — мова ультиматумів та вимог. Не випадково міністр оборони Росії Андрій Білоусов не може зв’язатися по телефону зі своїм американським колегою Ллойдом Остіним. Москві відверто дають зрозуміти, що розмовляти з нею нема про що, крім як про виведення російських військ з України до кордонів 1991 року. Шкода, що на Заході це усвідомили лише на третій рік війни…

Третє. Росія демонструє свою військово-політичну слабкість і це відбивається на всьому просторі СНД. Почав маневрувати президент Білорусі Олександр Лукашенко. Z-блогери та воєнкори відкрито звинувачують його у зраді. За два тижні до вторгнення білоруські війська були відведені від кордону з Україною і, на думку провоєнної громадськості, це дало змогу ЗСУ звільнити війська для операції в Курській області. У Мінську раптом усвідомили, що ЗСУ можуть увійти і до їхньої країни, і ніхто їм не протистоятиме. Москва ж не допоможе, бо їй самій би якось уціліти. Ось і почалися білоруські рухи тіла. На словах — повна підтримка Кремля, а насправді нічого не роблять і чекають, куди крива вивезе.

Те саме в Центральній Азії, але також, а це для Путіна дуже погано, у Пекіні можуть зробити відповідні висновки щодо доцільності подальшої підтримки Москви. Слід очікувати, що Індія тим більше ухилятиметься від тісних зв’язків із Росією. Слабких не поважають і не підтримують.

Четверте. Москвою шириться чутка, що розвідка знала про концентрацію підрозділів ЗСУ в Сумській області за 100 км від кордону. І начебто про це доповідали, але жодних заходів не вжили.

На початку липня Андрій Білоусов справді телефонував керівнику Пентагону Ллойду Остіну, щоб повідомити про українську «таємну операцію», спрямовану проти Росії. У Вашингтоні відповіли, що нічого не знають. У Москві впевнені, що Київ кожен свій крок узгоджує зі США і тому вирішили, що якщо Остін нічого не знає, то нічого й не буде. Схоже, що Київ справді не долучив Вашингтон у свої плани і там також про все дізналися зі ЗМІ…

…Російська еліта отримала наочне підтвердження, що «Акела промахнувся». З’явилося відчуття невпевненості, бо гарант недоторканності кордонів держави російської нічого не може гарантувати…

Щодо самого російського президента, то автор сумнівається, що Путіну не доповідали. Однак той, йдеться у дописі, живе у власному віртуальному світі, дуже далекому від дійсності. Саме Путін упевнений, що Київ не є суб’єктним і повністю управляється Заходом…

П’яте. Автор статті вважає, що Іран виявився таким собі союзником. Адже у Тегерані дуже бояться атакувати Ізраїль, оскільки відповідь буде дуже жорсткою. Москві тільки не вистачало, щоби ще й Іран довелося б рятувати. В Африці теж не все гаразд, а тепер вагнерівців із Малі відкликають під Курськ. У Бамако це точно не сподобається, і там можуть замислитись, чи на ту країну вони поставили.

Є про що задуматися і венесуельському так званому президентові Мадуро. Позиція у нього не надто міцна і на Москву надій мало.

Шосте. Російська еліта отримала наочне підтвердження, що «Акела промахнувся». З’явилося відчуття невпевненості, бо гарант недоторканності кордонів держави російської нічого не може гарантувати. Захід його ні в грош не ставить, усередині країни наростає напруга, оскільки населення, принаймні в прикордонних областях, починає ставити незручні питання і навіть щось вимагати. Поки що — у місцевої влади, але та демонструє повну безпорадність, і від цього ситуація тільки погіршується. Адже мешканцям слід допомагати в першу чергу матеріально, а їм кидають подачки у вигляді $110 і їх не так просто отримати. Незабаром літо закінчиться, настане холод і що тоді? Ніхто відповіді не знає, а кількість біженців лише зростає.

Військова операція ЗСУ вже спричинила значні політичні наслідки, пише насамкінець автор, що зростатимуть як снігова куля, і що неминуче призведе до переформатування війни. Тому дуже багатьом у Москві варто замислитися про своє найближче майбутнє. І що швидше, то краще, бо інакше може бути надто пізно.

Підготував Олег Махно

 

Схожі публікації