Наближення зради України
The Royal United Services Institute (RUSI)
Впевненості в майбутньому України немає внаслідок зменшення її підтримки Заходом. Безпосередня небезпека пов’язується з президентськими виборами в США 2024 року, але фундаментальна проблема — неспроможність Європи впоратися з вторгненням Путіна. Новий генеральний секретар НАТО Марк Рютте, обійнявши посаду, не став втрачати часу і вирішив відвідати Київ, де «пообіцяв продовжувати підтримку України у її війні з Росією». Безперечно, такі його слова були щирими, але він добре знає, що в Європі та США існують серйозні політичні перешкоди.
Президент України Володимир Зеленський також на це зважає, коли інформує про свій «План перемоги» в європейських столицях після неоднозначного прийому у Вашингтоні. Майбутні президентські вибори в США являють собою точку максимальної небезпеки. Перемога Дональда Трампа може призвести до того, що він зателефонує президенту Росії Путіну вже 6 листопада. Після такого дзвінка можна очікувати врегулювання ситуації у спосіб переговорів, причому це може розпочатися вже у перші місяці 2025 року.
Ніхто не має бажати, щоб ця війна дикої «м’ясорубки» тривала на день довше за необхідне. Однак Зеленському було б чого побоюватися внаслідок укладеної Трампом угоди. Дипломатичну угоду в Досі 2020 року з афганським талібами [1] називають найгіршою з часів Мюнхенської угоди 1938 року. На щастя, Трампу не вдалося укласти таку ж катастрофічну угоду з Кім Чен Ином з Північної Кореї.
Навряд чи вдасться Зеленському такою угодою повернути Крим та Донбас, домогтися відшкодування величезних втрат, завданих його країні, за допомогою судових процесів покарати нападників за військові злочини чи, зрештою, набути членства в НАТО. Можливо, йому вдасться обміняти захоплену частину Курської області на контроль над Запорізькою АЕС. Але без членства України в НАТО та гарантій за статтею 5 ніщо не завадить Путіну, після кількох років відновлення та переозброєння, продовжувати війну.
Для Європи теж було б небезпечно. І Грузія, і Молдова мають вигляд особливо крихких та вразливих щодо активних дій Росії чи гібридної війни. Навіть країни Балтії цілком зрозуміло нервували б, незважаючи на своє членство в НАТО.
Однак було б помилкою звинувачувати в усьому Трампа. Адже спостерігалося багато попередніх ознак майбутніх проблем.
Підтримка з боку США завжди була відчутно незначною і з запізненням. Зважаючи на масштаби зокрема військової підтримки, це може виглядати абсурдним, але нерішучість президента Джо Байдена щодо надання дозволу на застосування ракет Storm Shadow стосовно цілей вглибині Росії свідчить про наявність загальної тенденції. Як глава глобальної наддержави, Байден завжди стежив, аби війна не вийшла з-під контролю і не переросла у ядерну. Внаслідок цього Україна відчуває, що їй надали достатньо, щоб не програти, але недостатньо, щоб виграти.
Європейська підтримка була різною. Деякі країни Європи, такі як держави Балтії та Скандинавії, Велика Британія та Польща, досягли кращих результатів, ніж інші. Угорщина була ворожою, і незабаром до неї можуть приєднатися Словаччина та Австрія. Німеччина надала найбільше зброї, але була ненадійною політично. Її відмова постачати ракети Taurus і публічні дебати щодо скорочення оборонного бюджету послали неправильні сигнали. Німецькі компанії і надалі мають значні інтереси в Росії, а підсумки, отримані партією «Альтернатива для Німеччини» [2] на виборах у Тюрінгії, Саксонії та Бранденбурзі, нагадали канцлеру Олафу Шольцу, що у Східній Німеччині війну не дуже й підтримують. Президент Франції Еммануель Макрон, у якого із самого початку була мінлива позиція щодо України, отримав подібний поштовх від крайніх лівих і ультраправих на парламентських виборах у липні.
Найбільш очевидною ознакою провалу колективної рішучості перемогти Росію було рішення не конфіскувати російські фінансові активи, заморожені в західних банках, а натомість використати їх як заставу для отримання значно меншої позики. Так, теоретично існував би ризик підірвати довіру до фінансової системи, де домінує Захід, але поки що небагато країн готові довірити свої заощадження китайським чи індійським банкам. Крім того, це був би сигнал Путіну не вдиратися в інші країни.
Тим часом криза на Близькому Сході відвернула увагу зовнішньої політики та громадськості. В Іраку та Афганістані 20 років тому Захід продемонстрував, що він не здатен дати собі раду з двома одночасними кампаніями. Події після 7 жовтня 2023 року завдали невимовної шкоди перспективам України та вельми розхваленому міжнародному порядку, заснованому на правилах Заходу.
В разі свого обрання президентом Трамп міг би справедливо заявити, що США знову взяли на плечі основний тягар інтересів Заходу за недостатньої підтримки з боку своїх союзників по НАТО. Він міг би вказати (знову правильно) на зростаючий військовий тиск на Україну, її труднощі із ротацією солдатів на передовій та вплив на світові ціни за продовольство та паливо. Оскільки в Леванті [3] вирує війна, він посилався б на те, що США знову перенапружилися у «вічних війнах».
Можна сподіватися, що новообраний президент Камала Гарріс рухатиметься шляхом, визначеним Байденом. Вона б успадкувала його обережність у невиправданому провокуванні Путіна та його стриманість щодо вступу України в НАТО. Крім того, її дозволи на постачання Україні додаткових озброєнь можуть бути обмежені обома палатами Конгресу.
Можливий і третій наслідок виборів: перемога Гарріс, яку оскаржує Трамп. За таких обставин можна буде спостерігати за відсутністю зовнішньої політики США протягом кількох тижнів або місяців.
Якщо не брати до уваги можливі путч російських військ чи кризу в Москві, то перспективи для України (а отже, і для Європи) виглядають похмуро. Іронія полягає в тому, що Путін заявив би про свою перемогу, незважаючи на те, що його кампанія була дорогою катастрофою.
Який мала б вигляд зраджена Україна? Принаймні, вона зберегла б майже 82 % своєї території. Винний Захід, безперечно, допомагав би відновлювати інфраструктуру. Україні можна було б дозволити рухатися до остаточного членства в ЄС (якщо тільки цей варіант не був би виторгуваний за столом переговорів), але приєднання до західного клубу, можливо, втратило свою привабливість на цьому етапі. Корумповані олігархи України знову вийшли б зі сплячки. Старий пострадянський цинізм прийшов би на зміну юнацькому ентузіазму майданівського покоління. Виник би антагонізм між тими, хто повернувся з-за кордону, уникнувши участі у війні, і — звичайно — тисячами скорботних родин.
Це мала бути війна, яку мала б вести Європа. Незважаючи на десятиліття дискусій про європейську оборону, з’ясувалося, що надто зручно покладатися на щедрість США. Це зробило Європу бранкою електоральних чинників США. Це також змусило Європу ухилятися від ухвалення важких рішень, пов’язаних із перемогою у війні: значного збільшення видатків на оборону, цілодобової праці на заводах з виробництва боєприпасів, підвищення цін на продовольство та енергоносії та політичних ризиків, таких як арешт заморожених активів РФ. Тепер Європі залишається лише забезпечити собі місце за столом переговорів і відстоювати членство України в НАТО в рамках будь-якого врегулювання.
Якщо цього не зробити, Заходу доведеться роками каятися у зраді мужніх українців, єдиним злочином яких було бажання долучитися до західного демократичного ладу.
Автор — Тім Вілласі-Вілсі, старший науковий співробітник
Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI),
колишній британський дипломат, кавалер ордена Святого Михайла і Святого Георгія.
Примітки:
[1] Угода в Досі (Угода про відновлення миру в Афганістані) — мирний договір, підписаний 29 лютого 2020 р. у м. Доха (Катар) між США та афганським рухом «Талібан». Вона передбачала виведення військ НАТО з Афганістану, заборону діяльності «Аль-Каїди» на підконтрольних талібам територіях, а також початок переговорів між талібами та афганським урядом.
[2] «Альтернатива для Німеччини» (AfD) — націоналістична та право-популістська проросійська партія. Її основна ідеологія спрямована проти євроінтеграції та імміграції іноземців. З 2021 р. партія перебуває під контролем з боку Федерального відомства захисту конституції ФРН (контррозвідка). На майбутніх виборах 2025 р. до Бундестагу AfD планує вперше висунути кандидата на посаду федерального канцлера.
[3] Левант — загальна назва країн, розташованих у східній частині Середземномор’я. У широкому розумінні до Леванту належать Сирія, Ліван, Ізраїль, Єгипет, Туреччина, Греція, Кіпр; у вузькому значенні — лише Сирія та Ліван.
Переклад і примітки — Володимира Паливоди
