Гібридне економічне співробітництво між ТР і РФ

Що є основним і визначальним у розвитку двосторонніх відносин — економіка чи політика?

 

 

Олексій Волович
кандидат історичних наук

 

У лютому – березні ц. р. турецько-російські відносини зазнали чергового драматичного випробування внаслідок бойових дій в сирійській провінції Ідліб, де Туреччина і Росія підтримували різні сторони конфлікту, перша — озброєну сирійську опозицію і джихадистів, а друга — урядові сирійські війська.

Як наслідок, Туреччина і Росія опинилися за крок до безпосереднього збройного зіткнення одна з одною, що могло мати вкрай негативні наслідки як для їх двосторонніх відносин, так і загалом для ситуації, яка склалася на Близькому Сході. В останній момент, 5 березня під час 6-годинної зустрічі у Москві, президентам ТР і РФ вдалося домовитися про тимчасове перемир’я і спільне патрулювання провінції Ідліб турецькими і російськими військовими. І все це відбувалося на фоні масштабного економічного турецько-російського співробітництва. В даному контексті спробуємо дати відповіді на кілька питань:

  • наскільки взаємозалежна торгівля і великомасштабні економічні проекти цих двох країн можуть запобігти розриву двосторонніх відносин у разі крайнього загострення між ними воєнно-політичних розбіжностей?
  • як їх політичні протиріччя позначаються на стані економічної співпраці?
  • наскільки путінська політика стосовно Туреччини відповідає національним інтересам Російської Федерації?
  • що є основним і визначальним у розвитку таких двосторонніх відносин — економіка чи політика?
  • чи є перспектива у економічних і політичних турецько-російських відносинах допоки при владі перебуватимуть Р. Ердоган і В. Путін?

Економічне «стратегічне партнерство» обох країн за своїм характером, так би мовити, гібридне, оскільки досить залежне від політичної складової. Незважаючи на те, що з 2003 року туркам «Блакитним потоком» постачається російський газ, у січні 2020 року завершене будівництво газопроводу «Турецький потік», а російські компанії будують АЕС «Аккую» і у жовтні 2019 року турецькі ЗС отримали дві батареї ЗРК С-400, все ж таки кремлівським стратегам не вдалося зробити з Туреччини повноцінного (точніше, толерантного і поступливого) стратегічного партнера. Швидше — навпаки, як наслідок реалізації таких проектів Росія стала залежною від Туреччини.

 

«Турецький потік» чи невеликий струмок?

Найбільш помітною складовою частиною турецько-російського економічного співробітництва є постачання до Туреччини російського газу. Президент РФ В. Путін відвідав 8 січня 2020 року Стамбул для участі в церемонії відкриття першої «турецької нитки» газопроводу «Турецький потік». Спочатку в «Газпромі» планували побудувати цей газопровід у вигляді чотирьох ниток загальною потужністю в 62 млрд куб. м. Проте через обструкцію Євросоюзу і непевність позиції країн Південної і Південно-Східної Європи «Газпром» був змушений спочатку прокласти лише дві нитки газопроводу потужністю 31,5 млрд куб. м. Перша призначена для постачання газу до Туреччини, друга — у Грецію, Північну Македонію, Болгарію, Сербію, Угорщину і Словаччину. Щоправда, досі ділянка газопроводу з Болгарії до Сербії під назвою «Балканський потік» не добудована, тому російський газ по ньому потрапить до місця призначення не раніше, як за рік. Однак Туреччина, без введення в дію другої нитки газопроводу і за домовленістю з Росією, має можливість частково постачати російський газ в Болгарію та інші країни через існуючі там газопроводи. Так, в першому кварталі ц. р. обсяг поставок російського природного газу з Туреччини до Болгарії склав 1,321 млрд куб. м. Аби що там, але на сьогодні і в ближчій перспективі «Турецький потік» залишатиметься таким собі невеликим струмком.

Проекти з постачання до Туреччини російського газу

Укладання морської ділянки газопроводу «Турецький потік» закінчилося у листопаді 2018 року. Його будівництво вартувало «Газпрому» понад 20 млрд дол. Росія витратила величезні кошти для того, щоб покарати Україну, а покарала своїх громадян. За оцінками одного з кращих інвестиційних аналітиків Sberbank СІВ Алекса Фека, «Турецький потік» не окупиться у найближчі 50 років і збитковість для «Газпрому» становитиме 13 млрд дол. До речі, за ці невтішні для нього прогнози, а також за доповідь «Russian Oil and Gas: Tickling Giants» Sberbank CIB звільнив А. Фека у травні 2018 року. Як вважають експерти, А. Фек постраждав за правду, тобто за те, що розкрив суть діяльності «Газпрому», яка полягає в збагаченні компаній-підрядників, що належать друзям В. Путіна — І. Сєчіну, Г. Тимченку і А. Ротенбергу.

Довідково:

Глава «Газпрому» Олексій Міллер зійшовся з В. Путіним у 1991–1996 рр. під час їхньої спільної роботи в Комітеті із зовнішніх зв’язків мерії Санкт-Петербургу. В цьому ж комітеті на той час працював і Ігор Сєчін. За версією журналу Harvard Business Review, на початку 2010 року О. Міллер посів третє місце у світі в рейтингу найефективніших топ-менеджерів. За даними міжнародного фінансового видання Forbes, станом на червень 2019 року зарплата глави «Газпрому» становила 58,1 млн руб. або 836 тис. дол. на місяць. Крім того, О. Міллер є власником основного пакету акцій таких підприємств, як СОГАЗ, «Газпромбанк», «Газпром-Медіа», «Газпром нафта». Його офіційна зарплата і дивіденди в цих структурах у 2017 році склали 66,1 млн дол. За версією Forbes, в рейтингу найвпливовіших росіян за 2018 рік О. Міллер замикає трійку лідерів, поступившись лише президенту РФ В. Путіну і президенту Сбербанку Г. Грефу.

У своєму виступі 8 січня з нагоди завершення будівництва газогону «Турецький потік» В. Путін зазначив, що «прямі поставки газу в Туреччину позитивно впливають на енергетичну безпеку Європи. При цьому він підкреслив, що «Туреччина і Росія подають приклад взаємодії та співпраці на благо наших народів і народів усієї Європи, всього світу». Але це є явне перебільшення. Просто В. Путін видає бажане за дійсне. У своєму слові Р. Ердоган назвав проект «Турецького потоку» «історичним», бо з введенням його в експлуатацію турецьке населення матиме більшу можливість користуватися природним газом, що на сьогодні вже становить 80 %.

Церемонія завершення будівництва газогону «Турецький потік»

Та незважаючи на весь пафос таких президентських виступів, реальний стан справ у сфері енергетичної співпраці між двома країнами не надто оптимістичний. При цьому слід згадати, що наприкінці 2019 року завершилося будівництво ще одного крупного енергетичного проекту — Трансанатолійського газопроводу (TANAP), який власне, конкурент «Турецького потоку». Довжина TANAP від грузинсько-турецького кордону до кордону турецько-грецького становить 1850 км. Пропускна його спроможність на першому етапі становитиме 16 млрд куб. м, з яких 10 млрд підуть до Європи, а 6 млрд — у західні регіони Туреччини. В перспективі потужність газопроводу TANAP становитиме 31 млрд куб. м. Його запустили буквально через місяць після того, як 30 листопада 2019 року вступила в дію завершальна ділянка TANAP, продовженням якого має бути Трансадріатичний газопровід (TAP) потужністю 10–20 млрд куб. м на рік і довжиною 878 км по території Греції, Албанії, акваторії Адріатичного моря та Італії. В перспективі газопроводом TANAP-TAP, крім азербайджанського газу, до Європи може подаватися туркменський та іранський газ, а також газ з родовищ Східного Середземномор’я газопроводом EastMed, який планується ввести в дію у 2025 році.

Азербайджан за 11 місяців 2019 року збільшив поставки газу до Туреччини майже на 30 %, до 8,66 млрд куб. м. На відміну від Росії, яка надає Туреччині лише енергетичну сировину — сиру нафту і газ, Азербайджан бере активну участь у розвитку турецької енергетичної інфраструктури. Так, найбільшим таким проектом, реалізованим азербайджанською компанією SOCAR, став запущений у жовтні 2018 року в експлуатацію у Ізмірі НПЗ Star потужністю 10 млн тонн нафтопродуктів на рік з обсягом інвестицій в 6,3 млрд дол. Крім цього, компанія SOCAR побудувала в Туреччині контейнерний термінал вартістю в 400 млн дол., вітроенергетичну станцію потужністю в 51 МВт, а також когенераційну електростанцію потужністю 293 МВт і вартістю 670 млн дол. Все це демонструє, як успішно Азербайджан витісняє Росію з енергетичного ринку Туреччини.

…Головне політичне завдання Кремля полягало в тому, щоб з січня 2020 року повністю припинити газовий транзит через Україну…

Якщо вести мову про головне політичне завдання Кремля, то воно полягало в тому, щоб з січня 2020 року повністю припинити газовий транзит через Україну, пустивши російські експортні поставки до Європи по «Турецькому потоку» і «Північному потоку-2» до кінця 2019 року, коли закінчувався 10-річний російсько-український газовий договір. Однак через зупинку «Північного потоку-2» американськими санкціями і через введення в дію лише однієї нитки «Турецького потоку» замість двох, «Газпром» був змушений укласти з українським «Нафтогазом» нову угоду на п’ять років з можливістю пролонгації ще на десять років на тих же умовах. Мінімальні гарантовані обсяги прокачування в перший рік становитимуть — 65 млрд куб. м газу, а в наступні чотири роки — 40 млрд Крім політичного завдання позбавити Україну можливості транзитного постачання російського газу в Європу, ідея будівництва «Турецького потоку» замислювалася у Москві з метою перехопити постачання природного газу в Європу з регіону Каспійського моря. Але, як бачимо, кремлівським стратегам цього зробити не вдалося.

В результаті зусиль Туреччини щодо диверсифікації джерел імпорту газу до 2014 року частка російського газу в структурі турецького газового імпорту знизилася до 44 % проти 66 % у 2005 році. Поки «Газпром» добудовував трубопровід «Турецький потік», у 2019 році Туреччина різко скоротила закупівлю російського газу. За підсумками 2019 року, на турецький ринок з Росії було поставлено 14,8 млрд куб. м газу, що на 40 % менше, ніж у 2018 році. Для порівняння: у 2013 році Росія поставила Туреччині 26,6 млрд куб. м газу по підводному газопроводу «Блакитний потік» і Трансбалканському газопроводу через Україну, Молдову, Туреччину і Болгарію. До речі, після введення в дію «Турецького потоку» «Газпром» припинив поставки газу по Трансбалканському газопроводу через Україну до Болгарії, Туреччини, Греції і Македонії. Цим маршрутом на даний час подаються лише невеликі обсяги газу для Румунії, приблизно 5 млн куб м на добу. Проте, російський холдинг як і раніше оплачує операторам болгарської та румунської газотранспортних систем колишні обсяги транзиту, так як вони законтрактовані до 2030 року з Болгарією і до 2024 року з Румунією. Практично порожня труба буде обходитися «Газпрому» близько 140 млн дол. щорічно.

Туреччина вимушено зменшила закупівлю російського газу у 2019 році через цінові розбіжності. Проте врегулювати ціновий конфлікт на переговорах В. Путіна і Р. Ердогана у квітні 2019 року не вдалося. В результаті Туреччина вперше за 13 років вийшла з топ-3 покупців російського газу. У 2019 році газопровід «Блакитний потік» недозавантажили більш, ніж на третину: за потужності в 16 млрд куб. м на рік по ньому пройшло 10,3 млрд куб. м газу. Після запуску трубопроводу TAP, по якому азербайджанський газ надходитиме до Європи, Туреччина на 30 % збільшить імпорт газу з Азербайджану. Поставки в Туреччину зрідженого природного газу у 2019 році склали близько 12 млрд куб. м, що на 7 % більше, ніж у 2018 році. У 2017 році, імпортувавши 7,8 млн тонн СПГ, Туреччина вийшла на друге місце в Європі за цим показником, а в 2018 році імпорт зріс до 8,3 млн тонн, що дозволило знизити закупівлю російського газу з 29 до 24 млрд куб. м.

Через американські санкції проти Ірану Туреччина була змушена відмовитись від іранської нафти. Тому Росія змогла збільшити їй поставки своєї нафти на початку 2020 року майже в чотири рази — до 8,2 млн тонн, однак це становить близько шостої частини загального споживання нафти Туреччиною, яке у 2019 році становило близько 50 млн тонн. З іншого боку, поставки російської нафти через Чорне і Середземне море у Південну Європу значно ускладнилися через прийняте на початку 2019 року Туреччиною рішення змінити правила судноплавства через протоки Босфор і Дарданелли. Якщо раніше танкерам доводилося чекати у черзі на проходження проток 1–2 дні, то тепер середній термін очікування на виході з Чорного моря становить 13 днів, а на вході — 15. Як наслідок, кожен російський танкер, що перевозить російську нафту в Середземне море, а потім повертається в порт Новоросійськ для нового завантаження, змушений перебувати в очікуванні дозволу на прохід через протоки майже місяць, що зриває терміни постачання російської нафти європейським споживачам.

 

Атомна електростанція «Аккую»

Угода між урядами Росії і Туреччини про співпрацю у сфері будівництва та експлуатації на південно-західному турецькому узбережжі атомної електростанції «Аккую» в провінції Мерсін підписана ще 12 травня 2010 року. Спорудження першого енергоблоку АЕС розпочалося 3 квітня 2018 року після того, як Турецька агенція з атомної енергії видала на це ліцензію. На думку російських експертів, будівництво АЕС «Аккую» — абсолютно дотаційний політичний проект, який фінансується на 100 % з російського бюджету. На це Sberbank СІВ видав ЗАТ «Атомстройекспорт» (дочірньому підприємству «Росатома») кредит у розмірі 400 млн дол. Роботи виконуються за рахунок російського 30-річного кредиту на 20 млрд доларів, виданого на вкрай вигідних для Анкари умовах, повертати який доведеться вже не Р. Ердогану, і звітувати про його повернення навряд чи буде В. Путін.

Будівництво АЕС «Аккую»

Проект АЕС «Аккую» включає в себе чотири енергоблоки з реакторами російського дизайну ВВЕР-1200 загальною потужністю 4800 МВт. Розрахунковий термін служби АЕС «Аккую» — 60 років. Будівництво АЕС за моделлю «будуй — володій — експлуатуй» (build — own — operate) передбачає партнерство протягом всього терміну експлуатації об’єкта. Ліцензію на будівництво другого енергоблоку АЕС видано у серпні 2019 року. І роботи планують розпочати найближчим часом. При цьому триває розгляд заявки на видачу ліцензії на будівництво третього і четвертого енергоблоків.

Перший енергоблок планується запустити у 2023 році, коли відзначатиметься сторічний ювілей Турецької Республіки. Однак за словами глави Енергетичного клубу Bosphorus Мехмета Огютчю, завершення будівництва АЕС ймовірно відкладатиметься, оскільки російська компанія «Росатом» відчуває певні труднощі з фінансуванням проекту, вартість якого, як очікується, становитиме 25-27 млрд доларів. Спочатку передбачалося, що частка Туреччина у статутному капіталі компанії становитиме до 49 % і, відповідно, вона виділятиме певні кошти на будівництво АЕС. Однак турецька сторона на це не погодилися, запропонувавши співпрацю лише у форматі субпідряду за «живі» кошти. Будівельна частина проекту спочатку покладалася на консорціум турецьких компаній Akkuyu Nükleer A.Ş., Titan 2 AŞ і IC İçtaş İnşaat. Але цей консорціум минулого року вийшов з проекту, оскільки про вартість робіт не зміг домовитися з «Росатомом», якому належить 51 % акцій проекту.

Проти будівництва атомних станцій на території Туреччини виступає опозиція, переконуючи, що АЕС «Аккую» екологічно небезпечна і витратна. При цьому опозиція наводить наступну статистику: станом на 2018-й рік у світі припинили свою роботу 413 АЕС, 173 станції законсервовано і тільки 32 станції перебувають на етапі будівництва чи реконструкції. В доповіді головної опозиційної Народно-республіканської партії (НРП) критикуються умови 15-річної урядової угоди з «Росатомом», згідно з якою вартість електроенергії становитиме 12,35 центів за кіловат-годину.

 

Двосторонній товарообіг

Туреччина для Росії за величиною товарообігу на п’ятому місці у списку торгових партнерів (після Китаю, Німеччини, Нідерландів та Білорусі). До речі, Україна вийшла з першої десятки торгових партнерів Росії у 2019 році… Товарообіг між Росією і Туреччиною у 2013 році становив 33 млрд дол., у 2014-му — 31 млрд дол. За даними ЦБ РФ, у 2018 році такий товарообіг склав 25.5 млрд дол., а у 2019 році зменшився до 21,7 млрд дол. головним чином через суттєве скорочення поставок російського газу. На 90 % і більше експорт з Росії до Туреччини — це газ, нафта, нафтопродукти, деревина, зерно та інша сировина. Туреччина постачає Росії свіжі фрукти і овочі, продукцію свого автопрому і хімічної промисловості, товари широкого вжитку, тканини, одяг і взуття. Незважаючи на загострення двосторонніх політичних відносин у січні–березні 2020 року, Туреччина тоді експортувала до Росії 727 тис. тонн продукції на суму близько 1 млрд дол. У першому кварталі цього року до Росії експортовано 27 найменувань продукції турецьких виробників. На першому місці такого експорту свіжі фрукти і овочі — 285 тис. тонн на 200 млн дол., що на 30 % більше, ніж у першому кварталі минулого року. Друге місце посідає експорт до РФ легкових автомобілів і запасних частин до них на суму 137 млн дол., третє — експорт продукції хімічної промисловості — на 104 млн дол.

Турецький експорт до Росії становить не більше 20 % від загального товарообігу між двома країнами і надалі зменшується. Якщо у 2014 році він становив 5,9 млрд дол., то у 2018 році — вже 3,4 млрд дол. Незбалансованістю двосторонньої торгівлі, від чого виграє Росія, дуже невдоволена турецька сторона. Тому своїм головним завданням Анкара вважає нарощування турецького постачання до Росії і одночасне стримування російського імпорту на свої ринки. Хоча двостороння торгівля між ТР і РФ залишається значною, проте навряд чи в найближчі роки вона сягатиме суми в 100 млрд дол., як про це вже років десять обіцяють в Анкарі і Москві. Як переконуємося, протягом останніх років товарообіг між Росією і Туреччиною не збільшується, ба навпаки — у стагнації.

Взаємні інвестиції обох країн, за словами Р. Ердогана, становлять близько 10 млрд дол. За різними оцінками, у Росії турецькі компанії контролюють близько 30 % будівельного ринку. Станом на 2019 рік загальний портфель реалізованих ними контрактів налічує близько двох тисяч сумарною вартістю 70 млрд дол. За деякими даними, із близько 500 турецьких компаній в Росії понад 200 працюють у сфері будівництва в різних російських містах і переважно у Москві. Станом на 2015 рік турецькі будівельники реалізували понад 1920 різних проектів — дороги, мости, аеропорти, в результаті чого Росія перетворилася на найбільшого партнера турецької будівельної галузі. У 2018 році турецькі будівельні компанії заробили 4,2 млрд дол. Турецька GRM Group побудувала житловий комплекс «Триколор», компанія ESTA Construction будує стадіон ФК «Краснодар».

МФК «Москва-Сіті», збудований за участі турецьких компаній

Компанія Costa Group, як і багато інших турецьких компаній, отримала підряд в проекті МФК «Москва-Сіті». Зокрема, найбільша турецька будівельна компанія Ant Yapi побудувала 62-поверхову вежу «Федерація» комплексу «Москва-Сіті», низку комерційних і житлових комплексів в Москві, в тому числі МЖК «Аеробус», КП «Барвіха хіллз» тощо. Окрім того, Ant Yapi була генпідрядником при будівництві бізнес-центру «Електро» у Санкт-Петербурзі. Турецька компанія Renaissance Construstion побудувала адміністративно-діловий комплекс з двох веж Renaissance Moscow Towers (60 і 65 поверхів), вежу «Еволюція» (48 поверхів). У штаті цієї компанії працює понад 30 тис. осіб у 18 країнах. Найбільший досвід роботи в Росії набув турецький будівельний холдинг Enka, який почав працювати ще за часів СРСР. Компанія Enka брала участь в реконструкції будівель Держдуми та Уряду Росії, будувала в різних містах гіпермаркети IKEA, була підрядником зведення заводів Toyota і General Motors у Санкт-Петербурзі.

Кілька великих російських компаній мають багатомільярдні проекти в Туреччині, в тому числі «Газпром», «Лукойл», «Росатом», «ГАЗ», Магнітогорський металургійний комбінат, «Сбербанк», дочірня філія якого — «DenizBank» в Туреччині — дає 10 % від усього його обороту.

Довідково:

У 2019 році 44 турецькі будівельні компанії увійшли в ТОП-250 найбільших будівельних компаній світу. Туреччина посіла друге місце у світі за кількістю найбільших будкомпаній. На світовому будівельному ринку частка компаній-підрядників з Туреччини становить 4,6 %, що є досить пристойним показником. Найбільш активно турецькі підрядники працюють на Близькому Сході, де їх частка становить 10,4 %. Вони по всьому світу активно і успішно будують різноманітні об’єкти — від житлових комплексів до аеропортів, мостів та інших складних споруд. У 2018 році компанії-підрядники з Туреччини реалізували за кордоном 261 проект на загальну суму 19,4 млрд дол. Річний оборот турецького ринку будматеріалів охоплює 135 товарних груп і становить приблизно 25–27 млрд дол. 50 % турецького експорту будматеріалів припадає на Близький і Середній Схід та Північну Африку.

 

«Сміливих російських туристів» чекають в Туреччині

Турецький туристичний комплекс для росіян

Подібно до ситуації, яка склалася в туристичному обміні між ТР і РФ у 2015–2016 рр. у зв’язку з загостренням двосторонніх відносин внаслідок збиття турецьким винищувачем F-16 у листопаді 2015 року російського бомбардувальника Су-24, нові проблеми можуть виникнути в туристичному обміні між двома країнами з двох причин: через зростання антиросійських настроїв у Туреччині, а також через пандемію коронавірусу COVID-19.

Загальна кількість туристів, які відвідали Туреччину у 2019 році, становила 51 млн чоловік, з яких 7 млн — це громадяни Росії, що склало прибуток для турецького бюджету в розмірі щонайменше 7 млрд дол. Наприкінці лютого – початку березня ц. р. в Росії лунали заклики «покарати турків» і утриматися у 2020 році від туристичних поїздок до Туреччини. Замість Туреччини пропонувалося «виявити патріотизм» і їхати до анексованого Криму. Хоча на початку квітня Росія й внесла Туреччину до списку країн, доступних для туризму в умовах пандемії коронавірусу COVID-19, проте видається, що бажаючих росіян подорожувати в цьому році буде значно менше, аніж у 2019-му. Незважаючи на те, що в Туреччині станом на 10 квітня зафіксовано близько 40 тисяч підтверджених випадків захворювання коронавірусом COVID-19, представники великих турецьких туристичних компаній таки сподіваються, що туристичний сезон все ж відкриється і готові працювати навіть з 15-го травня. І в Туреччині першими чекають на «сміливих російських туристів», приваблюючи їх суттєвими знижками за послуги. За оцінкою Федерації власників готелів Туреччини (TUROFED), за росіянами поїдуть туристи зі Східної Європи, потім — із Західної.

 

Судноплавний канал «Стамбул» до 2023 року

Велике занепокоєння викликають у Москві плани турецького керівництва прокласти між Чорним і Мармуровим морем в обхід протоки Босфор судноплавний канал «Стамбул».

Будівництво планують завершити до 100-річчя проголошення Турецької Республіки у 2023 році, що малоймовірно з огляду на масштабність цього мега-проекту. Канал завдовжки до 50 км, завширшки 150 м, глибина якого 25 м, передбачається прокласти паралельно протоці Босфор на відстані 20-30 км на північний захід від Стамбула. (Для порівняння наведемо параметри Суецького каналу: довжина — 193 км, глибина — 24 м, ширина — 205 м). Протягом доби каналом зможуть скористатися до 160 вантажних суден. За різними даними, вартість цього мега-проекту становитиме від 50 до 75 млрд дол. Над каналом «Стамбул» обіцяють звести 10 мостів. По обидва боки планується будівництво абсолютно нового міста з населенням 7,5 млн осіб. На даний час роботи ще не розпочиналися, лише остаточно затверджено маршрут та оголошено тендер.

Проект судноплавного каналу «Стамбул»

Передбачається, що Конвенція Монтре (1936 р.) на новий канал не поширюватиметься. Як відомо, для військових кораблів нечорноморських держав термін перебування у Чорному морі, після проходження Босфору, обмежений 21-ю добою. До того ж, турецьке керівництво має намір вивести з-під дії Конвенції також Мармурове море і протоку Дарданелли. Скоріш за все, Туреччина намагатиметься зробити канал економічно вигідним, завдяки встановленій платі за прохід по ньому суден. Цікаво, що вже зараз московські експерти наполягають на тому, що судна чорноморських країн мають право проходити по каналу на безоплатній основі.

На даний час завершується проектування другого каналу (довжина 55–60 км), що прокладатиметься паралельно протоці Дарданелли. Введення в дію цих двох каналів дасть змогу військовим кораблям нечорноморських країн безперешкодно проходити у Чорне море і у зворотному напрямку в будь-який час, що цілком влаштовує країни НАТО, тому вони, очевидно, братимуть участь у фінансуванні проектів. Водночас в турецьких джерелах вже повідомляється про можливість участі в проектах Китаю, він готовий надати для цього кошти в обсязі 30 млрд дол. Природно, така ситуація зовсім не подобається Москві. За деякими даними, російський напівдержавний бізнес також зацікавлений в участі в будівництві згаданих каналів, сподіваючись отримати певні преференції для РФ. На сьогодні це видається малоймовірним, але не виключено, що завтра стане цілком реальним. Наприклад, хто міг собі уявити ще 10 років тому, що Туреччина, як член НАТО, придбає російські ЗРК С-400?

До речі, за останні 10 років в Туреччині реалізовано кілька мегапроектів — підводні тунелі Мармарай і Євразія під протокою Босфор в Стамбулі, третій міст через Босфор, найбільший у світі стамбульський аеропорт, введений в експлуатацію у жовтні 2018 року. Крім того, до програми розвитку країни «Стратегія-2023» включено 30 великих інфраструктурних проектів. В жодному з них Росія природно не брала і не братиме участі, оскільки турецькі будівельні компанії серед найкращих у світі і, як вже було зазначено вище, понад 200 з них працюють саме в Росії. Бажання росіян брати участь у будівництві канал «Стамбул» викликане зовсім не економічним інтересом, а суто геополітичним розрахунком — Росія прагне стати однією з країн, що безпосередньо керують судноплавним рухом по майбутньому мегаканалу з метою якщо не зупинити, то хоча б мінімізувати перетворення Чорного моря з «російсько-турецького» озера в міжнародну акваторію, що відкрита для суден усіх країн, включно з кораблями військовими.

Значні надії в Кремлі покладають на «особливі» відносини між В. Путіним і Р. Ердоганом

Отже, Кремль намагається дотримуватися відомої формули: якщо не можеш процес зупинити, то спробуй його очолити. Значні надії в цьому контексті в Кремлі покладають на «особливі» відносини між В. Путіним і Р. Ердоганом, вважаючи, що завдяки цьому Москва і Анкара зможуть домовитися про участь російських компаній у будівництві та, головне, — в управлінні майбутнім каналом.

Слід зазначити, що для таких сподівань маються певні підстави. По-перше, у обох авторитарних лідерів — турецького і російського президентів — схожий менталітет, вони добре розуміють один одного і можуть взаємно симпатизувати. По-друге, не можна забувати, що з огляду на досить складні відносини Анкари зі США і НАТО, Р. Ердоган навряд чи буде радий бачити у Чорному морі регулярну присутність ВМС НАТО. До того ж, останнім часом на всіляких конференціях, що відбуваються в Анкарі та Стамбулі, все частіше просувається теза про «бажаність» участі російських компаній у будівництві каналу «Стамбул» за умови, що після його завершення і введення в дію «російським суднам будуть надані економічні преференції при проході через штучну артерію». Чимало російських компаній вже заявили, що у тому разі, коли їх запросять, вони готові долучитися до проекту каналу «Стамбул». З огляду на те, що на його берегах планується побудувати квартали в стилі різних країн світу, російські фірми заявляють про свою готовність побудувати там російський квартал. Однак визначальним в цій ситуації буде питання — як будуть розвиватися турецько-російські відносини в найближчій перспективі і чи залишаться Р. Ердоган і В. Путін на своїх постах до завершення будівництва каналу «Стамбул»?

* * * * * * * * *

Як і за радянських часів, в путінській Росії зовнішня економічна політика передусім підпорядковується геополітичним амбіціям Кремля, нерідко на шкоду власне економічним і національним інтересам російської держави і російського народу. Як це продемонстрували події у листопаді 2015 року, економічні відносини між ТР і РФ значною мірою залежать від стану їх політичних відносин . Проте, у разі чергового крайнього загострення таких відносин через кардинальні розбіжності щодо ситуації у Сирії, призупинення або гальмування економічного співробітництва не буде критичним для обох країн, і особливо для Туреччини, яка вже сьогодні може цілком обійтись без російського газу. В умовах проведення Туреччиною диверсифікації джерел постачання газу, а також посилення конкуренції серед постачальників газу до Європи і, як наслідок, зростання надлишку газу на європейському ринку, мегапроекти «Газпрому» — «Блакитний потік» і «Турецький потік» — вочевидь втрачають своє значення, на яке покладали свої надії кремлівські стратеги ще кілька років тому.

Якщо економічна ситуація як в Росії, так і в Туреччині погіршиться, то протестні політичні настрої серед широких верств населення щодо нині правлячих режимів зростатимуть. Тому у разі приходу до влади опозиційних політичних сил, вочевидь стратегія двосторонніх політичних і економічних відносин між двома країнами скоріше за все зазнає певних змін, тобто перегляду і коригувань з метою досягнення більш збалансованих і взаємовигідних економічних відносин.

Business as usual коли це вигідно, має здатність пристосовуватись до будь-яких несприятливих умов. І ми маємо приклад російсько-української конфронтації протягом останніх 6 років, яка не стала на заваді економічним зв’язкам між Україною і РФ не лише на рівні приватних підприємств, а й навіть на рівні деяких державних і напівдержавних економічних структур. Як відомо, до 2019 року Росія посідала перше місце у зовнішній торгівлі України, а сотні тисяч українських заробітчан зміцнювали і все ще зміцнюють економіку країни-агресора…

Будівництво судноплавних каналів паралельно протокам Босфор і Дарданелли відповідає національнім інтересам України, оскільки у разі успішної реалізації цих мегапроектів Чорне море стане міжнародним і більше не буде «російсько-турецьким озером». І в разі нових агресивних авантюр путінської Росії проти України маємо надію, що наші європейські і американські партнери зможуть швидко прийти нам на допомогу і зупинити агресора.

 

Схожі публікації