Хто сам просив притулку на ночівлю, той швидше когось зрозуміє
Порівняно невеликий нещодавній допис Етібара Хусеїнова, екс-депутата азербайджанського Міллі Меджлісу, що з’явився на популярному сайті видання Haqqin.az, викликав великий інтерес не лише в Азербайджані. Адже автор принципово порушив тему «дружби народів», колись активно пропаговану Москвою на радянських просторах, а сьогодні нею ж і знеславлену, передусім і в тому числі, розв’язаними нею на тих же просторах війнами. У цій невеликій статті немає якихось цифр чи посилань на великі дослідження істориків чи політиків, але є те, про що нині навмисно замовчується російською пропагандою, оминається передусім у передачах російських пропагандистських телевізійних каналів. Автор люб’язно погодився з нашою пропозицією перекласти написане ним українською, зауважуючи, що йому цікава реакція українського читача на викладені ним факти.
У першому ж рядку він пише, що дуже здивувався, дізнавшись із новинних стрічок, що через наплив росіян у Ташкенті та Бішкеку ціни на оренду житла зросли. А далі з’ясовує, що не всі з прибулих туди росіян, які прагнуть уникнути мобілізації на український фронт, можуть дозволити собі розкіш перечекати неспокійні часи у далекому закордонні. Бо таке доступне лише заможним прибульцям. Що стосується не дуже заможних осіб, то їхній напрямок руху насправді один — країни СНД. Де, одначе, картина також далеко не однозначна.
Але той факт, що сьогодні тисячі росіян шукають притулку в Таджикистані, Узбекистані, Киргизстані та інших країнах Центральної Азії — так це ж нормально!
Якщо, наприклад, взяти до уваги країни Південного Кавказу, то Азербайджан зачинив свої сухопутні кордони ще за часів пандемії, в Грузії ставлення до росіян, м’яко кажучи, прохолодне, та й у Вірменії через зростаючі як на дріжджах русофобні настрої давно вже не так комфортно.
Тому більшість росіян, зазначає автор, змушена шукати тимчасового прихистку у Центральній Азії — таке ось пронизливе відчуття дежавю, що повертає нас у часи Великої Вітчизняної війни, у 1941 рік, коли під натиском німецьких дивізій, що рвалися до Москви і Ленінграду, сотні тисяч людей, переважно дітей, евакуювалися на схід, до Закавказзя і республік Середньої Азії. Благородству і душевній щедрості, проявлених у ті страшні роки пересічними узбеками, таджиками, казахами, туркменами і киргизами, присвячені сотні досліджень, книжок, статей, фільмів…
Та особисто для мене, зазначає автор, їх у повній мірі символізують два пам’ятники.
Шахмед Шамахмудов і його дружина Бахрі всиновили і виховали у роки Вітчизняної війни п’ятнадцять російських дітей-сиріт
Один з них у самому центрі Ташкенту являє собою скульптурну композицію, посеред якої стоять немолоді вже чоловік і жінка в оточенні маленьких дітей. Це Шахмед Шамахмудов і його дружина Бахрі, які всиновили і виховали у роки Вітчизняної війни п’ятнадцять російських дітей-сиріт. Історія Шамахмудових описана Рустамом Рахматулліним в романі «Людина її величності», в 1960-ті роки про них був знятий художній фільм «Ти не сирота», а в узбецькій столиці ім’ям Шахмеда і Бахрі Шамахмудових названа вулиця.
А другий пам’ятник, вже у Бешкеку, увіковічив пам’ять про Токтогон Алтибасарову. У 1942 році вісімнадцятирічна Токтоган, що не зважаючи на свій вік була головою колгоспу в аулі Курмені, взяла на виховання сто п’ятдесят (!!) евакуйованих з Ленінграду дітей у віці від двох до чотирьох років, розмістила їх у гуртожитку колгоспу і протягом десяти років виховувала і опікувалася ними, як своїми рідними дітьми.
Токтогон Алтибасарова — мати 150 дітей!
Згодом, створивши сім’ю, Токтогон виростила разом з ленінградськими дітьми восьмеро своїх. До самої смерті вона жила у віддаленому аулі, залишивши після себе 23 внуки і 13 правнуків. В Киргизстані її називають «Матір’ю 150 дітей».
Багато років тому, вперше дізнавшись про цю жінку з серцем справжньої матері, я був вражений тим, що у Санкт-Петербурзі немає не тільки вулиці імені Токтогон Алтибасарової, але навіть звичайної меморіальної дошки! Всі мої звернення до всіх інстанцій Північної Пальміри залишились без відповіді.
Йшли роки, за ними десятиліття. І настали часи, коли нужда змусила десятки тисяч громадян з республік Центральної Азії вирушати у пошуках роботи у заможні Москву і Санкт-Петербург. Чи у москвичі і пітерці зустріли їх з розумінням та співчуттям? Чи поспівчував хтось їхньому непростому стану, запропонувавши розділити навпіл гіркий хліб труднощів?
Історія Шамахмудових викладена Рустамом Рахматулліним у романі «Людина її величності»
Чи розпахнув хоча б хто-небудь їм назустріч свої обійми і серця, як це зробили в роки Великої Вітчизняної дідусі і бабусі нинішніх емігрантів?
Ні!
Їх використовували на найбільш брудних роботах, їх підганяли, як дешеву робочу силу, з їхніх імен глузували, акцент передражнювали, навздогін їм кричали: «чурки» і «басмачі», їх били, а часом і вбивали. Навіть не замислюючись, що серед тих, кого вони калічили і вбивали, можливо, були внуки Токтогон Алтибасарової, правнуки Шахмеда і Бахрі Шамахмудових, потомки десятків тисяч інших казахських, узбецьких, туркменських, таджицьких і киргизьких сімей, які ділилися з їхніми бабцями і дідусями останнім шматком хліба.
Їх використовували на найбільш брудних роботах, їх підганяли як дешеву робочу силу, з їхніх імен глузували, їх акцент передражнювали, їм навздогін кричали: «чурки» і «басмачі»
Але час не тільки лікує, але, рано чи пізно, розставляє все на своє місце. І люди, незалежно від своєї національності та релігії, називають це «Божою справедливістю». Так от, вона сталася і цього разу, коли росіяни, які не хотіли воювати з українцями, знову, як і їхні дідусі, метнулися на схід, до «чурок» та «басмачів», і стали телефонувати до тих же мірзакулів і алтинбаїв, яких до останнього часу не вважали за людей, з проханням: «Братан, допоможи!»
І «братан» допоміг.
Так само, як у роки Великої Вітчизняної, коли Узбекистан прийняв 400 тисяч, а Киргизстан — 100 тисяч евакуйованих російських дітей.
Ну а тепер, панове, на мить затуліть очі і уявіть таку картину: через стихійне лихо або, не дай Боже, велику війну, хвиля голодних і обездолених узбеків чи киргизів з віддалених аулів заполоняє вулиці Москви чи Санкт-Петербургу.
Пишу ці рядки і боюся навіть уявити собі долю, яка чекає на цих нещасних! Але ось те, що сьогодні тисячі росіян шукають притулку в Таджикистані, Узбекистані, Киргизстані та інших країнах Центральної Азії — це ж нормально!
Серед тих, кого калічили і вбивали, можливо, були онуки Токтогон Алтибасарової, правнуки Шахмеда і Бахрі Шамахмудових, потомки десятків тисяч інших казахських, узбецьких, туркменських, таджицьких та киргизьких сімей, які ділилися з їхніми бабцями і дідусями останнім шматком хліба
Вже хто-хто, а російська людина знає на генетичному рівні: люди в цих краях гостинні, не тримають каменю за пазухою, не пам’ятають зла… Та і з чого їм пам’ятати, якщо погода в цих місцях сонячна, природа прекрасна, хліб смачний, а одяг недорогий? Одним словом, живіть і тішіться, шановні російські брати і сестри, в краях «чурок» та «басмачів»! Головне — не забувайте читати своїм дітям, онукам та правнукам, перш ніж лягти спати, мудру казку Самуїла Яковича Маршака про «Кошкин дом», в якій кошенята, які надали притулок для тітки-кицьки, яка раптом залишилися без даху над головою, кажуть: «Хто сам просив притулку на ночівлю, той швидше когось зрозуміє…»
Підготував Олег Махно
