Україна залишатиметься незалежною всупереч усім ненависникам
Про що слід пам’ятати Сполученим Штатам Америки
Виникнення незалежної України – це восьме чудо, яке явилось світові аж наприкінці двадцятого сторіччя. Україна ще була частиною Радянського союзу, коли вперше за всю історію Сполучених Штатів Америки її відвідав американський президент. Це був республіканець Джордж Буш-старший. Він прибув до української столиці 1 серпня 1991 року, за кілька місяців до проголошення незалежності України, і виступив у Верховній Раді УРСР зі знаменитою промовою, яку згодом нарекли «Chicken Kyiv speech» (Куряча київська промова). Тоді Буш застеріг українців від «самовбивчого націоналізму» і закликав залишатися у складі Радянського союзу. Наші депутати не сприйняли серйозно цього застереження і згодом проголосували за незалежність України. Але шкода, що не насторожила їх така промова. Ні, за незалежність України вони проголосували абсолютно правильно, та не зауважили небезпеку подальших кроків Сполучених Штатів супроти нової незалежної держави.
А Сполучені Штати почали реалізацію глобальної програми підготовки реінтеграції України до колишнього Радянського союзу. Оскільки Україна мала третій за потужністю ядерний потенціал світу, то про її повернення до складу Радянського союзу у спосіб прямої військової агресії не могло бути й мови. Спочатку Україну слід було позбавити цієї ядерної парасольки. Як відомо, для цього Сполучені Штати, Велика Британія і Російська Федерація змусили Україну підписати Будапештський меморандум (5 грудня 1994 року) про свій без`ядерний статус. Такий документ надавав гарантії безпеки Україні в обмін на відмову від ядерної зброї. Згодом один з підписантів – Російська Федерація – напала на Україну, а два інші підписанти – Сполучені Штати і Велика Британія – висловили глибоку стурбованість. Надалі певний час вони спостерігали за розвитком подій, та коли зрозуміли, що швидка перемога Російській Федерації, як мовиться, не світить, то почали надавати військову і економічну допомогу Україні у розмірах, достатніх для затягування військового протистояння, але не достатніх для нашої перемоги. Стало очевидно, що теперішня свідомість українців не дозволить Російській Федерації навіть у разі її швидкої військової перемоги так само швидко ідеологічно трансформувати великий українській народ. Війна, якщо не дати Україні її виграти, призведе до втрати більшості національно свідомого українського елементу, а тоді вже можна повести мову і про капітуляцію.
Та повернімось до часів підписання Будапештського меморандуму. Коштом Сполучених Штатів 1900 ядерних боєголовок були передані Україною Російській Федерації. Це було свідченням того, що Російська Федерація зовсім не розглядалась Сполученими Штатами як загроза їх національній безпеці. Загроза чомусь вбачалася ними у маленькій незалежній Україні. Але навіть і попри втрату ядерних боєголовок Україна, у якої було 100 міжконтинентальних балістичних ракет, все ще залишалась потужною військовою державою. Якби ці ракети зараз були у України, то навіть за використання їх звичайної вибухівки під час військової агресії Росії за лічені години Москва перестала б існувати. Ці ракети коштом Сполучених Штатів були просто знищені. Підірвані були і шахтні пускові установки їх базування. А це чому? Особисто я, внаслідок своєї допитливості, побував на двох таких руїнах і був вражений якимсь апокаліптичним безумством. Щоб Україна, не дай Боже, не відновила свій ракетний потенціал?
В України було 130 стратегічних бомбардувальників ТУ-160 і ТУ-95МС. Всі вони були передані Російській Федерації. Тепер ця авіаційна армада завзято руйнує нашу інфраструктуру, забираючи життя у десятків тисяч українців. А щодо тисячі крилатих ракет повітряного базування, переданих Російській Федерації? Їх застосування проти України вже також забрало десятки тисяч життів українців, і ще забере не менше. А такий вид зброї міг би убезпечити Україну. Міг, але тепер служать для України фактором її колосальної небезпеки.
Саме це стратегічне роззброєння України і стало вирішальним фактором, що спровокував Російську Федерацію на збройну агресію. І це роззброєння сталося, повторюю, за кошти Сполучених Штатів, під їх постійним тиском і з метою поразки України у майбутній війні з Російською Федерацією. Так само, як Версальський «мирний» договір запрограмував через 20 років Другу світову війну, так і Будапештський меморандум та його послідовне і комплексне виконання запрограмували через 20 років нинішню російсько-українську війну з варіантом переростання її у Третю світову. Моральна відповідальність за це повністю лежить на Сполучених Штатах. А Російська Федерація? Моральні оцінки для цієї країни не застосовні. Це, за влучним висловом Рональда Рейгана, – імперія зла, я б казав – абсолютного зла. Вона такою була, такою є нині і такою завжди буде, допоки світ не усвідомить, у першу чергу це стосується Сполучених Штатів, що він був би набагато кращий без цього всеосяжного джерела зла. Найбезпечніший варіант зменшити це зло – докорінно дезінтегрувати те, що називається РФ.
Після 1994 року Сполучені Штати брали активну участь не лише в ядерному роззброєнні України, а й у скороченні її звичайних озброєнь. У 1990 роках знищено понад 4 тис. танків, бронемашин та артилерійських систем. Демонтовано величезну кількість військових баз і складів боєприпасів. Тепер ми в усьому світі вишукуємо і це озброєння, і ці боєприпаси…
У ті ж роки була фактично знищена протиповітряна оборона України. За кошт Сполучених Штатів були демонтовані зенітно-ракетні комплекси С-200 та М-75. Українці, коли десь поряд ви чуєте вибухи ворожих ракет, не забувайте дякувати кожного разу дядькові Сему. Він добряче попрацював, щоб ми стали беззахисні. Цікаво, що кількістю озброєнь у Російській Федерації дядько Сем не переймався. Московити тоді нічого свого не знищували, а навпаки, нарощували військовий потенціал і зараз, під час війни, продовжують знімати зі зберігання колись законсервоване озброєння. Все ж, чим пояснити такий підвищений інтерес Сполучених Штатів до роззброєння України? Адже ж було знищено навіть 1,5 млн. одиниць стрілецької зброї та мільйони мін і снарядів!
Які збройні сили мала Україна перед російським вторгненням? Сухопутні війська – 57 тисяч осіб; Танки Т-64, Т-72, Т-80 – 700 одиниць; Бронетранспортери – 200 одиниць; Артилерійські системи – 1500 установок; Бойові літаки (переважно винищувачі) – 160 одиниць. Таку армію поряд з військовим монстром – РФ можна було б назвати хіба що оперетковою. І все це подавалось українцям як реформування української армії і ключову роль у такому «реформуванні» відігравали Сполучені Штати. Отож, недооцінили українські депутати у 1991 році факту прибуття до Києва американського президента! Не сприйняли його заклик до збереження Радянського союзу, як реальну загрозу українській незалежності! Чомусь Сполучені Штати побоювались незалежної України і тому почали її активно роззброювати, паралельно доозброюючи її сусідку. Якою ж тоді була їхня справжня мета? Щонайменше – знищення незалежної української держави.
Що сталося б з людиною, яка при зустрічі з серійним убивцеюдемонстративно відкинула свою зброю для самозахисту? Відповідь проста, тому ми щодня й втрачаємо багатьох українців – справжніх, найкращих українців. Як на таке демонстративне роззброєння могли погодитися очільники нашої держави? Вважаю, що їм не уникнути суду українського народу, який тепер своїм життям сплачує їхню зраду. Такий суд має відбутись. Навіть попри відсутність цих очільників з природних причин серед живих.
На момент проголошення незалежності Україна мала лише половину того населення, яке могла б мати, якби українська незалежність стала фактом новітньої історії людства ще на початку двадцятого сторіччя. Так, дорого коштувало українцям зволікання із становленням власної незалежної держави. Версальська мирна конференція (1919–1920) відіграла ключову роль у післявоєнному врегулюванні після Першої світової війни, але вона вороже поставилася до створення незалежної України.
Перша світова війна закінчилася 11 листопада 1918 року підписанням Комп’єнського перемир’я між Німеччиною та країнами Антанти. Після розпаду Російської та Австро-Угорської імперій на території України у 1918 році утворилися Українська Народна Республіка (УНР) та Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Уряд УНР намагався домогтися свого міжнародного визнання саме на Версальській конференції. Делегацію очолював голова Директорії Симон Петлюра, але українських представників навіть не допустили до перемовин.
Хоча Сполучені Штати долучились до Антанти лише у 1917 році і втратили на завершальному етапі війни лише 117 тисяч солдат із приблизно 10 мільйонів загальних втрат воюючих сторін, їх голос у післявоєнному врегулюванні у Європі і світі вже тоді був вирішальний. Президент США – демократ Вудро Вільсон 8 січня 1918 року запропонував свою Програму з 14 пунктів як основу для мирного врегулювання. Всебічне послаблення позицій Німеччини у післявоєнній Європі було не єдиною метою такої програми. Практично ніхто не звертав уваги на те, що ще однією метою програми було всебічне послаблення України.
З метою реалізації першої ідеї за рахунок колишніх територій Німецької, Австро-Угорської і частково Російської імперій на європейському континенті була створена низка нових незалежних держав: Польща, Чехословаччина, Австрія, Угорщина, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Югославія. Про незалежність України чомусь тоді не йшлося. Ба більше, для ускладнення її шляху до незалежності у майбутньому, її територія була поділена між сусідніми з нею державами. За рішенням конференції, Східна Галичина, Волинь, Лемківщина, Надсяння і Холмщина перейшли до Польщі. Буковина – до Румунії, Закарпаття – до Чехословаччини, а більша частина України – до страхітливої нової держави на європейському континенті – більшовицької Росії. Як з`ясувалось згодом, саме з моменту становлення цієї оновленої імперії зла і дотепер вона стала незмінним пріоритетом зовнішньополітичної діяльності Сполучених Штатів. Так німецький народ – народ найпотужнішої до початку Першої світової війни європейської держави, і український народ, який лише мріяв про свою незалежну державу, опинились на одному сміттєзвалищі. Ці два народи 8 місяців були союзниками під час Першої світової війні (часи гетьмана Павла Скоропадського). Цей союз міг радикально вплинути на підсумки війни на користь Німеччини і України, але вчасно спровокована революція в Німеччині зруйнувала зсередини і Німеччину, і цей союз.
Але найтрагічніше в американсько-українських стосунках було ще попереду. Це була Друга світова війна, підготовка якої розпочалась вже на Версальській мирній конференції. Німеччину потрібно було змусити до реваншу, зробивши умови мирної угоди для неї максимально принизливими і нестерпними. Для того, щоб Німеччина наважилась на реванш, потрібно було допомогти відродити у певних межах її економіку і військовий потенціал. Щоб наступна війна була ще жорстокішою і кривавішою за Першу світову, для Німеччини потрібно було вишукати супротивника, який би прагнув перемоги не зважаючи на втрати. Цій війні потрібно було дати запалати на повну силу, а у вирішальний момент при загальному ослабленні сторін, можна було б втрутитись у цю війну на боці однієї зі сторін (не Німеччини – авт.) і завдати останній остаточної поразки. Тобто, йшлося про повторення сценарію Першої світової війни.
З підготовкою до війни Німеччини було все просто. Вона відродилась і економічно, і військово самотужки за мінімального зовнішнього кредитування. З Радянським союзом справа була складнішою. Той не мав ні належної промислової культури, ні важкої промисловості, ні інженерних кадрів, ні сучасного менеджменту. Єдине, що у нього було з надлишком, – це нестримне бажання захопити весь світ тепер вже під гаслом світової революції. Це нестримне бажання експансії володіло залісською ордою ще з часів Давньої Русі. Воно підсилилось у подальшому загарбницькою політикою Золотоординських ханів і їх імперських нащадків. Але тепер підкинуто московитам ідею світової революції, що і зробили їх флагманом цієї революції, революції, яка ніби обіцяла свободу і рівність черні всього світу, а насправді це гасло, як і всі інші такі гасла, мало зовсім протилежний сенс. Цей сенс полягав у побудові світового концтабору. І Радянський союз між двома світовими війнами ідеально відповідав саме цьому сенсу і своїм щоденням, і своїм прагненням накинути цей концтабір всьому світові.
Для перекачки колосальних ресурсів зі Сполучених Штатів до Радянського союзу з метою індустріалізації останнього була штучно викликана так звана Велика депресія. Це питання тут не будемо детально обговорювати, лише зазначаючи, що за американські гроші, американським обладнанням, американськими інженерами і навіть робітниками в Радянському союзі були побудовані сотні підприємств. З точки зору промислового і військового потенціалів він був цілком підготовлений до наступної війни. За законом збереження, який діє також і в економіці, стрімке нарощування економічного потенціалу в одному місці планети було можливе лише за такого ж стрімкого економічного занепаду в іншому планетарному місці. Підсумки Другої світової війни цілком перекрили всі втрати Сполучених Штатів у висліді Великої депресії. Тобто, остання була цілком виправдана з економічної точки зору.
Але слід було зважати на певний досвід Першої світової війни. Завдяки політичному союзові Німеччини і незалежної України тоді виникла реальна загроза країнам Антанти програти цю війну. Для запобігання такої небезпеки вдруге українську інтелігенцію слід було деморалізувати репресіями або навіть знищити. Реалізовано було другий варіант. Українське селянство — стихійного носія українського духу також потрібно було по-можливості фізично знищити, а залишки деморалізувати. Вважаю, штучний голод в Україні 1932–33 років служив переважно саме такій меті. Українське селянство за ці два роки втратило 10,5 млн осіб. Ті з них, що вижили, вже і думати не могли про якусь там незалежність. За моїми підрахунками, середня тривалість життя українських селян у передвоєнні роки становила 17–20 років, і це поза трагічними 1932–33 роками. Побоювання дітей з цього приводу були не безпідставними. Навіть винищене і деморалізоване село моїх батьків на Одещині зустрічало прихід німців у село хлібом-сіллю…
Переполовинили московити і їхні хазяї український народ перед Другою світовою війною, щоб німці не мали реальної опори на цей народ у війні зі світовим злом-більшовизмом. Але і німці виявились не на висоті. Попри мізерність свого військового потенціалу проти радянського, вони все ж мали шанси перемогти. «Дайте селянам землю і вони ваші» – сказав у німецькому полоні один із радянських генералів. Не дослухались, не дали. Через свою чесність, що межувала з глупством, навіть не пообіцяли те, що після перемоги могли б і не виконати. Отож у них були якісь інші плани на українські землі. І від цих планів вони не відмовлялись навіть перебуваючи на краю прірви військової поразки. Так, старші німецькі офіцери, пам’ятаючи минуле, толерантно ставились до українців. У перші місяці війни вони відпустили додому з полону сотні тисяч українців. Так опинився дома влітку 1941 року мій дід – по матері, і мій дядько – з боку батька.
Німці мали шанс виграти цю війну, але їх політичне керівництво виявилось недолугим. Родовитий аристократ — імператор Німеччини у 1918 році в повній мірі скористався потенціалом України, що прагнула незалежності, а фюрер-простолюдин не зумів піднятись до стратегічної висоти мислення, підтримати прагнення українців до незалежності, тому і програв війну, занапастивши свій народ.
…Але який стосунок мали Сполучені Штати до найбільшої трагедії мирного часу і в історії України, і в історії світу — до штучного голодомору 1932–33 років? В центрі Європи в мирний час в Україні були знищені 10,5 млн осіб. Стверджую, що без інформаційного супроводу на міжнародній арені геноцид такого масштабу був би неможливий. Жодна американська газета словом не прохопилась про цю національну трагедію українців. Можливо, у американців не було інформації про ці події? Таку версію можна серйозно не розглядати. Тисячі американських інженерів і десятки тисяч американських робітників працювали тоді на будовах комунізму. Величезний потік американських ділових людей постійно відвідував Радянський союз. Жодна інша країна не мала такого жвавого обміну людьми з Радянським союзом, як Сполучені Штати. Американці не могли не бачити тіл померлих людей на центральних вулицях великих міст. Безумовно, що бачили, безумовно, що чули і розповідали про все це у себе на батьківщині. Але американська преса ані пари з уст! Оце і була її справжня ціна, це і було відповіддю на запитання про свободу слова у тодішній Америці. Не свобода слова, а монопольний контроль усіх провідних засобів масової інформації, причому з одного центра. Абсолютно очевидно, що цим центром не могли бути лише центральний уряд і президент-демократ Теодор Рузвельт.
Коли черговий геноцид українського народу добігав кінця і можна було підбити його попередні підсумки, 17 листопада 1933 року Сполучені Штати офіційно визнали Радянський союз і встановили з ним дипломатичні стосунки. Тим самим вони зробили вигляд, що з Радянським союзом все гаразд і його можна приймати у демократичне міжнародне співтовариство. Своє домашнє завдання він виконав на відмінно. Українському народові, як вони думали, було завдано смертельного удару. Те, що справа була не тільки в американському урядові, а й інших потужних силах свідчить факт надання найвищої міжнародної нагороди у царині журналістики — Пулітцерівської премії 1932 року кореспондентові газети The New Your Times Волтеру Дюранті за серію статей про щасливе життя у Радянському союзі і про відсутність у ньому навіть натяку на голод.
Єдиною державою (яка страшна характеристика тогочасного світу), що засудила Голодомор, була націонал-соціалістична Німеччина. Про нього в своїх промовах не раз нагадували Гітлер і Геббельс, що викликало рішучі протести офіційної Москви. Так, 1935 року, на з’їзді Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, міністр освіти та пропаганди Геббельс виголосив славнозвісну промову «Комунізм без маски». Прочитавши її (вона є в інтернеті), кожен може пересвідчитись, що вже тоді німці визнавали страшний злочин більшовицького режиму стосовно українського народу. Гітлер наказав надавати державну підтримку громадським організаціям, що збирали кошти для надання допомоги співвітчизникам, і особисто через фонд допомоги пожертвував тисячу марок німцям, які голодували в Україні. Ця допомога потрапляла і до українців, які жили поряд із німцями.
Під час Голодомору (1932–1933 років) Папа Пій ХІ був одним з небагатьох світових лідерів, хто відкрито говорив про цю трагедію. У своїх зверненнях він називав більшовизм «смертельною небезпекою» і висловлював співчуття постраждалим. Українці за кордоном СРСР зверталися із протестами до Ліги Націй, до урядів різних держав. Представник Уряду УНР в еміграції Олександр Шульгин 27 вересня 1933 р. звернувся до 14-ї Асамблеї Ліги Націй з листом, у якому приверталася увага світової спільноти до голоду в Україні. У Женеві 29 вересня 1933 р. відбулося таємне засідання Ліги Націй за участі 14 держав. Представник українського уряду чотири рази брав слово, намагаючись переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте Ліга Націй відкинула можливість надання допомоги голодуючим українцям через те, що СРСР не є членом Ліги Націй, і, таким чином, голод — це внутрішня проблема СРСР. «За» висловилися лише три держави (націонал-соціалістична Німеччина, фашистська Італія та Ірландія), «проти» — 11 країн, серед яких були всі провідні «демократичні» країни Європи. А вже наступного року Московію прийняли до Ліги Націй. Тепер вже Ліга Націй схвалила її внутрішню і зовнішню політику. Велика гра тривала, і життя мільйонів українців у цій грі нічого не важили. Це вкотре підтверджує історичний урок – не чекай справедливості від чужинців, а будь сильним і вмій постояти за себе.
Вважаю, що США морально також відповідальні за голодомор в Україні. І наполягаю, що важливою метою такої трагедії була підготовка Радянського союзу до майбутньої війни з Німеччиною. Аналогічні профілактичні заходи (голодомор) були реалізовані і проти Донського та Кубанського козацтва. Вони виявились недостатніми і під час Другої світової війни на боці німців воювали такі козацькі підрозділи: 1-ша Донська казача кавалерійська дивізія; 2-га Кавказська кавалерійська дивізія; 3-тя Пластунська казача дивізія; 1-ша Казача російська кавалерійська дивізія військ СС ФХА_СС; 1-ша Донська казача піша дивізія Казачого корпусу; 2-га Кавказька казача піша дивізія Казачого корпусу; 3-тя Пластунська казача дивізія.
Але чому нині Сполучені Штати, не зважаючи на свою явну симпатію до Московії (вони навіть не назвали її агресором), економічно і військово підтримують Україну, хоча досі їх політика щодо неї була відверто непримиримою? Відповідаю так: часи змінились. Якщо у ХХ сторіччі американський уряд міг практично не зважати на думку американського народу щодо більшості питань зовнішньої і внутрішньої політики, то тепер це не так. Американський народ стає важливим гравцем на світовій арені і його симпатії на нашому боці. Проте, слід розуміти, що обсяги цієї допомоги завжди будуть недостатніми для перемоги у війні, але достатні для тривалого її ведення до нашого етнічного виснаження. Всі розмови про припинення вогню лише сприяють затягуванню бойових дій, оскільки не вирішують важливих питань, що в її основі. Досягти довготривалого миру для України можна лише внаслідок перемоги у цій війні. Перемоги попри те, що за плечами агресора можуть стояти ті ж Сполучені Штати. Ця перемога потрібна Україні, ця перемога потрібна і оновленій Європі, яка разом з Україною отримає свій другий шанс на провідне місце у світі в царині не лише культури, але і науки, і економіки, і військової справи.
Валерій Швець,
доктор фізико-математичних наук, професор,
академік Академії наук вищої школи України
Зазначаємо, що за всі висновки статті відповідальність несе автор
