Світу потрібен новий Черчилль. Якою перемогою має завершитись війна в Україні

Матеріал публікується за ініціативою віце-президента Незалежного центру
геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Олександра Бєлова.

Юрій Костенко, «Главком»

Після перемоги у Другій світовій екс-прем’єр Британії Вінстон Черчилль першим назвав радянський тоталітаризм небезпечнішим за фашизм

Гальмування нашої перемоги — це і є ескалація війни

Розпочався новий 2023 рік. Яким він стане, про це нині дискутують усі без винятку провідні політики та експерти світу.

Для українців рік прийдешній — це рік нашої перемоги російського агресора та звільнення усіх захоплених територій. Для світових лідерів — 2023 рік стане визначальним іспитом на здатність протидіяти масштабним викликам та ухвалювати перспективні рішення.

Ключовою темою нинішніх політичних дискусій є питання якою може бути перемога України та якими будуть глобальні наслідки поразки Росії.

У цій темі дуже добре проглядаються історичні аналогії. Таким прикладом є завершення Другої світової війни. Тоді на хвилі радості перемоги провідні політики категорично відмовлялись визнати , що замість Гітлера на світовій арені постав Сталін — вчорашній союзник, але сьогоднішній запеклий ворог.

У цьому контексті надзвичайно промовистою стала реакція тодішнього політикуму на промову Вінстона Черчилля у Фултоні (США) у 1946 році. Відомо, що серед європейських лідерів лише Черчилль виступив категорично проти Мюнхенської угоди з Гітлером 1938 року та закликав демократичний світ спільно протидіяти поширенню нацизму. У Фултоні екс-прем’єр Британії Черчилль, автор антигітлерівської коаліції, назвав радянський тоталітаризм небезпечнішим за фашизм і закликав до створення Трансатлантичного альянсу (майбутнього НАТО) для протидії комунізму.

Але тоді, попри авторитет Черчилля, його заклики не почули, ба більше — оскаженіло критикували. І не тільки в Москві. У США зчинився такий гамір, що тодішній президент Гаррі Трумен, який запросив Черчилля до Фултона змушений був провести прес-конференцію та відмежуватись від його пропозицій. А майже увесь британський політикум пропозиції Черчилля назвав «неприхильними ідеї миру». Та вимагав публічного спростування.

Проте минуло всього кілька років, як стали очевидними жахіття комуністичної тиранії, що швидко поширювались світом, а сам СРСР став «імперією зла». Але тоді у 1946 році провідним політикам забракло мужності визнати масштаби нових загроз. А люди після шести років страждань від світової війни скоріше прагнули швидше зануритись у блага мирного співіснування з комунізмом, аніж вступати у боротьбу з ним.

Але Черчилль, як і у випадку з Гітлером , знову виявився далекогляднішим. І вже 4 квітня 1949 року у Вашінгтоні 30 держав Північної Америки та Європи створили Північно-Атлантичний альянс (НАТО) для протидії радянському тоталітаризму.

25 грудня 1991 року «імперія зла» СРСР юридично припинила своє існування. І знову, як і після розгрому фашизму, у радощах перемоги СРСР демократичний світ не розгледів нових безпекових проблем. Історія повторилася.

Як безпосередній учасник багатьох міжнародних переговорів того буремного часу та автор книги «Історія ядерного роззброєння України» хочу більш детально зупинитись на тому, як саме відбувався цей процес і якими рішеннями прокладався шлях нинішній війні.

Шлях до війни

Відомо, що після розпаду комуністичного СРСР утворилось 16 незалежних держав, які оголосили намір будувати демократію. Але Захід — окрім трьох країн Балтії — ці прагнення не побачив і не підтримав. Натомість вся політична увага сконцентрувалась на побудові стосунків з Росією «демократа» Єльцина. Так, у порушення міжнародного права і на прохання президента Єльцина РФ прибрала до рук місця замість СРСР у найважливіших міжнародних організаціях, покликаних берегти мир у світі: Радбезі ООН, керівних органах МАГАТЕ, ОБСЄ та низки інших. А вже у січні 1994 року на Брюсельському саміті НАТО Єльцин, який брав у ньому участь на правах особливого гостя, погодив з президентом США Клінтоном компроміс у сфері впливів на європейську безпеку. Частина країн колишнього «Варшавського пакту» повинна була відійти до сфери впливу НАТО (передовсім ішлося про Польщу, Чехію та Угорщину), а інші пострадянські країни залишались під «протекторатом» Кремля. Цей компроміс було матеріалізовано у спеціальній програмі співпраці НАТО з Росією «Партнерство заради миру».

1994 рік. Брюсельський саміт НАТО. Борис Єльцин погодив з президентом США Клінтоном компромісний поділ сфери впливів у Європі

 

Але не лише цим Захід виокремлював та посилював «демократа» Єльцина. Найбільшою стратегічною помилкою того часу стала позиція США щодо ядерного роззброєння. Як відомо після розпаду СРСР згідно з нормами міжнародного права утворилися не лише незалежні, але і ядерні держави. Ядерні арсенали радянської імперії стали власністю України, Казахстану, Білорусі та РФ.

Стратегія національної безпеки, яку вибудовував український парламент на початку 90-х своїми рішеннями, передбачала поетапне знищення ядерних боєголовок за наявності широкої західної підтримки, і найперше з боку США, та міжнародних гарантій безпеки. Натомість з подачі Росії (чергова вимога Єльцина) США розпочали тиск на Україну щодо передачі усієї ядерної спадщини в руки РФ без міжнародних гарантій безпеки. Тоді США недооцінювали, що після розпаду СРСР в Росії законсервувався тоталітарний режим, який на початку 21 століття набув ще більш небезпечних для демократичного світу форм, аніж його радянський попередник.

Саме тому на початку 90-х усі наші пропозиції США зробити ставку на Україну, яка за підтримки Заходу може досить швидко стати і демократичною і європейською та ефективно впливати на увесь пострадянський простір включно з РФ, відхилялись тезами американських стратегів: «Росія вже не та» і «своєю ядерною зброєю ви не даєте людству шанс підвищити рівень світової безпеки». Майже те саме, що закидали Черчиллю після його віщої промови у Фултоні.

Під спільним тиском Заходу та Росії Україна до 1996 року повністю передала третій за потугою ядерний потенціал світу в руки «демократа» Єльцина.

На питання чи став від цього (української самопожертви) світ кращим та безпечнішим — відповідь дав час.

По-перше. На політичній арені постав путінський неоімперіалізм, який за оцінками НАТО став найбільшою загрозою світу у 21 столітті.

А щодо зменшення ядерних загроз, то, за даними огляду Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), одного з найавторитетніших аналітичних центрів світу, у 2014 році (на початку російської військової агресії проти України) Росія та США попри договори щодо скорочення ядерних арсеналів володіли понад 90 % всієї ядерної зброї світу. Цього достатньо аби повністю знищити все людство та ще й не один раз.

Виходячи саме з такого історичного аналізу, і варто оцінювати нинішні політичні стратегії та дискусії щодо того чим має закінчитися війна в Україні.

Сьогодні найчастіше політики та експерти і особливо ті, що гальмують передачу Україні необхідної для перемоги сучасної зброї, аргументують свою позицію побоюванням ескалації конфлікту та його переростання у ядерну війну.

Взаємно гарантоване знищення. Яка ймовірність?

Щодо ескалації. Повертаючись до історичних паралелей, можна упевнено стверджувати, що сьогодні Путін перебуває в аналогічній ситуації, як і Гітлер у 1938 році перед підписанням Мюнхенської угоди. Тому саме від рішучості Заходу протидіяти експансії рашизму і залежить чи вийде за межі території України нинішня війна. Заходу конче необхідно подивитись правді в очі. Сьогодні лише Україна здатна зупинити оскаженілого Путіна та його прагнення втягнути демократичний світ у глобальний конфлікт. І лише українські воїни можуть знищити усі хворобливі мрії диктатора вже цього року. І навпаки. Гальмування нашої перемоги — це і є ескалація війни.

По друге. Щодо можливого переростання війни в ядерне протистояння із Заходом. Як на мене, це надзвичайно малоймовірний сценарій. Ось аргументи. Згідно з даними статті «Ріст ядерної переваги США» , опублікованої у журналі Foreign Affairs 2 травня 2006 року «у Росії на 39 % менше бомбардувальників дальньої авіації, на 58 % менше міжконтинентальних балістичних ракет і на 80 % менше підводних човнів зі стратегічними ядерними ракетами, ніж було в СРСР в його останні роки».

Сьогоднішній стан російського ядерного потенціалу ще більш драматичний. Корупція та брак коштів (військові витрати Росії менші за витрати США у понад 10 разів) призвів до того, що більше ніж у 80 % російських стратегічних ракет шахтного базування завершився гарантійний термін використання, а плани щодо їхньої заміни постійно зриваються. Зокрема й український «Південмаш» нарешті припинив постачання та обслуговування 46-ти найсучасніших та найпотужніших стратегічних носіїв («Сатана»), кожен з десятьма боєголовками. І цю дірку ядерного потенціалу РФ немає чим залатати.

Загалом, за даними західних експертів, вже до 2015 року в Росії може залишитись лише 150 міжконтинентальних балістичних ракет. У СРСР у 1990 році їх було 1300. А отже, здатність США до завдання першого безвідплатного ядерного удару по території Росії стає все більшою. Підтвердження цього висновку експертів дає стаття «Чи настав кінець ВГЗ (Взаємно гарантоване знищення), або ядерний аспект переваги США», опублікованій в журналі Іnternational security навесні 2006 року, де військові аналітики шляхом комп’ютерного моделювання встановили, що США вже мають достатньо ймовірну можливість знищення всіх російських баз стратегічних бомбардувальників, всіх ядерних підводних човнів та всіх стратегічних ракетних комплексів без загрози отримання відплатного ядерного удару.

І на завершення цього огляду. Ще 2006 року журнал Foreign Affairs повідомив, що Вашингтон знову добивається ядерної переваги над іншими країнами. Про це зокрема свідчить і програма удосконалення американського ядерного арсеналу, яка має на меті «здійснення першого удару по Росії або Китаю, який їх обеззброїть».

Завершальний етап «спецоперації»

Сьогодні на календарі 2023 рік. Часу і коштів у США було достатньо аби так звану «ядерну загрозу» Росії повністю нівелювати. І Путін добре знає про це.

Отже, так звані «ядерні» аргументи експертів щодо гальмування масштабного постачання сучасних озброєнь України для нашої перемоги у 2023 році, як свідчать наведені аргументи, не витримують жодної критики.

Ще одна теза, яку почали використовувати опоненти нашої перемоги — це зростання вартості військових поставок Україні.

Поза сумнівом, ціна сучасних озброєнь швидко збільшується, а відтак кожен день путінської агресії вимагає все більших асигнувань. Але по-перше. Попри той факт, що ця війна поки що обмежена лише українською територією військові дії Путіна за висновками експертів вже загрожують світовій економіці глобальною рецесією. Тому говорячи про фінансові втрати Заходу на підтримку України спочатку необхідно обрахувати ті астрономічні суми потенційних втрат, коли військовий конфлікт вийде за межі України.

По-друге, війна це не лише втрати, але й прибутки. Зокрема реалізація США програми лендлізу під час Другої світової війни вивела її промисловість з рецесії та стала драйвером економічного зростання на багато десятиліть. З іншого боку, сьогодні завдяки українським воїнам світ вже побачив, що собою являє так звана «неперевершена» російська зброя. Як з’ясувалося, це черговий пропагандистський фейк. А тому військові замовлення на російські озброєння стрімко падають. А це 10-15 % світових поставок. Найбільші країни-замовники російської зброї — Індія, Таїланд, Філіппіни — вже скасували більшість своїх оборонних замовлень у Росії. І це лише початок. Отже, чим менше Росія продає своєї зброї, тим більше ВПК Заходу отримує прибутки. Тому об’єктивна оцінка вартості військової допомоги Україні повинна враховувати і цей чинник.

Україна показала всьому світу, що собою являє так звана «неперевершена» російська зброя

 

І ще одне. Відомо, що доведення будь-якої зброї до застосування на полі бою і тим більше новітньої також потребує коштів. І це достатньо великі витрати, які ВПК вкладає для створення умов максимально наближених до реальних воєнних дій. Сьогодні Захід має в Україні можливість тестувати свої передові військові технології без жодної копійки витрат. Вже відомо, що деякі з переданих нам озброєнь, які використовуються в Україні, потребують суттєвого доопрацювання. З іншого боку, найсучасніша німецька система ППО Iris-T в реальних бойових умовах вже підтвердила свою ефективність.

Отже, на підставі викладених аргументів можна зробити такі висновки.

  1. Так звана «спецоперація» Путіна в Україні є завершальним етапом глобальної війни, яку розпочав російський диктатор проти демократії у 2008 році частковою окупацією Грузії.
  2. Настав час усвідомити, що період мирного співіснування та пошуку політичних компромісів між демократією та диктатурою, встановлений після Другої світової війни, закінчився. Всі без винятку міжнародні системи, що підтримували глобальний мир і правопорядок, зруйновані російською неоімперською політикою.
  3. Метою Путіна є об’єднання диктаторських країн та встановлення нових геополітичних балансів на світовій арені. І відтак у цій принциповій битві за глобальні зміни світу жодних компромісів і тим більше дипломатичних рішень не існує. Переможцем може стати лише хтось один.
  4. Будь-яке зволікання Заходом у наданні всього, що потрібно для розгрому Путіна в Україні у 2023 році, а відтак глобальної поразки диктаторських режимів, загрожує ескалацією та сприятиме досягненню російським режимом його геополітичних цілей.

 

Юрій Костенко

Народний депутат України п’яти скликань (1990-2012), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-1998), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992-1993 роки), голова української делегації на переговорах з країнами Великої сімки щодо закриття ЧАЕС, автор книги «Історія ядерного роззброєння України» (Український науковий інститут Гарвардського університету 2020), лауреат Літературного фонду імені Стенлі Пітерсона (Канада, 2021), голова Української Народної Партії..

Джерело: «Главком»

 

Схожі публікації