Російсько-український конфлікт: роздуми про демографічну кризу, війну та ядерну зброю

Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» надає можливість аналітикам висловити свою точку зору стосовно конкретної політичної, економічної, безпекової, інформаційної ситуації в Україні та в світі в цілому, на основі особистих геополітичних досліджень та аналізу.

Зауважимо, що думка авторів
може не співпадати з редакційною

Дмитро Первина

 

 

Російська Федерація так переймається своїм геополітичним статусом, що начхала на власне населення. До такого висновку можна дійти, ознайомлюючись з її демографічною політикою і рекордно швидкими темпами скорочення населення. Останнім часом все більше російських вчених звертають увагу на глибину цієї кризи. Подейкують, що такі колосальні демографічні втрати Росія переживає вперше у своїй історії. Про це зазначили і в московському Інституті стратегічного аналізу ФБК, де даний спад вже охарактеризували, як вимирання нації. Вчені підсумували, що в далекоглядній перспективі це не лише вплине на продуктивність праці, але і спровокує наплив мігрантів із Середньої Азії, які не мають необхідної кваліфікації та культурного бекграунду, щоб підтримувати демографічний баланс вимираючої нації. Виходячи з цього, Росія зараз як ніхто ризикує втратити власну культурну ідентичність, якою так пишаються її громадяни.

…Російська Федерація так переймається своїм геополітичним статусом, що начхала на власне населення…

Московські економісти зниження купівельної спроможності населення помилково пояснюють скороченням рівня народжуваності та відповідним збільшенням рівня смертності. На їх думку, саме цей фактор безпосередньо пов’язаний зі зниженням попиту населення на споживчі товари, нерухомість та іпотеку — це і є, за їх словами, головною причиною скорочення темпів розвитку економіки. Але якщо поглянути правді в очі, то ми добре бачимо, що справжня причина в міграції. За останні десять років в Чехії, Болгарії, Хорватії, Польщі, Німеччині, Великобританії, США та інших країнах сформувалися справжнісінькі російські колонії, в яких мешкають тисячі росіян: ці люди відмовилися миритися з вітчизняними реаліями та вже ніколи не повернуться на історичну батьківщину. Ба більше, кожного року кількість таких «колоній» у світі зростає із геометричною прогресією. Ось справжня причина вимирання російського народу, але про неї воліють не говорити в країні тотальної брехні.

Відмовляючись визнавати стрімке наближення свого «демографічного фіаско», російські лідери стверджують, що в разі нестачі людського ресурсу вони замінять його працею машин і це, начебто, стимулюватиме розвиток науково-технічного прогресу, але ж робота над штучним інтелектом і його подальше обслуговування, в свою чергу, вимагають досить розвинених, компетентних спеціалістів, вчених, операторів і програмістів: чи є вони в Росії в необхідній кількості? Відповідь можна отримати, подивившись на стан їхньої сучасної освіти, коли в більшості регіонів знижується мінімальний прохідний бал, аби створити хоча б якусь конкурентність при вступі абітурієнтів до вищих навчальних закладів. Але не дивлячись на це, більшості так і не вдається стати студентами ВНЗ, тому на рівні влади вже тривалий час існує тенденція щодо того, аби задовольнятися середньою професійною освітою. Російському істеблішменту просто не потрібні розумні люди, і в їх випадку роботизація держави — просто нездійсненна мрія.

…В Росії добре розуміють, що коли відбувається скорочення населення, то воно матиме вплив на всі галузі, в тому числі і на військову…

Кожного року населення Росії скорочується мінімум на півмільйона осіб (що підтверджено статистикою, за якою в останні десять років кількість росіян зменшилася на 10 млн. осіб). Лише 130 тис. переважно молодих людей щорічно гине від вживання наркотиків. За даними міністерства економічного розвитку РФ, демографічний спад прискорюватиметься до 2023 року. І в Росії добре розуміють, що коли відбувається скорочення населення, то воно матиме вплив на всі галузі, в тому числі і на військову, що для їхнього керівництва означатиме поразку, адже в такому разі Росія просто буде нездатна контролювати частину своїх територій, що призведе до їх фактичної втрати.

…Путіну потрібна Україна, щоб за рахунок нашого населення поповнити російський людський ресурс…

Які ж виклики для України несе загострення демографічної кризи в країні «духовних скреп»? Зараз, коли основним дефіцитом там стають люди, Путін недарма написав в своїй статті про історичну та генетичну спорідненість українського та російського народів. Йому потрібна Україна, щоб за рахунок нашого населення поповнити російський людський ресурс, але досягнення офіційної мети Кремль спробує замаскувати метою гуманітарною, за якою приводом для ескалації може стати «необхідність надання допомоги» мешканцям ОРДЛО, або забезпечення постачання води до Криму.

Погрози Кремля, з якими ми стикнулися навесні цього року, були цілком реальними, адже базувалися на чіткій структурі підтягнутих до України збройних формувань. Цікавий факт полягав в тому, що на військових навчаннях була задіяна 133-тя окрема бригада матеріально-технічного забезпечення ЗС РФ (в/ч 73998, м. Бахчисарай, Крим), яка надає підтримку основним діючим силам армії виключно при наступальних операціях. Окрім цієї бригади, були розгорнуті також мобільні госпіталі і тут ми розуміємо, що під час звичайних навчань такі складові не обов’язкові, ба більше, будь-який досвідчений офіцер вам скаже, що це перші ознаки підготовки до військових дій наступального характеру. І одна з найбільших складностей полягає в тому, що перевірити наміри російської сторони неможливо, адже ще до грузинського конфлікту 2008 року Росія вийшла з Договору про звичайні збройні сили в Європі, тому не запрошує на свої військові навчання міжнародних спостерігачів.

«Квітневе» стягування військ відбувалося з метою тренування російської військової машини. Проведення таких серйозних маневрів на грані війни необхідно, аби перевірити види реакцій як на рівні української політичної вертикалі, так і серед військового командування, громадськості, медіа та «п’ятої колони». При цьому не виключається, що Кремль також цікавить те, як поводить себе міжнародна спільнота, а саме: яка коаліція підтримає Україну, в якій мірі та з якою швидкістю надасть необхідну допомогу.

…Ми маємо справу не лише з дуже сильною в економічному та військовому плані ядерною державою, але і з досить незвичайною командою, яка має величезний досвід розпалювання конфліктів та військово-політичних авантюр…

Часткове відведення російських військ від українських кордонів збіглося з посиленням роботи проти України російської розвідки. Зараз, аби сформувати необхідний для провокацій «клімат», російські спецслужби задіють проти України всі свої розвідувальні можливості: від агентурних та радіотехнічних — до космічних. Таким чином російське керівництво вивчає наші слабкі місця, аби зіставивши з власними, сформувати ефективну стратегію наступальних дій. І причина, чому пріоритет наданий саме розвідці, досить очевидна: вона полягає в політичній команді володаря Кремля. Всі люди із його найближчого оточення, чи то секретар Ради безпеки Патрушев, директор ФСБ Бортніков, міністр оборони Шойгу, член Ради безпеки Іванов, колишній спікер Держдуми, а нині директор СЗР Наришкін чи заступник голови адміністрації президента Козак та багато інших, так чи інакше пов’язані з безпековою та розвідувальною діяльністю. Ці люди вже давно добре знають один одного, тому між ними за проведені разом роки сформувався досить високий рівень порозуміння, завдяки чому їм не потрібно проводити довгих нарад для прийняття термінових рішень. Тому ми маємо справу не лише з дуже сильною в економічному та військовому плані ядерною державою, але і з досить незвичайною командою, яка має величезний досвід розпалювання конфліктів та військово-політичних авантюр. Більше того, в Росії при кожному безпековому відомстві є досить серйозні аналітичні та прогностичні структури, які відповідають за розробку різноманітних сценаріїв дій.

…Росія не може собі дозволити затяжну війну, тому її напад буде швидкоплинним, агресивним і неочікуваним…

Зараз все частіше громадськість цікавиться тим, коли все-таки відбудеться повне відведення російських військ від українських кордонів. Їх повного відведення, нажаль, не буде, оскільки такими тривалими та виснажливими заходами Путін намагається приспати пильність української влади та суспільства. Росія, враховуючи рівень підтримки України її союзниками, не може собі дозволити затяжну війну, тому напад її сухопутних сил буде дуже швидкоплинним, агресивним, неочікуваним та, ймовірно, з білоруського напрямку, адже наші основні військові частини сконцентровані саме на сході та півдні, а загроза з боку Білорусі змусить наше командування перекидати війська і оголяти найбільш вразливі позиції у південній та східній частинах України. І тут, за задумкою Кремля, гратиме вирішальну роль соціальний фактор: цивільне населення на восьмому році воєнного конфлікту втомилося від війни. Мабуть саме тому Путін, коментуючи свою статтю, так часто згадував, що «мільйони мешканців України» притримуються проросійських поглядів і при нагоді візьмуться за зброю, щоб скинути той лад, який існує. В такому разі Росія введе війська, аби «захистити мирне населення», як вона це робила в 1940-му році в країнах Балтії, чи в 2008 році в Південній Осетії, або ж як це відбувалося в 2014 році з шахтарями на Донбасі. Зараз керівництво Кремля знову демонструє готовність повторити такий сценарій, адже приготування йдуть повним ходом. Ми добре бачимо, як прокремлівські олігархи Дерипаска та Новинський знищують стратегічні миколаївські суднобудівні заводи, підвищуючи рівень незадоволення серед місцевого населення переважно російськомовного (це важливо!) регіону. Можливо, саме ці люди стануть тим «населенням», інтереси якого прийде «захищати» регулярна російська армія.

До речі, згадали миколаївські суднобудівні заводи ми не просто так. Російський флот стрімко старіє і вже не може конкурувати з кораблями НАТО, а промислових потужностей російського центру судноремонту «Звездочка» вочевидь недостатньо для створення нового сучасного корабельного складу, тому в нагоді може стати місто, де будували майже всі військові кораблі Радянського Союзу. Зараз ми бачимо, що до жовтня поточного року Росія перекрила практично все Чорне море, залишивши невеликий коридор Дарданелли — Босфор — Одеса — Очаків — Херсон — Миколаїв для міжнародної морської торгівлі. Загроза полягає в тому, що цей коридор досить легко дискредитувати, зробивши на ньому провокацію, під час якої постраждає якесь іноземне судно. Це призведе до скорочення кількості міжнародних торгівельних компаній, які і надалі працюватимуть на даному маршруті, що є дуже великою загрозою для України, оскільки на морську торгівлю припадає більшість нашого експорту і провокація на торговому коридорі, в першу чергу — це можливість для Росії закрити акваторію Чорного моря допоки там триватиме наступальна операція та ймовірна висадка десанту.

Відчуваючи загострення, українська влада прагне якнайшвидше отримати ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО). Але сам план, на важливості отримання якого зосереджений Офіс Президента України, не гарантує Україні вступу до Альянсу, ба більше, отримання Україною ПДЧ підсилить агресивні провокації з боку Росії, призведе до зростання кількості ворожих обстрілів на сході, і як наслідок, до ще більших жертв серед військових та мирного населення.

…Вступ України до НАТО залежить від реформ судової системи, дотримання прав людини та ефективності боротьби з корупцією…

Незважаючи на заяви українських політиків щодо важливості вступу до НАТО, Альянс найближчі десять років буде для нас недоступним, і справа не в рівні сумісності української армії загальним вимогам Північноатлантичного блоку. Вступ до НАТО в першу чергу залежить від реформ судової системи, дотримання прав людини та ефективності боротьби з корупцією, що Україна поки продемонструвати не в змозі. Простіше кажучи, НАТО — це клуб, який не приймає непередбачуваних партнерів і їх побоювання щодо нестабільності України цілком виправдані, адже ми за роки своєї незалежності близько чотирьох разів активізували та згортали політику щодо отримання членства в Альянсі.

Шукаючи дієвий спосіб захиститися від російської агресії, українські високопосадовці та громадські діячі все частіше почали обговорювати питання відновлення ядерного статусу. Ці люди апелюють тим, що Україна обміняла власну ядерну зброю на гарантії безпеки, які нам так і не були надані. В 2014 році ми всі спостерігали, як сторона-гарант порушує умови Будапештського меморандуму та анексовує український Крим. За сім років з моменту анексії Криму Росія встигла порушити майже всі ключові принципи та зобов’язання цього меморандуму, що дозволяє нам думати про відновлення ядерного статусу, як стримувального фактору, але це приховує в собі і величезні ризики, найбільший з яких — вихід України із Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Заява президента України про відновлення ядерного статусу не лише порушить один із ключових принципів даного договору, але і означатиме імовірний вихід з нього України. До нас такий шлях обрала лише Північна Корея, тому і опинилася в міжнародній політичній ізоляції. Повторення такого шляху — це гарантована руйнація відносин з європейськими та американськими союзниками, бо насправді наявність ядерної зброї не дає жодних безпекових гарантій. І тому, коли ми говоримо про даний вид озброєння, як про стримувальний фактор, то до кінця не усвідомлюємо скільки часу триватиме створення такої зброї — ймовірніше за все, не менше п’яти років. В умовах продовження гібридної війни з боку Росії, чи матиме Україна стільки часу протриматися без підтримки Заходу? На це питання потрібно в першу чергу відповісти самому собі.

…Неважливо, хто перший використає ядерну зброю — якщо він це зробить, то сам буде знищений…

Аби докладніше змоделювати безпекову ситуацію навколо стримувального фактору, ми можемо припустити, що Україна зберегла свій ядерний статус. Тому уявімо, що Росія розпочинає проти нас відкриту воєнну кампанію. В такому разі змогли би ми вистрілити по її території ядерним боєприпасом? Нажаль, ні, оскільки розуміли б, що у неї набагато більший ядерний потенціал, ніж у нас. Застосувати в конфлікті ядерну зброю, означає перетворити власні центри політичного та воєнного управління на об’єкти першого удару. Деякі цивільні люди думають, що якби Україна застосувала власну ядерну зброю проти Росії, то та не відповіла би дзеркально. Однак, вона б не лише завдала ядерного ракетного удару у відповідь, але ще й дискредитувала би нас перед нашими європейськими та американськими партнерами, звинувативши в націоналізмі та провокуванні світової війни. Освічені фахівці ядерної галузі знають, що неважливо, хто перший використає ядерну зброю — якщо він це зробить, то сам буде знищений. Усвідомлення цього правила змушує абсолютно всіх членів «ядерного клубу» утримуватися від використання свого стратегічного озброєння.

Після анексії Криму російське керівництво повідомило про наміри відновити на півострові інфраструктуру для розміщення ядерної зброї. І тут виникає досить відверте питання: чи усвідомлюють вони, що Крим в разі запуску російських ракет стане об’єктом першого ядерного удару у відповідь і це призведе до катастрофічних наслідків тотальних руйнувань та радіоактивного забруднення півострова? В Москві на це цинічно відповідають: «українці вважають, що Крим їхній, то нехай вони потім його і забирають».

…Українська медіа-спільнота має показати, що ми не хочемо війни, але якщо вона розпочнеться, то на захист батьківщини встануть всі…

Зараз все частіше прийнято звинувачувати українське керівництво в тому, що воно не змогло зберегти ядерний статус. Доцільно запитати, а чи змогли б ми самі цей статус відстояти? Припустимо, що Україна має ядерну зброю. На вулиці революційні події 2014 року і Янукович втікає до Росії з «ядерним чемоданчиком». Такий сценарій ми би хотіли? Візьмемо іншу ситуацію. Росія почала анексію Криму та провокації на Донбасі. Змогли би ми використати власну ядерну зброю проти Криму, де під час анексії зброя з нашого боку взагалі не застосовувалася, чи скинути бомбу на Донбас, де проживають мільйони наших громадян? Висновок досить простий: зараз українська держава ще не готова до створення ядерної зброї, тому в такому разі, цілком можливо, що фактором стримування країни-агресора може стати чітка демонстрація такого сценарію, в якому Путін побачить величезні втрати власних солдат, якщо врешті-решт наважиться на наступ. Цієї цілі можна досягти за допомогою української медіа-спільноти, показати, що ми не хочемо війни, але якщо вона розпочнеться, то на захист батьківщини встануть всі. І коли російське керівництво натякає про «соціальний бунт», який, начебто, охопить нашу країну, то це досить серйозна заява, на яку має бути не менш серйозна відповідь, наприклад, внесення до пакету санкцій вимоги, щоб у разі відкритої кремлівської агресії союзники почали депортацію громадян Російської Федерації з Європи та США. Коли мільйони росіян, які навчаються, працюють та займаються бізнесом за кордоном, почнуть повертатися на батьківщину, то соціальний бунт розпочнеться саме в них.

Американці, в свою чергу, мають власні можливості зі стримування країни-агресора. Джо Байден їх назвав проектом Cyber Flag 21-1. В разі російського вторгнення до України цей проект, анонсований навесні цього року, завдасть відчутних втрат нашій північній сусідці. Передувало його створенню постійне втручання Російської Федерації у світові демократичні процеси (вибори в США і Бразилії, референдум у Великобританії тощо). Дуже багато управлінських механізмів працюють через Інтернет і якщо Росія зважиться на повноцінне вторгнення, то Вашингтон стане головним ініціатором її відключення від світової мережі, що стане не лише болісним ударом для економіки Росії, але й для її населення. Але таке радикальне рішення може призвести до куди більш критичної ситуації, оскільки ізольована від світу Росія в такому разі легко увійде до ядерної коаліції з Китаєм, Іраном та Північною Кореєю, що призведе до зміни балансу сил і стане причиною створення біполярного світу із загрозою подальшої глобальної ескалації.

…У вирії великої політики Україна не зможе встояти, не маючи за собою надійних союзників…

Тим паче, в розіграному «гамбіті» геополітичного протистояння між США та КНР, не виключено, що саме Україна стане тією «фігурою», якою в майбутньому зможуть пожертвувати задля досягнення певних позиційних переваг. Мабуть саме тому нашому політичному керівництву варто правильно усвідомлювати свою позицію в трикутнику між США, Китаєм та Росією. Бути вправним політичним гравцем між цими країнами — досить непроста задача, оскільки це втягуватиме Україну у вирій великої політики, де неможливо встояти, не маючи за собою надійних союзників. Тому позиція Києва в цьому плані досить проста: збереження відносин з ключовим безпековим партнером — Вашингтоном, та з вигідним торгівельним партнером — Пекіном. Чи зможе Україна вийти переможницею і об’єднати навколо себе цих двох непримиримих геополітичних супротивників — невідомо, але наразі створення такої коаліції — це бодай не єдина можливість заручитися підтримкою, яка на практиці виявилась би набагато ефективнішою за ядерну зброю.

 

Схожі публікації