«Перемога буде за Україною!»

Сергій Рудюк

військовий і політичний експерт

Кожна війна уже в її ході стає предметом прискіпливого вивчення й аналізу спеціалістів з воєнної науки, а, особливо, після свого закінчення. Нинішня російсько-українська війна не буде винятком. Однак для цього вже нині слід збирати відповідні матеріали, систематизувати їх. І добре, що це вже робиться. Так, наприкінці 2022-го – на початку 2023 року київський Видавничий дім «Воєнна розвідка» опублікував дві праці колишнього начальника Генерального штабу — першого заступника міністра оборони України генерал-полковника Анатолія Лопати: «Віхи буремних подій 2013–2022 років. Хроніка війни України з Російською Федерацією» і «Вторгнення 2022. Віхи війни РФ проти України». Обидві праці — документальні дослідження подій 2013–2022 років в Україні. Вони є спробою автора систематизувати найважливіші події цього періоду в Україні та за її межами. Він, як професійний військовик, прагне допомогти читачеві осмислити їх. Разом з тим автор підкреслив, що він не ставить за мету аналіз й оцінку бойових дій в ході операцій на фронтах. Ця обов’язок, на його думку, військових аналітиків після закінчення війни.

Попри скромність у власній самооцінці, адже люди з такою блискучою освітою і багатим професійним досвідом не можуть не бути аналітиками, А. Лопата хоч і в загальних рисах, все ж дав аналіз історичного відрізку часу, який передував російсько-українській війні 2013–2023 років, зокрема у контексті українського державотворення й оборонного будівництва. Він абсолютно вірно сформулював тезу, яка була (не буду деталізувати — ким) закладена в ідеологію будівництва незалежної України на зорі її створення: «Війни між народами Росії і України уже бути не може!» Відповідає дійсності й наступне зауваження: «Така точка зору довгі роки підтримувалась керівництвом нашої Держави після розвалу Радянського Союзу», тобто «…рідною владою, яка сповідувала здобуту незалежність тільки на словах, бо нехтувала основою цієї незалежності — обороноздатністю Держави». І, як наслідок: «Обороноздатність України послідовно знищувалась».

Мабуть, все-таки ця влада не була насправді рідною для українського народу. Бо тоді б вона не знехтувала історичним досвідом українського державотворення. І взяла б до уваги слова Військового міністра і Начальника Генерального Штабу армії Української Народної Республіки генерал-хорунжого Всеволода Петріва (1883–1948), виголошені перед українською громадою Чехословаччини в 1936 році. Тоді він сказав: «Є три складові державності кожного народу: територія — земля, люди які на цьому обмеженому кордонами шматку землі живуть і збройна сила, що цю державну територію боронить.

Отже, територія + народ + військо = держава.

Із цих трьох складових військо є лише тоді міцне, коли воно будується на підвалині землі (території) і людей, що на цій землі живуть, а тому той, хто був колись покликаний до будови війська, не сміє не знати тих підвалин, на яких це військо будується».

На жаль, тодішня «рідна влада» мала інші погляди на українську етнічну й державну територію, на самих українців і на українське військо. Можу підтвердити це власними спостереженнями, зокрема у справі Криму, Севастополя і Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

2–3 лютого 1991 року в Києві в актовому залі Спілки письменників України відбулася конференція «Зовнішня і внутрішня безпека України. Концепція Української Армії та пошуки шляхів її створення». Серед її учасників були народні депутати України, офіцери, громадські активісти. Як Голова Львівського громадського комітету за відродження Української Національної Армії, я представив присутнім Концепцію створення Збройних Сил України. Концепція порушила різні аспекти майбутнього оборонного будівництва, але доктор історичних наук Анатолій Русначенко чомусь виділив лише такий: «Виступаючий доводив, що армію слід створювати, опираючись на почуття всіх громадян України, солдатів і офіцерів, створюючи паралельні офіційним структури, аби мати на що зіпертися на випадок біди. Правда, на конференції ця ідея не знайшла широкої підтримки». А через кілька місяців біда таки сталася — збройний путч т. зв. ГКЧП у дні якого той же Львівський громадський комітет за відродження Української Національної Армії започаткував, так би мовити, «…паралельну офіційним структуру» — Національну Гвардію України. Обставини змусили колишніх учасників конференції з цим погодитися. І підтримати. Ось так буває.

Але чому про це згадую? У 1993 році прочитав статтю першого заступника міністра оборони генерал-полковника Анатолія Лопати «Реформувати армію важче, ніж будувати її заново» (газета «Народна армія, 15 грудня 1993 року). У ній було написано: «Необхідно було армію зразу будувати заново». Я сприйняв це як підтвердження правоти позиції Комітету щодо необхідності створення нової армії з нових людей на нових, національних засадах. Подібну думку прочитав також в інтерв’ю начальника кафедри стратегії Академії ЗС України генерал-лейтенанта Олексія Лавренюка газеті «За вільну Україну» (Львів), передрукованому журналом «Вісті Комбатанта», № 3, 1996 (Лондон).

На запитання журналістки Марії Базелюк: «Яка армія сьогодні потрібна Україні?», Лавренюк відповів: «Збройні Сили України, які маємо сьогодні, не є національною, народною армією, а саме така армія потрібна нашій державі. Я дуже наполягаю, щоб армія була етнічною, щоб у військових вузах навчалися переважно українці, командні пости займали українці і уряд був — українським. Тому, що уряд і армія — це одне ціле, як уряд дивиться на армію, такою вона і є».

Іншими словами, одним лише перейменуванням штабу Київського воєнного округу в Міністерство оборони України українським його не зробиш. Просте перейменування й перелицювання не є «реформою», а, швидше, імітацією з далекосяжними згубними наслідками. І це стосується й інших органів державної влади, зокрема вищої: законодавчої, виконавчої і судової.

На згаданій вище конференції виступив тодішній заступник голови Президії Верховної Ради України Володимир Гриньов. Мабуть не буде перебільшенням вважати його одним із провідників, так би мовити, ідеології «нових русскіх» в Україні. У ранзі радника президента України Леоніда Кучми з питань регіональної політики Гриньов заявив, що Севастополь у майбутньому буде «демілітаризований» і перетворений у комерційний порт, «економічний оазис, місто а-ля Гонконг».

Такі слова з уст одного з керівників держави були щонайменше дивними. Бо старший ад’ютант морського міністра Української Держави капітан-лейтенант Святослав Шрамченко (1893–1958) у статті «Українська воєнно-морська політика в Криму 1917–1918 рр.» наголошував на «катеґоричній необхідності» належності Кримського півострова до України. На його думку, «…головний Чорноморський воєнний порт Севастополь має виключно вигідне тактично-стратеґічне положення, з одного боку — щодо всіх можливих напрямків активно-бойової діяльності свого флоту проти будь-якого ворожого флоту, а з другого боку — як найкраще місце, з якого в найліпший спосіб можна здійснювати оборону своїх комунікаційних ліній і свого узбережжя».

Але у вищому державному керівництві незалежної України переважали інші думки. У статті «Битва за Крим. Федералізація за відсутності правової держави спричинює деградацію регіонів» («Тиждень», від 10 вересня 2012 року) Ігор Лосєв нарікає на «обмежене мислення» тодішнього шефа української дипломатії Анатолія Зленка: «Якщо російська сторона вбачала в ЧФ надзвичайно важливий військово-політичний інструмент захисту своїх державних інтересів, то Зленко і його комісія такого значення для ВМС для держави не надавали. Мовляв, нам флоту не треба, нам би лише якусь флотішку».

Недаремно А. Лопата з притаманною йому стриманістю зауважує: «Особливі обставини були у становленні ВМС України, як колишньої частки ЧФ СРСР». Деякі з таких «особливих обставин» відомі й мені. Пам’ятаю, перебуваючи у відрядженні до постійної Комісії Верховної Ради України з питань оборони і державної безпеки, якось випадково я став свідком розмови між членом робочої групи з підготовки пакету проектів воєнного законодавства полковника В. Лазоркіна (начальника військового циклу протиповітряної оборони Об’єднаної військової кафедри Львівського політехнічного інституту) і ще одного, незнайомого мені офіцера. Мова велася про те, яким має бути військовий флот незалежної України. Полковник В. Лазоркін переконував свого співрозмовника у тому, що Україні військовий флот не потрібний. Вистачить, мовляв, невеликої флотилії для охорони узбережжя. Мені це не сподобалося. Але втручатися у розмову не став. Зате написав і подав на розгляд голови постійної Комісії В. Дурдинця проєкт урядової телеграми командуванню ЧФ СРСР з проханням відрядити до Києва у робочу групу з підготовки пакету проєктів воєнного законодавства капітан-лейтенанта І. Тенюха. До проєкту додав домашню адресу й телефонний номер офіцера. «Хай уже краще флотом займається капітан-лейтенант ЧФ, аніж полковник-ППО-шник!» — подумав я.

Після свого прибуття до Києва, І. Тенюх запропонував включити до складу робочої групи Комісії кількох старших флотських офіцерів. Так була започаткована Організаційна група ВМС України. Її члени робили все від них необхідне для створення повноцінного українського військового флоту. Та політики робили протилежне.

Цікаво, що політичне рішення про спільне базування у Севастополі двох військових флотів — російського та українського — діаметрально-протилежно оцінюють військовики обох країн. Так, президент Академії геополітичних проблем, колишній начальник Головного управління міжнародного воєнного співробітництва Міністерства оборони Росії (1996–2001) генерал-полковник Л. Івашов позитивно оцінює це рішення. І ми розуміємо чому: це рішення заклало основу під анексію Кримської Автономії України у 2014 році Російською Федерацією. А Л. Івашов хоч і виступає часом з критикою окремих дій режиму В. Путіна, цю анексію схвалює. Навіть пробує обґрунтовувати міжнародним правом, лукаво при чому. Адже право націй на самовизначення й утворення власних національних держав шляхом референдуму, до якого апелює Івашов, стосується корінних народів, а не мігрантів. А росіяни Криму є лише мігрантами з Росії й не мають права визначати територіальну приналежність території свого проживання. Це право належить виключно українському народу.

Український же погляд на тодішнє рішення політиків нині виклав колишній начальник Генерального штабу — перший заступник міністра оборони генерал-полковник А. В. Лопата: «Дислокація двох флотів у Севастополі і морально несприятливе середовище у формуванні патріота України на фоні і в порівнянні з діяльністю моряків та частин Чорноморського флоту, зробили свою чорну справу». Це слід затямити тим, хто й далі ведеться на всілякі «спільні» мілітарно-інфраструктурні проєкти. Досвід «спільного» базування в портах українського Криму флотів різних держав вчить: на майбутнє — жодних «спільних» базувань військових флотів! Бо: «Хто панує в Криму, той панує в Україні, навіть — незалежній. Так було, коли в Бахчисараї сидів хан, так було, коли в 1855 р. в Севастополі сидів француз, так було, коли в 1918 р. там сидів німець і так є, коли там сів знову москаль» (В. Інгулець. За Українське море. — Прага, 1941). Тому в українських територіальних водах має бути лише один хазяїн — ВМС ЗСУ! А поки, словами А. В. Лопати: «Здача Криму Збройними Силами України ввійде в їх історію чорною сторінкою».

Ще одне важливе для читачів зауваження А. В. Лопати в контексті розгляду причин «кримської катастрофи» 2014 року — це «прорахунки у комплектуванні особовим складом флотських частин за територіальною ознакою». Цей прорахунок слід взяти до уваги апологетам створення Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Їм треба нагадати, що від колишньої УРСР ми успадкували три воєнні округи: Київський, Одеський і Прикарпатський. Фахівці знають, що одним із багатьох завдань воєнного округу є територіальна оборона. Командування воєнним округом має для цього належні сили й засоби. І не потребує ще якогось окремого роду військ. Але він був створений. Після ліквідації воєнних округів. Хоч окремі військові фахівці застерігали українське суспільство від здійснення дій, внаслідок яких армію перетворять у «княжі дружини, котрі житимуть за рахунок областей». Та їх не послухали. Бо хтось прагнув приватизувати Збройні Сили України і замінити їх приватними військовими компаніями, що будуть заробляти для них гроші в «гарячих точках» світу, хтось із новоспечених «феодалів-латифундистів» хотів мати «потішне військо» на зразок «надвірної міліції» польських магнатів Правобережної України ХVІІІ ст., яке буде охороняти їхні маєтки від можливої заздрості навколишніх злидарів, а хтось прагнув, щоб син-мазунчик проходив військову службу біля маминої спідниці. Чи й зовсім не служив у війську, бо це — «втрачені роки». А світові центри сили, як і «ближні сусіди», втішно спостерігали за підривом обороноздатності України шляхом зведення до мінімуму, чи й повної ліквідації її мобілізаційних резервів. Після чого знищення незалежності України і перетворення її з суб’єкта міжнародного права в об’єкт нещадної експлуатації стане питанням часу.

На жаль, вище воєнно-політичне керівництво України замість зберегти й зміцнити успадковану дієву оборонну організацію держави імітувало «реформу», за якими ховався примітивний підкуп виборців скороченням призову й терміну військової служби їх синів, торгівля зброєю розформованих воєнних округів на закордонних ринках, зрештою і кримінальні оборудки з об’єктами військової інфраструктури, внаслідок чого, словами А. В. Лопати «…Збройні Сили України стали не здатними до виконання своїх конституційних обов’язків…» А вони такі: «Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості».

Як відомо, територія України складає 603,7 тис. км². Загальна протяжність державних кордонів України оцінюється майже в 6500 км, з них на морські кордони (по береговій лінії, без урахування довжини берегів заток і довжини берегових ліній чорноморських лиманів) припадає 1050 км. То чи може захистити все це «невелика, мобільна, професійна (в розумінні — наймана) армія? Чи може захистити т. зв. москітний флот? Запитання до кожного громадянина України. Адже, згідно Ст. 17 Конституції України: «Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу».

Тому абсолютно правий А. Лопата, коли заявляє: «В Україні необхідно зберегти можливість призову молоді на строкову службу. Кожен громадянин (громадянка) повинен вміти і бути готовим захищати себе, своїх близьких, свій будинок, свою країну».

Нині наш народ спливає кров’ю на полях битв з російськими окупантами, розплачуючись своїм здоров’ям і життям за скоєне в минулому ним самим і його вищим політичним і воєнно-політичним керівництвом. Це — трагедія. Але й черговий історичний урок. І генерал-полковник А. Лопата запитує: «Можливо, громадяни України, яких об’єднала ворожа навала, зроблять свої висновки з прорахунків минулих років у захисті Держави?» Хотілося б, щоб так сталося. «Молоде покоління дасть відповідь на ці питання на основі глибокого аналізу діяльності «попередників». Визначить роль і місце кожного можновладця в політичних та економічних прорахунках, розкраданні державного майна, що зумовило втрату обороноздатності держави». І наголошує: «Розвиток економіки і на її основі воєнно-промислового комплексу, воєнної науки та сучасних зразків озброєння, забезпечення ними Збройних Сил — запорука нашого успіху і Перемоги, а соціальний захист військових і членів їх сімей повинні бути пріоритетом діяльності влади.

Перемога буде за Україною!»