На що здатні збройні сили Росії (порівняно з Україною)

Джордж Волошин

«…Ніхто ще не перемагав у війні, вмираючи за свою країну. Перемагав той, хто примушував своїх супротивників вмирати за їхню країну».
Генерал Джордж Паттон (фраза з фільму)

Звичайних цифрових показників недостатньо для того, щоб зробити остаточні висновки щодо потенціалу збройних сил країни. Адже цифри демонструють лише те, що може бути задіяне, але не їх ефективність під час бойових дій. Відомо чимало історичних прикладів, коли великі держави програвали війни або просто покидали поле битви, навіть маючи при цьому величезну кількісну перевагу, але водночас непридатне керівництво, погану підготовку, недостатню матеріально-технічну підтримку, слабкий моральний дух чи будь-які з десятка факторів, що не прораховуються лише цифрами. Мабуть, найкраще про це можуть свідчити поразка у минулому столітті СРСР від крихітної Фінляндії під час «зимової війни» 1939 року чи поспішний вихід Америки із В’єтнаму.

Але звернімося до цифр. Веб-сайт Global Fire Power розподіляє країни відповідно до їх відомих і оцінених резервів особового складу і звичайних (неядерних) військових сил. У такому рейтингу Україна посідає 22-ге місце зі 140 країн світу, а Росія — 2-ге місце. Відомо, що в України є загалом 500 тис. діючого, резервного і парамілітарного (напіввійськового) особового складу, тоді як у тієї ж Росії — 1 млн 350 тисяч, зокрема 850 тис. — діючого особового складу, 250 тис. резервістів і 250 тис. напіввійськового персоналу. У Повітряних силах України є 318 літаків, а у Росії у 14 разів більше — 4173. У складі Військово-морських сил України — 38 кораблів, а російський флот у 16 разів більше — 605. Україна має 2596 танків, а Росія уп’ятеро більше — 12 420. Щодо артилерії, то в України 3107 одиниць, у Росії у 4,5 раза більше — 14 145. Очевидно, що за всіма стандартами військового паритету російські сили відчутно переважають українські за кількістю одиниць зброї та особового складу. Але зазначимо, що у разі вторгнення можуть залучатися всі ресурси і особовий склад України, тоді як Росії більшість її техніки та особового складу доведеться залишити в тилу.

Чи це означає, що Україна поступається Росії? Зовсім… не обов’язково. Патова ситуація, після якої припиниться вогонь, а потім Росія відступить, цілком можлива. Усе залежатиме від того, чи ефективно кожна зі сторін вестиме бойові дії. Спробуймо розглянути деякі сильні сторони Росії і, що не менш важливо, її військові недоліки, щоб оцінити, чи ефективно діятимуть її сили.

У 2008 році для Росії пролунав «тривожний дзвіночок», коли її лідери побачили, наскільки невдало російські війська діяли проти невеличкої грузинської нації. Протягом десятиріччя путінська програма реформ «Новий вигляд» реорганізувала і переозброїла російське військо. Воно стало меншим, але більш фаховим, краще навченим та поповненим силами швидкого реагування з певним досвідом бойових дій в Україні та Сирії. Видатки на особовий склад зросли за 12 років — з 4 млрд доларів у 2000 році до 30 млрд доларів, його підготовка стала помітно кращою.

Іншу частину російського оборонного бюджету у розмірі 60–65 млрд доларів було використано для модернізації та вдосконалення наявних систем озброєння ще радянського зразка, що залишилися після холодної війни, таких як танки, бронетехніка, артилерія, ракетні системи і літаки. Дуже мало коштів зоставалося для проєктування та розробки нового озброєння, заснованого на прогресивних технологіях, але в окремих «нішових» секторах, таких як електронне протиборство, кіберзброя і зв’язок на полі бою, росіянам, можливо, вдалося випередити США.

Аналіз російської програми реорганізації та переозброєння, а також пріоритети оборонного бюджету свідчать, що Росія покладається лише на власний стратегічний ядерний арсенал, тоді як її звичайні сили, як передбачається, повинні бути високомобільними та більш спроможними виконувати короткострокові, але комплексні та інтенсивні, високого темпу («шок і трепет») операції, на чолі яких повинні стояти елітні повітряно-десантні війська. Досвід дій росіян в Україні підтвердив важливість масованої артилерії, реактивного вогню та бронетанкових військ. У них немає ані сил, ані запасів, аби вести війну на виснаження проти США чи НАТО, але вони можуть досягти обмеженої мети і «закріпитися».

1. Людська сила. Вичерпної інформації про живу силу немає у відкритому доступі, тому ми повинні користуватися різними оцінками, аби визначити співвідношення між професійним (контрактним) особовим складом, призовниками, резервістами і напіввійськовим (парамілітарним) персоналом. Такі показники важливі, оскільки якість, вишкіл, цілі та мотивація кожної з таких категорій помітно відрізняються, як і видатки уряду на них. Мета Росії (яка не досягнута більш ніж на 10%) — мати 1 млн військовослужбовців дійсної служби.

Контрактники — це професійне ядро, від якого залежать збройні сили Росії. Стратегічний план ЗС РФ на 2011–2020 роки передбачав наявність 500 тис. контрактників до 2020 року, але фактично таких набрали лише 410 тисяч. Завдання було зменшено — до 2025 року набрати щонайменше 475 тис. контрактників. За оцінками, 75 % з 65 тис. військовослужбовців сил спецпризначення і повітряно-десантних військ належать до цієї категорії. Набір особового складу сповільнюється через демографічні та фінансові проблеми, а більшість видатків, що зростають, призначається для грошового утримання військовослужбовців та додаткових виплат.

Призовники, навпаки, служать 1 рік на другорядних посадах, але не більше 5–6 місяців після 6-місячного вишколу. Кепські умови, дуже низьке грошове утримання та дідівщина є тими факторами, що не мотивують службової діяльності. Якщо оцінити у 850 тис. осіб загальну кількість військовослужбовців, які перебувають на дійсній військовій службі, то можна дійти висновку, що понад 40 % військових посад заповнені менш здібними та малоефективними призовниками.

Резервісти — це ще одна з тих категорій, чисельність яких дуже варіюється: від 250 тис. до 900 тис. і є… об’єктом маніпуляцій. Резервісти — це переважно колишні призовники, з яких менше 10 % залучають до додаткового навчання протягом 5 років після звільнення з військової служби. Бюджетні видатки на резервістів невеликі, а система їх відстеження і контролю недостатньо ефективна, тож можливо залучити лише невелику частину такого кадрового резерву. Тому аналітики схильні розрізняти «оперативний» і «функціональний» резерви на відміну від «потенційного» резерву.

Напіввійськовий резерв складається з різноманітних сил, таких як територіальна оборона, національна гвардія, поліція, що можуть бути мобілізовані у разі надзвичайних ситуацій, але у наступальній війні відіграватимуть дуже обмежену роль.

2. Системи озброєння. Так само, як і кількість живої сили, яку слід виважено оцінювати, треба сприймати і оголошені Росією рівні модернізації її озброєнь. Багато оприлюднених програм озброєння не виконано, і Росія затримала або скоротила їх закупівлю. Наприклад, у своїй програмі на 2011–2020 роки Росія планувала до 2020 року взяти на озброєння 2300 нових основних бойових танків «Армата» та 55 нових бойових літаків Су-57. Однак кілька фактично випущених танків «Армата» і літаків Су-57 насправді були звичайними прототипами і попередніми виробничими версіями. Росія не наростила такою мірою свої спроможності, як це намагається подавати у ЗМІ.

3. Логістика. Як зазначалося вище, збройні сили Путіна цілком здатні захопити ціль за короткий проміжок часу, закріпитися і підготуватися до відбиття контратаки. Але їм бракує необхідних логістичних і транспортних можливостей, щоб зробити це без логістичної паузи, необхідної для відновлення своєї інфраструктури забезпечення. Через додаткові дивізіони артилерії та протиповітряної оборони потреби Росії в матеріально-технічному забезпеченні вищі, ніж у США, тому їм буде важко підтримувати наземний наступ на значні відстані.

Висновки і рекомендації

1. Росія завжди подає свою військову потугу з певною зарозумілістю. Підготовка її резервних сил невисока, їм потрібен час для збору і мобілізації і вони цілком можуть не поділяти войовничий ентузіазм Путіна; при цьому в його збройних силах є чимало відносно недосвідчених призовників, які просто вираховують дні до завершення строку служби і у них невеликий чи взагалі немає ніякого досвіду бойових дій. Насправді дехто з них навіть не росіяни і можуть «помилитися» з кольорами емблем. У кінцевому рахунку українські сили з самого початку бойових дій можуть наразитися на потугу щонайменше 100 тисяч (однієї чверті?) «найкращих сил» Росії, що оснащені вогневою силою, яка може сколихнути землю.

Тим, хто побував в окопах Донбасу, вже будуть знайомі танки, ракети, бронетехніка і артилерія. Вони однотипні, хоча російські зразки можуть бути і більш витонченими, з більшою дальністю стрільби і з більш «точними» боєприпасами. Запобіжні засоби такі самі: розосередження і укриття. Зараз у України вже достатньо протитанкових ракет, які насправді ефективні. Можливо, вони не завжди нищитимуть бронетехніку, але точно виводитимуть її з ладу.

2. Великі і середні міста становлять найбільший ризик для Путіна. Там завжди перевага на боці захисників, які знають територію, мають доступ до харчів, води, боєприпасів і медикаментів і бачитимуть супротивника раніше, аніж той побачить захисника. Приціли нічного бачення обов’язкові, тому що прорватися ворог намагатиметься саме вночі.

3. «Ласий шматок» для захисника — розтягнуті лінії забезпечення загарбника. Вантажівки з припасами є легкими цілями і їх можна знешкодити звичайною гранатою. Якщо ворог не матиме змоги поповнювати свій боєзапас, то йому нічого не залишається, як повертатися додому.

4. Найкращий захист від бойової авіації — це переховуватися вдень і переміщатися вночі, бажано на цивільних транспортних засобах.

5. Вторгнення — це також війна інформаційна, така сама, як і війна гаряча. У доступі мають бути відеокамери, потрібно готувати багато відеоматеріалу для глобального поширення, а також для надання його згодом для розслідування в міжнародних судах.