Контрольований хаос: політика Росії стосовно Африки

Конфронтаційне сприйняття міжнародної реальності Кремлем відображається на його активності в Африці

Центр східних досліджень (OSW), Польща

Незважаючи на свої обмежені можливості, Російська Федерація останнім часом значно посилила свій вплив в Африці, вміло використовуючи економічні інструменти та «керований хаос», тобто, комплекс агресивних дій, спрямованих на розпалювання існуючих конфліктів з метою участі в їх подальшому врегулюванні. Така політика сприяє дестабілізації та поглибленню авторитарних тенденцій на континенті. Щодо самої нинішньої ситуації в Африці, то вона відчутно погіршилася з російським вторгненням до України, що зіпсувало продовольчу безпеку континенту. Тому розчарування Росією в Африці найближчим часом, швидше за все, зростатиме. Обмежена пропозиція для Африки, неоднакові вигоди від співпраці, патерналістське ставлення Москви до партнерів та негативні наслідки її діяльності для регіональної безпеки сприятимуть зниженню популярності Росії. Як наслідок, африканські країни стануть більш наполегливими щодо Москви, що ускладнить поширення та збереження впливу Росії на континенті. Такі висновки експертів поважного польського Центру східних досліджень ім. Марека Карпа (Ośrodek Studiów Wschodnich im. Marka Karpia, OSW) пропонуються до уваги наших аналітиків. Адже події, що відбуваються на Африканському континенті, нині так чи інакше позначаються і на Україні.

Повернення Росії до Африки

Автор Мілош Бартосевич на початку своєї статті «Контрольований хаос: політика Росії щодо Африки» вказує, що після розпаду Радянського Союзу, який досить активно орудував у Африці, підтримуючи там ліві національно-визвольні рухи та країни-клієнти, вплив Росії там відчутно зменшився. У 1990-х роках РФ, борючись з економічною кризою та переорієнтувавши свої міжнародні пріоритети, закрила в країнах Африки деякі дипломатичні представництва, значно скоротила військову підтримку, обмежила субсидії та програми допомоги. Відносини із африканськими країнами пожвавилися після приходу до влади Путіна. Позитивний спогад про діяльність СРСР на континенті (наприклад, підтримка Москвою антиколоніальних рухів або навчання майбутніх африканських еліт у радянських університетах) виявився корисним. Розпочинаючи з 2014 року, Росія почала активізувати співпрацю з Африканським континентом. Це співпало з різким погіршенням її відносин із Західним світом через агресію проти України та анексію Кримського півострова.

Нове відкриття Росією самої Африки символізував перший саміт з її країнами, який відбувся в Сочі у 2019 році. Роль цього континенту з точки зору Кремля значно зросла у зв’язку з повномасштабним вторгненням в Україну, розпочатим у 2022 році. Ізоляція держави-агресора Сполученими Штатами Америки, Євросоюзом та їхніми спільниками, а також економічні санкції змусили Москву активізувати зусилля щодо диверсифікації міжнародних контактів. Це знайшло відображення в ухваленій у березні 2023 року новій концепції російської зовнішньої політики. Африці в документі присвячений цілий розділ (у версії 2016 року вона згадувалася лише кілька разів, а її північна частина розглядалася у розділі про відносини з Близьким Сходом). Зміна пріоритетів супроводжувалася значним зростанням активності російської дипломатії щодо Африки. І вже наприкінці липня 2023 року в Санкт-Петербурзі відбувся другий саміт Росія-Африка.

Африка важлива для Москви через свої політичні можливості (маючи 54 голоси, континент є одним із двох найбільших регіональних блоків у Генеральній Асамблеї ООН. Він також має найбільше представників в Економічній і соціальній раді ООН та три непостійних місця в Раді Безпеки ООН), природні ресурси, ринки збуту (важливі в умовах західних економічних санкцій), демографічний потенціал (можливість застосування міграційного тиску в бік Європи), а також через географічне розташування (вихід до Середземного і Червоного морів, Індійського, Атлантичного океанів і контроль над важливими маршрутами міжнародного судноплавства). Кремль активно використовує континент не лише як майданчик для уникнення міжнародної ізоляції та створення іміджу наддержави, а й як поле геополітичної конкуренції із Заходом.

Асиметричне співробітництво

Російсько-африканським відносинам притаманна низка обмежень, які є наслідком, серед іншого: різного потенціалу сторін, розбіжності інтересів і економічної несумісності, а також політичної, соціально-економічної неоднорідності континенту, що значною мірою зводить співпрацю з розташованими там країнами до двосторонніх відносин. Результат — видима асиметрія у відносинах між Москвою та Африкою.

Економічна участь Росії на континенті базується в основному на торгівлі. За вартістю товарів тамтешні країни імпортують з Росії вп’ятеро більше, ніж експортують. В основному вона продає зерно (у 2018–2020 роках 32 % закупленої Африкою пшениці було відправлено з Росії; минулого року 21 із 54 африканських країн імпортувала з Росії понад третину закупленого обсягу зерна, а 10 країн — понад половину), добрива та вуглеводні та їх похідні, а сама закуповує в Африці сільськогосподарську продукцію та мінеральну сировину.

Хоча під час саміту в Сочі в 2019 році сторони й зобов’язалися збільшити товарообіг до 40 млрд доларів, але з того часу обсяг їхньої торгівлі не тільки не зріс, а навіть скоротився. Постійно зростаючи з 2013 року, товарообіг досяг піку в 20 млрд доларів у 2018 році. Потім він зазнав обвалу під час пандемії COVID-19 (11 млрд доларів), і в 2022 році склав приблизно 18 млрд доларів. Економічна слабкість Москви на континенті проілюстрована порівнянням із іншими глобальними гравцями. Торгівля Росії з Африкою в чотири рази нижча, ніж між континентом і США, і становить лише 5 % загальної торгівлі Африки з ЄС і не більше 6 % торгівлі Африки з Китаєм. Крім того, 70 % російської торгівлі стосується лише чотирьох африканських країн — Алжиру, Єгипту, Марокко і Південної Африки.

Потенціал розвитку російсько-африканських економічних зв’язків додатково обмежується економічними санкціями Заходу проти РФ та фінансовим навантаженням на російський бюджет через необхідність фінансувати війну в Україні. Прямі іноземні інвестиції з Росії становлять менше 1 % усіх таких інвестицій в Африці: РФ не входить навіть у десятку найбільших інвесторів. Російські проєкти контролюються державою і зосереджуються на експлуатації природних ресурсів та енергії. Росія уклала угоди про розробку природних ресурсів приблизно з 20 країнами континенту. Там працюють такі компанії, як «Газпром», «Лукойл» і «Алроса». «Росатом» підписав угоди про ядерну співпрацю з кількома африканськими урядами, зокрема контракт вартістю близько 30 млрд доларів на будівництво атомної електростанції в єгипетському місті ель-Дабаа.

Російська гуманітарна допомога Африці та підтримка її розвитку незначні. У 2012–2017 роках частка видатків на ці цілі в загальному бюджеті російської допомоги коливалася від 2,3 % (20,9 млн доларів) до 7,3 % (26,6 млн доларів). У 2023 році її внесок у Всесвітню продовольчу програму становив менше 6,5 млн доларів (менше внесків Гвінеї-Бісау чи Південного Судану, які є серед її бенефіціарів), і Москва не змогла запропонувати Африці безкоштовного зерна. Крім того, в Росії немає жодної спеціалізованої агенції для іноземної допомоги. Загальна вартість боргів, прощених Росією африканським країнам, становить приблизно 23 млрд доларів, але повільні темпи списання боргів в останні роки свідчать про політичну інструменталізацію Кремлем цього питання.

Росія є найбільшим постачальником зброї до Африки — вона контролює половину місцевого ринку і продає зброю 14 країнам континенту (94 % — Алжиру, Єгипту і Анголі). Частка Африки в портфелі замовлень російської компанії «Рособоронэкспорт» становить приблизно 20 %. Останніми роками РФ уклала близько 20 угод про співпрацю в сфері безпеки з африканськими країнами. Вона також організовує спільні навчання та тренування військового персоналу та намагається розмістити на континенті свої військові об’єкти (у 2020 році було підписано угоду про створення російської військово-морської бази в Порт-Судані на Червоному морі, але її не було не ратифіковано суданською стороною). Зараз російська військова присутність в Африці здійснюється через приватні військові компанії, особливо групу Вагнера.

У сфері політичного співробітництва Кремль діє на двох напрямах — розвиває відносини з африканськими країнами як на двосторонньому, так і (рідше) на континентальному рівнях (прикладом тому є саміти Росія-Африка). З кількома найсильнішими країнами (зокрема з Алжиром, Єгиптом і Південною Африкою) вона будує відносини на приблизно рівних умовах, а щодо решти країн, то вдається до завуальованої або відверто патерналістської моделі. Основними інструментами політики РФ щодо регіону є антизахідна та антиколоніальна риторика. Використовуючи гасла суверенітету та ідентичності (а також посилаючись на радянську спадщину підтримки антиколоніальних рухів), РФ намагається скористатися нинішнім невдоволенням Західним світом і водночас позиціонувати себе як гаранта більш справедливого багатополярного міжнародного порядку для країн «Глобального Півдня», підкреслюючи необхідність поваги зовнішнього суверенітету континенту відповідно до принципу «африканські проблеми — африканські рішення».

Російські дипломатичні зусилля, спрямовані на просування іміджу РФ серед африканських партнерів як альтернативи глобальній гегемонії Заходу та просування точки зору Кремля на міжнародні справи, досягли принаймні часткової ефективності, про що свідчать підсумки голосувань на майданчиках ООН. Однак це, окрім наявних на континенті проросійських симпатій, також ілюструє його сегментацію у відносинах з Російською Федерацією. Росіянам протистояли переважно демократичні країни (наприклад, Малаві, Сьєрра-Леоне, Сейшельські острови). Серед країн, які голосували за неї або не виступали проти Росії, можна виділити ті, які не можуть засудити на міжнародних майданчиках її дії через свою залежність від політичної та військової підтримки Росії (наприклад, Еритрея, Малі, Центральноафриканська Республіка), а також більші країни, включно з тими, що бажають підтримувати добрі стосунки з Кремлем (зокрема, Південна Африка, Ангола та Алжир). До речі, ставлення африканських урядів до Росії не завжди відповідає громадській думці. І хоча оцінка Російської Федерації, її лідерства на континенті залишається відносно високою порівняно з рештою світу, але вона може погіршитися через негативні наслідки для африканських країн через агресивну міжнародну політику Кремля.

Modus operandi: контрольований хаос

Конфронтаційне сприйняття міжнародної реальності Кремлем відображається на його активності в Африці. РФ сприймає цей континент не як суб’єкт міжнародних відносин, а як резервуар стратегічних ресурсів і арену для конкуренції. Щоб витіснити впливи Заходу, Кремль використовує антиколоніальний та антиімперіалістичний наратив, нападає на ліберальні цінності та інститути, зміцнює авторитарні та клептократичні режими, розпалює напруженість і конфлікти. Підтримання нестабільності та невизначеності на континенті має на меті створити локальні вакууми безпеки, які РФ може використати у різний спосіб. Цей метод можна назвати керованим хаосом. Уміле його використання дає Росії змогу досягати своїх цілей в Африці, незважаючи на обмежені ресурси, якими вона володіє.

Російська Федерація реалізує свою стратегію нарощування впливу на континенті за допомогою специфічного поєднання торгівлі та агресивних методів, у тому числі силових. Інструменти Росії включають клієнтелізацію політичних та економічних еліт, корупцію, пропаганду, дезінформацію, втручання у вибори та найманство. Як наслідок, дестабілізація Африки посилюється, стан регіональної безпеки погіршується, а існуючі там соціальні, політичні та економічні проблеми ще більше поглиблюються. Водночас Кремль зазнає відносно низьких іміджевих та політичних втрат від своїх дій через опосередковану участь у цих операціях та їх напівофіційний (і часто неофіційний) характер.

Росія вважає за краще проявляти активність в авторитарних країнах (індекс свободи Freedom House для африканських країн, де вона втручається, майже вдвічі нижчий, ніж для решти країн континенту), втягнутих у внутрішні збройні конфлікти та багатих на сировину. Низькі демократичні стандарти таких країн, їх політична ізоляція та внутрішня напруженість дають РФ перевагу над такими африканськими «партнерами», доступ до місцевих природних ресурсів на непрозорих умовах та можливість перегляду раніше укладених угод. Кремль також підтримував заколоти (наприклад, у Судані та Малі) і виступав на боці недемократичної опозиції (наприклад, підтримував генерала Халіфу Хафтара, який виступав проти уряду в Тріполі).

Досягнувши привілейованого становища в тій чи іншій країні, РФ активно працює над утриманням при владі вигідного режиму, який стає її клієнтом. Допомога передбачає, серед іншого: переозброєння (включно з бартером — зброю на сировину — та обходом чинних ембарго), найманство, політичні консультації, кампанії з дезінформації, втручання у вибори та придушення протестів.

Ключову роль в російських операціях в Африці відіграє група Вагнера — приватна військова компанія, яка неофіційно контролюється російською військовою розвідкою і опосередковано підтримується коштами з російського бюджету. Вона присутня там з 2017 року і надає клієнтам пряму військову підтримку, послуги у сфері безпеки та втручається у політичні процеси в обмін на концесії з розробки природних ресурсів. У країнах, які користуються послугами російських найманців, спостерігається зниження рівня безпеки та зростання кількості порушень прав людини (зокрема, злочинів проти мирного населення). Зараз група Вагнера відкрито діє в Лівії, Малі, Центральноафриканській республіці та Судані, хоча її діяльність спостерігається у 15 країнах. Раніше формування діяло у Мозамбіку та на Мадагаскарі. Кількість вагнерівців на континенті оцінюється в кілька тисяч. Їх неофіційна військова супроводжується низькими витратами та надає РФ гнучкість, недоступну Заходу, особливо Франції, якій довелося обмежити військові операції в Африці в останні роки. Вакуум безпеки утворився внаслідок виведення французьких військ із Центральноафриканської республіки у 2016 році (останні французькі солдати покинули країну наприкінці 2022 року) та Малі (2022 рік), що дало Москві змогу розмістити там своїх найманців.

Росія провела дезінформаційні кампанії щонайменше в десятьох африканських країнах. Вони спостерігалися, серед іншого, у кожній із країн, де діяла група Вагнера. Такі кампанії мали суто політичні цілі — вони підтримували дружні до Москви режими та поширювали проросійський, антидемократичний, антизахідний та антиоонівський контент. Втручання у виборчий процес включало проведення брудних кампаній, маніпулювання опитуваннями та залучення спеціально створених для цього організацій для затвердження підсумків виборів, таких як «Асоціація вільних досліджень та міжнародного співробітництва» (AFRIC), пов’язана з компанією Вагнер. Такі методи застосовувалися, наприклад, під час виборів на Мадагаскарі, в Мозамбіку та Зімбабве. З поширенням російських ЗМІ на континенті (агенції «ТАСС», «РГТРК» і «Россия сегодня», до складу яких входять «РИА Новости», RT і Sputnik, вже працюють в Африці або почнуть працювати найближчим часом) очікується зростання дезінформації та пропаганди.

Офіційна економічна діяльність Москви також має дестабілізуючий вплив на Африку. Висока вартість і непрозорість російських інвестицій створюють широкі можливості для підкупу високопосадовців з обох сторін. Візьмемо, наприклад, скасовану міжурядову угоду про співпрацю між «Росатомом» і південноафриканською державною енергетичною компанією Eskom. Угода про будівництво ядерних реакторів, яка мала стати найбільшим державним контрактом в історії ПАР, супроводжувалася звинуваченнями в корупції президента Джейкоба Зуми.

Загалом Росія втручалася майже до половини країн континенту. Її діяльність охоплювала як країни, якими керують режими-клієнти Москви, так і континентальні країни-лідери (щодо останніх, однак, слід припустити, що ці інтервенції були радше «дружньою ласкою» Кремля до їх можновладців). Не можна виключити, що РФ певною мірою була причетна до липневого (2023 року) перевороту в Нігері — який раніше вважався останнім партнером США і ЄС в регіоні Сахелю — і нігерійська хунта, якщо залишиться при владі, стане ще одним клієнтом групи Вагнера. Путчисти розірвали військові угоди з Францією і вимагали від неї вивести своїх солдатів. У країні також дислокуються військовослужбовці спецназу США. Такий сценарій може відбутися і в Буркіна-Фасо, звідки французи вивели свій контингент у лютому 2023 року (після чого місцева хунта попросила Росію надіслати військових інструкторів).

Африка серйозно постраждала від наслідків зовнішньої політики Москви. Вторгнення в Україну призвело до зростання цін на енергоносії, що прискорило інфляцію та в поєднанні з погіршенням зовнішньоекономічної ситуації вплинуло на стабільність бюджетів країн континенту. Через це їхні рейтинги впали і, як наслідок, зросли видатки на зовнішні позики та обслуговування боргів. Рішення Росії вийти з Чорноморської зернової ініціативи створило ще серйознішу загрозу — воно мало прямий вплив на продовольчу безпеку Африки, яка сильно залежить від зерна не лише з Росії, а й з України. Крім того, на континенті обмежені можливості для диверсифікації постачань або імпортозаміщення.

Прогноз: зростаюче розчарування

Незважаючи на успіхи Росії в Африці за останні роки — непропорційно великі в порівнянні з її можливостями — подальший розвиток відносин між сторонами може бути складним. Ухвалена Кремлем модель нарощування впливу на континенті через дестабілізацію наближається до свого апогею. Це правда, що Москва збереже свою нинішню присутність там і, ймовірно, зможе розширити її на слабші країни (особливо через діяльність найманців), але шансів суттєво збільшити торгівлю та інвестиції у поєднанні з нерівними відносинами між сторонами та негативний вплив дій Росії на безпеку континенту та перспективи його розвитку послабить привабливість Москви в очах багатьох країн (особливо демократично керованих) та організацій (наприклад, Африканського Союзу чи Економічного співтовариства країн Західної Африки). Крім того, вторгнення до України певною мірою оголило розрив між гаслами про суверенітет і антиколоніальним наративом Росії та неоімперською політичною практикою Кремля, що може призвести до зниження ефективності пропаганди, спрямованої на африканські країни.

Усе це призводить до того, що в Африці зростає розчарування Росією та моделлю розвитку, яку вона пропонує. Це знайшло відображення під час липневого (2023 року) саміту Росія-Африка. Наслідки агресивної міжнародної політики Кремля безпосередньо позначаються на продовольчій безпеці континенту, що, швидше за все, найближчим часом поглибить невдоволення відносинами з Росією як серед суспільств африканських країн, так і серед їх еліт. Наслідком цієї тенденції стане зростання наполегливості африканських країн щодо Москви. У підсумку російсько-африканські відносини можуть стати ще більш розбалансованими. Співпраця триватиме, але коло людей, які бажають її розширювати, буде обмежене державами, здатними співпрацювати з Кремлем на відносно рівних умовах, і слабкими авторитарними країнами, які шукають патронажу та збройної підтримки. Крім того, співпраця в нішах, які цікаві для Росії, таких як безпека чи енергетика, наштовхнеться на численні труднощі. Міжнародні санкції та бойові дії в Україні негативно впливають на експортну спроможність російського ОПК, а конкуренція з боку інших країн (наприклад, Китаю, Південної Кореї та США) та низький рівень економічного та технічного розвитку африканських країн обмежують експансію Росії та її можливості на континенті. Найближчим часом Росія не тільки суттєво не посилить там свій вплив, але й матиме проблеми зі збереженням вже наявного такого впливу.

Підготував Олег Махно