Коли Захід матиме стратегію перемоги України? Частина ІІ

Від наслідків протистояння Росії й України залежить майбутнє не лише європейської безпеки, а й світової

Олексій Волович
кандидат історичних наук

Читати частину І

7. Криза міжнародних безпекових інституцій

Заснування ООН в 1945 році мало на меті створення нової системи світової безпеки, недопущення воєнних конфліктів у світі і передусім у Європі, де протягом майже 6 років точилася Друга світова війна, в якій, за різними даними, загинуло від 50 до 60 мільйонів людей, з них приблизно 10 мільйонів українців.

Україна була однією з засновниць ООН, хоча доки наша держава перебувала в складі СРСР, незалежність українського представництва була формальною. Гарантами повоєнного миру стали держави-переможці у війні, які стали постійними членами РБ ООН: Велика Британія, КНР, СРСР, США, Франція. Після розвалу Радянського Союзу місце серед п’ятірки постійних членів Ради безпеки безпідставно успадкувала Росія, яка вже 10 років є країною-агресором.

Протягом останніх десятиліть ООН продемонструвала свою абсолютну нездатність виконати функції, покладені на неї Статутом ООН, а саме — здійснення превентивної дипломатії для запобігання конфліктам та проведення миротворчих операцій під час конфліктів. Ні ООН, ні ОБСЄ, ні Рада Європи, ні НАТО не виявили здатності протидіяти прямій агресії РФ проти України.

Протягом останніх майже двох років ми дізналися про діяльність міжнародних безпекових інституцій й таке, що викликає у нас здивування й подекуди розчарування. Наприклад, свого часу країни НАТО встановлювали безпольотну зону над Іраком і Лівією, але вони відмовилися це робити над Україною, незважаючи на неодноразові заклики до цього президента В. Зеленського в перші місяці широкомасштабного вторгнення орків. А що, власне, заважало встановити безпольотну зону над Україною — жертвою нічим неспровокованої агресії? Але наші партнери безпорадно спостерігали, як рашисти щодня руйнують українські міста і вбивають їх мешканців…

Російсько-українська війна показала недієздатність і недосконалість глобальних міжнародних безпекових інституцій — ООН, НАТО, Євросоюз, ОБСЄ, Червоний Хрест, МАГАТЕ. В Раді безпеки ООН Росія до цього часу має право вето, в той час як її членство, як країни-агресора, в ООН взагалі має бути припинено. Останнім часом оглядачі спостерігають напружені відносини і політичні розбіжності між провідними членами ЄС і НАТО — Францією і Німеччиною і особисто між президентом Е. Макроном і канцлером О. Шольцом, зокрема, щодо розміру внеску обох країн в шестирічний бюджет ЄС, що містить ключову фінансову допомогу Україні. На початку жовтня 2023 року прем’єр-міністр Польщі М. Маровецький застеріг президента В. Зеленського «від союзу України з Німеччиною»(??). В Євросоюзі і НАТО перебувають Угорщина і Словаччина, керівництво яких, тобто, прем’єр-міністри В. Орбан і Р. Фіцо, вважаються маріонетками і агентами Путіна і виступають проти допомоги Україні зброєю. І ці країни практично мають право вето в НАТО і в Євросоюзі. Угорщина протягом багатьох років блокувала усі засідання Комісії Україна НАТО і надання Євросоюзом фінансової допомоги Україні. На мій погляд, останні події на європейському континенті ще більш переконливо продемонстрували, що консенсусне ухвалення рішень в ЄС і НАТО, практично з правом застосування вето, — це вчорашній день. Ні ЄС, ні НАТО не повинні залежати від примх деяких неадекватних членів цих організацій.

8. Поставки озброєнь Україні: повільно і обмежено

В перші тижні після 24 лютого 2022 року західні партнери майже не надавали зброю Україні, оскільки не могли собі уявити, що ЗСУ можуть зупинити ворога і навіть вигнати його з окупованих північно-східних областей. Згодом країни НАТО виявили активну солідарність з Україною і почали надавати фінансову та військову допомогу, особливо після того, як побачили страшні злочини російських фашистів проти мирного цивільного населення в Бучі, Ірпіні, Гостомелі, Бородянці, Макарові та інших містах і селах лише Київської області. Загальновідомо, що ЗС РФ в десятки разів переважають ЗС України по кількості і різновидам озброєнь і військової техніки (ОВТ). Подаю нижче порівняльну таблицю воєнного потенціалу України і РФ, підготовлену Стокгольмським міжнародним інститутом досліджень проблем світу (SIPRI), а також Global Firepower (GFP) станом на лютий 2023 року:

Джерело: Statista: Comparison of the military capabilities of Russia and Ukraine as of 2023

До цього слід додати, що в 2020 році військовий бюджет у РФ становив 61,7 млрд доларів, що в 11 разів менше, ніж у США, і в 10 разів більше, ніж в Україні. Крім цього, РФ посідає перше місце у світі за кількістю ядерних боєголовок — 5 889 (США — 5 244, Китай — 410, Франція — 290, Велика Британія — 225, Пакистан — 170, Індія — 164, Ізраїль — 90, КНДР — 30).

Звісно, Україна ніколи не зможе зрівнятися з РФ за кількістю ОВТ, оскільки країни НАТО не спроможні це забезпечити, а український ОПК ближчими роками теж не буде здатний забезпечити хоча б четверту частину потреб в основних ОВТ для ЗСУ. Але все ж ЗСУ будуть спроможні розгромити і вигнати окупантів з нашої землі за умови, якщо країни Заходу прискорять і збільшать обсяги постачання основних наступальних і оборонних ОВТ для ЗСУ хоча б на рівні 25 % від обсягів російських ОВТ. Цього буде достатньо для того, щоб розбити ворога за рахунок: 1) високої мотивації українських воїнів, 2) проведення оперативних операцій на рівні воєнного мистецтва країн НАТО, 3) завдяки вищій якості західних ОВТ в порівнянні з російськими, виготовлених переважно в 70–80-х роках минулого століття. Щоб все це відбулося, військово-політичне керівництво країн НАТО має позбавитися в своїй підтримці України деяких проблемних моментів і помилок. Найбільшою проблемою на цьому шляху є повільність і обмеженість обсягів постачання країнами НАТО сучасних ОВТ для ЗСУ, а також неадекватність розуміння військо-політичним керівництвом деяких країн НАТО характеру російсько-української війни, яка вже сьогодні має певні елементи Третьої світової війни, про що ми скажемо далі.

На відміну від професійних військових керівників в США і в більшості європейських країн, які зуміли швидко і ефективно налагодити взаємодію з ЗСУ, урядова бюрократія і дипломатія в деяких західних країнах, ще не перейшли на роботу в умовах військового часу, а продовжують працювати як за мирного часу, не надто обтяжуючи себе, не кажучи вже про те, що вони не розуміють потреби ЗСУ в ОВТ. Не можна виключати й те, що серед західних урядовців, чиновників і політиків високого рівня можуть бути й такі, які є проросійськими, або завербовані російськими спецслужбами. Але все залежить від позицій вищого керівництва і лідерів держав НАТО, від їхнього усвідомлення, що від наслідків протистояння Росії й України залежить майбутнє не лише європейської безпеки, а й світової.

Починаючи з другого року воєнних дій, дедалі більше серед країн Заходу почала проявлятися «втома від війни», надмірний страх спровокувати Путіна на «посилення ескалації» і застосування тактичної ядерної зброї. Напередодні ухвалення кожного нового рішення про військову допомогу Україні, в західних столицях ведуться нескінченні дебати, що призводить до затримки поставок наступальної зброї в необхідній кількості і, як наслідок, — до уповільнення наступу ЗСУ і до збільшення кількості жертв війни в Україні. Багатомісячні затримки постачання озброєнь і боєприпасів Україні дали російським військам час для створення щільно замінованої оборонної «лінії Суровікіна», що значно ускладнило і уповільнило наступ наших військ на Півдні.

Деякі західні діячі дивуються, що останніми місяцями ЗСУ уповільнили свій наступ, але при цьому вони чомусь забувають, чи отримують ЗСУ достатньо і вчасно потрібної зброї для його прискорення? Цим діячам хотілося б нагадати, що ЗС США і військові формування їх британських, канадських та австралійських союзників (станом на 2011 рік близько 110 тис. військовослужбовців) майже 20 років з 2001 року вели безрезультатні бойові дії в Афганістані проти партизанських загонів Талібану і, врешті решт, змушені були вивести свої війська в серпні 2021 року, втративши близько 3500 загиблих військовослужбовців, із них — 2400 американських. Згідно з даними американського Університету Брауна (Brown University), протягом 20 років США витратили на війну близько 978 млрд доларів, тобто майже 1 трлн доларів. Якщо розділити трильйон доларів на 20 років, то це буде 50 млрд доларів на рік. До виведення американських військ в серпні 2021 року в збройних формуваннях талібів нараховувалось від 100 до 150 тис. бойовиків, близько 400 старого зразка радянських танків і 200 бронетранспортерів. Найбільш прикрим для нас було те, що, втікаючи з Афганістану у серпні 2021 року, американці залишили Талібану величезну кількість ОВТ — на 80 млрд доларів. Тоді американці вже знали, що РФ готується напасти на Україну, то чому б їм було не передати ці озброєння Україні? Як би це озброєння стало нам в нагоді! За деякими даними, в Афганістані на даний час перебуває велика кількість агентів ФСБ РФ, які викуповують у талібів радянське і американське озброєння. І після цього нас ще повчають, як нам виконувати наступальні дії?!

У першому номері журналу The Economist за листопад 2023 року опублікована стаття головнокомандувача ЗСУ генерала В. Залужного під назвою Modern positional warefare and how to win in it («Сучасна позиційна війна та як у ній перемогти»), в якій він не тільки пояснив, чому за 4 місяці наступу на півдні України наші сили оборони робили це вельми повільно і за 4 місяці подолали лише 17 км, а й запропонував конкретні кроки щодо того, як Україні за допомогою наших партнерів вийти з виснажливої позиційної війни у швидшу маневрову. В статті В. Залужний перерахував основні види озброєння, яких бракує в ЗСУ і які ми сподіваємося отримати від наших партнерів, або почати згодом виробляти їх на підприємствах ОПК України. З іншого боку, республіканці Палати представників Конгресу США вимагають від президента Дж. Байдена пояснень, на що можуть бути витрачені 61,4 млрд доларів допомоги Україні. Думаю, що у щойно згаданій статті В. Залужний детально, не криючись, на увесь світ розповів про потреби українського війська в різноманітних озброєннях і військовій техніці.

9. Третя світова вже розпочалася

Одна з проблем повільного і обмеженого постачання для ЗСУ наступальних ОВТ нашими західними партнерами, це їх побоювання «посилення ескалації» в російсько-українській війні і її можливий вихід за межі України та переростання у Третю світову війну. При цьому західні партнери постачали і ще постачають нам наступальні ОВТ в обмеженій кількості і лише за умови, що ЗСУ не використовуватимуть їх на російській території. Для західних офіцерів і генералів цілком зрозуміло, що здобути перемогу над ворогом, не завдаючи ударів по його військових об’єктах, практично неможливо. Та цього, на жаль, чомусь не хочуть розуміти деякі високопосадовці з адміністрації Дж. Байдена і в урядах деяких європейських країн, що налаштовані «варити жаб» на надто повільному вогні. За їх логікою, якщо зброї для ЗСУ не буде вистачати, то це може гарантувати перемогу Росії. А якщо її буде занадто, то Україна може перемогти і це, на їх думку, скоріше всього спровокує прямий конфлікт НАТО з ядерною Росією, інакше кажучи, розпочнеться Третя світова війна. Розуміння «посилення ескалації» з боку правлячих кіл в деяких країнах НАТО є прямо протилежним розумінню з боку військово-політичного керівництва України.

Президент України В. Зеленський у своїх виступах перед західними журналістами, політиками і високопосадовцями неодноразово наголошував, що саме затримка і обмеження постачання для ЗСУ наступальних озброєнь далекої дії посилює ескалацію дій ворога, оскільки не дає можливості українським силам оборони нищити його логістичні центри і місця зосередження ворожих сил ще на дальніх підступах до лінії фронту. У Києві вважають, що саме нерішучість Заходу і стримування постачання Україні достатньої кількості артилерійських снарядів, броньованої техніки, літаків F-16 і далекобійних ракет, та ще й із забороною їх використання на території ворога, стримує наступальні дії ЗСУ на всіх фронтах і призводить до великих втрат нашого особового складу. У своєму інтерв’ю газеті The Washington Post від 14 липня 2023 року, головнокомандувач ЗСУ В. Залужний зазначив: «Під час війни можна і потрібно нищити ворога на його території. Якщо наші партнери бояться використовувати свою зброю, ми будемо вбивати їх зі своєї».

Можна часто почути і прочитати висловлення деяких західних і українських аналітиків про те, що у разі застосування Росією ядерних озброєнь може розпочатися Третя світова війна. На мій погляд, після застосування сторонами конфлікту ядерної зброї Третьої світової війни вже не буде, а буде ядерний апокаліпсис і армагеддон світового масштабу, якщо не з повним знищенням людської цивілізації, то щонайменше з її відкиненням у розвитку щонайменше на кілька століть. Схоже, що 5 років тому це ще розумів і Путін, який 7 червня 2018 року під час прямої лінії заявив, що «третя світова війна може знищити цивілізований світ, тому страх взаємного знищення, стримує агресію…» Але схоже, що Путін не зараховує себе і Росію до цивілізованого світу, тому зважився на агресію проти України, при цьому назвавши її «спеціальною військовою операцією» (СВО), щоб ніхто не подумав, що він агресор…

Отже, Третя світова війна вже розпочалася на території України. Станом на сьогодні сформувалися протиборчі сторони: сили авторитаризму і диктатури (Росія, Китай, Іран, КНДР) проти сил демократії і свободи (Україна, країни НАТО, Австралія, Японія і Республіка Корея). Звісно, між цими двома блоками є десятки інших країн, які схиляються до одного чи іншого або демонструють «нейтралітет», хоча як можна бути нейтральним між силами добра і зла? Перемога сил добра посилить стабільність у світі, зміцнить світовий порядок, побудований на засадах міжнародного права і демократії. Перемога сил зла призведе до перманентної нестабільності, хаосу, низки регіональних збройних конфліктів, деградації залишків світового порядку і врешті-решт до Третьої світової війни. Отже, війна між РФ і Україною — це зовсім не локальний конфлікт, оскільки вона негативно впливає на розвиток світової спільноти загалом і практично кожної окремої країни світу, тому що усі вони сьогодні пов’язані узами глобалізації і взаємної залежності. Про те, що Третя світова війна розпочалася 24 лютого 2022 року, неодноразово заявляли як українські, так і іноземні політологи та високопосадовці. На їх погляд, Україна стала лише першим об’єктом цього глобального конфлікту. І якщо Україна, не дай Боже, не встоїть, то війна охопить інші країни в Європі та на інших континентах, де стикаються інтереси сил зла і добра.

10. Формування нової стратегії Заходу щодо України і Росії

Схоже, що після 20 місяців російсько-української війни більшість наших західних партнерів починають поступово усвідомлювати, що путінська Росія є не лише державою-агресором, а також і державою-терористом, яка загрожує європейській та світовій безпеці. Нарешті в країнах Заходу починають розуміти, що так звана керована демократія в РФ є насправді охлократична тиранія, метою якої є руйнування сформованих протягом тисячоліть усталених людських цінностей і правил мирного співіснування різних держав і народів. Метою путінського злочинного режиму є нищення та поневолення всього, що не бажає йому коритися і жити за його дикунськими правилами у ХХІ столітті. На заваді цих людожерливих інстинктів путінської камарильї постала Україна, яка волею долі опинилася на межі цивілізованого європейського світу і рашистської орди, і сьогодні захищає не лише себе, а й всю Європу. Але без допомоги вільного світу Україна не вистоїть, тому цей світ має об’єднатися навколо України, щоб зберегти себе і зруйнувати цю імперію зла назавжди.

Стратегія країн Заходу, зокрема США і країн Євросоюзу, з метою допомогти Україні здобути перемогу у війні, звільнити окуповані території і відновити зруйновану інфраструктуру потребує розробки спільних планів і програм, виконання яких має бути забезпечене відповідними фінансовими ресурсами. І такий процес вже розпочався. Так, 20 жовтня 2023 року у Вашингтоні відбувся саміт ЄС — США за участі президента США Дж. Байдена, голови Європейської Ради Ш. Мішеля, президента Європейської комісії У. фон дер Ляєн, які підтвердили у спільній заяві готовність підтримувати Україну «стільки, скільки буде потрібно», зокрема в розробці «Плану України» (Ukraine Plan) —комплексного документу, який стане програмою відбудови та економічного розвитку України на найближчі чотири роки й попередньо буде складатися з восьми основних блоків: енергетика, транспорт, логістика для експорту, АПК, критичні матеріали, IT та діджиталізація, переробна промисловість та «зелена металургія». До кінця листопада 2023 року міністерство економіки України має доопрацювати План, щоб узгодити його з програмою Євросоюзу під назвою «Український Фонд» (Ukraine Facility) обсягом у 50 млрд євро для підтримки України впродовж 2024–2027 років.

За неофіційними даними, 15 жовтня 2023 року Європарламент підготував проєкт рекомендацій ЄС щодо політики безпеки у відносинах між країнами ЄС і Росією. Відомий економіст Ю. Гайдай виклав проєкт рекомендацій ЄС на своїй сторінці у Facebook. Наведемо у скороченому вигляді найбільш важливі положення цього документу:

• Європарламент констатує, що ціллю Європи у цій війні є перемога України за широкої підтримки коаліції ліберальних демократій;
• Перемога України може призвести до падіння теперішнього російського правлячого режиму та відкрити вікно можливостей для фундаментальних політичних змін в Росії;
• Встановлення демократії у РФ — єдиний шлях до сталого миру в Європі після воєнної поразки Росії.

Рамка 1. «За рік до». Євросоюз має:

• посилити постачання зброї Україні;
• посилити запровадження подальших санкцій проти Росії;
• створити спеціальний трибунал;
• створити правовий інструмент для використання російських активів на відбудову України;
• сприяти вступу України у євроатлантичні структури — ЄС і НАТО;
• підготовка до трансформації РФ має бути інклюзивною за участі демократичної опозиції РФ.

Рамка 2. «День після».

Будь-яка підтримка демократії у РФ після зміни влади можлива лише за прийняття перехідним урядом наступних умов:

• виведення російських військ з усіх окупованих територій України;
• звільнення усіх політичних в’язнів;
• відновлення вільних медіа та політичних свобод;
• проведення вільних виборів на території РФ;
• виплата репарацій Україні та жертвам російських переслідувань.

Вважаю, що в цьому проєкті не вистачає положення про реформування (суттєве зменшення) ЗС РФ та їх денуклеаризацію. Хотілося б сподіватися, що Європарламент до Нового 2024 року ухвалить доопрацьований проєкт цих рекомендацій ЄС за погодженням з Україною, лідерами країн G7, Ради Європи та ОБСЄ.

Слід зазначити, що міжнародні форуми і зустрічі урядових високопосадовців, політиків, політологів та експертів з багатьох країн світу, на яких презентуються різні рекомендації та ідеї щодо припинення війни в Україні та реорганізації світового порядку, адресовані в першу чергу лідерам великих країн Заходу в процесі ухвалення і реалізації конкретних рішень, які б значно більше гарантували безпеку в Європі і в усьому світі. Протягом жовтня 2023 року в Європі відбулися потужні міжнародні форуми — в Страсбурзі, Празі та на Мальті.

13 жовтня 2023 року Парламентська асамблея Ради Європи одностайно ухвалила резолюцію, що визнає президента країни-агресора РФ Путіна диктатором, а Росію — диктатурою. ПАРЄ закликала всі держави-члени Ради Європи визнати Путіна нелегітимним та припинити всі контакти з ним.

24 жовтня у Празі відбувся другий парламентський саміт Кримської платформи. У його роботі брали участь 69 представників національних парламентів і парламентських асамблей міжнародних організацій, за винятком КНР. Щодо Чехії, то вона на собі відчула, що таке нацистська та радянська окупації, і її представники наголошували, що з путінською Росією можна говорити лише з позиції сили.

На саміті он-лайн виступив президент України В. Зеленський. Він наголошував на невідворотній деокупації українського Криму. За підсумками парламентського саміту було ухвалено резолюцію на підтримку деокупації Криму та української «Формули миру».

28–29 жовтня на Мальті відбулася третя зустріч зовнішньополітичних радників та радників з питань національної безпеки для підготовки саміту миру щодо реалізації запропонованої президентом В. Зеленським «Формули миру». Якщо у першій зустрічі в Копенгагені брали участь представники 15 держав, у другій зустрічі в Джидді — 42, то в третій зустрічі на Мальті — представники 65 держав. Учасники третьої зустрічі зосередилися на питаннях ядерної, продовольчої та енергетичної безпеки, звільненні полонених і депортованих осіб та відновленні територіальної цілісності України. Саміт миру передбачається провести до кінця 2023 року, який на сьогодні готові прийняти Франція, Данія, Італія та Нідерланди.

11. Що таке перемога України і поразка Росії?

Якщо в перші дні після нападу Росії наші партнери гадали скільки днів чи тижнів ЗСУ зможуть протистояти рашистській навалі, то вже після трьох місяців війни у західних експертів відбулися певні зміни у сприйнятті ситуації в Україні і переважна їх частина прогнозувала військову перемогу нашої держави. Деякі з них навіть вважали, що Україна до певної міри вже перемогла, оскільки виявилася спроможною перешкодити бліцкригу і чинити достойний опір російським загарбникам.

Сьогодні в Україні і у світі доволі часто на різних рівнях обговорюється питання — як і коли закінчиться російсько-українська війна, хто переможе й хто зазнає поразки. Для українців наша перемога — це аксіома, бо ми не можемо собі уявити, як у ХХІ столітті може зникнути велика європейська держава і українська нація з тисячолітньою історією. Для нас це екзистенційна війна — або ми будемо, або нас не буде. Перемоги України у битвах за Київ, Чернігів і Суми, а потім у Харківській області та на Херсонщині з весни до осені 2022 року вселили надію на те, що війна може завершитися перемогою України вже до кінця 2023-го року. Ці успіхи викликали відчуття ейфорії в українському суспільстві та дали віру в те, що війна може закінчитися перемогою України доволі швидко. При цьому основною метою нашої перемоги було і залишається звільнення усіх наших окупованих територій і повернення до кордонів станом на 2013 рік. Що буде з Росією після її поразки українців особливо не турбує, але даремно. Звільнення усіх окупованих територій ще не означатиме закінчення війни. Росія і після виведення своїх військ із окупованих територій може продовжити ще не один рік засипати Україну своїми ракетами, які вона і сьогодні через слабкі міжнародні санкції продовжує виробляти.

Звісно, ми розуміємо, що це буде відносна перемога, оскільки ми не зможемо підняти наші прапори над Кремлем і не зможемо знищити ворожі збройні сили дощенту. Все, що ми зможемо зробити, — це ослабити російського ведмедя настільки, що він буде змушений відповзти до своєї барлоги, щоб зализати свої рани. А через рік-два знову напасти на нас. Але, сподіваюся, на той час за допомогою наших партнерів, які нарешті, дасть Бог, стануть нашими союзниками, ми вже зможемо дати гідну відсіч. Проте важкий і повільний наступ ЗСУ на Донбасі і Півдні України з великими втратами серед наших воїнів, з недостатнім і повільним постачанням західних озброєнь і боєприпасів, з продовженням російських бомбардувань практично по всій території України дещо пригасили наші сподівання на швидку перемогу і ми все частіше чуємо від представників воєнно-політичного керівництва і військових експертів нашої країни прогнози про те, що війна навряд чи закінчиться до 2025 року, а може тривати ще кілька років. Втім, переважна більшість українців вважають, що втрати для досягнення свободи і перемоги будуть менш жахливими, ніж втрати через поразку і перетворення України в «юго-западный федеральный округ» РФ. Перемога Росії (не дай Боже!) означатиме перетворення всієї України в одну велику Бучу…

Станом на кінець жовтня – початок листопада 2023 року ми вже не чуємо новин навіть про «просування» наших військ на Сході і Півдні України. Практично наступ ЗСУ, який розпочався у травні-червні, восени практично трансформувався в оборону для відбиття безперервних контрнаступів ворога, особливо в районах Куп’янська, Авдіївки, Бахмута і Мелітополя. І все це через те, що на цих напрямках критично не вистачає озброєнь і боєприпасів для нашої піхоти, зокрема патронів для стрілецької зброї і мін для мінометів, не кажучи вже про танки, бронетранспортери і гармати, які щодня виводяться з ладу або знищуються ворогом. На початку жовтня 2023 року голова тимчасової спеціальної комісії ВРУ з питань моніторингу отримання та використання озброєння О. Устінова заявила, що у тому випадку, якщо в Конгресі США у листопаді не проголосують за новий пакет військової допомоги для України, то через місяць-півтора бійці ЗСУ відчують великий дефіцит озброєнь і боєприпасів.

Нещодавно США поставили нам 20 ракет ATACMS з касетними боєголовками дальністю дії до 160 км і 31 танк M1 Abrams, і це вкрай мало! 31 танк перебуває на озброєнні танкового батальйону, 93 танки — на озброєнні танкової бригади. У лютому 2021 року в Сухопутних військах ЗСУ нараховувалося 30 танкових батальйонів, але це зовсім не означає, що вони були повністю укомплектовані старими радянськими танками. Якщо на 50 відсотків, то й добре. Згідно з даними The Military Balance, станом на 2021 рік в Сухопутних військах ЗСУ нараховувалося близько 900 танків, але протягом 20 місяців повномасштабної війни щонайменше половина з них розбиті повністю або вийшли з ладу. З іншого боку, в ЗСУ сьогодні кількість танкових батальйонів напевно зросла до 40–50. Отже, для оперативного наступу ЗСУ потребують не кілька сотень танків, а хоча б 2 тисячі. Це приблизний підрахунок лише щодо танків. Але для того, щоб перейти в наступ, ЗСУ потребують суттєвого поповнення й в інших видах ОВТ. Те, що ми маємо із задіяних на фронті ОВТ сьогодні, дозволяє нам лише стримувати ворога і часто переходити до оборони. І так, на жаль, триватиме ще довго, щонайменше рік, якщо не два.

Останній військовий транш — на 150 млн доларів, в основному це снаряди для артилерії. Коли будуть поставлені ракети ATACMS дальністю до 300 км — на разі не відомо, а саме ці ракети нам потрібні для руйнування Керченського мосту і встановлення вогневого контролю над територією Криму з його подальшим звільненням. На переконання наших провідних військових експертів, здійснювати нашим збройним силам наступальні операції навіть оперативного масштабу без авіаційного прикриття практично не можливо, але США штучно зволікають з поставкою Україні винищувачів F-16. Велика Британія, Нідерланди, Польща, Данія, Швеція, Бельгія, Португалія і Франція готові були діяти активніше, але всі оглядаються на Вашингтон. Раніше йшлося про можливість перших поставок восени цього року, тепер називається березень наступного року. 31 жовтня представник Пентагону генерал П. Райдер заявив, що навчання українських пілотів на американських винищувачах F-16 може тривати від 5 до 9 місяців. Про постачання Україні ударних гелікоптерів мова взагалі чомусь не йдеться, хоча вони нам вкрай необхідні.

Наша перемога значною мірою залежить від наших західних партнерів і від того, як вони собі уявляють завершення російсько-української війни. Вони доволі часто заявляють про підтримку України «стільки, скільки буде потрібно», проте, за невеликим винятком, ми не чуємо від них, що саме перемога України є кінцевою метою в наданні підтримки нашій державі в її конфронтації з РФ. До того ж ми практично не чуємо від них, якою вони її уявляють. Все виглядає так, що у США не хочуть ані перемоги Росії, ані перемоги України. Це саме та позиція, якої дотримуються радник президента США з національної безпеки Дж. Салліван та керівник ЦРУ В. Бернс, а саме — курс на затягування війни, на періодичне виділення Україні обмеженої кількості озброєнь лише для того, щоб ЗСУ якось трималися в обороні, але не змогли б проводити масштабні наступальні операції і, відповідно, не змогли б завдавати ударів по російській території, що вищезгаданих осіб найбільше лякає.

Деякі з наших партнерів відверто кажуть, що вони не уявляють перемоги України, побоюючись розпаду Росії на кілька самостійних держав, кожна з яких може володіти ядерним озброєнням. Є й такі серед західноєвропейських лідерів, які не в змозі позбутися рефлексу умиротворення Путіна, ще й досі пропонують знайти спосіб «зберегти йому обличчя», оскільки його не слід «принижувати». Однак сьогодні, після того, як щодо Путіна видано ордер на арешт як щодо злочинця, і ПАРЄ оголосила його диктатором, таких пропозицій чується дещо менше.

Неймовірна стійкість ЗСУ призвела до розуміння лідерами країн НАТО того, що Україна здатна не тільки радикально ослабити режим Путіна, а й призвести до його поразки, що посилить безпеку в Європі і в усьому світі. Зважаючи на такі обставини, США та їхні союзники восени 2023 року дещо посилили підтримку України, хоча, на жаль, із великим запізненням. Бачення деяких наших партнерів нашої перемоги співпадає з нашим баченням.

Так, ще у травні 2022 року голова дипломатії ЄС Ж. Боррель заявив, що перемогою України у війні з Росією стане вигнання російських загарбників за межі кордонів України і відновлення територіальної цілісності та суверенітету України у кордонах 1991 року. Проте до цього часу деякі наші партнери досі чітко не уявляють якою може бути перемога України і якою може бути поразка Росії. Багато хто із можновладців на Заході ще й досі живе своїми старими уявленнями про Росію, сформованими під впливом російської пропаганди, тому їм важко уявити світ, в якому ядерна Росія буде переможеною. До цього часу в експертному середовищі не впевнені, що в правлячих колах країн Заходу є консолідоване розуміння того, що робити з ядерною зброєю в Росії і як її нейтралізувати після її поразки.

На Заході все ще сподіваються, що виснаження економіки Росії війною в Україні призведе до соціальних заворушень і навіть революції, в результаті якої путінський режим буде повалений. Особливо такі сподівання на Заході посилилися після походу вагнерівців під проводом Є. Пригожина на Москву. Та це марні сподівання, оскільки російське рабське суспільство давно невиліковно хворіє на великодержавний шовінізм, успадкований ще зі сталінських часів, і це підтверджується поверненням сьогодні до сталінізму в усіх сферах суспільного життя в нинішній путінській Росії. Ліберальна російська опозиція надто слабка, частина її знищена, частина ув’язнена, або переховується за кордоном. Дехто сподівається, що війна може закінчитися після усунення Путіна від влади внаслідок палацового перевороту. Проте це теж марні сподівання, оскільки серед оточення Путіна бажаючих зайняти його місце більше, ніж достатньо, і не факт, що вони будуть кращими за нього.

Справжня перемога України — це звільнення і утримання всіх окупованих територій, післявоєнна відбудова інфраструктури країни, зміцнення Збройних сил, швидкий розвиток ОПК, модернізація і реформування економіки та державної влади, повноцінна інтеграція з ЄС і НАТО. Остаточна перемога має означати ліквідацію назавжди загрози, яку являє сьогодні путінська Росія, трансформування її із агресивної в демократичну країну.

12. Відповідальність США і КНР за долю людства

Останні заяви президента США Дж. Байдена свідчать, що його адміністрація змінює концепцію обережності щодо агресивності Росії на концепцію рішучої протидії. 20 жовтня 2023 року у своєму виступі на передвиборчому приватному прийомі зі збору коштів у Білому домі Дж. Байден заявив, що «світ стоїть перед переломною точкою в історії і що це один із тих моментів, коли наші нинішні рішення визначатимуть майбутнє на десятиліття вперед». За його словами, післявоєнний період протягом 50 років був досить стабільним, але сьогодні це вже не працює і потрібен новий світовий порядок. Дж. Байден також підкреслив, що у США є реальна можливість об’єднати світ так, як цього не було вже багато років, і зміцнити безпечну перспективу світу.

Вищезгадані заяви Дж. Байдена корелюються з заявами Сі Цзіньпіна 25 жовтня про те, що «майбутнє і доля людства залежать від того, чи зможуть Китай і США знайти правильний шлях взаємодії». Ця заява Сі Цзіньпіна додає оптимізму стосовно здатності США і КНР зупинити не тільки війну в Україні, а й Третю світову війну, звісно, якщо їм обом вистачить розуму хоча б частково подолати свої розбіжності і досягти певного порозуміння. Така нагода може бути у них на полях саміту лідерів країн-членів АТЕС, який відбудеться в Сан-Франциско 11–17 листопада 2023 року. Схоже, що в Пекіні дедалі більше усвідомлюють негативні наслідки для економіки Китаю від затягування російсько-української війни і «дружби» з військовим злочинцем Путіним, ізоляція якого у цивілізованому світі постійно посилюється і поновлення «нормальних» відносин з яким вже ніколи не буде. При цьому слід зазначити, що двосторонні відносини між США і Китаєм попри політичну напругу між ними дуже вигідні обом сторонам і вони певною мірою взаємозалежні. Так, у 2020 році товарообіг між двома країнами становив 690,6 млрд доларів, а в 2021 році зріс до 755,64 млрд доларів (Для порівняння: товарообіг між РФ і КНР в 2020 році становив 107,7 млрд доларів).

США і Китай є найбільшими торговельними партнерами країн Євросоюзу. Обсяг зовнішньоторговельного товарообігу ЄС з КНР у 2020 році склав 586 млрд євро. Обсяг торгівлі ЄС зі США за той же період досяг 555 млрд євро. Якщо Китай продовжить підтримувати РФ в її війні проти України, то товарообіг між ЄС і КНР може значно зменшитися. Всі вищенаведені дані демонструють, що економічна співпраця Китаю зі США і країнами ЄС є більш вагомою і важливою в порівнянні з Росією, яка крім своєї сировини не може нічого іншого запропонувати Китаю. Отже, економічна база відносин КНР зі США і ЄС є критично важливою як для Піднебесної, так і для США також, що дає підставу сподіватися на порозуміння між двома наддержавами і усвідомлення ними відповідальності за майбутнє всього людства.

Китай був і є єдиною країною, яка могла заборонити Путіну напад на Україну, але цього не було зроблено. З іншого боку, Китай сьогодні є єдиною країною, здатною врятувати путінський режим від військового і економічного колапсу, надавши критично необхідну Москві військову і економічну допомогу. Однак до цього часу в Пекіні утримувалися від цього, очевидно усвідомлюючи, які катастрофічні наслідки для економіки КНР матимуть міжнародні санкції. З іншого боку, не личить китайській наддержаві опускатися до того, щоб ставати посібником і рятівником злочинного путінського режиму, який нестримно рухається до свого ганебного кінця. Крім цього, основними засадами зовнішньої політики Китаю є мирне співіснування, невтручання у внутрішні справи країн, рівність і взаємна вигода, цивілізована економічна конкуренція. Саме ці принципи дозволили Китаю вже в 2014 році вийти на перше місце у світі за розміром ВВП за парітетом купівельної спроможності, що за даними Всесвітнього банку у 2022 році склав 30 327 млрд доларів, що становить 18,4 % від світового ВВП (Для порівняння: США — 25 463 млрд доларів, 15,51 % від світового ВВП; РФ — 5 327 млрд доларів, 3,25 % від світового ВВП).

На думку багатьох дослідників, після того, як Росія втратила свій статус великої держави під час правління Путіна і після поразки у війні з Україною ще більше його втратить, скоріш за все країни світу знову повернуться до двополярного формату на засадах мирного співіснування. Вже сьогодні стає очевидним, що обидві наддержави — США і Китай — формуватимуть два різні цивілізаційні об’єднання, одне з яких під егідою США орієнтуватиметься на демократичні засади державного розвитку, інше під егідою Китаю — на автократичну організацію діяльності державних структур. Якщо США сьогодні об’єднує навколо себе країни G7 і НАТО, то Китай є лідером угруповання BRICS, а також Shanghai Cooperation Organisation. Хоча ці два угруповання мають різні ідеологічні, культурні та релігійні наративи, але все ж основними факторами, що визначатимуть суперництво і взаємодію між ними, будуть економічні, що зменшуватиме ризики збройного протистояння і конфронтації між ними. Ба більше, в рамках глобалізації країнам обох блоків буде більш вигідно співпрацювати, ніж ворогувати, а всі спірні питання вирішувати шляхом консультацій і переговорів. Так, 15 листопада 2022 року на саміті G20 на острові Балі в Індонезії Дж. Байден і Сі Цзіньпін під час чотиригодинної зустрічі обговорили проблеми, що накопичилися у двосторонніх відносинах, причому Байден підкреслив, що США конкуруватимуть з Китаєм, але не конфліктуватимуть з ним. Лідери двох найбільших економік ухвалили принципове рішення: світ буде біполярним і відносини між Вашингтоном та Пекіном визначатимуть світову політику та розвиток світової економіки на наступні десятиліття.

* * *

Україні дуже пофортунило, що вона є невід’ємною частиною Великої Європи і перебуває в її центрі поки що географічно. Але є велика надія, що перебуватиме й політично, економічно, культурно і духовно, незважаючи на те, що має надто довгий кордон з ординською Московією. На сьогодні на Заході України із чотирьох сусідніх країн дружніми залишилося тільки дві — Польща і Румунія, з якими ми маємо зберегти добросусідські відносини, і згодом маємо відновити дружні відносини з урядами Угорщини та Словаччини. Хоча серед дружніх нам країн є й ті, які знаходяться від нас на відстані багатьох тисяч кілометрів, наприклад, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія та Республіка Корея. Сподіваємося, що згодом Україна матиме багато дружніх країн також в Азії, Африці і Латинській Америці, оскільки з цими країнами нас єднають спільні цінності — любов до свободи, незалежності, прагнення до соціальної рівності і справедливості, бажання жити в мирі, бачити своїх дітей і онуків щасливими, фізично і духовно розвиненими і здоровими. З усіма країнами світу нас також єднає взаємоповага до національних звичаїв, культур і традицій, толерантне співіснування різних релігійних конфесій, бажання мати взаємовигідні економічні, політичні, культурні і гуманітарні відносини.

Ми дуже вдячні нашим європейським друзям і партнерам за те, що вони прихистили мільйони українців, надавали й надають нам гуманітарну, економічну та військову допомогу Україні, без якої не вистояти перед навалою рашистської орди. Однак взаємодія з нашими партнерами не така проста через низку різних ускладнень, спричинених тією обставиною, що наші партнери змушені частково переводити свою економіку на військові рейки, витрачати більше фінансових ресурсів на виготовлення зброї і боєприпасів для підтримки України, що не завжди подобається певним прошаркам місцевого населення, більшість якого мають про Україну досить абстрактне уявлення. Нашим партнерам важко відійти від усталених протягом століть уявлень про Росію, як велику імперію, і уявити собі як найбільша країна світу за територією і найбагатша за своїми природними ресурсами може бути переможена народом відносно невеликої країни, яка віками перебувала під гнітом царської і радянської імперій, і сьогодні стала об’єктом зазіхань з боку путінської автократичної і диктаторської квазі-імперії, переважна більшість населення якої живе в злиднях і безправ’ї. До того ж російські спецслужби протягом десятиліть проводили в країнах Європи практично нічим не обмежену потужну пропаганду та інформаційно-психологічні операції, насаджували свою агентуру, підкуповували журналістів, політиків та можновладців.

Не маючи переконливих перемог на фронтах, путінська камарилья налаштована вести тривалу геноцидну війну в Україні, сподіваючись, що європейці втомляться, а українці вкрай виснажаться від цієї війни і зажадають миру за будь яку ціну з врахуванням російських «существующих реалий», тобто погодяться на капітуляцію України. З цією метою останнім часом кремлівські покидьки все частіше заявляють про готовність до переговорів про врегулювання «української кризи», роблячи ставку на внутрішніх ворогів України, на законсервовані залишки колишніх «регіоналів», «опозежистів» і «нашистів» та схиляючи наших партнерів до таємних сепаратних переговорів за спиною України. Як зазначив головнокомандувач ЗСУ генерал В. Залужний, падіння морального духу українців та зменшення підтримки з боку Заходу — це саме те, на що розраховує Путлер. Але такого «миру» вже не може бути. Хотілося б сподіватися, що це розуміють наші європейські та американські партнери і їхня допомога триватиме до нашої спільної перемоги. Ми і наші партнери переможемо не тільки для того, щоб врятувати Україну і посилити безпеку Європи. Ми повинні змінити весь світ на краще, разом побудувати новий світовий порядок шляхом реформування всіх міжнародних інституцій — глобальних і регіональних.

Близько 770 років тому збройні дружини Галицько-Волинських князів у важких боях зупинили просування монголо-татарської орди до Європи, зокрема в Польщу та Угорщину. Майже 80 років тому Німеччина була звільнена від гітлеризму, в тому числі ціною життів від 8 до 10 мільйонів українців на фронтах Другої світової війни. І сьогодні Україна ціною життів сотень тисяч своїх кращих синів і дочок знову стримує навалу рашистської орди. Тому ми очікуємо, що наші європейські та американські партнери нарешті стануть нашими справжніми союзниками і допоможуть нам розбити цю орду на українських теренах. У цій битві наші партнери втрачають лише гроші, тоді як український народ вже протягом 20 місяців щоденно втрачає своїх захисників — цвіт української нації…