Володимир Горбулін
У 2014 році – радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень.
Матеріал публікується за ініціативою віце-президента Незалежного центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» Олександра Бєлова.
Національний інститут стратегічних досліджень
Офіс зв’язку НАТО в Україні
Центр інформації та документації НАТО в Україні
Служба безпеки України
(Тези виступу на міжнародній науково-практичній конференції «Асиметрична війна Росії проти України», Київ, 26 листопада 2014 року)
1. Геостратегія реваншу
Генеза російського феномену гібридної війни відноситься до періоду переосмислення Росією свого місця в світі та регіоні. Єльцинський період втрат геополітичних позицій, міжнародно-політичної статусності та впливовості сконцентрувався у переформатуванні європейського геостратегічного простору і акумульованого розширенням НАТО та ЄС. При цьому навіть об’єктивні складові відповідних геоекономічних, а тим більш геополітичних тенденцій сприймалися переважно через суб’єктивну призму образ і ностальгію за втраченим.
Більше того, на думку деяких експертів, багато в чому геополітичні реваншистські настрої В. Путіна та його жорстка позиція щодо будь-яких «революційних» політичних змін обумовлена своєрідною психологічною травмою. Її він отримав, спостерігаючи за знищенням «Берлінського муру». Адже разом із цим фактично знищувався цілий світ, на якому Путін розумівся і який вважав своїм.
Тож природньо, що саме прихід до влади В. Путіна можна вважати початком пошуку Москвою «геостратегії реваншу».
2. Геополітична мобілізація
Фактично ті 15 років, які В. Путін знаходиться при владі, були витрачені на пошуки форм та методів, за допомогою яких можна було б здійснити його геополітичні задуми. Геополітична мобілізація, реалізовувалась через класичні механізми нав’язування власному народу образів «зовнішнього ворога» та загального відновлення антизахідної (переважно антиамериканської) риторики.
Зміни політичних режимів на теренах СНД (Грузія, Україна, Молдова, Киргизія), швидше за все, сприймаються Росією як інспірована ззовні загроза їх ідеям геополітичного реваншу. Це змусило Москву ще інтенсивніше зайнятися підготовкою до нового великого протистояння. Тим більше, що ідея нової «великої війни», про яку в своєму інтерв’ю казав радник Президента РФ Сергій Глазьєв, вочевидь, дійсно є панівною в сьогоднішньому російському істеблішменті.
Вочевидь, проблемою певний час залишалось питання: як реалізувати власні ідеї в умовах досить обмеженої (а багато в чому — показної) боєготовності, стримуючих факторів міжнародного права, геополітичного статус-кво і як наслідок – неготовності реального розв’язання повномасштабної війни.
І орієнтовно в середині 2000-х рр. таке рішення було знайдене — «асиметричні відповіді» в межах масштабнішої «гібридної війни».
3. Теоретичні передумови «гібридної війни» «по-російські»
Росія не створила свою стратегію «з нуля». Тут спостерігається певна «спадковість», яка бере початок з фінальних етапів радянсько-американського протистояння періоду закінчення «холодної війни». Тоді у відповідь на анонсовану США програму СОІ, М. Горбачов 12 жовтня 1986 р. — під час прес-конференції в Рейк’явіку – заявив: «Відповідь на СОІ буде. Асиметрична, але буде. При цьому нам не доведеться жертвувати багатьом»[1].
У січні 2013 року в Москві відбулись загальні збори Академії військових наук, на яких виступив начальник ГШ ЗС РФ генерал Валерій Герасімов. Слід чітко розуміти, що виступ керівника такого рівня навряд чи міг бути «експромтом». Це був радше підсумок довготривалої роботи військових аналітиків та фахівців-генштабістів, які певний час концептуалізували проблему та шукали механізми її вирішення. Крім того, це командна настанова, своєрідне внутрішнє оголошення війни та призначення ворога.
Саме доповідь генерала Герасімова — це своєрідна «точка неповернення».
Багато з того, про що казав у своєму виступі генерал Герасімов (а це, зокрема, про важливість невійськових методів тиску, про інформаційне протиборство та багато іншого), ми могли спочатку спостерігати в Криму, — а зараз спостерігаємо на Сході України. Тож проти нас ведеться повноцінна війна, хоч і за новими правилами. І ми не маємо обманюватись щодо цього. Ця війна – складна та багатовимірна: за формою вона є «гібридною», а за змістом — «асиметричною». Однак це саме війна і ніщо інше.
Досить точно особливість цієї «гібридної» війни виклав голландець Франк ван Каппена (генерал-майора у відставці): «Гібридна війна — це змішування класичного типу війни з використанням нерегулярних військових формувань. Держава, яка веде гібридну війну, здійснює угоду з недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок із якими повністю заперечується. Ці виконавці можуть здійснювати такі речі, які сама держава здійснювати не може… Усю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань»[2];
4. Від теорії до практики
Загалом вірний висновок начальника генштабу генерала Герасімова, відносно війн нового типу, що в таких війнах військові сили використовуються лише на заключних етапах – за умов правильно побудованої компанії, хоч і справдився у Криму, однак зазнав поразки на Донбасі.
Саме масштабне введення військової техніки в самих різних формах (пряме перекидання через кордон, завезення через «гуманітарні конвої») істотно вирізняє україно-російський конфлікт від всіх інших. Безумовно, тактика озброювання терористів, які воюють проти твого супротивника далеко не нова.
Однак сьогоднішня ситуація по-своєму унікальна, буквально безпрецедентна. Це проявляється перш за все у військовому та військово-технічному планах.
Пріоритетного характеру набули дії російських розвідувально-диверсійних груп, проведення терористичних актів та застосування партизанських методів боротьби із залученням до них так званих «ополченців» з числа місцевого населення та криміналітету, а також російських найманців.
Має місце застосування проти української армії і батальйонних тактичних груп російських військ. Зокрема, це спостерігалося в боях під Іловайськом у другій половині серпня.
Достатньо високою залишається загроза відкриття «другого фронту» на півдні України (зокрема, з півдня Ростовської області) у західному напрямку з метою утворити сухопутний коридор на Крим, а при сприятливих умовах — навіть вийти на з’єднання з Придністровською Молдавською Республікою.
Росія використовує сьогодні конфлікт на сході України і як полігон для випробувань нової зброї, відпрацювання нових тактичних прийомів ведення бойових дій та бойової «обкатки» своїх військових частин і підрозділів.
Через Донбас пройшли сили спецназу практично з усіх регіонів Росії. За ротаційною схемою в зоні конфлікту діють і підрозділи повітряно-десантних військ і морської піхоти.
Керівництво України добре усвідомлює необхідність адаптації підготовки наших військ до особливостей ведення «гібридних» війн. Проте реалізувати це реально за умови оснащення нашої армії відповідним обладнанням та засобами. Передусім — цифрового захищеного зв’язку, засобів радіоелектронної розвідки та радіоелектронної протидії, радіотехнічного обладнання для забезпечення боротьби з артилерією противника, протитанкових та протикорабельних ракет, безпілотних літальних апаратів тощо. Ми вдячні нашим західним партнерам за те, що перші кроки на цьому шляху вже зроблені.
Багато в чому ця допомога пов’язана і з тим, що наші Західні партнери розуміють: Україна — лише перший етап в реалізації ідеї Кремля стосовно встановлення російського контролю над пострадянським простором.
Досить точно, як на мене, охарактеризувала нинішню ситуацію Президент Литви Далі Грибаускайте, яка зазначила, що Україна зараз бореться заради всього світу, заради усіх нас. Якщо терористичну державу, яка веде відкриту агресію проти свого сусіда, не зупинити, вона розповсюдиться на Європу і дальше.
5. «Війна трьох кварталів» у гібридній війні
Ізраїльський експерт зі стратегічних питань Мартін ван Кревельд визначив характерний для сучасного «постмодерного» періоду тип війн як «нетринітарні», «тому що вони не вкладаються в потрійну схему: уряд–армія–населення»[3]. Ситуація в Україні наочно це демонструє, адже складовою української війни стала реалізація Росією концепції «війни трьох кварталів»[4]. Її суть полягала в тому, що сучасний вояка має бути готовим до того, аби в одному кварталі – вести загальновійськовий бій, у другому — здійснювати поліцейські функції, в третьому – виконувати гуманітарні місії.
В певному сенсі, дії «зелених чоловічків» у Криму /навесні 2014 р./ в основі своїй можна звести саме до цієї моделі «3-х кварталів». Проте не в «просторовому», а «часовому», до того ж «зворотньому» її вимірі. «Зелені чоловічки» з’явилися в Криму в якості виконувачів квазі-«гуманітарної» місії із забезпечення «прав російського/російськомовного населення». Проте поступово перейшли до виконання функцій квазі-«поліцейських» із забезпечення потрібного Москві проведення «референдуму». Невдовзі вони вже виконували — і квазі-«військові» функції по силовому нав’язуванню виконання результатів «референдуму».
Однак російська «воєнно-кримінальна» кампанія, яка пройшла в Криму майже безкровно, перетворилась на Сході України на справжню трагедію. Спроба повторити кримський успіх захлинулась у повномасштабному збройному протистоянні. Відповідно, Росія змушена повертатись до класичних сценаріїв «заморожених конфліктів» на кшталт карабаського чи придністровського. Ці недоліки геостратегії Росії (дисбаланс тактичних успіхів і стратегічних недоробок) Україна має використати як найповніше.
6. Інформаційна складова гібридної війни
Сьогодні ще будуть багато про це говорити, однак «авансом» скажу декілька принципових на мою думку речей. Ми ще ніколи не стикались із такою масованою інформаційною війною. Ніколи. Про це ж каже і керівництво НАТО (зокрема, генерал Філіп Брідлав під час саміту в Уельсі)
При чому Україна змушена вести інформаційну боротьбу з Росією одразу на декількох фронтах одночасно і на кожному з них противник надзвичайно активний. Мова йде не лише про суто внутрішньо український інформаційний простір, який завжди знаходився під тиском Росії та її ЗМІ. Це окремо і інформаційний простір тих територій, які безпосередньо зачеплені військовою складовою конфлікту. І це надзвичайно складна проблема не лише для них, однак і для звільнених від терористів територій. Ще один фронт – зовнішній, в який Росія вкладає астрономічні (порівняно із нашими бюджетами) суми і намагається формувати проросійську суспільну думку на Заході всіма доступними засобами – фондами, культурними центрами, експертами, іномовленням.
Є ще один інформаційний фронт, на який ми поки що не звертали уваги, однак який важливий для нашої безпеки — внутрішньо російський. Якщо ми будемо його ігнорувати, це багато в чому нівелює наші зусилля на інших фронтах.
7. Прогноз розвитку ситуації. (Замість висновків)
Якими мають бути завдання України в цьому конфлікті? Крім очевидних, звичайно!
Ще у 1975 р. британський вчений-міжнародник Е. Макк зробив важливий висновок: у більшості сучасних йому конфліктів сильні країни не потерпіли військової поразки, вони потерпіли поразку в політичному сенсі – не зуміли нав’язати свою волю супротивнику. Політична перемога слабкої сторони полягала саме в тому, що вона — шляхом застосування асиметричних способів ведення військових дій (переважно партизанських) – спромагалася виснажити волю сильного ворога до продовження війни та досягнення поставлених цілей.
Відповідно, і наше подвійне завдання в сьогоднішньому асиметричному протистоянні є двовимірним. У зовнішньому вимірі — не піддатись на нав’язування нам зовнішньої, вочевидь деструктивної для нашої державності, політичної волі Кремля, однак при цьому — виснажити супротивника. А у вимірі внутрішньому — забезпечити домінування нашої політичної волі у проблемних регіонах, не допускаючи того, щоб вони виснажили нас економічно та політично.
Водночас сьогоднішнє пріоритетне завдання, яке стоїть перед Україною — дати ефективну та змістовну відповідь як на масштабну інформаційну, так і військову агресію проти нашої держави. При чому остання проблема — навіть більш нагальна ніж перша. Особливо в тих важких воєнно-політичних умовах, що склались на Сході нашої держави.
І це має бути надзвичайно конкретна допомога.
[1] Див. Ознобищев С.К., Потапов В.Я., Скоков В.В. Как готовился «асимметричный ответ» на «Стратегическую оборонную инициативу» Р. Рейгана. – М., 2008.
Кокошин А. А. «Асимметричный ответ» на «Стратегическую оборонную инициативу» как пример стратегического планирования в сфере национальной безопасности // Международная жизнь. 2007. №7 (июль-август).
[2] Пиджак рвется по шву // Радио Свобода, 26 апреля 2014 г. – http://www.svoboda.org/content/article/25362031.html
[3] Див. Война и современное государство // Polit.ru, 26 сентября 2006 г. – http://polit.ru/article/2006/09/26/kreveld/
[4] Див. Krulak Ch. The Three Block War: Fighting in Urban Areas // Vital Speeches of the Day. – 15 December 1997. – Vol. 64, №. 5. та Boot M. Beyond the 3-Block War // Armed Forces Journal. – March 2006.
