Українцям слід запам’ятати хрестоматійну істину: «Сила і тільки сила складає зміст міжнародних відносин!»

Дещо про відносини України з її західним сусідом

Сергій Рудюк, політичний експерт

Окупаційні режими постійно намагалися скомпрометувати український національно-визвольний рух, представляючи його членів кримінальними злочинцями. Але ж бандити чи злодії не висувають політичних програм* і не жертвують своїм здоров’ям і життям в ім’я свободи рідного народу, як це робили українські патріоти.

Зі змістом польськомовної брошури «Міжмор’я» (Інтермаріюм) у 1992 році ознайомив мене народний депутат України Богдан Горинь. Викладені в ній геополітичні ідеї заімпонували недавнім українським «дисидентам». Вони, як і їхні попередники зі складу Української Центральної Ради (1917–1918), щиро вірили, що більше не буде війн, що настає пора єднання народів. І збувається пророцтво братчиків Кирило-Мефодіївського Товариства (1845–1847): «І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні кріпака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у хорутан, ні у сербів, ні у болгар. Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на те місце, де на карті буде намальована Україна: «От камень, его же не брегоша зиждущий, той бисть во главу».

Однак незабаром потрапила до рук книжка А. Янівського «Новий лад, чи змодернізований імперіялізм» (Мюнхен, 1948). Завдяки їй зрозумів, що русло ріки ідеї всеслов’янської єдності має свої «підводне каміння»: «Дещо дивним видається проголошення цієї ідеї («Міжмор’я», Інтермаріюм) на сторінках польської преси, що займається сіянням ненависті до всього, що українське. Одначе у виясненні цього питання може нам допомогти пан Адам Добошиньскі («Студії політичні»), коли висловлюється про потребу створення «великого польського народу»; «Проголошуючи її (ідею) першими, могли б ми отримати з цього великі користі пропагандивні та політичні». Ось нащо потрібно полякам проголошувати цю ідею. Не в ім’я оборони спільних інтересів народів Міжмор′я, а на користь пропагандивного і політичного формування «великого польського народу».

На думку А. Янівського, «...в тій концепції позначилися імперіялістичні тенденції її авторів. Народи, що нині перебувають під «спільною опікою» Кремля, з великим недовір’ям ставляться до кожного нового проєкту «опіки» («адвокатства»). Потрібна не «опіка», а тривала єдність і взаємоповага цілком незалежних, самостійних держав. І лиш через відбудову національних держав, через вироблення духу взаємної толеранції, дружби і співпраці — можна змагати до реалізації подібної ідеї».

На жаль, сказане тоді актуальне й нині. Передусім в контексті сучасних польсько-українських відносин. Вже не раз випадало у своїх дописах спростовувати сусідські закиди з т. зв. «важких питань» історії ХХ ст., зокрема в журналі «Бінтел» за 2023-й рік. Адже чимало питань, спекулятивно названих «історичними», насправді не є такими, бо вони відносяться до міжнародного права, а саме до його невід’ємної частини — права війни. І те, що польська сторона нині називає їх «історичними», зайвий раз свідчить про особливість польського «партнерства» з Україною. Це підтверджується нещодавніми черговими заявами польських високопосадовців про начебто «невдячність» української сторони за надану Польщею у 2022 році воєнно-технічну допомогу. І в той же час замовчується:

• що саме завдяки Україні поляки переоснастили свою армію новітнім озброєнням і військовою технікою, отриманими від союзників взамін застарілих зразків, відправлених українцям;
• що Польща завдяки українським біженцям впоралася з проблемою дефіциту трудових ресурсів тощо…

Але декому з польської політичної еліти цього замало. Про що може свідчити, наприклад, покладання вінка польським президентом А. Дудою не до дійсної могили поляків, загиблих у роки ІІ Світової війни, а до волинського поля… Це можна трактувати по-різному, в тому числі в дусі висловлювання німецького кайзера Вільгельма І-го: «Земля, на яку ступила нога нашого солдата, на яку пролилася його кров — це наша земля!» Чи в такому контексті ми повинні сприймати вчинок польської верхівки щодо України? Однак бентежить не так польська верхівка, а якась, сказав би, наша безпорадність. Можливо, і нам бракує знань з міжнародного права і міжнародних відносин ХХ ст., зокрема українсько-польських, щоб зробити правильні акценти у цьому важливому сьогодні ділі? Спробую звернутися до нього ще раз.

«Трудне братерство» чи певний розрахунок?

Перша українсько-польська війна ХХ ст. сталася на території Західної України у 1918–1919 роках. Керуючись винятково імперіалістичними амбіціями, Польща, завдяки воєнній допомозі Франції, отриманій за надання їй у концесію захопленого поляками Бориславського нафтового басейну (Львівщина), знищила Західно-Українську Народну Республіку й встановила на анексованій українській території жорсткий окупаційний режим. Сталося це за прем’єрства піаніста Ігнація Яна Падеревського*, який заявив тоді у Парижі: «Українці — то нація хлопів і попів. Вони не мають власної державної еліти. Тому не мають права на самостійне державне існування!» Але звернімо увагу: хто, як не польська сторона, з 1772 по 1918 рік, не перебираючи в засобах, гальмувала появу української владної еліти в тій же Галичині?

Події 1918–1921 років у Західній Україні яскраво засвідчили, що відновлена Річ Посполита ухвалила т. зв. «федералістичну» геополітичну доктрину Пілсудського, відому як «Міжмор’я». Під час її реалізації 24 квітня 1920 року уряд Польщі уклав з урядом Української Народної Республіки (УНР) т. зв. Варшавський договір (або договір Пілсудського-Петлюри). У ньому йшлося про визнання Польщею незалежної України, але тільки у межах території між Збручем та Дніпром із 8-мільйонним населенням. Тобто, УНР мала складатися приблизно з колишніх трьох губерній: Подільської, східної частини Волинської і Київської. І тільки у цих межах польська армія зобов’язувалася допомагати армії УНР. Тобто, польська сторона погоджувалася на залишення величезних українських земель, що розташовані на схід від польсько-російського кордону 1772 року (р. Дніпро) із 25-мільйонним населенням, у московській окупації. А згідно із п.12 «Військової конвенції» між польським керівництвом та урядом УНР, яка складала нерозривну частину договору, Польща дозволяла Україні мати лише три дивізії війська (30–40 тис. чол.). Також цей пункт фактично забороняв урядові УНР купувати зброю і військове спорядження за кордоном без згоди польського воєнного міністерства.

У планованих Варшавою кордонах УНР фактично мала бути для Польщі своєрідним буфером і плацдармом у її можливих подальших конфліктах з Росією. У такий спосіб забезпечувала власну територію від воєнної загрози і пов’язаної з нею економічної руйнації. Водночас створення української держави тільки у межах від Збруча до кордонів Польщі 1772 року значно полегшувало б їй можливість мирного порозуміння з Росією в майбутньому. Зберігши у своїх руках вихід до Чорного моря, Кривий Ріг, Донбас та інші території, Росія могла тоді, зрештою, примиритися з фактом втрати трьох губерній, де Польща планувала існування «самостійної» української держави. Бралося до уваги й те, що в примиренні Польщі й Росії можуть бути зацікавлені також європейські держави, від яких Польща була залежною. А ці держави були б зацікавлені, щоб на Сході Європи нарешті встановилася політична рівновага.

Українська сторона дотрималася воєнної частини вищезгаданого договору навіть тоді, коли польська армія відступила назад, на свою територію. Без українських військовиків не сталося б т. зв. «Чуда над Віслою», тобто поразки російської Червоної армії. Однак, вже так історично склалося, що в стосунках з українцями польська сторона не дотримується міжнародного права. У жовтні 1920 року глава польської держави Юзеф Пілсудський наказав припинити успішний наступ на польсько-російському фронті. Без узгодження з українським урядом Польща уклала перемир’я з Росією, а згодом, 18 березня 1921 року, — сепаратний Ризький мир із РСФРР та маріонетковою УРСР. Як відомо, українські землі були поділені між Польщею і Росією. За Польщею залишалися, крім Галичини, Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Війська УНР були роззброєні та розміщені за колючим дротом у Польщі.

Військова колонізація Західної України

Польська влада ухвалила 17 грудня 1920 року закон про перехід земель у східних (українських) повітах Другої Речі Посполитої до рук держави і про їх військову колонізацію (осадництво). Метою цієї акції було створення тут привілейованого і відданого владі прошарку польських військових колоністів (осадників), з допомогою якого можна було контролювати місцеве населення.

Осадницька акція, керована військовою владою (земельні комісії очолювали командири дивізій), розпочалася з 1921 року. Найінтенсивніше заселялися райони Волині: Рівне, Дубно, Кременець, Ковель, Камінь-Каширський і Володимир-Волинський. Слід мати на увазі, що всі переселенці з Польщі, які відряджались до сільських місцевостей, офіційно мешкали у колоніях, а не у селах. Це означає, що вони були колоністами, а не корінним населенням.

Число переселенців зростало швидко, адже їм надавалася у власність земля і грошова допомога. Осадники були об’єднані у Спілку воєнних колоністів (Związek Osadników Wojskowych). Її центральне правління знаходилось у Варшаві. Легальна діяльність цієї Спілки припинилася після 17 вересня 1939 року. Частину колоністів росіяни виселили до Казахстану. Ті, що залишилися, склали основу місцевих боївок польської підпільної Армії Крайової (Armia Krajowa) на Волині й брали найактивнішу участь в українсько-польському збройному конфлікті 1943–1944 років. І ось цих людей у нинішній Польщі на державному рівні оголосили нещасними жертвами «геноциду поляків на Волині». А офіційний Київ всі роки незалежності не спромігся на адекватну відповідь. Можливо тому, що способи ведення державної історичної політики Польщі й України різняться.

Історія на службі політики

Звернімо увагу на закон Польщі від 18 грудня 1998 року про Інститут національної пам’яті — Комісію з переслідування злочинів проти польського народу (Instytut Pamięci Narodowej — Komisja Ścigania Zbrodni przeciwko Narodowi Polskiemu). Згідно з ним Інститут наділений слідчими функціями. Так, розслідування злочинів ініціює та здійснює прокурор відомчої комісії відповідно до юриспруденції військових судів. А ось в статуті нашого Українського інституту національної пам’яті подібного до цього немає. Тобто, злочинами проти українського народу, зокрема воєнними, займаються не юристи, а… історики. І що очевидно, без жодних правових наслідків для воєнних злочинців. В Україні немає спеціалізованої установи з розслідування історичних злочинів проти українського народу. Та й правоохоронні органи цими злочинами теж не переймаються. На відміну від польських, які уважно вивчають історичну політику сусідніх держав. Зокрема, на офіційному сайті Бюро національної безпеки Польщі можна було ознайомитися із аналізами: «Питання єдності України в контексті внутрішньої й міжнародної безпеки», «Історична пропаганда Росії» тощо. До компетенції Інституту національної пам’яті — Комісії з переслідування злочинів проти польського народу належать і «Злочини українських націоналістів та членів українських формувань, які співпрацювали з німецьким Третім Рейхом». У розумінні польського закону — це діяння, «вчинені українськими націоналістами у 1925–1950 роках, пов’язані із застосуванням насильства, терору чи інших форм порушення прав людини проти окремих осіб або груп населення». Але поцікавимося: як же тоді бути зі співпрацею з Третім Рейхом самої Польщі? Мабуть, варто пригадати, що саме Відень і Берлін 5 листопада 1916 року відновили польську «самостійну державу зі спадковою монархією, конституційним устроєм і армією». Для реалізації проєкту вони заснували т. зв. Регентську Раду, одним із членів якої став майбутній «начальник Польщі», командувач польськими легіонами на німецькій службі Юзеф Пілсудський. Але не тільки з німцями він співпрацював.

У роки російсько-японської війни (1904–1905) він збирав таємну інформацію для японців. Після закінчення російсько-японської війни Пілсудський співпрацював з австрійською розвідкою аби дістати дозвіл на створення в австро-угорській Галичині складів зброї та військового спорядження, на вишкіл бойовиків начебто для боротьби з Росією. Створені ним у Львові польські військові організації «Союз активної боротьби» (Związek Walki Czynnej) і «Союз стрільців» (Związek Strzelecki) не відіграли належної ролі в боротьбі за незалежність Польщі. Зате вони виступали проти законної влади Західно-Української Народної Республіки, проголошеної у Львові восени 1918 року. Про все це можна дізнатися з монографії Ришарда Свєтека «Крижана стіна. Таємниці політики Юзефа Пілсудського 1904–1918» (Lodowa ściana: Sekrety polityki Józefa Piłsudskiego 1904–1918. Kraków: 1998). Монографія присвячена взаємовідносинам і зв’язкам та наслідкам співпраці Пілсудського з іноземними розвідками, а також його контактам з царською охранкою. На жаль, тема такої співпраці з іноземними спецслужбами і пов’язаних з нею фінансових оборудок не популярні серед польських інтелектуалів і політиків.

Після воєнної поразки Німеччини у Першій світовій війні, створена нею Польща перейшла у табір переможця, себто Антанти. Представники Польщі були досить активними у кулуарах Паризької мирної конференції, зокрема й під час підготовки Версальського договору, який був підписаний 28 червня 1919 року представниками США, Великобританії, Франції, Італії, Японії, а також низки їх союзників — з одного боку, і Німеччиною — з іншого. Згідно з Версальським договором Німеччина, між іншим, визнавала нечинним Брестський мирний договір 1918 року. А ми пам’ятаємо, що ст. 6 підписаного у Брест-Литовську договору зобов’язувала Росію визнати незалежність України та вивести з території УНР свої війська. Тобто, Версальським договором більшовицька Росія фактично звільнялася від цих зобов’язань й могла вчинити повторну збройну агресію проти УНР, що вона й зробила.

Отже, тогочасний «колективний Захід» зігнорував право українського народу на самовизначення й утворення власної національної держави на своїх етнічних землях, допоміг Росії знищити Українську Народну Республіку, а Польщі — Західно-Українську Народну Республіку, схваливши поділ українських земель та українського народу між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією.

Версальським договором український народ був позбавлений і власної держави з її бюджетом та армії. Тому й боровся з тими, хто все це у нього відібрав силоміць, і у доступний спосіб, одночасно зважаючи на польський державний терор проти українців. Адже тільки з 1932-го до середини 1934 року через польські тюрми пройшло 11 1174 українці. Із них: катовано 8073 в’язнів, вбито без суду і слідства 734 особи, засуджено до страти 257 чоловік. Підстава — опір польській владі, підозра у причетності до Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Аби придушити національно-визвольний рух населення Західної України, польський уряд протягом другої половини 1930 року здійснив на окупованих українських землях стосовно українців т. зв. пацифікацію («умиротворення»). Відповідальним за її проведення був тодішній заступник міністра внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький. Згодом був покараний українським підпіллям 15 червня 1934 року, коли бойовик ОУН Григорій Мацейко на вулиці Варшави застрелив його, на той час вже міністра внутрішніх справ Польщі.

Варто також згадати про українських в’язнів польського концтабору в Березі Картузькій, створеного 12 липня 1934-го року, і про який в Україні мало хто знає. Заснований згідно з постановою президента Польщі Ігнація Мосціцького від 17 червня 1934 року «Про осіб, які загрожують безпеці, миру та громадському порядку». Проєкт схвалено маршалом Юзефом Пілсудським, підозрюваного у діяльності, яка, начебто, «шкодить стабільності держави», кидали до концтабору на невизначений термін, таємно, без офіційного слідства й рішення суду. Умови проживання в таборі були жахливі. Вони мали зламати в’язнів психічно і фізично. Для цього їх морили голодом, мучили важкою фізичною працею, антисанітарією, постійними знущаннями й побоями. Серед тисяч українців, що перейшли через Березу, було й четверо з дев’яти майбутніх генералів УПА — Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Олекса Гасин та Іван Климів.

Хто вважався кримінальним злочинцем у Другій Речі Посполитій

Окупаційні режими постійно намагалися скомпрометувати український національно-визвольний рух, представляючи його членів кримінальними злочинцями. Але ж бандити чи злодії не висувають політичних програм** і не жертвують своїм здоров’ям і життям в ім’я свободи рідного народу, як це робили українські патріоти.

Щодо суверенного права народу вирішувати свою долю самостійно, то воно випливає з принципу самовизначення народів, проголошеного на початку ХХ століття і закріпленого у Статуті ООН. Отож, боротьба пригноблених народів проти колоніального гніту, зокрема й збройна, була реалізацією на практиці права на самовизначення, на незалежність, санкціонована сучасним міжнародним правом.

Що ж до кримінальних злочинців, то з ними у поляків була велика проблема вже в міжвоєнний період (1920–1939). І значно посилилася після воєнної поразки Польщі у війні з Німеччиною. У вересні 1939 року тисячі злочинців вийшли з ув’язнення, на чорному ринку з’явилася велика кількість зброї. Згідно зі статистичними даними поліції, у 1940 році в окрузі Пулави лише протягом одного місяця було скоєно 22 пограбування. Це явище посилилося з початком німецько-російської війни в 1941 році. Влітку 1943 року в більшості округів Генеральної Губернії*** ставалося кілька десятків або більше пограбувань на тиждень. Що далі на схід, то більше було хаосу.

Розквіт всіх видів польського розбою настав у 1944–1945 роках, після проходження фронту. За даними поліції у 1945 році було зареєстровано 26 471 пограбування, у 1946 році — 23 987, а в 1947 році «лише» 10231. У 1945 році поліція також зафіксувала 121 729 крадіжок (кишенькових і квартирних), у 1946 році — 139 594 і в 1947 році — 128 310.

У цей же час занепадають польське патріотичне підпілля і партизанські збройні формування. Як стверджують польські дослідники, «поволі їхня боротьба перетворювалася на жорстоку карикатуру на саму себе». «Авторитет і значення організації з кожним днем явно падають, — зазначав Зиґмунд Клюковський у своєму щоденнику, — «бандзьорка» (бандитизм — авт.) стала звичним явищем і жодних ознак її приборкання немає». Це також визнавали командири Армії Крайової. У травні 1945 року про один із підрозділів Львівського округу Армії Крайової під командуванням підхорунжого на псевдо «Грозний», його керівництво писало, що він — «бандитський». На рахунку цього підрозділу було знищення пивоварні, лікеро-горілчаного заводу, ймовірно вони спалили два села між Ярославом і Перемишлем.

У книзі «В боротьбі за Українську Державу», яку видала у 1990 році Світова Ліґа Українських Політичних В’язнів, є стаття колишнього політв’язня концтабору «Аушвіц» («Освєнцім»), члена ОУН Бориса Вітошинського «Українсько-польські відносини в німецьких тюрмах і концтаборах». Із неї можна довідатися, що поляки були на багатьох посадах табірної адміністрації, а польська мова була, так би мовити, «урядовою». Саме польські наглядачі концтабору «Аушвіц» закатували братів Степана Бандери — Олександра, доктора політично-економічних наук, та Василя, випускника Львівської політехніки і Львівського університету. Як стверджував Б. Вітошинський, десь на початку 1945 року керівники польського табірного підпілля вирішили у випадку евакуації німецького персоналу «Аушвіцу» фізично ліквідувати політв’язнів-українців. Такі ж плани були й у в’язнів-комуністів з Росії.

Політична помста змішувалася з грабунком. Жертвами нападів польського криміналітету ставали передусім українці, білоруси, німці та євреї. Можна зауважити, що саме там, де були скупчення національних меншин, їх грабували в першу чергу. Про все це дізнаємося зі статті Марціна Заремби про післявоєнний бандитизм у книжці «Некрасивий ХХ вік» (Niepiękny wiek XX), виданій у Варшаві в 2010 році. Моторошні свідчення про ці події дав і колишній бойовик Армії Крайової Стефан Дембські у споминах «Кат» (Stefan Dąmbski. Egzekutor — Warszawa: Ośrodek KARTA, 2010).

Однак польські політики чомусь шукають кримінальних злочинців у лавах Української Повстанської Армії (УПА). Як шукають їх і росіяни. Втім, визначити правовий статус УПА неважко. Слід лише зазирнути до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, чинної у Польщі і в часи Другої Речі Посполитої (1918–1939), і Польської Республіки (1944–1952) і Польської Народної Республіки (1952–1989) і нині.

Женевські конвенції 1949 року поширили закони і звичаї війни на «конфлікти, які не мають міжнародного характеру», і вже тим самим узаконили народну війну навіть у випадку, коли збройні сили повстанців підпорядковані уряду (або владі), які не визнані державою, проти якої вони воюють. Таким невизнаним СРСР і Польщею підпільним урядом України був Секретаріат Української Головної Визвольної Ради, створеної у 1944 році. Йому, як відомо, й підпорядковувалася УПА.

У статті 7 Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй 3314 (XXIX), ухваленої 14 грудня 1974 року для визначення акту агресії, записано: «Ніщо в цьому визначенні, і зокрема у статті 3, не може будь-яким чином завдавати шкоди праву, що випливає зі Статуту ООН, на самовизначення, свободу і незалежність народів, які насильно позбавлені цього права і про які згадується в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, зокрема народів, що перебувають під пануванням колоніальних та расистських режимів або під іншими формами іноземного панування, а також праву цих народів боротися і, з цією метою, просити й діставати підтримку відповідно до принципів Статуту та відповідно до вищезгаданої Декларації».

Тобто, ця й інші резолюції ООН визнають законність національно-визвольної війни, а намагання якоїсь держави придушувати збройно національно-визвольну боротьбу прирівнюється до збройної агресії. Це треба пам’ятати всім членам ООН. А Інститут національної пам’яті — Комісія з переслідування злочинів проти польського народу не мав би кидати на ОУН і УПА підозру в злочинах проти миру. Бо, згідно з міжнародним правом, злочини проти миру — це планування, підготовка, розв’язання або ведення агресивної війни, або війни з порушенням міжнародних договорів, угод, або запевнень, або участь у загальному плані, або змові, спрямованих на здійснення названих дій.

Серед організаторів Другої світової війни не було й не могло бути УПА. Вона була сформована для захисту українського народу від насильств іноземних окупантів у 1942 році, коли війна в Європі тривала вже четвертий рік. Відомо, що командування УПА не планувало і не вело загарбницьких воєн. Це була армія територіальної оборони, яка вела оборонні бойові дії на українській етнічній території.

 Хто насправді колаборував з німецькими фашистами

Поплічники Гітлера у підготовці, розв’язанні та веденні агресивної війни відомі. Зокрема, 23 серпня 1939 року Радянська Росія уклала з гітлерівською Німеччиною т. зв. договір про ненапад, відомий як Пакт Молотова-Ріббентропа, який невдовзі був реалізований у збройний спосіб.

Ідентичний, хоча і менше відомий широкій публіці, договір з таємним військовим додатком до нього був укладений між Польщею і Німеччиною 26 січня 1934 року у Берліні («пакт Нейрат-Ліпскі»). Ця німецько-польська угода зводила нанівець франко-польський договір про взаємодопомогу 1921 року і завдавала нищівного удару по системі воєнно-політичних альянсів, утворених Францією після Першої світової війни проти Німеччини.

Знову ставши союзником Німеччини, Польща брала участь у розчленуванні Чехословаччини й окупувала та анексувала чеське Заользя (за р. Ольза). Також Польща у союзі з фашистською Угорщиною брала участь у знищенні навесні 1939 року Карпатської України (т. зв. Операція Łom). Коли у Закарпатті тривала ця операція, а тисячі чехів виганяли з рідного Заользя, польський уряд звернувся до Чехословаччини з новим ультиматумом від 1 листопада 1938 року і під загрозою застосування сили примусив до подальших територіальних поступок, цього разу в Ораві та Спіші. Незважаючи на бурхливі протести місцевого словацького населення, новий кордон було встановлено. Такі дії знищили пропольські симпатії серед словаків, які 1 вересня 1939 року під гаслом відплати брали участь у німецькому поході на Польщу. Польський професор Станіслав Жерко так підсумував закордонну політику Другої Речі Посполитої 1938 року: «Польща вийшла з Судетської кризи з позицією держави, де-факто союзника Рейху, яка наслідувала його злочинні методи».

Пілсудський пішов на змову з Гітлером розпочати війну проти СРСР з метою розчленування його території. Про це відомо з доповідей європейських дипломатів. Німеччина претендувала на країни Балтії й Білорусь, а Польща — на Україну. Польський політик і дипломат Роман Кнолль писав тоді, що східний кордон Другої Речі Посполитої має проходити по Дніпру. Та смерть Пілсудського зруйнувала всі ці плани. Його наступники виявилися не такими вправними у міжнародній політиці, вирішивши, що Польща може собі дозволити принизити й Німеччину. Суперечка обох держав у справі т. зв. «польського коридору» до Східної Пруссії вилилася у війну, яку Друга Річ Посполита програла. Вже 24 липня 1940 року, коли вся Польща була окупована німцями, чільні польські політики звернулись до уряду Рейху з пропозицією співпраці для «відбудови Європи у новій політичній ситуації». Для цього пропонувалося створити польський уряд, який буде співпрацювати з німецькою владою і переконає поляків позитивно сприймати німецьку окупацію. Цей меморандум було передано німецькому послу у Лісабоні.

Німці відкинули це звернення, адже були тоді на вершині свого «бліц-кригу». Та справа не закінчилася лише таким зверненнями. Згідно з підрахунками польських науковців, від 1940 року до 1945-го у німецькій армії служило щонайменше півмільйона (400–450 тис.) поляків. Підтвердження їхньої участі в боях можна знайти вже під час німецької операції на Балканах, а потім у Північній Африці, на Італійському фронті та, насамперед, на Східному фронті.

Калінінград і Перемишль — «міста-побратими»?

Як і за часів Першої світової війни, польському керівництву знову довелося «грати на два боки». Хтось з нього прагнув порозумітися з Гітлером, а були й такі, хто радив домовлятися з Черчиллем, Рузвельтом і Сталіним. Бо сподівалися на післявоєнне відновлення польсько-російського кордону по Збручу. Однак союзники постановили інакше. Західна Україна була об’єднана зі Східною в адміністративних межах УРСР, а Польща отримала німецькі землі на правому березі р. Одер і південну частину Східної Пруссії. Також Сталін передав Польщі близько 20 тис. км² української етнічної території в обмін на згоду щодо російських претензій на Кенігсберг (теперішній Калінінград Російської Федерації) з навколишньою округою. Це зафіксовано в угоді між СРСР і Польським Комітетом Національного Визволення від 27 липня 1944 року. Польщі передано частину Білосточчини, а також українські землі з центром у місті Перемишль.

Можливо, колись знову виникне питання територіальних змін у Східній Пруссії (Калінінградській області). Українська сторона могла б долучитися до його обговорення з огляду на те, що Перемишль є західною брамою до столиці Галичини — міста Львова.

***

Мабуть, під час нинішньої російсько-української війни не до історичних порахунків між Польщею і Україною. Та, схоже, не всі так вважають, зокрема, у сусідній з нами Польщі. Бо там дехто знову намагається здійняти хвилю антиукраїнської пропаганди з вимогою до офіційного Києва в черговий раз вибачатися за т. зв. «геноцид поляків на Волині». Але ж слід зауважити, що станом на 1944 рік і волиняни-військовики УПА, і бойовики АК мали польське громадянство. То, напевно, за «неналежні», як вважає польська сторона, знання міжнародного гуманітарного права тамтешніми українськими селянами відповідальна саме польська держава? То чому ж президентів України наполегливо вмовляють вибачатися від імені українського народу перед кимсь та за щось? Можливо, трохи світла за лаштунки сучасних подій проллють, наприклад, матеріали IV Світового форуму мас-медіа польської діаспори, який відбувся у 1996 році в Тарнові. Стефан Меллер, тодішній заступник міністра закордонних справ Польщі, у своїй промові підкреслив, що МЗС Польщі прагне згуртувати в міцні спільноти два з половиною мільйони етнічних поляків діаспори і зробить все необхідне для створення з них у країнах проживання сильного економічного й культурного польського лобі. А віце-президент товариства «Спільнота Польська» Павел Лончковскі заявив, що завданням товариства щодо поляків, які проживають закордоном є, зокрема, спонукання до отримання від держави проживання відшкодування за «історичні кривди».

Схоже, за роки, які минули після цього форуму, польській стороні таки вдалося щось досягти у такому ділі. Можливо, за сприяння в Україні російської «п’ятої колони», з якою традиційно солідаризується у справі «злочинів українських націоналістів» й інших антиукраїнських заходах. Наприклад, справа «польських могил» на місці масових поховань українців — жертв комуністичних репресій у Биківні під Києвом вирішена на користь польської сторони президентами Коморовським і Януковичем**** із порушенням законодавства, але за потужної інформаційної підтримки мас-медіа.

Не менший інформаційний тиск на свідомість українців відбувся й після 24 лютого 2022 року. Багато говорять про наданий українським біженцям у Польщі прихисток, але мало — про українських воїнів, які своїми тілами закривають Європу від російських снарядів та ракет і воюють на колишніх радянських танках, даючи можливість військам НАТО переозброюватись на більш сучасну техніку.

Є й інші теми. Наприклад, скільки шкіл з українською (бодай частково) мовою навчання застали у 2022 році на польській території українські біженці? Одну? Дві? П’ять? Шість? На сотні тисяч українців у Польщі? Вони ж не вимерли. Чи асимільовані цілеспрямованою політикою польської держави? Тільки ж як тоді з виконанням членом Євросоюзу Польщею Рамкової конвенції про захист національних меншин, яка забороняє асиміляцію?

Доречно нагадати про прибуток, який отримала Польща від українських заробітчан упродовж останніх 30-ти років. Тих самих, які замінили на робочих місцях поляків, котрі після вступу їх держави до Євросоюзу виїхали по вищу зарплатню до заможніших країн. І скільки прибутку розраховують отримати нині в Польщі від українських емігрантів? Бо ж це не переміщені особи з Азії чи Африки без європейської освіти й професійних кваліфікацій.

Щоправда, заробітчани з’явилися поміж нами не просто так. Пригадаймо, як після 1991 року відбувалася фактична деіндустріалізація Західної України. При цьому іноземні радники переконували українське суспільство брати за взірець «шокову терапію» поляка Бальцеровича. Замовчуючи, що навіть в самій Польщі його діяльність сприймається неоднозначно.

Мабуть, найбільш промовисту оцінку діям і місцевих, і найнятих «реформаторів» може дати демографія. Відомо, що за останнім «радянським» переписом населення в Україні проживало 5 145 2034 особи. Щодо сучасних найоптимістичніших прогнозів, то в Інституті демографії та соціальних досліджень припускають, що на 1 січня 2030 року чисельність населення України становитиме лише від 24 до 32 мільйонів осіб.

А чи порушується тема відшкодування матеріальних й моральних збитків українцям — жертвам тоталітарних польських режимів? Чи змогли повернутися на свої рідні етнічні землі депортовані українці? Чи повернуте Українській Греко-Католицькій Церкві конфісковане в неї майно?

Реакція на такі запитання відома. На жаль, політикам йдеться не про історію, не про право, не про мораль, а про щось інше. Чи масове спорудження польською стороною на українській Волині й Галичині пам’ятних знаків «жертвам УПА», часто без відповідних дозволів державних органів України або органів місцевого самоврядування, має якесь відношення до історії? До слова, могили солдатів Вермахту і Червоної армії на території Польщі перебувають під охороною закону «Про військові поховання та кладовища» від 28 травня 1933 року (Ustawa z dnia 28 marca 1933r. o grobach i cmentarzach wojennych). Однак, на думку польської влади, на могили вояків УПА дія цього закону поширюватися не може. Бо офіційна позиція сучасної Польщі щодо УПА ідентична позиції в цьому питанні колишніх комуністичної Польської Народної Республіки та Радянського Союзу і нинішньої Російської Федерації: обидві держави, винятково з політичних мотивів, оголосили УПА «злочинною організацією». А як же з дотриманням обома державами положень Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, ухваленої 15-ю сесією ГА ООН 14 грудня 1960? Тому українцям слід запам’ятати хрестоматійну істину: «Сила і тільки сила складає зміст міжнародних відносин!»

 Повний текст статті розміщений в «Журналі геополітичної аналітики «Бінтел», № 3, 4, 2023 р.