Діалог чи продовження війни?

Чому Росія спонукає Україну до переговорів

Іван Січень

Після провалу путінського «бліцкригу» в Україні в березні 2022 року Москва постійно намагається примушувати нашу державу до «мирних переговорів». Звичайно, на умовах самої Російської Федерації, як це було під час підписання перших та других Мінських домовленостей у 2014–2015 роках. Наразі Москва, очевидно, намагається змусити Україну прийняти щось на зразок Мінська-3, однак набагато гірших для нас, ніж ті, які були укладені раніше. Втім, виникає запитання: чому Росія хоче «заморозити» війну, яка мала на меті повне знищення України як незалежної держави? Відповідь на це досить очевидна. У Росії все пішло не так, як вона планувала на початку «спеціальної військової операції». В принципі, невдачі та провали Москви у війні проти України досить відомі. Однак слід розглянути згадані питання більш ретельно, зважаючи на поточні зміни, та вибудувати з них єдину систему.

Протягом останнього часу Москва помітно активізувала заклики до України розпочати переговори щодо пошуку шляхів закінчення війни. З такими ж закликами виступають і деякі країни-партнери Росії та підконтрольні їй політичні сили в Європі. Росія чомусь не реагує негативно навіть на пропозиції окремих європейських політиків стосовно можливості прийняття України до НАТО без тимчасово окупованих територій. Тобто, Москва почала відходити від визначених нею ж «червоних ліній». На перший погляд, це є досить дивно, особливо в умовах продовження Росією агресивного зовнішнього курсу, від якого вона ніяк не може відмовитись, пропри всі проблеми військового, політичного, економічного та соціального характеру. Втім, Росія все більше занурюється у безвихідну для себе ситуацію. Саме тому вона і прагне вийти з війни хоча б тимчасово для відновлення свого потенціалу. Розглянемо, чому так сталося на нинішньому етапі війни Росії проти України.

По-перше, фактично зазнає провалу черговий наступ Росії на сході України, який російські війська розпочали наприкінці вересня 2023 року. Як відомо, головними напрямками наступу є міста Куп’янськ, Авдіївка, Мар’їнка та околиці Бахмута. Ніде Росія так і не змогла досягти якихось успіхів. А під Авдіївкою втрати росіян вже перевищили все те, що Росія поклала під Бахмутом. Хоча і його не змогла захопити повністю.

По-друге, українські війська повільно, але впевнено звільняють захоплені Росією території нашої держави. Від лівого берега річки Дніпро поблизу Херсона ворога вже відігнали на відстань 3–8 кілометрів. Тепер росіянам вже важче обстрілювати Херсон із мінометів. Вони намагаються компенсувати це, обстрілюючи Херсон важкою артилерією, БПЛА та ракетами. Але ще кілька кілометрів нашого просування на схід і можливості обстрілювати важкою артилерією лівий берег Дніпра вже не буде. А БПЛА і ракети будуть знищуватися засобами протиповітряної оборони. Наразі Німеччина передає нам додаткові зенітні артилерійські системи Gepard. Вони не зовсім сучасні, але впевнено знищують іранські, а нині — російські БПЛА типу «Шахед». До кінця 2023 року Німеччина також планує надати нам додаткові системи ППО IRIS-T, які за своєю ефективністю не гірші за американські ЗРК Patriot.

По-третє, на півдні України пролягає так званий сухопутний коридор від Ростовської області РФ до окупованого Криму. Поки що ми не можемо перекрити його нашою польовою артилерією, за винятком 155-мм гаубиць, переданих нашими американськими партнерами. Але це дозволяють зробити ракети, які ми отримуємо від США, Великобританії та Франції, а також виготовляємо самотужки. Сухопутного коридору від Росії до Кримського півострова вже практично не існує. У наступному році ніхто вже до Криму не поїде, бо самогубців навіть у Росії не так і багато. Тому курортний сезон знову буде повністю зірваний. А з тим без доходів залишиться і більшість місцевих жителів.

По-четверте, в Росії почали гостро відчувати нестачу особового складу для укомплектування військ. Здавалося б, їх там має бути достатньо. Але тільки підтверджені втрати досягли близько 320 тис. осіб, для яких вже й кладовищ не вистачає. Ще до великої війни у м. Ростов-на-Дону була підготовлена так звана алея слави. Її заповнили ще влітку минулого року. Зараз будується друга черга, втричі більша за першу. Така ж ситуація спостерігається в інших російських містах та селах, де облаштовуються нові кладовища. А подекуди такі «алеї слави» створюються безпосередньо в центрах населених пунктів. Однак там ховають лише тих, кому «пощастило». Більшість тіл загиблих покидають в полях та лісах України. Когось спалюють у мобільних крематоріях. А когось, в основному колишніх в’язнів, набраних у тюрмах та колоніях, ховають у безіменних могилах. В тому числі аж у сибірських лісах, куди їх вивозять вагонами-рефрижераторами.

Восени 2022 року в Росії було мобілізовано 300 тис. осіб. За словами міністра оборони РФ Шойгу, протягом 2023 року на контрактну службу записалося ще 300 тисяч, а до кінця року їх має бути 420 тис. осіб. Але ж ці люди вилучаються з економічних галузей Росії, де вже гостро відчувається нестача кадрів. Насамперед маються на увазі робітники та інженери виробничої сфери, які саме і створюють матеріальний продукт.

По-п’яте, на кожного вбитого припадає, як мінімум, три поранених. Госпіталів для них в Росії вже не вистачає. У кожному із суміжних з Україною регіонів РФ будуються нові військово-медичні заклади. А на окупованих українських територіях під госпіталі реквізують цивільні лікарні. Місцевих жителів туди не допускають. Навіть тих, кому насильно нав’язали російські паспорти. При цьому поранення, навіть важке, зовсім не гарантує демобілізацію. З російської армії вже не звільняють навіть калік з відірваними кінцівками. Після протезування та певної реабілітації їх знову відправляють на фронт.

Бракує лікарів, а також середнього та молодшого медичного персоналу. Когось забрали на фронт, а хтось просто втік вглиб території Росії. Дійшло вже до того, що у російських школах у Брянській, Курській та Бєлгородській областях почали відкривати спеціальні медичні класи, де із дітей готують санітарів для госпіталів. Вони там і працюють. Хтось може уявити собі, як це впливає на психічний стан дітей?

По-шосте, «гарматного м’яса» у Росії може ще і вистачить. Тим паче, що там людей ніхто і ніколи не жалкував. Ба більше, матері й дружини тішаться, коди їх близьких забирають до війська. Бо так від них є хоч якась користь у вигляді зарплат та різних соціальних пільг. Без цього вони б просто спилися, загинули у п’яних бійках або потрапили до в’язниці, звідки знову ж таки один шлях — у приватні військові компанії або штрафні армійські загони. Але ж їх треба забезпечувати військовим одностроєм, амуніцією, харчами, і, що найголовніше, технікою.

Ні для кого вже не є секретом, що у Росії танків вистачить хіба що до весни наступного року. З артилерією ще сутужніше. З початку повномасштабної війни інтенсивність артилерійського вогню з боку росіян знизилась в десять разів. Якщо минулого року збройні сили РФ могли завдати 70–80 тис. артилерійських ударів протягом доби, то тепер лише 7–8 тисяч. А на багатьох напрямках артилерія ЗСУ вже переважає російську. Принаймні, щоденно знищується 5–6 російських артилерійських систем та приблизно стільки ж танків і інших броньованих машин.

Компенсувати ці втрати Росія не має змоги, бо вже давно не має необхідних промислових потужностей. Випуск танків було припинено ще на початку 2000-х років. Наразі відновити його неможливо, оскільки немає броньової сталі. Немає також і стволів для гармат. З початку війни в Росії не було виготовлено жодного нового танка, БМП, БТР чи гармати. Не було також випущено і жодного нового літака чи вертольота. Декілька з них доставлені з заводів, де вони знаходились у недобудованому стані. А добудували їх із тих запчастин, які знаходились на складах. На тому все і закінчилось, якщо не рахувати тієї техніки, яка перекидається до України з Центрального та Східного військових округів РФ.

Щось ще залишилось на базах зберігання авіаційної техніки, зокрема, під Санкт-Петербургом, де розташований авіаремонтний завод. До вересня 2023 року там ще ремонтували та відправляли на фронт вертольоти Мі-8 різних модифікацій. Зараз ті із них, які ще можна було відновити, вже закінчились. А на озброєння винищувальних полків повертаються літаки МіГ-29 замість сучасніших Су-30СМ, втрачених в боях над Україною.

Про кораблі вже і мови немає. Чорноморський флот РФ відігнали на Північний Кавказ. Там немає можливості оснащувати кораблі ракетами «Калібр», бо склади та необхідне обладнання залишились у Севастополі, який під постійними обстрілами ЗСУ. А кораблебудівні та ремонтні заводи у Севастополі та Керчі систематично знищуються нашими ракетами.

По-сьоме, війна з Україною вже всім у Росії набридла. Ситуація наближається до революційного стану на кшталт 1905, 1917 та 1991 років. Це показали бунт Пригожина та його «марш справедливості» на Москву в червні 2023 року, а також антисемітський бунт у Дагестані наприкінці жовтня 2023 року, коли ісламісти захопили аеродром у Махачкалі, куди прибув літак з Ізраїлю. А прессекретар Путіна Пєсков вже почав говорити про якогось «нового президента Росії».

Його якось можна зрозуміти. Більшість росіян вже не підтримують Путіна. Навіть російські шовіністи відверто скаржаться на те, до чого він довів країну. Мобілізованих восени минулого року не повертають навіть у відпустку на ті два тижні, які їм обіцяли. Бо вони розповідають правду про те, що відбувається на війні. Як вже відверто кажуть росіяни, якщо мобілізованих відпустять з армії, режим Путіна не протримається і тижня, тому що вони настільки налаштовані проти нього, що рознесуть там усе.

Відпускають тільки бойовиків зі складу ПВК «Вагнер», бо їх в армії утримати вже неможливо. Вони психопати та відверті злочинці, що вже не приховується російськими ЗМІ. У великих містах це ще особливо не помічається, а ось у невеликих поселеннях видно все, як на долоні. Чого тут тепер дивуватись, що між місцевими жителями та «вагнерівцями» виникають постійні конфлікти. Бо хто ж буде їх терпіти.

Можна ще багато розповідати про проблеми Російської Федерації. Ми вже про них не раз згадували. Це і стагнація економіки через західні санкції, і міжнародна ізоляція Росії. Скажемо лише те, що за таких умов ефективно воювати неможливо. Ось тому Москва і намагається вийти із війни та закріпити за собою тимчасово захоплені українські території. Хоча навіть у самій Росії вже переконуються, що так звані зуби дракона треба розміщувати не на кордоні з Україною, а між сусідніми російськими регіонами. Оскільки саме між ними розпочнеться громадянська війна.

…З 2014 року між Україною та Росією відбулось близько 200 раундів переговорів. Вони привели лише до великої війни. Тому з Москвою нам розмовляти немає сенсу.