Декілька запитань до зарубіжних і вітчизняних інтерпретаторів історії України. Частина І

Відомо, що до початку І-ї Світової війни на політичній карті Європи таких держав як Польща й Україна не існувало. Етнічні землі українців та поляків з місцевим населенням поділили між собою німці та росіяни. Однак їх імперії розпалися внаслідок війни. Цим скористалися поневолені народи й відновили свої держави. На східних українських землях виникла Українська Народна Республіка (УНР), а на західних — Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), які об’єдналися 22 січня 1919 року. Однак, перш ніж це сталося, щойно відновлена Польща напала на Західно-Українську Народну Республіку. Так розпочалася перша у ХХ ст. українсько-польська війна.

         На думку уряду ЗУНР: «…війна Польщі проти ЗУНР була актом загарбницького імперіалізму… польська окупація — це страшна картина мартирології українців, мартирології, якої не зазнавав жоден інший народ, якої взагалі не знає історія людства. Це нечувано брутальна й нелюдська наруга з високих міжнародних постулатів і принципу самовизначення народів…» (проголошений Президентом США Т. В. Вільсоном — авт.)

         Під час польсько-української війни 1918–1919 р. польська сторона не дотримувалася укладеного з українцями договору від 1 лютого 1919 року щодо поводження з військовополоненими й інтернованими, як також і додаткового договору від 11 березня 1919 року, укладеного в присутності представника комітету Червоного Хреста Швейцарії.

         «Кривава книга», офіційне видання уряду Західно-Української Народної Республіки (Відень, 1919 р.) містить перелік воєнних злочинів Польщі під час польсько-української війни 1918–1919 років й на окупованих українських землях, зокрема: вбивства, арешти й інтернування, концтабори, реквізиції, переслідування Української Греко-Католицької Церкви, знищення української національної культури й економічного життя, польська колонізація Галичини, поширення наклепів на українців і приховування власних злочинів.

         Згідно з «Кривавою книгою», впродовж 1918–1919 років жовніри польської армії без слідства й суду вбили в найбрутальніший спосіб 2-х війтів, 7 священиків, 11 цивільних інтелігентів, 117 військовополонених українців, 154-х селян, 31 жінок, 21 дітей. Всього: у 86 місцях 355 осіб мирного населення. Це тільки тих, що зафіксовано, а скільки їх було не зафіксовано?

         Учасник українсько-російської війни 1917–1925 років і польсько-німецької війни вересня 1939 року, офіцер армії УНР, а згодом майор Війська Польського за контрактом Яків Гальчевський* згадував, як його командир полковник Равіч-Масловський розповідав підлеглим про свої «героїчні» вчинки 1918–1919 років. Під містом Городком-Ягеллонським його солдати взяли в полон кількох українських військовиків. Равіч-Масловський наказав забити в лід тамтешнього ставка палі з поперечками, а до них прив’язати за ноги роздягнутих догола українців. Цілу ніч поляки поливали водою полонених українців при -25º морозу. Наступного дня вранці мав польський пан, як він казав, «чудову картину», бо в променях зимового сонця в брилах льоду виблискували заморожені живцем українці.

            *Гальчевський Яків Васильович (1894–1943). У 1917–1925 роках захищав Україну від російських окупантів. У 1939 році геройськи обороняв Польщу від німецьких агресорів. За поки непідтвердженими даними, кавалер військового ордену «Virtuti Militari». Для протидії геноциду українців Холмщини, який здійснювала тоді польська Армія Крайова, створив та очолив Грубешівську українську самооборону. Під час перемир’я зазнав підступного нападу бойовиків, пораненим потрапив до них у полон і був закатований на очах сім’ї. Пізніше бойовики знищили й могилу Гальчевського. Убивця Гальчевського поручник Казімєж Врублєвскі помер своєю смертю в 2007 році й був похований з почестями Війська Польського.

         Репресії польської окупаційної влади проти цивільного українського населення Галичини продовжилися і після закінчення бойових дій. Із «Кривавої книги» дізнаємося, що не менше, ніж 250 тис. мирних українських громадян різного віку й статі кинуто було до в’язниць і таборів інтернованих. Всі видатні українські громадські діячі — депутати парламенту, професори університету, вчителі гімназій і шкіл, адвокати, нотаріуси, лікарі, інженери, священники, ченці, урядовці, жінки, дівчата й діти були посаджені за грати.

          «Кривава книга» стверджує: «Польська інтелігенція і польська молодь, з якої складаються переважно польські окупаційні війська, виховані вкрай шовіністичною антиукраїнською літературою й пресою, горить такою сліпою, дикою та кровожерною ненавистю до українського народу, якої важко знайти ще десь у світі… «Миротворчість» з рук цієї інтелігенції і цих військ у Східній Галичині означала: видати українське селянство та інтелігенцію незалежно від віку й статі на найдикіші переслідування, на рафіновані муки, на масове, планове й систематичне знищення, проти яких тьмяніють балканські чи вірменські різанини, російські погроми чи більшовицький терор».

Польща змогла виграти війну з Україною завдяки воєнній та дипломатичній допомозі Франції. Вирішальним чинником, що вплинув на рішення французької еліти розв’язати галицьке питання на користь Польщі, було прагнення заволодіти галицькою нафтою.

         Як стверджував доктор Григорій Паламар, на той час Франція, на відміну від Великобританії та США, не мала своєї нафти. Тому вона повністю залежала від експорту нафти і від англійської та американської нафтової політики. Із такого скрутного становища Франція вирішила вийти за допомогою Польщі через встановлення польського контролю над нафтовими полями Галичини. Адже до війни Галичина займала важливе місце у світовій продукції нафти. У 1909 році її перевищували своєю продукцією тільки США, Мексика і нафтопромисли Баку (нині — Азербайджан, а тоді — Російська імперія). Доставка нафти з європейської Галичини до Франції обходилася дешевше, ніж із Близького, чи Середнього Сходу.

         Ще до І-ї Світової війни контрольний пакет акцій австрійського Карпатського нафтового товариства в Галичині перейшов до французького «Bangue de Paris et des Pays Bas». Маючи Бориславський нафтовий басейн в рамках польської держави, французький капітал міг його експлуатувати без будь-яких обмежень. За умовою французько-польського нафтового договору від 6 лютого 1922 року організація французьких нафтових товариств Comite des Petroles Francais de Pologne отримала право екстериторіальності й цілком розпоряджалася галицькою нафтою і нафтопродуктами. Таким чином, інтереси польських і французьких імперіалістів зійшлися в наступному: адміністративно Галичина — в руках поляків, а галицька нафта — в руках французів.

         Тому в розпал українсько-польської війни, коли українці почали перемагати, у січні 1919 року з Варшави до Львова прибула «миротворча» місія Антанти під керівництвом французького генерала Жозефа Бартелемі (Barthélemy) з ультимативною вимогою до української сторони негайно укласти перемир’я з поляками. Після цього мали би за посередництвом місії відбутися українсько-польські мирні переговори. Це припинення вогню і перемовини були дуже потрібні полякам для перекидання до Галичини нових військ.

         Український уряд під тиском місії Антанти погодився на укладання перемир’я, яке розпочалося 25 лютого 1919 року. Під час переговорів генерал Бартелемі запропонував встановити лінію розмежування так, щоб до поляків перейшли Львів і Бориславський нафтовий басейн. Ніяких реальних гарантій безпеки Галичини представники Антанти не дали. Українська сторона не погодилася на пропозиції Бертелемі. Перемир’я закінчилося 1 березня 1919 року. Але прорвати польський фронт українцям вже не вдалося. На допомогу Польщі прибула з Франції армія польського генерала Ю. Галлєра у складі шести дивізій з командувачами-французами. Водночас, за вказівкою французького уряду, румунська армія окупувала тилові райони українських сил включно зі Станіславом (нині — Івано-Франківськ) і захопила склади боєприпасів УГА. Не маючи боєприпасів, Українська Галицька Армія була змушена відступити за р. Збруч — старий австро-російський кордон.

         Українці були переможені. Однак не тільки конвенційними засобами. Доктор о. Іван Нагаєвський припускає, що польська сторона використала проти УГА й армії УНР бактеріологічну зброю.

         Несподівана поява тифу на українських землях у 1919–1920 роках чомусь досі перебуває поза увагою дослідників. А з Щоденника УГА дізнаємося, що епідемія тифу серед особового складу УГА розпочалася восени 1919 року на ділянці фронту, де ІІ корпус УГА і група СС-в армії УНР, що наступали на захоплений росіянами Коростень, межували з польськими дивізіями Галлєра. Пізніше, у 40-х роках, в Архіві Бактеріологічного інституту Пастера в Парижі науковці виявили документи судового слідства, з яких випливає, що навесні 1919 року звідти хтось викрав пляшки з тифозною сивороткою. Через слідство, як підозрюваний, проходив поляк Воскресенскі.          Оскільки уряд Франції, симпатизуючи антиукраїнським силам, заблокував постачання ліків до воюючої з російськими більшовиками УНР, зупинити епідемію не вдавалося. Головний лікар УГА д-р Бурачинський у своєму звіті зазначав: «Наша армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня, а мандруючий склад трупів».

         На мирній конференції в Парижі українська делегація пробувала знайти підтримку в британців. Однак надії на Великобританію і на її протидію французькому імперіалізму виявилися марними. Великобританія в обмін за нафтові поля Мосулу (Ірак) передала Франції свою частку нафтових акцій в Галичині. Так українці Галичини волею француза Клємансо опинилися під владою Польщі*.

         *Концерн Total (Франція) тісно співпрацює з російською компанією «Новатек» у газодобуванні на півночі РФ. Завод «Ямал СПГ» з виробництва зрідженого газу є спільним російсько-французьким підприємством, 50,1 відсотків акцій якого перебуває у власності «Новатек», 20% — у Total (Франція), а решта — китайським компаніям. Уряд Франції вже давно перетворився у простого слугу великого капіталу, який, словами автора «Капіталу», здатний на будь-яку зраду і будь-який злочин заради своїх корисливих інтересів.

         Не кращі спомини залишили після себе тодішні французькі «миротворці» й на українському Півдні. У грудні 1917 року держави Антанти розділили територію колишньої Російської імперії на зони окупації. Франції дістався Південь України включно з Кримом. На початку грудня 1918 року до Одеси прибула французька військова ескадра. 18 грудня 1918 року французьке командування висунуло військам Директорії УНР ультиматум з вимогою негайно покинути місто. Уряд України не хотів сваритися з Антантою і задовольнив цей ультиматум. Після цього французи оголосили Одесу й навколишню округу «протекторатом Франції». До кінця грудня до Одеси прибули близько 15 тисяч солдатів, зокрема з французьких колоній в Африці. Також в Одесу вступили грецькі, румунські, сербські й польські військові підрозділи. Крім Одеси вони зайняли Севастополь Феодосію, Євпаторію, Ялту, Керч, Сімферополь, Херсон і Миколаїв. Там французи підтримали лідера російських білогвардійців генерала Антона Денікіна, який боровся за відновлення «єдиної та неподільної Росії». Адже голова Вищої Ради Антанти, прем’єр-міністр Франції Жорж Клємансо вважав своїм завданням відновлення колишньої Росії, створення Великої Польщі й підтримав територіальні претензії Румунії на Бессарабію і Буковину. Майбутні воєнно-політичні союзи з ними мали забезпечувати інтереси Франції від Балтійського моря до Чорного.

         Для українців це було неприйнятно. Вони атакували французьких «миротворців» і витіснили їх із Одеси у квітні 1919 року. Тікаючи, французи намагалися вивезти все, що мало бодай якусь цінність. Так, вони забрали ту частину кораблів військового флоту, які стояли в Одесі й належали Україні.

         Так, нині все це вже історія. Але історія любить повторюватися….*

         *Французьких офіцерів з контингенту ЄУФОР (миротворці ЄС) підозрюють в причетності до загибелі президента Македонії Бориса Трайковського, чий літак розбився 26 лютого 2004 року в околицях боснійського міста Мостар. Слідство встановило, що причиною катастрофи стала невірна команда з диспетчерської вежі аеропорту в Мостарі, подана кимось із французів. Ще до закінчення слідства всі військовослужбовці, які чергували того дня на аеродромі, були відправлені до Франції, тому конкретного винуватця смерті глави Македонії встановити не вдалося.

  Антиукраїнські заходи польської окупаційної влади у Західній Україні наштовхнулися на впертий опір 7 млн. українців, які компактно заселяли західноукраїнські землі. 29 березня 1928 р. голова Українського парламентського клубу Д. Левицький на засіданні польського Cейму заявив, що український народ не визнає жодних трактатів і міжнародних актів про приналежність населених українцями земель до Польщі й буде прагнути до утворення на цих землях незалежної української держави. У відповідь на це протягом другої половини літа й осені 1930 року в краї розгорнулися збройні репресивні акції польської влади під назвою «пацифікація» («умиротворення»). Мета — нещадно ліквідувати український національно-визвольний рух. Підготовка і проведення каральної «миротворчої» операції були під особистим контролем глави Польщі Юзефа Пілсудського.

         Чотири полки уланів (6, 9, 14, 22) та 6-й стрілецький полк перейшли від села до села весь край. У середині вересня до війська долучилося 17 рот поліції загальною чисельністю 1041 чоловік і місцева поліція. Арештовували українських селян та інтелігентів, били їх, забивали на смерть, нищили осередки українського культурного, освітнього, економічного життя.

         Секретарка Міжнародної жіночої ліги за мир та свободу (Women’s International League for Peace and Freedom) Мері Шіпшенкс у своєму звіті з особистого розслідування «пацифікації» описувала її так: «У кожному випадку загальний план був однаковий і показував ясно, що його ухвалено в головному штабі. В одних випадках на село нападала кавалерія, в інших — підрозділи поліції. Звичайно, діялось це вночі. Село оточували і виставляли кулемети. Частину жовнірів призначали на збір контрибуції худобою, збіжжям, а деколи й грошима з кожної хати. Другі примушували селян знищити хату-читальню, бібліотеку і кооператив. При цьому селяни мали робити це голими руками, обдираючи їх до крові. Пізніше їм давали підписати декларацію, що вони знищили читальню чи кооператив не з примусу, а з власної волі.

         «Третій відділ збирав українських лідерів села, особливо керівника кооперативу, господаря хати-читальні й інших, разом з учителем і священником. Тих людей заганяли в стодолу, роздягали догола, клали на землю і били товстими палицями від ціпів. Биття продовжувалось доти, доки биті не втрачали свідомості. Тоді на них виливали холодну воду і били знову. Часто жертви діставали по 200 і 300 ударів, так що тіло роздиралось в страшний спосіб… Побитих, скривавлених і непритомних кидали в льох, де вони лежали 24 години без ковтка води і без жодного догляду за ранами… Жертвам відмовляли у медичній допомозі. Лікарям забороняли виїжджати на села, а селян, котрі їхали до міста на лікування, поліція завертала назад».

         Меморандум Української Народної Ради до Ліги Націй від 10-го січня 1931 року поіменно перелічує понад 350 сіл, через які перейшла карна експедиція; називає 212 пограбованих, зруйнованих і знищених кооперативних крамниць, які розбивалися гранатами, багнетами; 69 так само зруйнованих і знищених культурно-освітніх установ; 12 пошкоджених шкіл; понад 40 сільських громад, де незаконно реквізовано майно громадян; 1357 дорослих чоловіків, жінок, найбільш національно свідомих громадських активістів, членів кооперативних товариств, Просвіт, читалень, а також учителів, яких в той чи інший спосіб бито нагаями, прикладами, шаблями, палицями (навіть до 500 ударів), інколи по кілька разів: 93 дітей від 6 до 16 літ, зокрема учнів українських шкіл, яких також бито палицями, нагаями і прикладами; понад 50 зґвалтованих дівчат і жінок. Дехто з них після цього збожеволів із розпачу.

         Зроблена пізніше статистика на основі згаданого меморандуму й інших джерел приблизно показує розмір насильства такої «цивілізації»: 441 «пацифікованих» сіл, 427 поруйнованих кооперативів, читалень, молочарень, шкіл й інших установ, понад тисячу розграбованих селянських господарств, 2340 важко побитих селян, 27 вбитих або померлих від ран.

         Описи «пацифікації» видано українською, французькою і англійською мовами. Найбільш детальні — «На вічну ганьбу Польщі» і «Polish Atrokities in Ukraine» (1931).

         У відповідь 15 червня 1934 року бойовик підпільної Української Військової Організації (УВО) застрелив у Варшаві польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, винного в злочинах «пацифікації». Цей акт відплати мав підтримати в українців Галичини дух опору польським окупантам. У відозві Командування УВО про атентат на Пєрацького сказано: «Чин бойовика УВО вдарив не тільки в Пєрацького як особу, а в Пєрацького як реалізатора польської окупаційної політики на Західноукраїнських землях».

  Першим концтабором, в якому перебували українці, зокрема й з волі поляків, можна вважати табір інтернованих у Талєргофі в австрійській Стирії. Його вважають одним з перших концтаборів в історії ХХ століття. У 1914–1917 роках у ньому було ув’язнено близько 30 тисяч галичан і буковинців.

         Михайло Лозинський (1880–1937) — доктор права Віденського університету, український дипломат і публіцист, у своїй книзі «Галичина в рр. 1918–1920», написав, що коли українська молодь у лавах Українських Січових Стрільців воювала проти Росії, польська адміністрація Галичини здійснила масові арешти українців, безпідставно звинувачуючи їх у проросійських симпатіях. Арештованих селян, народних учителів, священиків і представників міської інтелігенції, стариків, жінок і дітей у голоді й знущаннях вивозили в табори для інтернованих. У Талєргофі, «в цьому пеклі» (М. Лозинський) гинули від страшного тюремного режиму українські громадські діячі з усіх повітів підавстрійської України.

       Під час українсько-польської війни 1918–1919 років поляки винищували українців голодом, холодом, жорстокими побоями, тяжкими гігієнічними умовами й хворобами у таборах військовополонених та інтернованих. Це були справжні табори смерті. Як свідчать джерела, у таборі Домб’є протягом 1919 року кожного дня вмирало 30–40 військовополонених, у Бресті й Пикуличах — по 50, в Стшалкові — від 50 до 100.

         Варшавський «Роботнік», орган Польської соціалістичної партії (№ 339 від 16.10.1919 р.) опублікував статтю «Табори полонених», в якій читаємо: «Табір для полонених в Берестю Литовськім — це гидь, це ганьба для Польської держави… Два місяці тому з табору, що налічував близько 6 тис. полонених, виносили кождого дня 50–100 трупів… Умови перебування українців можуть довести до розпачу… Ці умови в поєднанні з голодуванням і пошесними хворобами витворили з табору полонених табір трупів…»

Але на тому справа не закінчилася. У міжвоєнний період германофіл Пілсудський продовжив політику польського державного тероризму. Очолений ним тоталітарний режим «санації» створив концтабір для своїх політичних противників.

         Як пише колишній в’язень польського концтабору «Береза Картузька» Володимир Макар у своїй книжці «Береза Картузька. Спомини з 1934–35 рр.» (Торонто, 1956), початок концтабору в Березі Картузькій припадає на «медові місяці» польсько-німецьких залицянь в середині 1934 року. Формально концтабір було створено 12 липня 1934 року. Офіційно цей заклад мав назву «Ізоляція». Він був заснований згідно з постановою Президента Польщі Ігнація Мосціцького від 17 червня 1934 року «Про осіб, які загрожують безпеці, миру та громадському порядку». Проєкт був схвалений маршалом Юзефом Пілсудським. Адміністративні органи отримали право кидати до концтабору осіб, що «їх діяльність або поведінка давали основу здогадуватися, що з їх боку існує загроза порушення безпеки, спокою і публічного порядку».

         Підозрюваного у діяльності, яка, начебто, «шкодить стабільності держави», кидали до концтабору на невизначений термін, таємно, без офіційного слідства й рішення суду. Безперечно, діяльність табору порушувала законність.

         Умови життя в таборі були жахливі. Все робилося для того, щоб в’язнів зламати психічно і фізично. Їх морили голодом, мучили важкою фізичною працею, антисанітарією, постійними знущаннями й побоями табірного персоналу. В’язні носили полотняну одежу і дерев’яні черевики. На спині — номер розміром 20 на 20 см. Менший нашивали спереду на лівому рукаві. Ув’язнені на виклик замість прізвища називали лише свій номер. Тим самим ніби нищилася особистість: ти ніхто, ти лише порядковий номер. Камери з цементною підлогою постійно поливали водою, щоб в’язні не могли сидіти. Їх же спеціально «набивали» у невеликі приміщення: в одній камері могло бути до сорока ув’язнених.

         Харчування було таке, аби не вмерти з голоду. На добу давали 400 грамів зіпсованого липкого хліба, на сніданок — півлітра рідкої ерзац-«кави», а на обід та на вечерю — по три чверті літра рідкої ерзац-«зупи».

         У 1939 році на 7 тис. в’язнів припадало 5 тис. українців. Серед тисяч українців, що перейшли через Березу, було й четверо з дев’яти майбутніх генералів УПА — Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Олекса Гасин та Іван Климів.

         У роки ІІ-ї Світової війни ставлення поляків до українців стало ще гіршим. Володимир Сергійчук, професор Київського Університету, доктор історичних наук стверджує: «…Верхівка польського підпілля заохочувана еміграційним урядом Лондона, засліплена мрією про розширення своїх державних меж після війни, заперечуючи українські національно-визвольні змагання, продовжувала проповідувати погромництво й ненависть до українців». Які були наслідки цих «проповідей» — довідуємося зі споминів колишнього бойовика Армії Крайової Стефана Домбського в книжці «Кат» (Stefan Dąmbski. Egzekutor. Wstrząsająca spowiedź żołnierza AK, wykonawcy wyroków śmierci. Wydawca: Ośrodek KARTA. — Warszawa 2022, wydanie IV). На думку одного з її рецензентів Пйотра Ліпіньского, «…Українці можуть сприйняти цю книжку як підтвердження тези про те, що поляки — злочинці». Домбський так описує одного зі своїх колишніх «колег»: «Щойно він бачив українців, у нього вирячилися очі, з відкритого рота почала капати слина, і він справляв враження божевільної людини. (…) Він кидався на скам’янілих від страху українців і різав їх на шматки Він розпорював їм животи або перерізував їм горла, аж кров бризкала на стіни, з неймовірною майстерністю. Надзвичайно сильний, він часто замість ножа використовував ніжку від стола і розтрощував їм черепи, наче макові голівки».

         Як стверджують на підставі державних документів польські історики, із 1942 року по 1947 рік на терені нинішньої Польщі вбито близько 8 тисяч невинних і безборонних українців тільки за їх етнічне походження. Водночас цивільних поляків загинуло близько 600 чол. Загалом, рахунок був 1:13 не на користь українців.

         Після закінчення ІІ-ї Світової війни новий комуністичний уряд продовжив довоєнну політику Польщі щодо українців. Йшлося про повну асиміляцію українців, які заселяли землі, віддані Росією під польський контроль. Із цією метою здійснено так звану «Акцію «Вісла» — примусове вивезення українців на захід і північ Польщі й розпорошення їх серед польського населення.

         Щоб позбавити українську громаду потенційних керівників протесту проти незаконних дій польського уряду, завдано жорстокого удару по інтелігенції. 24 квітня 1947 р. у місцях компактного приживання українців (Лемківщина, Посяння, Підляшшя і Холмщина) розпочались арешти священиків, вчителів, лікарів, інженерів, діячів культури, а також селянських активістів за, начебто, нелояльність до польської влади. Заарештованих відвозили до концтабору в Явожно, створеного у квітні 1947 р. на базі філії колишнього німецького концтабору Освєнцім. Українці потрапляли до Явожно згідно з політичним рішенням Політбюро ЦК Польської робітничої партії і без жодних правових підстав. До кінця існування концтабору (8 січня 1949 року) через нього пройшло 3 936 в’язнів-українців, в тому числі 823 жінки і кілька десятків дітей, 22 греко-католицькі священники і 5 православних. Всіх їх катовано, морено голодом і непосильною працею.

         У таборі був жорстокий режим. Піднімали в’язнів о 6-ій ранку. Добовий раціон харчування складався із 250 грамів хліба, сирої немитої картоплі, буряка та моркви. На вечерю давали ерзац-«каву» невідомого походження. Замучених голодом в’язнів нещадно експлуатували: жінок змушували шити одяг для потреб Міністерства громадської безпеки Польщі, а чоловіків будувати електростанцію в Явожно, працювати на шахтах, виготовляти взуття та меблі. За роботу в’язням не платили. Зате постійно жорстоко били. Води для вмивання не давали. Табірна гігієна була жахлива. Тому в листопаді 1947 р. у таборі спалахнула епідемія черевного тифу.

         Із травня по грудень 1947 р. у Явожно перебувала спеціальна слідча група під керівництвом майора Йозефа Біка, яка за допомогою тортур, таких як побої, катування електрострумом, повільне утоплення й інших способів, домагалася зізнання українців у їх причетності до УПА. Внаслідок нелюдського, брутального поводження загинуло близько 200 в’язнів-українців. Померлих закопували в лісі. Священикам забороняли відправлення похоронного обряду. На могилах не встановлювали хрестів. Тіла присипали тонким шаром піску, який швидко розвіювався вітром, що оголював людські останки.

         Дотепер українців, колишніх в’язнів концтабору Явожно, не реабілітували та не визнали жертвами політичних репресій. Вони і їх нащадки не отримали від уряду Польщі відшкодування своїх матеріальних і моральних кривд. Жоден із концтабірних катів не покараний.