Декілька запитань до зарубіжних і вітчизняних інтерпретаторів історії України. Частина ІІ

         Що ж до Степана Бандери, то правда в тому, що він відстоював право на самовизначення українського народу як політичними, так і збройними методами. Керована ним Організація Українських Націоналістів (ОУН) і створена її членами Українська Повстанська Армія (УПА) за своєю діяльністю були схожими на ірландську «Шинн Фейн» та пов’язаних з нею «Ірландських добровольців». І ті, й ті боролися за свободу й незалежність своїх народів. Головна відмінність між ними була в тому, що ОУН перебувала на нелегальному становищі через польський державний терор проти неї. Оскільки американська революція 1775–1783 років опиралася на збройну боротьбу для досягнення самовизначення приблизно десь за 130 років до того, як принцип самовизначення був застосований для мирного врегулювання після І-ї Світової війни, то й не дивно, що Генеральна Асамблея ООН визначає в наш час таку збройну боротьбу у якості допустимого методу.

         За свої політичні переконання та безкомпромісну боротьбу за самовизначення українського народу й утворення держави Україна на етнічних українських землях С. Бандера був засуджений польським окупаційним судом до страти, провів п’ять років у польських тюрмах, чотири роки в гітлерівських тюрмах і концтаборах та був убитий в 1959 році агентом російського КДБ.        Одного з його трьох братів вбили росіяни, а ще двох, ув’язнених гестапівцями у німецько-польському концтаборі Освєнцім (Аушвіц), вбили польські наглядачі-капо. Як стверджує ізраїльський дослідник Зеєв Тагор, поляки обслуговували табір смерті Освєнцім і в ставленні до в’язнів бували гіршими за німців. Батько С. Бандери, греко-католицький священик, був розстріляний російськими комуністами, дві його сестри були заслані в Сибір, де знаходилися пів століття, а ще одна сестра відбула десять років в совєтських концтаборах ГУЛАГу. Їхня провина була тільки в тому, що вони були родичами С. Бандери, що були такими як він, українськими патріотами. Оскільки Степан Бандера боровся за незалежність України, то нинішні напади на нього з Польщі та Росії слід розглядати як напади на незалежність України.

         Нині бачимо намагання польської сторони нав’язати українцям вигідного їй національного «героя». У цьому контексті «злому» Бандері протиставляють «доброго» Петлюру — главу Директорії УНР. Але чому?

         Відомо, що 24 квітня 1920 року між урядами УНР і Польщі було укладено т.зв. Варшавський договір (або договір Пілсудський — Петлюра). Він містив визнання Польщею влади Директорії УНР, але, фактично, в межах території між ріками Збручем і Дніпром і з населенням 8 мільйонів чоловік. Тобто, УНР мала складатися приблизно з колишніх трьох старих губерній: Подільської, східної частини Волинської і Київської. І тільки в цих межах польська армія зобов’язувалася допомагати армії УНР. Платою за цю «дружню допомогу» мало стати зречення Петлюрою Галичини на користь Польщі. Ось за що так «полюбили» Петлюру в нинішній Польщі!

         Отже, польська сторона погоджувалася на залишення величезного простору українських земель, що лежать на схід від польсько-російського кордону 1772 року (р. Дніпро) і мали 25 мільйонів населення, в московській окупації. А згідно п. 12 «Військової конвенції» між Польщею та урядом УНР, яка складала нерозривну частину договору, Польща дозволяла Україні мати лише три дивізії війська (30–40 тис. чол.). Також цей пункт фактично забороняв урядові УНР купувати зброю і військове спорядження у закордонні і ставив у повну залежність від польського воєнного міністерства.

         У планованих Варшавою кордонах УНР фактично мала бути для Польщі тільки буфером, плацдармом у її можливих пізніших конфліктах з Росією. Тим способом Польща убезпечувала власну територію від воєнної загрози і зв’язаної з нею економічної руїни. Водночас створення української держави тільки в межах від Збруча до кордонів Польщі 1772 року значно полегшувало б їй можливість мирного порозуміння з Росією в майбутньому.

         Зберігши в своїх руках вихід до Чорного моря, Кривий Ріг, Донбас й інші території, Росія могла, зрештою, примиритися з фактом втрати трьох губерній (Подільської, Волинської і Київської), де Польща планувала створити «самостійну» українську державу. Польща брала до уваги й те, що в примиренні Польщі й Росії можуть бути зацікавлені також деякі європейські держави, від яких вона була б залежна в багатьох відношеннях. Ці держави були б зацікавлені в тому, щоб на Сході Європи нарешті настала політична рівновага. Так прийшло б до тривалого порозуміння між Польщею і Росією, досягнутого коштом розподілу України в обопільних інтересах обох сторін. Чи не цей сценарій української драми пробує реанімувати дехто з наших сусідів?

         Зрештою, польська сторона не дотрималася тоді міжнародного права договорів. У жовтні 1920 року глава польської держави Ю. Пілсудський наказав припинити наступ на польсько-російському фронті. Польща уклала перемир’я, а згодом, 18 березня 1921 року, сепаратний Ризький мир з РСФРР і маріонетковою УРСР. Ризьким миром українські землі було поділено між Польщею і Росією. За Польщею залишалися, крім Галичини, Холмщина з Підляшшям та західні частини Волині й Полісся. Війська УНР були інтерновані (роззброєні та кинуті за колючий дріт) в Польщі.

         Петлюру ж диктатор Пілсудський використав у своїх інтересах, а потім зрадив і змусив покинути територію Польщі й виїхати до тої самої «миротворчої» Франції, де той став легкою здобиччю комуністичного вбивці.

         У 2012 року тодішній Президент Польщі Анджей Дуда ініціював щорічну всепольську акцію «Національне читання». Ця ініціатива, безсумнівно, варта похвали, принаймні, за таку цікаву форму взаємодії влади й суспільства. Але чи завжди можемо ми, українці, схвалювати зміст акції свого найбільшого західного сусіда? Бо саме у розпал російської агресії на Сході України (2014 року) громадяни Польщі й польська діаспора за її межами отримали з президентського сайту запрошення прочитати «Трилогію» Генрика Сєнкевича (1846–1916). А ми знаємо, що перший роман циклу ‒ «Вогнем і мечем» знайомить читача з авторським баченням подій Визвольної війни українського народу 1648–1657 років під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти польської влади в Україні. При цьому, як довідуємося з президентського сайту, виявляється, що Сєнкевич «…унікальним чином поєднав глибокий патріотизм із захоплюючими пригодами, а часто й комізмом і гумором. «Трилогія» — це образ різноманітної та багатокультурної Польщі, вираження наших національних прагнень і мрій, хроніка наших військових і духовних перемог».

         Дещо іншу наукову й моральну оцінку «Трилогії» дав видатний дослідник історії України польського шляхетського походження Володимир Антонович (1834–1908): «Щодо українського народу п. Сєнкевич намагається викликати у своїх земляків презирство до нього, мотивоване вигаданою «дикістю» цього народу і «непридатністю» його до культури: він розпалює почуття недобрі й несправедливі — міжнародну ненависть і національну гординю; він не вміє ставитися до противників не тільки об’єктивно, але навіть бодай трохи пристойно; барви якими він зобразив український народ, не тільки історично неправдиві, але настільки пристрасні, що є більше злісними пасквілями, ніж невірно даною характеристикою».

         Практичну реалізацію ідей «Трилогії» Генрика Сенкевича її читачами на українських землях в роки І-ї Світової війни описав згаданий вже Михайло Лозинський. Він, зокрема, стверджував, що офіцери-поляки австрійської армії «з якимось садистським задоволенням» проявляли свою ненависть до українського народу, викликану читанням творів Сєнкевича про бої поляків з козаками. М. Лозинський пише, що один лише військовий суддя поляк Заґурскі, який до війни був адвокатом у Львові, видав понад 100 смертних вироків українцям й завжди особисто був присутній при їх виконанні.

         «Так галицькі поляки використовували війну, щоб одним махом позбутися противника, який піднявся до боротьби за державну незалежність України. Представити українців як зрадників держави, винищити шибеницями, розстрілами і катуванням у концтаборах якнайбільшу кількість української інтелігенції, щоб на випадок перемоги Австрії змогти без перешкоди з українського боку посунути кордони польської держави якнайдалі на Схід, — оце був план галицьких поляків (у роки І-ї Світової війни — авт.)»

         Схоже, нинішня російсько-українська війна розбудила в деяких представників польської політичної еліти ностальгію за цим планом? Єжи Гофман, відомий польський режисер, який екранізував «Трилогію» Г. Сєнкевича, в інтерв’ю офіціозу українського парламенту «Голос України» (березень 2003 року) визнав: «Є в Польщі туга за Сходом!» Але ця туга крім ідеалістичних має, як з’ясовується, й цілком матеріальні прояви.

         Є в Польщі середовище, зване «кресов’яками» («забужанами»). Це ті польські колоністи, яких на підставі міжнародних угод, укладених з Польщею у 1944–1953 роках, повернули назад на їх польську батьківщину з т.зв. «Східних Кресів», якими у міжвоєнний період офіційно називали в Польщі заселені українцями, білорусами та литовцями східні воєводства. Взамін залишеного там свого рухомого й нерухомого майна «кресов’яки» отримали право повної рекомпенсації — у формі власності або відповідних прав на нерухомість відповідної вартості — на території Польщі. Повернення «кресов’яків» додому відбувалося коректно, загалом без якогось там фізичного насильства з боку силових структур СРСР. Чого не скажеш про переселенську акцію щодо українців, яких силоміць змусили покинути свої етнічні землі, передані Сталіним до складу Польщі, й переселитися до Миколаївської, Запорізької та інших областей Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). За свідченнями очевидців, «добровільне» переселення українців часто мало такий вигляд: рано-вранці українське село займало польське військо і солдати починали виганяти жителів з їхніх хат. «За 20 мінут жеби вас тутай нє било! Хцеш, кабанє, України? Там ю маш, на всходзє, Україне. Марш з зємі польскєй!» Науковці стверджують, що лише з одного тільки українського міста Перемишль (нині — Пшемисль) й околиць були тоді виселені 70% мешканців. При тому 49 українців вбито, 357 осіб заарештовано, 15 дівчат зґвалтовано, 15 чоловіків поранено, спалено 290 садиб.

         Здавалося, «Східні Креси» вже належать до історичного минулого Польщі. Однак сьогодні це поняття набуло специфічного змісту й значення для поляків, особливо тих, хто народився там, і їхніх нащадків. Вони мали би бути задоволені тим, що повернулися з України до Польщі й можуть працювати на благо Вітчизни, адже позиціонують себе, як патріоти. А якщо вже й висувати до когось якісь претензії, то, мабуть, до польських і російських комуністів. Але ж ні. Громадські об’єднання «кресов’яків», а їх у Польщі багато десятків із більш як сотнею тисяч членів, зосередилося на критиці українських націоналістів і висуненні майнових претензій до сучасної України. І це при тому, що в 1948–1950 роках на політичній карті світу незалежної української держави не існувало, а УРСР, як зазначають правознавці, була «квазідержавним» утворенням й не мала міжнародної суб’єктності.

         Згідно з джерелами, протягом 1992–1995 років вони збирали заяви колишніх переселенців 1948–1950 років з України до Польщі з вимогою надати їм «компенсації» за нерухоме майно і земельні ділянки, які залишилися в Україні. Згідно джерел, тільки у Воєводські Раду Замостського воєводства у 1993 році надійшло понад 7 тисяч прохань подібного змісту. У проєктах міждержавних угод, які тоді ж ними розроблялися, передбачалося повернення громадянам Польщі земель і будівель в Україні, право проживати в Україні і право розпоряджатися своїми колишніми помешканнями, зокрема й у Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Луцьку й інших українських містах, «на власний розсуд». Водночас широко обговорювалося питання збереження за громадянами Польщі, які висловили свою готовність переїхати до України, польського громадянства. Тобто, фактично, йшлося про «реституцію» (відновлення попереднього стану речей) польської колонізації українських земель.

         Показово, що в своїх пропагандистських акціях проти ветеранів ОУН та УПА «кресов’яки» солідаризуються з Росією і проросійськими силами в Україні. Так, за часів президенства Віктора Януковича*, т.зв. «Правозахисний громадський рух «Русскоязычная Украина» спільно з «Товариством увічнення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів» (Польща) організували в Києві провокаційну фотовиставку «Волинська різанина». Згодом її демонстрували ще в кількох містах України, зокрема в Севастополі. У 2016 році Генеральна прокуратура України передала до суду обвинувальний акт щодо працівників київського спецзагону «Беркут», котрі 8 квітня 2010 року застосували силу до осіб, котрі намагалися завадити цій фотовиставці.

*Віктор Янукович: «Мій дід і прадід були литовськими поляками, католиками. Тільки мій батько, який народився на Донбасі і одружився з росіянкою, відірвався від тих країв. Бабуся розповідала, що народилася у Варшаві». Джерело: Rzeczpospolita, Janukowycz: mój dziadek był Polakiem, 02.02.2011. https://www.rp.pl/swiat/art6833581-janukowycz-moj-dziadek-byl-polakiem.

         У період від лютого 2022 до лютого 2023 років, тобто від початку повномасштабної агресії Росії проти України, у польськомовному інтернеті з’явилося майже 400 тисяч антиукраїнських записів. У них було 547 мільйонів переглядів (звіт організації Stowarzyszenie «Nigdy Więcej», газета «Наше слово»).

         Все це свідчить про існування у польському суспільстві груп людей, які пробують ревізувати історію польсько-українських відносин, спекулюють на історичних фактах, намагаються маніпулювати громадською думкою і, що є найбільш тривожним, — прагнуть передати свої, аж ніяк не європейських гуманітарних стандартів, погляди молодому поколінню поляків. Прикро, що з часів правління президента Польщі Лєха Качинського, вбитого, як стверджують деякі експерти, росіянами в організованій ними авіакатастрофі під Смоленськом, маргінальна до того діяльність «кресов’яків» піднялася на державний рівень. Свідченням цього є, зокрема, постанови Сейму щодо подій липня 1943 року на Волині, формулювання яких загострювалися одночасно із економічним і воєнним ослабленням України. Дійшло до того, що на десятий рік російсько-української війни офіційна Варшава назвала їх «злочином геноциду, вчиненим проти поляків українськими націоналістами». На думку покійного екс-президента України Леонід Кравчука, риторика польських політиків свідчить не про прагнення порозуміння з українцями, а про бажання повної капітуляції нашої сторони. Ще більше обурення у Леоніда Макаровича викликала поведінка деяких українських парламентарів: «Заява 148 з них із закликом до польського Сейму визнати події на Волині геноцидом — безпрецедентний у світовій історії випадок, коли політики просять законодавчий орган іншої держави звинуватити у найважчому із злочинів представників свого народу. Це антигромадський, антинаціональний крок, що може бути прирівняний до національної зради».

         Польська сторона не обмежилася одними лише «історичною» риторикою. Чи масове спорудження польською стороною на українській Волині й Галичині пам’ятних знаків «жертвам УПА», нерідко без відповідних дозволів державних органів України або органів місцевого самоврядування, має якесь відношення до історії? Це більше схоже на пересування на Схід польських прикордонних стовпів.

         А як українці мають сприймати, наприклад, покладання вінка польським президентом А. Дудою не до дійсної могили поляків, загиблих у роки ІІ Світової війни, а до волинського поля… Це ж можна трактувати по-різному, в тому числі в дусі висловлювання німецького кайзера Вільгельма І-го: «Земля, на яку ступила нога нашого солдата, на яку пролилася його кров — це наша земля!» Чи в такому контексті ми повинні сприймати т.зв. «ексгумацію», якої так наполегливо домагається польська сторона? Адже не таємниця, що на початку липня 1943 року польський уряд у вигнанні надіслав із Лондона наказ польським колоністам за жодних обставин не тікати додому, бо Польща не зможе претендувати на Волинь, якщо там не буде поляків. Тобто, для обґрунтування своїх майбутніх територіальних претензій до України офіційній Варшаві потрібна була бодай якась кількість поляків на етнічних українських землях. Або, принаймні, 120 тисяч їх могил? Хай навіть і віртуальних? І чому лише 120 тисяч? А чому не 200 тисяч, 600 тисяч, 2 млн. польських могил? Адже, згідно з канонами антиукраїнської воєнної спецпропаганди: «Чем чудовищнее ложь — тем легче в нее поверят люди!» І включити до їх списку й певної кількості могил українців (спробуй, доведи, хто там лежить… формально на момент смерті — громадяни Речі Посполитої), закатованих членами 27-ї Волинської дивізії польської Армії Крайової? Чи під таким кутом зору маємо ми, українці, розглядати вчинок Дуди? Тобто, справа не в історії, не в християнській моралі, а в демографії і політичній географії? Бо, як заявив польській громаді Львова у квітні 1990 року останній диктатор Польщі В. Ярузельський: «Де є поляки — там є Польща!»

         Був такий повчальний епізод в історії польсько-українських відносин. Після закінчення ІІ-ї Світової війни уряд Іспанії прийняв групу українських й інших студентів-емігрантів з поневолених комуністичною Росією країн Центральної і Східної Європи. Їм було забезпечено проживання й здобуття університетської освіти. Найбільше в цій групі було поляків — колишніх солдатів армії польського генерала Андерса, яка воювала проти Німеччини у складі британських військ. І хоч, як згадував у своїх споминах Олександр Білик, більшість українців і поляків намагалися уникати політичних і релігійних дискусій, однак в обох групах були «гарячі голови», які не стримували своїх емоцій і влаштовували часом суперечки, в яких доходило і до взаємних погроз.

         Амбасадором еміграційного польського уряду в Мадриді був тоді граф Потоцький, якому доповіли про назрівання польсько-українського конфлікту. Не гаючи часу, граф Потоцький запросив польську й українську групу студентів до посольства і під час дипломатичного прийому дав оцінку їхнім взаємовідносинам. Він не щадив терпких докорів у бік своїх земляків і пригадав їм, що часи польської окупації Галичини минули, що тепер і Польща, і Україна є однаково переслідувані російсько-більшовицьким імперіалізмом. «Отож, яка наша мета?» — запитав граф Потоцький і сам відповів на це запитання: боротися із нашим спільним ворогом Москвою, а наші суперечки ми полагодимо самі по-дружньому, без чужих інтриг і чужого втручання. А звертаючись до української групи, додав: «Мої діди і прадіди були власниками великих земель у Галичині. І, якщо Україна стане вільною, то я радо повернувся би на них і був би лояльним і повноцінним громадянином незалежної України!»

         Його, можливо за змістом лише дипломатичні, але переконливі аргументи притупили войовничі наміри студентів обох груп, згадував Олександр Білик. Вони почали ствитися одні до одних з більшою прихильністю і повагою. Це був прояв цивілізованості й культури, про що завжди підкреслював польський поет і редактор паризької «Культури» Юзеф Лободовскі, який тоді довгий час перебував у Мадриді та дружив з українською студентською групою.

         І хто би мав нині напоумити «вічних студентів» європейського політичного університету?