Позиції Китаю і США

Роман Кот

Наслідки від протистояння США і Китаю, як ключової дихотомії сучасної світової політики, відчуваються у тих регіонах світу, де обидві наддержави мають свої стратегічні інтереси. Для КНР найбільш важлива Південно-Східна Азія, зокрема, район Південно-Китайського моря. Адже порти на узбережжі Південно-Китайського моря — це головні ворота Піднебесної у зовнішній світ: для експорту вітчизняних товарів і одночасно імпорту енергоносіїв та інших необхідних для виробництва ресурсів.

Обхідний шлях через М’янму

Зважаючи таку загрозу, китайська влада намагається зменшити залежність від логістичних маршрутів узбережжя. В рамках ініціативи «Пояс і шлях» налагоджуються сухопутні маршрути у Європу по території Росії, Центральної Азії у напрямку до країн Європи. Ще один спосіб зменшити залежність від комунікацій у Південно-Китайському морі — налагодити логістичні коридори по території М’янми та Пакистану до узбережжя Індійського океану і далі (через порти К’яукп’ю та Гвадар).

Візит голови КНР Сі Цзіньпіна до М’янми у січні ц.р.

Якщо китайські проекти тривалий час реалізовуються на пакистанській території, що призвело до значної економічної залежності Ісламабада від Пекіна, то у М’янмі все це тільки розпочинається. Знаковим у цьому контексті став візит голови КНР Сі Цзіньпіна до Найп’їдо 17–18 січня ц.р., — перший візит лідера КНР з моменту відвідування країни Цзян Цземінем ще в 2001 році. У підсумку було підписано 33 угоди щодо розвитку інфраструктури, торгівлі, а також створення спеціальних економічних зон (СЕЗ). Таким чином М’янма де-факто знову підпадає під китайський вплив, ослаблений ще у 2011 році, коли в країні стартували демократичні реформи та налагоджувалися відносини зі США та ЄС. Слід зазначити, що процес нормалізації двосторонніх стосунків розпочався ще у 2017 році, коли на півдні країни в штаті Ракхайн виник конфлікт між центральною владою М’янми та етнічною меншиною рохінджа. Жорстка реакція на цю кризу викликала невдоволення Заходу. Як наслідок, було обмежено економічні зв’язки з М’янмою, а проти низки причетних до конфлікту з рохінджа посадових осіб було запроваджено санкції.

Разом з тим у Китаю міцні позиції як найбільшого торгового партнера М’янми. Так, за перші 9 місяців 2019 року товарообіг між Китаєм і М’янмою склав 13 млрд 540 млн дол. США, що на 17,9 % більше, ніж за аналогічний період попереднього року. Отже, під час візиту політичний статус-кво був приведений у відповідність до економічного.

Економічний коридор Китай — М’янма

Китайське керівництво сподівається, що надалі М’янма не саботуватиме спільні проекти. Як це сталося, наприклад, з нафтопроводом М’янма — Китай. Його пропускна здатність становить близько 22 млн тонн на рік. Його добудували в 2014 році, але відкриття постійно відкладалося через тривале узгодження тарифів на транзит. Запрацював нафтопровід лише у квітні 2017 року.

…Повертаючись до візиту Сі Цзіньпіна в Найп’їдо. Сторони домовилися про прискорення реалізації проекту будівництва СЕЗ і нового порту в К’яукп’ю на південному заході країни. В першу чергу передбачається будівництво двох терміналів майбутнього порту вартістю в 1,3 млрд дол. США. Тендер на його будівництво консорціум на чолі з китайською державною інвестиційною корпорацією CITIC виграв ще в 2015 році. Але як і у випадку з нафтопроводом, реалізація цього проекту затримувалася. Окрім цього, сторони підписали угоду про спільну участь у будівництві залізниці, що сполучає східно-китайське місто Куньмін і вже згадане К’яукп’ю. Серед іншого, це в перспективі дозволяє підтягнути соціально-економічний розвиток західних провінцій Китаю до рівня східних, що порівняно більш розвинуті.

Разом з тим наразі такі зусилля будуть лише частково ефективні і залежність китайської економіки від комунікацій у Південно-Китайському морі збережеться.

«Слабка ланка» серед союзників США

З огляду на залежність КНР від морських комунікацій, китайське керівництво вживає низку заходів з забезпечення безпеки мореплавства у Південно-Китайському морі. Окрім, власне, нарощування спроможностей своїх військово-морських сил, це створення зон A2/AD (anti-access and area denial — заборони доступу/закриття території) шляхом розгортання протикорабельних ракетних комплексів, систем протиповітряної оборони та авіабаз, зокрема, на вже існуючих спірних та новостворених штучних островах.

Біла книга з національної оборони КНР

Згідно з Білою книгою з національної оборони КНР, опублікованою у липні 2019 року, острови Південно-Китайського моря «є невід’ємною частиною території Китаю. КНР здійснює свій національний суверенітет з метою створення інфраструктури та розгортання необхідного оборонного потенціалу на островах і рифах Південно-Китайського моря…».

Нагадаємо, що йдеться про Парасельскі острови, приналежність яких до КНР оскаржує В’єтнам; архіпелаг Спратлі (також відомий як острови Наньша) — де перехрещуються інтереси Китаю, В’єтнаму, Малайзії, Філіппін і Брунею; та рифа Скарборо — Філіппін і Китаю. Зазначимо, що на відміну від КНР, головна причина зацікавленості інших країн претендентів на спірні острови — це поклади енергоресурсів. За оцінкою китайських вчених, в надрах Південно-Китайського моря міститься 230 млрд барелів нафти і 16 трлн кубометрів газу.

Стратегія Пентагона для Індо-Тихоокеанського регіону

З огляду на це, важливим аспектом стратегії США щодо Китаю є організація опорних пунктів навколо Південно-Китайського моря для розміщення своїх збройних сил. Згідно зі стратегією Пентагона для Індо-Тихоокеанського регіону (Indo-Pacific Strategy Report), опублікованою у червні 2019 року, передбачається збереження і зміцнення двосторонніх зв’язків з американськими союзниками в регіоні та розширення механізмів багатостороннього співробітництва, а також недопущення зміни балансу сил в регіоні на користь Китаю.

У цьому контексті позиції США були ослаблені денонсуванням 11 лютого ц. р. Філіппінами Угоди із США про іноземні збройні сили (Visiting Forces Agreement, VFA). Її уклали ще у 1998 році, і в рамках угоди щорічно відбувалися численні спільні навчання США і Філіппін. Ця угода також надавала Сполученим Штатам юридичні підстави для участі в антитерористичних операціях на Філіппінах та навчаннях філіппінських спецпідрозділів. Вона перестане бути чинною через 180 днів після того, як одна з країн повідомить про свій вихід, тобто з липня ц. р.

Напруження відносин між двома країнами зростало давно і було викликано критикою Сполученими Штатами філіппінського керівництва, яке почало жорстко боротися з наркоторгівлею. Остаточне ж рішення розірвати угоду президент Філіппін Родріго Дутерте ухвалив після того, як один з відповідальних за боротьбу з наркотиками високопосадовців, колишній начальник поліції Рональд дела Роза повідомив, що його американську візу було анульовано.

Зустріч президента США Д. Трампа із президентом Філіппін Р. Дутерте у листопаді 2017 року

Важливість Філіппін для США зумовлена тим, що цей архіпелаг перекриває вихід з Південно-Китайського моря до Тихого океану. Отже, вилучення «філіппінської ланки» із загальної «ланцюга» американських опорних пунктів обмежує присутність США у регіоні. За словами американського адмірала Джеймса Ставрідіса, попри те, що на території Філіппін немає постійних американських військових баз, розірвання угоди призведе до скасування близько 300 щорічних спільних американсько-філіппінських навчань на території архіпелагу та в територіальних водах Філіппін.

Стратегічна важливість району Південно-Китайського моря

Разом з тим варто зазначити, що наразі залишаються чинними двосторонні Договір про спільну оборону від 1951 року (Mutual Defense Treaty) та Угода про розширене оборонне співробітництво (Enhanced Defense Cooperation Agreement, EDCA) , укладена в 2014 році. Їх подальша доля, імовірно, залежатиме від американської реакції на денонсацію VFA. У випадку агресивних дій з боку Вашингтона на зразок запровадження санкцій проти представників державної влади Філіппін існує висока імовірність, що буде розірвана і EDCA. Поки що реакція США обмежується нечіткими заявами загального характеру. Диппредставництво США назвало рішення Р. Дутерте «серйозним кроком, який відчутно впливатиме на американсько-філіппінський альянс». А президент США Дональд Трамп у відповідь на запитання журналістів зазначив: «Я не маю нічого проти, якщо вони (філіппінське керівництво) хочуть це зробити, це заощадить нам багато коштів».

Окрім іншого, це потужний удар по іміджу США в Азії. Адже більш ніж сто років Філіппіни вважаються одним з бастіонів США в регіоні. Цей архіпелаг підпав під вплив Сполучених Штатів ще у 1898 році, після іспано-американської війни, і тривалий час був колонією США. Вашингтон зберіг свій вплив тут і після проголошення незалежності Філіппін у 1946 році. Якщо демарш Маніли залишиться без відповіді з боку Вашингтона, то це може послужити прикладом для інших держав регіону, які заради тих чи інших політичних цілей робитимуть подібні кроки, не боячись при цьому реакції США у відповідь.

Ясна річ, зниження рівня оборонної співпраці між США та Філіппінами створює додаткові можливості для активізації Китаю на філіппінському напрямку. В короткій та середньостроковій перспективі говорити про входження Маніли у сферу впливу Пекіна не випадає, але підстав для такого розвитку подій стає все більше.

У якості реакції США на описані вище події слід очікувати поновлення зусиль щодо спонукання інших держав регіону діяти більш активно на антикитайському треку, зокрема, Індії, Малайзії та Японії.