Заклики до заморожування війни

Кому і навіщо це потрібно

Іван Січень

Наприкінці лютого 2024 року турецький президент Р. Ердоган ініціював відновлення у Стамбулі переговорів між Україною і Росією. При цьому турецький лідер принципово підтримав український мирний план, хоча і не відмовився від деяких проросійських позицій. За необхідність мирного діалогу Києва та Москви виступає також Китай. Так, на початку березня 2024 року таке питання стало основним під час європейського турне спеціального представника КНР у справах Євразії Лі Хуея. Щоправда, він фактично просував російську позицію. За ідею мирних переговорів виступають також лідери та окремі політичні сили інших країн, у тому числі у США, Європі та Африці, а також Римо-католицька церква. В основному вони дотримуються російського сприйняття такої проблеми.

Звичайно, бажають миру і наші західні партнери, але не на збиток Україні. Втім, поки що вони не тиснуть на Україну, не закликають її до переговорів з Росією. Однак така ситуація може принципово змінитися у тому разі, якщо Д. Трамп знову стане біля владного керма у США. Розглянемо зазначені питання більш детально.

Розпочнемо з Росії. Вона наразі більше, аніж хтось інший зацікавлена у тимчасовому заморожуванні війни. Причини таких її прагнень досить очевидні, однак потребують деяких уточнень. Насамперед вони пов’язані з відсутністю у РФ відчутних успіхів на фронті, незважаючи на всі зусилля російської армії, продовження мобілізації, що триває у різних формах, а також часткове запровадження воєнної економіки у країні. При цьому ЗС РФ зазнають великих втрат, що є очевидним для всіх фактом, соціально-економічна ситуація у країні погіршується, воєнні дії поширюються на російську територію (включно з бойовими діями у прикордонних районах та ударами по тилових об’єктах), чисельність прихильників війни серед росіян помітно зменшується, починає поширюватися громадська думка про необхідність проведення з Україною мирних переговорів.

Ситуація для режиму Путіна набуває особливо негативного забарвлення в період проведення президентських виборів в Росії у березні 2024 року. Зрозуміло всім, що Кремль так чи інакше, але їх підсумки сфальсифікує. Та правлячій верхівці Росії все ж потрібна видимість хоча б якоїсь підтримки російського населення. По-перше, для того, щоб уникнути масових протестів, як це сталося у 2012 році. По-друге, щоб створити враження, що вибори відбувалися чесно. Тим паче, що низка країн і політичних сил вже закликають не визнавати легітимними і президентські вибори в Росії, і самого В. Путіна після того, як завершиться його поточний президентський термін.

Російській оборонній промисловості ніяк не вдається налагодити виробництво достатнього обсягу важкої техніки для компенсації втрат на полі бою. Вже втрачена значна частина тактичної авіації, вертольотів, літаків дальнього радіолокаційного виявлення та кораблів і катерів Чорноморського флоту. А подальший призов російських громадян до армії викликає критичну нестачу кваліфікованих кадрів в економіці країни. Впоратися з зазначеними проблемами за допомогою швидкої перемоги у війні, чи хоча б більш-менш помітного прориву лінії фронту, Росії не вдається. Саме тому вона і прагне тимчасово заморозити війну на своїх умовах, головні з яких наступні:

• збереження за Росією окупованих територій з подальшим визнанням їх російськими;
• відмова України від курсу європейської і євроатлантичної інтеграції з проголошенням її нейтрального статусу;
• радикальне скорочення Збройних сил України та зняття з їх озброєння важкої техніки;
• припинення вогню на фронті без жодних конкретних зобов’язань з боку Москви;
• запровадження в Україні російської мови в якості другої державної та інші кабальні пропозиції.

Навіть початок таких переговорів без будь-яких від них результатів Москва буде трактувати як «досягнення цілей СВО», а отже — як її «перемогу». Таким чином режим Путіна зможе покращити свій рейтинг в Росії, дістати можливість радикально послабити Збройні сили України, а також отримати додатковий час для відновлення російської армії та підготовки до нового наступу на Україну. А у випадку, якщо Москві все ж вдасться примусити Україну виконати російські вимоги, то це стане кінцем нашої державності.

Головною опорою Москви залишається Китай. До останнього часу він фактично підтримував війну Росії проти України, хоча й декларував нейтралітет з даного питання. По суті, російсько-українська війна повністю відповідає інтересам Пекіну, оскільки дозволяє:

• зміцнювати його позиції у конкуренції із Заходом;
• посилювати вплив на Росію;
• отримувати більш широкий доступ до російської економіки та природних ресурсів;
• заробляти додаткові кошти завдяки постачанню до Росії товарів подвійного призначення.

Тому Пекін і відмовляється засудити російсько-українську війну, погоджуючись з її російським визначенням як «української кризи», а причиною війни називає «розширення НАТО». Більш відверті позиції у китайських ЗМІ, які просувають тези державної пропаганди КНР. Вони активно симпатизують В. Путіну, виставляючи при цьому Україну «квазідержавою, яка не має власної волі».

Водночас Китай приховує свої цілі та дії з надання допомоги Росії, оскільки намагається не погіршувати відносини зі своїми головними торговельними партнерами — США та Європейським Союзом. На офіційному рівні керівництво КНР виступає за мирне врегулювання стосунків між Росією і Україною та висуває відповідні ініціативи. Таким чином Пекін демонструє роль Китаю як провідної держави світу та активного учасника процесів розв’язання ключових міжнародних проблем.

На початку 2023 року Китай оприлюднив мирний план з наступними положеннями:

• повага до суверенітету всіх країн;
• відмова від менталітету холодної війни;
• припинення військових дій;
• відновлення мирних переговорів;
• вирішення гуманітарної кризи;
• захист цивільного населення та військовополонених;
• забезпечення безпеки атомних електростанцій;
• зменшення стратегічних ризиків;
• сприяння експорту зерна;
• припинення односторонніх санкцій;
• підтримка стабільності промислових ланцюгів і ланцюгів постачань;
• сприяння післявоєнній відбудові.

Окремо у китайському плані акцентувалося на неприпустимості застосування ядерної зброї. Дане питання особливо актуальне для всього світу в умовах відкритих ядерних погроз Москви щодо її супротивників. При цьому Пекін зважає на інформацію про те, що певна частина російських ракет з ядерними боєголовками націлена саме на китайську територію.

Загалом більшість положень мирного плану Китаю підтримуються Україною. Водночас Росія у ньому не визнається країною-агресором. Також у ньому немає вимог звільнити окуповані українські території, виплатити репарації та притягнути до відповідальності винних за розв’язання війни і військових злочинців. Саме тому китайський план не був прийнятий Україною. Відкинула план і Росія, яка на момент його оприлюднення все ще сподівалась перемогти Україну у відносно стислі терміни і без значних втрат для російської армії.

У відповідь Китай взяв участь у міжнародному саміті, який був організований Україною без залучення Росії у серпні 2023 року в Саудівській Аравії. Ба більше, запровадження США і ЄС так званих вторинних санкцій проти іноземних компаній та банків, які співпрацюють з Росією, поставило Китай перед досить складною для нього дилемою, а саме:

• продовжити підтримку Росії у згаданих вище питаннях і опинитися таким чином під загрозою втрати американського і європейського ринків та посиленням перешкод у реалізації стратегічної ініціативи КНР «Пояс і шлях»;
• обмежити співробітництво з Росією задля збереження конструктивних політико-економічних відносин зі США і ЄС.

З такою дилемою Китай може впоратися без втрат для себе лише у випадку заморожування війни Росії проти України. Це дасть змогу Китаю і надалі співпрацювати як з Росією, так і США та ЄС на вигідних для себе умовах. Тому Пекін дещо змінив свою позицію, хоча і без принципових коректив визначеного курсу. Так, з одного боку, КНР запроваджує певні обмеження у фінансово-економічному співробітництві з Росією, а з іншого — активно намагається просувати свої мирні ініціативи.

Зокрема, китайські банки частково відмовились від кредитування і фінансового обслуговування російського бізнесу. Це зроблено аби уникнути західних санкцій, а також з метою тиску на Москву, змушуючи її прийняти мирний план Пекіну. Саме для його актуалізації на початку березня 2024 року відбулося європейське турне спеціального представника китайського уряду з питань Євразії Лі Хуея, який відвідав Росію, Україну, Бельгію, Німеччину, Францію і Польщу. Лі Хуей намагався переконати представників згаданих країн та Європейського Союзу у перевагах китайського плану та уточнити реакцію європейців на ініціативу Пекіну. На цьому фоні міністр закордонних справ КНР Ван І підтримав ідею проведення міжнародної конференції щодо відновлення миру в Україні. Така заява була зроблена на сесії Всекитайських зборів народних представників КНР, що надає їй особливої ваги.

На жаль, як і раніше, китайські високопосадовці фактично продемонстрували підтримку російського бачення шляхів заморожування війни. При цьому КНР є єдиною країною, яка спроможна зупинити режим Путіна. Досить тільки Китаю припинити постачання Росії техніки, комплектуючих та матеріалів і російська економіка повністю зупиниться, бо вона на 90 % залежить саме від китайських постачань.

Як зазначалося вище, за відновлення мирних переговорів між Росією та Україною активно виступає Туреччина, пропонуючи свою посередницьку роль у такому процесі. Таким чином Анкара намагається підвищити свою роль як регіонального лідера, що допоможе посилити її вплив у Чорноморському регіоні. Тим паче, що саме Туреччина контролює Чорноморські протоки, тобто, основні «ворота» до нього.

Крім того, Туреччина зацікавлена у торговельно-економічному співробітництві як з Європейським Союзом, так і з Росією. Тому російська-українська війна ставить її перед досить головоломним вибором — на чий бік їй ставати. З 2014 року Анкара займає відверто подвійну позицію з даного питання. Так, вона поглиблює співпрацю з ЄС, хоча й має з ним політичні суперечності, а також постачає зброю Україні. Водночас вона відмовилась приєднатись до санкцій Європейського Союзу проти Росії навіть після розв’язаної Москвою повномасштабної війни проти України у 2022 році. Втім, затягування війни, збільшення кількості жертв і розширення масштабів руйнувань ускладнюють реалізацію подібного підходу Анкари.

І, нарешті, війна Росії проти України призвела до суттєвого ускладнення безпекової ситуації у Чорноморському регіоні, що безпосередньо негативно позначається на безпеці Туреччини. Бойові дії поки що оминають Туреччину, але її керівництво цілком очевидно допускає можливість падіння на свою територію уламків російських ракет чи БПЛА, як це вже траплялося у Польщі чи Румунії. Водночас морські міни, які були встановлені Росією поблизу узбережжя України ще у 2022 році, наразі безконтрольно дрейфують в акваторії Чорного моря та загрожують судноплавству.

Тому цілком зрозуміле прагнення Туреччини домогтися завершення війни. Р. Ердоган виступив з новою ініціативою щодо проведення за посередницькою участю Туреччини російсько-українських переговорів у Стамбулі. Він також запропонував організувати у Туреччині міжнародний мирний саміт (конференцію) за участю Росії, чим вкотре було продемонстровано подвійність позиції Анкари.

Як і слід було сподіватися, президент України В. Зеленський відкинув таку пропозицію. Натомість запропонував Р. Ердогану долучитись до мирного саміту у Швейцарії, без участі країни-агресора Росії.

Разом з тим, за оцінками деяких експертів, продовження війни має також позитивне значення для Туреччини, оскільки послаблює її головного конкурента у Чорноморському регіоні — Російську Федерацію. Через постійні українські атаки та понесені втрати Чорноморський флот РФ вже вимушено перейшов від демонстрації домінуючої сили у Чорному морі до оборони на дальніх підступах біля Новоросійської військово-морської бази на кавказькому узбережжі. З іншого боку, Анкара занепокоєна можливою поразкою України, оскільки це призведе до суттєвого посилення регіональних позицій Росії.

У США головними провідниками ідеї завершення війни між Росією та Україною є Д. Трамп та частина очолюваної ним Республіканської партії. При цьому погрозами припинити надання фінансової та військово-технічної допомоги Україні фактично підтримуються інтереси Росії. Наразі такий підхід реалізується у нижній палаті Конгресу США, де Республіканська партія зволікає з ухваленням рішення про виділення 60 млрд доларів для зміцнення обороноздатності України.

Водночас такі дії Д. Трампа та Республіканської партії здебільшого є передвиборчими змаганнями на противагу політиці Дж. Байдена та Демократичної партії, спрямованої на підтримку України. Звичайно, Д. Трамп та частина його партійних прихильників традиційно демонструють проросійські позиції, однак змушені зважати на настрої американських виборців, які здебільшого підтримують Україну. Тому представники обох палат Конгресу США поступово і наполегливо просувають рішення щодо виділення подальшої допомоги Україні.

Важко визначити, чи дійсно Д. Трамп зможе таки заблокувати надання допомоги Україні у тому разі, якщо його оберуть президентом США. Принаймні, під час його попереднього президентського терміну у 2017–2021 роках він не зробив цього, хоча, напередодні виборів 2016 року виступав приблизно з тих же позицій, що й сьогодні. Навіть більше, він втричі наростив обсяги коштів, які виділялись на стримування Росії в Європі. Тобто, як завжди буває в політиці: передвиборчі обіцянки це одне, а реальна політика — зовсім інше.

До миротворчого процесу намагалися долучитися і деякі країни Африки, які таким чином хотіли привернути до себе увагу світової спільноти. Зокрема, влітку 2023 року Росію та Україну відвідала делегація африканських країн у складі лідерів і спеціальних представників Південної Африки, Єгипту, Замбії, Республіки Конго, Сенегалу, Союзу Коморських Островів і Уганди. У них був свій мирний план з наступними положеннями:

• конфлікт має бути урегульований за допомогою переговорів і дипломатичних дій;
• деескалація конфлікту з обох сторін;
• забезпечення гарантій безпеки для всіх країн;
• визнання суверенітету країн відповідно до Статуту ООН;
• відновлення постачання зернових та добрив через Чорне море;
• надання гуманітарної підтримки постраждалим внаслідок конфлікту;
• звільнення військовополонених з обох сторін;
• постконфліктне відновлення.

Як бачимо, за винятком окремих пунктів, в цілому план африканських країн не відповідає ні російським, ні українським інтересам, а тому був відхилений як Росією, так і Україною.

До списку «миротворців» входять також і прем’єр-міністри Угорщини В. Орбан та Словаччини Р. Фіцо. Вони традиційно стоять на боці Москви і також закликають заморозити війну. В першу чергу зазначене стосується В. Орбана, який солідаризується у своїх заявах як з В. Путіним, так і з Д. Трампом. Хоча, ні Угорщина, ні Словаччина не мають значної ваги у міжнародних відносинах і не можуть реально вплинути на ситуацію. Прикладом стало невдале блокування Угорщиною нового пакету фінансової допомоги Україні обсягом 50 млрд євро з фондів Європейського Союзу.

На боці Росії, по суті, зіграв і глава Римо-католицької церкви Папа Римський Франциск. Він нещодавно закликав Росію та Україну «підняти білі прапори та розпочати переговори». Можливо, Папа Римський з якихось причин просто не усвідомлює ситуацію, включно з тим, що з Росією ніякий нормальний діалог неможливий!

Отже, Росія і деякі солідарні з нею інші країни та політичні сили переслідують власні цілі, активізуючи зусилля з відновлення мирних переговорів між Москвою і Києвом щодо заморожування війни на російських умовах. При цьому з метою тиску на Україну вони намагаються вплинути і на позиції західних партнерів нашої держави.

Такі зусилля Росії та її сателітів мають на меті примусити Україну підписати нові, відверто кабальні для неї «мирні» домовленості, які жодним чином не зможуть стримати режим Путіна від нового нападу на нашу державу. Зрештою, після відновлення військового потенціалу Росії новий напад (з метою повної ліквідації України як незалежної держави) стане неминучим. Згадаймо порушення Кремлем Мінських домовленостей, що, по суті, були мирним договором між Росією та Україною.

Тому жодних нових мирних договорів з Росією не можна укладати, оскільки вони стануть смертельним вироком для України. А потім Москва посуне до Європи. На щастя, наші західні партнери добре усвідомлюють подібні перспективи, утримуються від тиску на Україну і продовжують надавати нам допомогу, хоча й з певними затримками.