Досвід ліквідації самопроголошених республік

Історичні уроки для України

Іван Січень

Наші успіхи у війні з Росією відкривають перспективи у справі з відновлення територіальної цілісності Української держави та безпосередньо загрожують існуванню «ДНР» і «ЛНР». Як відомо, Москва створила ці самопроголошені республіки ще в 2014 році, на початку збройної агресії проти України, в рамках спроб дезінтеграції української держави. І ось тепер такі плани Кремля наближаються до цілком логічного провалу. Вони були зірвані суто у військовий спосіб, що ще раз підтвердило неможливість вирішення проблем сепаратизму мирними перемовинами. Тим паче, коли позаду сепаратистів стоять такі держави, як Росія, що використовує їх у своїх політичних інтересах. Втім, наразі Москва все більше втрачає такі можливості. Так, у вересні 2023 року внаслідок успішної військової операції ЗС Азербайджану ліквідували самопроголошену Нагірно-Карабаську Республіку, засновану за прямої підтримки Москви ще в 1989 році. І Росія ніяк не змогла запобігти діям Баку. Тобто, прецедент вже є. Будемо сподіватись, що Україна його повторить.

Для початку нагадаємо деякі події у колишньому СРСР до його розпаду та на пострадянському просторі — після нього. Адже багато хто не пам’ятає їх або не замислюється над ними, хоча вони безпосередньо стосуються також і України. А в кінцевому підсумку — стали передумовами для повномасштабної війни Росії проти нашої держави.

Так, у другій половині 1980-х років Москва спровокувала різкі прояви сепаратизму в Азербайджані, Грузії та Молдові, що призвело до виникнення збройних конфліктів на їх території. Таким чином керівництво СРСР, а потім і правляча верхівка Росії намагалися зберегти свій вплив на згадані регіони у спосіб втручання у такі конфлікти та підтримки дій сепаратистів разом зі створенням там самопроголошених державних утворень.

В Азербайджані подібним утворенням стала «Нагірно-Карабаська Республіка» («НКР»), у Грузії — «Республіка Абхазія» та «Республіка Південна Осетія», в Молдові — «Придністровська Молдавська Республіка». За винятком так званої НКР, всі вони зберігаються до теперішнього часу, повністю контролюються Росією, яка утримує їх за свій кошт та розташувала там війська в форматі «миротворчих сил» і військових баз.

До аналогічної політики Москва вдається і стосовно України. Ще на початку 1990-х років Росія намагалася спровокувати збройний конфлікт в Криму. Однак Києву тоді вдалося цьому запобігти. Сепаратизм на Кримському півострові було придушено політичними заходами, які спирались на силові потужності нашої держави. На жаль, завдяки зрадникам у особі В. Януковича та інших ставлеників Кремля і прихильників «русского мира» Москві вдалося реалізувати свої плани. Як відомо, в 2014 році Росія окупувала та анексувала Кримський півострів, а також спровокувала збройний конфлікт на Донбасі, де створила так звані Донецьку і Луганську народні республіки. Такі дії Москви переслідували ті ж цілі, що і стосовно інших країн, у яких була незалежна від неї позиція, а саме — дезінтеграцію України, відновлення свого контролю над нею та остаточне унеможливлення її європейської та євроатлантичної інтеграції. Після того, як Росія не змогла реалізувати своїх планів певним прихованим способом, вона розпочала відкриту та повномасштабну війну проти України.

Нам вдалося стримати Росію, хоча і ціною тимчасових втрат наших територій. Але ми крок за кроком відвойовуємо їх. Наразі і Азербайджан вже звільнив свої території, які були захоплені Вірменією за підтримки Росії у той же військовий спосіб. Погляньмо на його досвід в історичній ретроспективі і до теперішнього часу.

Знову ж таки, нагадаємо відомі але, скоріш за все, призабуті факти. Так, з початком «перестройки» у колишньому СРСР, яка характеризувалася послабленням його тоталітарного режиму, Азербайджан разом з Грузією стали центрами національно-державного відродження народів Південного Кавказу. Звичайно, Москва з цим не погоджувалася. Тому і спровокувала збройний конфлікт між Азербайджаном та Вірменією на підґрунті їх історичних суперечностей довкола Нагірного Карабаху. Згідно з відомою російською практикою, ще в 1987 році спецслужби Радянського Союзу та органи правлячої на той час Комуністичної партії почали провокувати антиазербайджанські настрої серед вірменського населення регіону. Тоді ж місцеві сепаратисти оприлюднили вимоги про включення Нагірного Карабаху до складу Вірменії. А вже в 1988 році органи тоді ще радянської влади Нагірного Карабаху та Вірменії ухвалили рішення, які задовольняли ці вимоги. Однак такий крок лише ще більше загострив цю проблему. В Азербайджані, Вірменії, Нагірному Карабасі, а також у самій Росії розпочались міжнаціональні заворушення за участю етнічних вірмен та азербайджанців.

Такий розвиток подій по-справжньому налякав керівництво СРСР, яке спробувало взяти ситуацію до своїх рук. У листопаді 1988 року в Баку та Єревані оголошується «особливий стан». А до згаданих міст та Нагірного Карабаху вводяться підрозділи збройних сил та внутрішніх військ Радянського Союзу. Разом з тим чергові військові кроки Кремля не тільки не стабілізували обстановку, але й навпаки, ще більше її загострили. Зрештою, які ж ще могли мати наслідки безчинства радянських військ проти місцевих жителів, незважаючи на те, по який бік конфлікту вони знаходились…

У Баку радянські війська розстрілювали всіх протестуючих. Трупи потім завантажували на баржі і топили у Каспійському морі. В Нагірному Карабасі радянські війська, які начебто виконували миротворчу місію, обстрілювали як азербайджанські, так і вірменські села. А на що ще можна було б сподіватися, якщо основу цих військ складали мобілізовані резервісти з числа «козаків» з Північного Кавказу! Для них ворогами були обидві конфліктуючі сторони, а тому протистояння набувало ще більшого розмаху.

На противагу цьому, як в Азербайджані, так і у Вірменії, місцеві активісти почали створювати свої збройні формування, які потім стали основою їх армій. Відтак, у 1990 році реальні бойові дії розпочались не тільки у Нагірному Карабасі, але й вздовж всього азербайджансько-вірменського кордону. На початку 1991 року вони переросли у повномасштабну війну між Вірменією і Азербайджаном.

Росія підтримала Вірменію, тому вона перемогла і захопила Нагірний Карабах. Тим паче, що тоді в Азербайджані проросійські сили зробили спробу організувати державний заколот. Командувач фронту, який воював проти Вірменії — полковник С. Гусейнов, розвернув свої війська та спрямував їх на Баку. Його наступ був відбитий, але ціною втрати своїх територій. Вірменські сепаратисти, які захопили владу в Нагірному Карабасі, проголосили його незалежність від Азербайджану. А Вірменія встановила контроль над ним та розмістила там свої війська.

Це надало Москві широкі можливості впливу на Вірменію та Азербайджан. І вона в повній мірі використовувала цей вплив для зміцнення своїх позицій на Кавказі. Саме так Росія втягнула Вірменію в Організацію Договору про колективну безпеку та Євразійський економічний союз. Також у Вірменії, де знаходилась 127-ма мотострілецька дивізія колишньої Радянської армії, була створена 102-га військова база ЗС РФ. Дивізію переформували у бригаду. Разом з нею там було розгорнуто авіаційний підрозділ полкового рівня у складі літаків МіГ-29 — потім Су-30СМ, а також вертольотів Мі-8 та Мі-24.

Водночас Росія надавала військову допомогу і Азербайджану. Мотиви були досить зрозумілі. Баку платив реальні гроші, а всі ті, хто розкрадали російську армію, були готові віддати за них все. Чого ж тут дивуватись, що із 14 тисяч танків, які знаходились на базах зберігання у Російській Федерації, насправді залишилось не більше 5–6 тисяч.

Лише Азербайджану був переданий бригадний комплект у понад ніж 100 танків Т-72 разом із усім необхідним спорядженням. Танки та інша бронетехніка, а також ракетно-артилерійські системи постачалися і всім іншим, хто міг за них сплатити — від Еритреї до Північної Кореї. Втім, найбільш дієву та ефективну військову допомогу Азербайджану надала Туреччина. Насамперед маються на увазі ударні БПЛА Bayraktar TВ2. Саме вони і відіграли вирішальну роль у відбитті Азербайджаном чергової атаки з боку Росії та Вірменії восени 2020 року.

Тоді Москва розпочала безпосередню підготовку до війни проти України та випробувала свої сили на менш значимих регіонах колишнього СРСР. Провокація проти Азербайджану обернулася Москві і Єревану втратою більшої частини Нагірного Карабаху. Перебіг бойових дій вперше висвітлювався на телебаченні в онлайн режимі, безпосередньо із відеокамер БПЛА.

БПЛА Bayraktar TВ2 показали себе, коли вони нищили техніку та піхоту російсько-вірменських військ практично без всякого опору. На той час Азербайджан міг би відразу ж звільнити всі свої території. Але Москва не дала йому цього зробити у спосіб чергової цинічної провокації проти своїх же громадян та військовослужбовців.

Поблизу зони конфлікту російські війська збили свій вертоліт, який згорів разом з екіпажем. А потім Росія звинуватила в цьому Азербайджан, змусивши його припинити наступ під загрозою збройного нападу. Ба більше, Баку був змушений погодитись на введення до Нагірного Карабаху російських «миротворчих», а насправді — окупаційних військ.

У тому ж 2020 році Росія у такий ж військовий спосіб залякувала білоруський народ, який повстав тоді проти режиму Лукашенка після фальсифікації ним президентських виборів. Тоді на кордоні Росії з Білоруссю було розгорнуто 1-шу танкову армію ЗС РФ нібито для протидії планам нападу НАТО на союзника Росії. Насправді ж під таким приводом опрацьовувались плани повномасштабної війни проти України, включно з вторгненням до неї з білоруської території. Аби ми тоді допомогли білорусам відстояти свою свободу, того, мабуть, і не сталося…

А напередодні нападу на Україну — в січні 2022 року — Москва провела останню репетицію свого «визвольного походу» до нашої держави. Для цього було обрано Казахстан, де розпочались масові виступи проти президента К.-М. Токаєва. Для придушення виступів Росія ввела туди підрозділи своїх збройних сил під виглядом військ Організації Договору про колективну безпеку. Втім, навіть у такому варіанті цей факт став першим випадком застосування ОДКБ як військової системи, що була заснована Москвою з метою створення противаги НАТО.

Однак Росія не забувала і про Азербайджан. У вересні 2023 року, на фоні провалів у війні проти України, режим Путіна спробував взяти реванш на Кавказі, але не зміг досягти своєї мети. Російсько-вірменські війська були в черговий раз розгромлені протягом двох днів. «Нагірно-Карабаська Республіка» остаточно припинила своє існування. 20 вересня 2023 року — через день після початку бойових дій — керівництво «НКР» погодилось вивести залишки окупаційних військ з Нагірного Карабаху, а також розформувати і повністю роззброїти «армію оборони» самопроголошеної республіки.

28 вересня глава «НКР» С. Шахраманян підписав указ про припинення існування Нагірно-Карабаської Республіки з 1 січня 2024 року. Президент Азербайджану І. Алієв особисто гарантував безпеку вірменському населенню «НКР», провів переговори з представниками її громади. Але з Нагірного Карабаху більшість вірмен все ж вважали за краще виїхати. Понад 100 тисяч людей стали біженцями та черговими заручниками кремлівського авантюризму.

А Вірменія перетворилась із одного з найближчих союзників Росії на її недруга. Прем’єр-міністр Вірменії Н. Пашинян публічно визнав помилковість сподівань Єревану на допомогу від Москви. Це стало не просто заявою. Від членства в ОДКБ Вірменія перейшла до активного військового співробітництва зі США і НАТО. Вперше вірменський підрозділ долучився до американсько-натівських навчань DEFENDER-Europe 23 у квітні-червні 2023 року. А у вересні на території Вірменії були проведені спільні вірмено-американські навчання Eagle Partner 2023. Виконувались завдання з залагодження підрозділів, які беруть участь у міжнародних миротворчих місіях, а також здійснювався обмін досвідом у галузі управління та тактичної комунікації.

…Точно також буде звільнений і Донбас — шляхом ліквідації терористичних організацій під назвами «ДНР» та «ЛНР». На жаль, не за два дні, але за будь-якого випадку.