Провокації як інструмент війни

Іван Січень

Головною особливістю нинішнього етапу російсько-української війни є перехоплення Україною оперативно-тактичної ініціативи на більшості активних ділянок лінії фронту, де відбувається контрнаступ. Водночас їй вдається стримувати наступальні дії росіян на окремих ділянках фронту. Одним із визначальних чинників у досягненні Україною таких успіхів є політична, економічна та військово-технічна допомога з боку Заходу. Щоразу вона набуває нових форм та масштабів. Своєю чергою, через довготривалість війни і негативні для себе наслідки Росія прагне змінити ситуацію на свою користь, збільшуючи тиск на Захід. В основному переходячи до відкритих військових провокацій на північному та південному сході Європи. При цьому Росія демонструє, що готова до прямого збройного зіткнення зі США та НАТО. Тим самим підвищує ставки у конфронтації з Україною та Заходом, намагаючись спонукати їх до поступок. Зрозуміло, це підвищує загрозу переростання війни проти України у регіональні та більш масштабні конфлікти між Росією та США/НАТО. Водночас використання у війні проти України значної частини своїх військових ресурсів не дозволяє Росії ефективно протистояти своїм західним супротивникам.

Виходячи з досвіду політики та дій Росії, гра на підвищення ставок замість досягнення компромісів з опонентами є звичною для неї практикою. Саме такий підхід, починаючи з 2007 року, Москва і використовує у своєму протистоянні із Заходом. Це підтверджується нападами росіян на Грузію та Україну — країни, які опинилися в центрі суперечностей між Росією та США і Європою.

Втім, якщо у випадку з Грузією Москві вдалося досягти стратегічно важливих для себе успіхів (насамперед щодо відмови НАТО від надання Грузії та Україні статусів учасників програми «План дій щодо членства»), то у випадку з нашою державою вона програє за всіма напрямами. І тому знову підіймає ставки, застосовуючи традиційні для себе військово-провокаційні методи.

В рамках такої практики протягом останнього часу Росія зробила низку небезпечних демонстраційних кроків. Насамперед серед них можна назвати спрямування до Білорусі бойовиків приватної військової компанії «Вагнер» разом із бойовою технікою, а також вихід Москви із «зернової угоди», що супроводжується погрозами застосувати військову силу проти цивільних суден, які без узгодження з Росією будуть прямувати до українських портів.

Наразі в Білорусі знаходиться близько п’яти тисяч «вагнерівців», частина з них розташована на кордоні з Польщею і Литвою, в тому числі в районі так званого Сувалкського коридору. Як відомо, цей коридор є найкоротшим шляхом від Гродненської області Білорусі до Калінінградської області РФ, і пролягає вздовж кордону між Польщею і Литвою. Саме він може стати одним з основних напрямків удару російських збройних сил у випадку виникнення війни між Росією та США/НАТО.

У прикордонній зоні бойовики ПВК «Вагнер» активно долучаються до російсько-білоруських провокацій проти Польщі та Литви. Поки що вони переважно обмежуються діями із накопичення нелегальних мігрантів із Центральної та Південно-Східної Азії у таборах в Білорусі та підштовхування їх до силових проривів польського і литовського кордонів із наданням їм відповідної допомоги. Таким чином робляться спроби дестабілізувати обстановку у суміжних районах Польщі та Литви, а також дискредитувати їх перед ЄС як таких, що «не можуть зупинити потоки незаконних мігрантів до Європи».

Не виключено, що можуть бути скоєні масштабніші провокації, зокрема, прориви на польську і литовську територію диверсійно-розвідувальних груп (ДРГ) у складі найманців ПВК «Вагнер» за підтримки спецслужб Росії/Білорусі та їх прикордонних і військових підрозділів. Мета подібних провокацій — різко загострити напруженість суспільств у Польщі та Литві з метою посилення тиску на їх владу у питанні підтримки України, а також відвернути увагу та ресурси двох країн від завдань з гарантування власної безпеки.

Водночас такий хід подій підвищить загрозу виникнення прикордонних конфліктів між Білоруссю та Польщею і Литвою. Приводами можуть стати збройні сутички на кордоні при проривах ДРГ, а також взаємні звинувачення в обстрілах суміжних територій, в агресивних намірах і планах та накопиченнях військ для здійснення агресії. Тим паче, що самопроголошений президент Білорусі О. Лукашенко вже неодноразово виступав з провокаційними заявами про те, що збройні формування ПВК «Вагнер» спроможні «дійти до Варшави та Вільнюса за пів доби».

У випадку неспроможності сторін розв’язати проблеми політичним шляхом, регіональні сутички можуть набути ескалації та вийти на рівень всього Балтійського регіону із застосуванням не тільки передових підрозділів, але й основної частини країн-учасниць збройного протистояння. При цьому до нього залучатимуться як Росія та Білорусь, так і весь блок НАТО, який допомагатиме Польщі та Литві на підставі ст. 5 Північноатлантичного договору про колективну оборону.

Не менш складна ситуація виникла у Чорноморському регіоні. Він також є ареною бойових дій між Росією та Україною. Так, Москва розгорнула та підтримує у повній бойовій готовності корабельне угруповання Чорноморського флоту, яке виконує завдання з нанесення ракетних ударів по території України та блокади її морських портів.

Перше з таких завдань частково виконується, хоча Україна і робить все можливе для протидії супротивнику. Після свого виходу із «зернової угоди» Росія почала активно завдавати удари по портовій інфраструктурі та складованих запасах зерна в Україні. Певною мірою їй вдалося досягти бажаного. Інфраструктура портів значно зруйнована, знищено понад 200 тис. тонн українських зернових. У відповідь Україна пришвидшила заходи з нарощування систем ППО та ПРО в регіоні, а також розпочала активне застосування морських дронів проти корабельного складу Чорноморського флоту. Тобто, війна між Росією та Україною в Чорноморському регіоні набуває нових обертів, що призводить до подальшого посилення напруженості в усьому Чорноморському регіоні.

Ситуація щодо виконання Чорноморським флотом РФ другого зі згаданих завдань дещо інша за характером. Так, командування флоту та капітани кораблів дійсно погрожують застосувати зброю проти цивільних суден у тому разі, якщо вони намагатимуться зайти до українських портів без попереднього узгодження з Росією. Однак, насправді це не виконується, оскільки такі дії світ розцінить як акт міжнародної агресії, що потягне за собою нові санкції. Крім того, розшириться коло прямих ворогів Російської Федерації, що їй не вигідно.

Проте демонстрацію Росією зазначених намірів можна вважати ще одним чинником з ускладнення обстановки в Чорноморському регіоні. Так чи інакше, однак загроза ЧФ РФ завдати ударів по цивільних суднах досить серйозна. Обстріли цивільних суден можуть мати цілеспрямований характер з метою демонстрації рішучості Москви досягти бажаного, або випадковий характер — при нештатному спрацюванні корабельної зброї.

В обох цих варіантах не виключається можливість виникнення локального конфлікту між Росією та США/НАТО, які вже захищають цивільні судна. Зокрема, нещодавно до українського порту Ізмаїл прорвалися три іноземні судна грецької, ізраїльської та турецько-грузинської компаній. За переходом суден спостерігали розвідувальні літаки та безпілотний літальний апарат США/НАТО, а саме — літак дальнього радіоелектронного виявлення Е-3А НАТО, патрульний літак Р-8 ВМС США та БПЛА RQ-4 ВПС США. А у підвищеній готовності в Румунії перебували винищувачі НАТО, зокрема, італійські Eurofighter і румунські F-16.

Досить ймовірними є також випадкові удари Чорноморського флоту РФ по кораблях та літаках США/НАТО, особливо з урахуванням низької якості російських ракет, які подекуди без вказівки можуть змінити траєкторію польоту. І, нарешті, в умовах продовження Росією війни проти України російські ракети та БПЛА (або їх уламки) періодично падають на територію чорноморських країн НАТО. Такі випадки згадані країни можуть сприйняти як акт агресії, що дасть ще один привід для локального конфлікту між Росією та США/НАТО. При цьому, якщо Росія не відмовиться від створення перешкод свободі судноплавства в регіоні та залучить додаткові сили для протидії США/НАТО, то Північноатлантичний союз буде змушений вжити адекватних заходів у відповідь, а локальний конфлікт може вийти на рівень всього Чорноморського регіону. Втім, на відміну від Балтійського регіону, до нього здебільшого будуть залучатись морські, авіаційні та ракетні сили сторін, оскільки вони не мають безпосереднього дотику на суходолі.

Таким чином провокації Росії на північному та південному сході Європи, а по суті — в Балтійському та Чорноморському регіонах, можуть призвести до локальних між нею та США/НАТО збройних конфліктів з їх подальшим виходом на регіональний рівень. А це, знову ж таки, створить підґрунтя для повномасштабної війни, в тому числі із застосуванням ракетно-ядерної зброї. Однак, такий варіант поки що розглядати не будемо, оскільки Росія та США/НАТО намагатимуться його уникнути, оскільки це загрожуватиме їх існуванню. Тому зупинимось лише на ймовірних підсумках локальних та регіональних конфліктів між Росією та США/НАТО, зважаючи на співвідношення сил обох сторін.

Так, у разі виникнення локальних збройних конфліктів на білорусько-польському та білорусько-литовському кордоні сторони можуть долучити до бойових дій наступні сили і засоби (без урахування прикордонних військ):

• Росія і Білорусь, у кожному з конфліктів — дві-три батальйонні тактичні групи зі складу ПВК «Вагнер» за підтримки регулярних військ, в тому числі до дивізіонної тактичної групи ствольної і реактивної артилерії, вертолітної ескадрильї та ескадрильї (двох-трьох ланок) літаків тактичної авіації, окремих підрозділів сил спеціальних операцій. Використання підрозділів ПВК «Вагнер» в якості основної складової військ, які братимуть участь у конфлікті, дасть змогу Москві та Мінську зняти з себе відповідальність за його організацію та перекласти її на нібито «бандформування», які «діють з власної ініціативи»;
• Польща і Литва, кожна у конфлікті на своєму кордоні — до двох бригадних тактичних груп зі складу національних збройних сил за підтримки дивізіонних тактичних груп ствольної та реактивної артилерії, вертолітних ескадрилій та ескадрилій тактичної авіації (у випадку Литви — зі складу ВПС союзників по НАТО), окремих підрозділів сил спеціальних операцій. Крім того, можуть застосовуватися підрозділи Сил швидкого реагування НАТО.

Зазначені війська дадуть змогу Польщі та Литві локалізувати прикордонні конфлікти та запобігти проривам супротивника на свою територію. Разом з тим Росія та Білорусь можуть не зупинитися на цьому та направити до зон конфліктів додаткові сили, що стане причиною їх подальшої ескалації. При цьому вони переростуть в один єдиний конфлікт регіонального рівня. Під час такого конфлікту збройні сили Росії та Білорусі діятимуть під єдиним командуванням в рамках Регіонального угруповання військ Союзної держави двох країн. Своєю чергою, ЗС Польщі та Литви діятимуть, як частина Об’єднаних збройних сил НАТО.

Співвідношення сил між сторонами за основними сухопутними та авіаційними компонентами можна орієнтовно визначити, зважаючи на такі міркування:

• за різними оцінками, в даний час до війни проти України залучено близько 70 % сухопутних військ та авіації повітряно-космічних сил Росії. З тих 30 %, що залишилися, у Балтійському регіоні може бути задіяно не більше чверті, оскільки інші мають прикривати російську територію на півночі, півдні та сході. За розрахунками, одну дивізію можна умовно вважати за три бригади;
• у Західному військовому окрузі ЗС РФ знаходиться п’ять дивізій та до двох окремих бригад. З урахуванням цього Західний ВО може виділити для участі у регіональному конфлікті з НАТО не більше п’яти бригад;
• у Центральному військовому окрузі було до 10 бригад. Як мінімум, 6 із них воюють в Україні. З тих, що залишилися, до Балтійського регіону може бути направлено не більше однієї;
• у Східному військовому окрузі дислокувалось близько 10 бригад. Тобто, округ також може передати на північний захід Росії не більше однієї бригади;
• з’єднання берегових військ Північного флоту (ті, що ще не направлені до України) повністю задіяні для прикриття арктичної зони РФ, тому виділити щось фактично не можуть;
• збройні сили Білорусі включають чотири бригади. Всі вони можуть бути направлені для участі у регіональному конфлікті з НАТО, що, власне, і є їх головним завданням. Тобто, загальний потенціал Регіонального угруповання військ Росії та Білорусі, який може бути спрямований проти Північноатлантичного союзу, становить близько 11 бригад;
• наразі в Україні знищено близько десяти полків тактичної авіації ЗС РФ. Із того, залишилося, у Балтійському регіоні може бути задіяно не більше двох-трьох. З урахуванням авіації Білорусі, це становитиме до чотирьох-п’яти полків;
• НАТО може протиставити Росії та Білорусі весь свій потенціал у північно-східній Європі. Його основними складовими є Об’єднаний армійський корпус швидкого розгортання «Північний Схід», 5-й армійський корпус ЗС США, багатонаціональні бойові групи Альянсу, національні збройні сили Польщі, Литви, Латвії та Естонії. В цілому, це близько 35 бригад;
• у Балтійському регіоні може діяти тактична авіація НАТО зі складу ЗС Польщі, ФРН, Франції, Великобританії, Нідерландів, ЗС США в Європі та авіаційних підрозділів Альянсу в країнах Балтії. Загалом зазначені сили можуть умовно розглядатись як десять полків.

Таким чином в рамках можливого конфлікту на північному сході Європи НАТО переважатиме Росію і Білорусь майже втричі, а щодо авіації — вдвічі, що фактично гарантуватиме перемогу Північноатлантичного союзу. Особливо з урахуванням більш високих тактико-технічних характеристик західних озброєнь, що демонструє російсько-українська війна.

Як зазначалося вище, локальний конфлікт у Чорноморському регіоні суттєво відрізнятиметься як за формою, так і за силами та засобами сторін. Зокрема, як Росія, так і чорноморські країни-учасниці НАТО можуть задіяти у ньому по одному-два ракетні та патрульні кораблі, по два-три ракетні та патрульні катери, по ескадрильї винищувачів-бомбардувальників.

Така кількість сил та засобів дасть сторонам змогу провести низку морських та повітряних боїв незначного масштабу з невеликими втратами. Однак, фактична неспроможність Росії поповнити Чорноморський флот (через закриття Туреччиною протоків Босфор і Дарданелли для російських військових кораблів), а також необхідність збереження його потенціалу для війни проти України, змусять Москву повністю або частково відмовитись від створення перешкод судноплавству.

У разі виходу локального конфлікту на регіональний рівень (за тих умов, які розглядалися раніше), сторони можуть застосувати:

• Росія — три ракетні кораблі, до 11 малих ракетних кораблів та катерів, чотири підводних човни, два-три дивізіони протикорабельних ракетних комплексів, до чотирьох винищувальних та бомбардувальних полків;
• НАТО — крейсер та два есмінці з керованою ракетною зброєю (зі складу 6-го оперативного флоту США), 5–6 фрегатів або патрульних кораблів, 20–25 ракетних та патрульних катерів; 5–6 винищувальних та бомбардувальних полків.

Тобто, у Північноатлантичного союзу відчутна перевага над Росією також і в Чорноморському регіоні, що гарантує йому перемогу у протистоянні.

Розрахунки за характером орієнтовні і можуть дещо відрізнятись від реального співвідношення сил сторін. Крім того, не бралися до уваги мобілізаційні потенціали згаданих країн та можливості США щодо переміщення військ з континентальної частини країни до Європи. Втім, принаймні, визначається порядок основних показників.

Отож вищезгадані обставини дають змогу зробити наступні висновки.

Керівництво Російської Федерації остаточно усвідомило неможливість здолати Україну до того часу, допоки Захід надаватиме їй політичну, економічну та військово-технічну допомогу. З огляду на це, Москва підвищує ставки та намагається змінити позиці західних країн шляхом організації збройних провокацій в Балтійському та Чорноморському регіонах, а також демонстрації готовності до прямої військової конфронтації зі США/НАТО.

Провокаційна діяльність Москви підвищує загрозу виникнення локальних збройних конфліктів між Росією та США/НАТО, які можуть набути ескалації та вийти на регіональний рівень. Разом з тим на сьогоднішній день Захід помітно переважає Росію за своїми військовими можливостями у згаданих регіонах, оскільки більша частина російських збройних сил (за винятком ракетно-ядерного компоненту) задіяна у війні проти України. У такому разі Москва фактично «блефує» і насправді намагається уникнути будь-яких безпосередніх збройних зіткнень з її західними супротивниками.

Така ситуація ще раз демонструє роль та значення України, як одного з головних чинників військового стримування Росії, а також впливу на баланс та розстановку сил у Європі. А тому Захід ніколи не залишить Україну без допомоги, на які б провокації не зважилася Москва.