Україна і колапс путінського режиму
І частина
Іван Підкова
Вже четвертий тиждень поспіль російські нападники топчуть своїми чоботами нашу святу землю, вбивають мирних жителів — жінок, дітей, людей похилого віку, мародерствують, виганяючи їх із їхніх домівок, руйнують житлові масиви та інфраструктуру у великих і малих містах і селах, намагаючись за наказом божевільного Путіна примусити українців пристати до його фашистського «руzzкава» міра», забути свою славну історію і культуру, рідну мову і підписати акт про капітуляцію України. Більше всього обурює підла мотивація агресії — «провести денацификацию и демилитаризацию Украины», вже не кажу про «ідею» посадити у керівне крісло свого «гауляйтера» і практично перетворити Україну з її тисячолітньою історією і 40-мільйонним народом в «юго-западный федеральный округ РФ».
Протягом двох місяців до самої інтервенції 24 лютого політичною топ-темою міжнародних ЗМІ був ультиматум Кремля країнам НАТО з дуже дивними вимогами щодо надання «гарантій безпеки» для РФ… Неначе тій федерації хтось намагається загрожувати. Основна серед таких вимог Кремля — не допустити вступу України в НАТО, відвести війська Альянсу в країнах Східної Європи на позиції до 1997 року. І це в той час, коли сама Росія вже протягом 8 років веде війну проти України на Донбасі і зосередила близько 200 тисяч своїх військових вздовж українських кордонів! І також підступно порушила Меморандум про гарантії безпеки для України у зв’язку з її приєднанням до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підписаного 5 грудня 1994 року у Будапешті між Україною, США, Росією та Великою Британією. Отож правий був творець Німецької імперії канцлер Отто фон Бісмарк, коли казав, що угоди з Росією не варті й паперу, на якому вони написані. Висновок канцлерський сьогодні згадують щодня, і увесь світ беззаперечно з ним погоджується.
На початку лютого США і НАТО у письмовій відповіді Кремлю зазначали, що більшість вимог і пропозицій Росії щодо «гарантій безпеки», і зокрема, щодо потенційного членства України в НАТО, є неприйнятними. 16 лютого генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг вкотре заявив, що питання щодо вступу України в НАТО вирішуватимуть 30 членів Альянсу, а не Росія. У середині лютого перемовини Путіна з президентом США Джо Байденом, президентом Франції Еманюелем Макроном, канцлером ФРН Олафом Шольцом, прем’єр-міністром Великої Британії Борисом Джонсоном не дали жодних позитивних політичних наслідків. Натомість очільник Кремля вдався до подальшої ескалації навколо України, визнавши «незалежність» Л/ДНР і ввівши на окуповану територію Донбасу регулярні російські війська, вагнерівців, кадирівців та інших покидьків. В першій половині лютого ситуація на тимчасових лініях розмежування на Донбасі вкрай загострилася, коли російські війська і сепаратистські бандформування намагалися захопити всю територію Донецької і Луганської областей.
Наші західні партнери постійно застерігали Київ про можливість Москви розпочати широкомасштабне вторгнення ординців в Україну. Особливо ці застереження почастішали після того, як ЗС РФ і Білорусі розпочали 9-го лютого масштабні навчання «Союзная решимость-2022», для участі в яких перемістили військові з’єднання навіть із Східного військового округу ЗС РФ в Східному Сибіру і на Далекому Сході. Проте українське керівництво доволі скептично сприймало такі застереження, вважаючи, що російських військ по периметру кордонів України не так багато, щоб розпочати широкомасштабне вторгнення, і забуваючи, що РФ може завдавати ракетних ударів по Україні також зі своєї території, території Білорусі і акваторії Чорного моря, у чому згодом ми і переконалися. Як бачимо, наші очільники помилялися, оскільки раціоналізм у наших ворогів, які живуть у своєму паралельному вигаданому ними «мирке», практично повністю відсутній. А ще вороги чомусь сподівалися, що українці, щонайменше ті, які мешкають на Лівобережжі, зустрічатимуть «носителей руzzкава мира» квітами і російськими прапорами. Та цього не сталося. І ніколи не станеться, оскільки не лише українці, а й увесь світ сьогодні ще раз переконуються, що Московія — це країна орків, очолювана «чорним володарем».
Вже в перші дні після вторгнення в Україну північно-східної орди Вашингтон, Лондон, Париж, Берлін, а також Брюссель (ЄС та НАТО) нарешті застосували стосовно Москви «пекельні санкції», серед яких, на мій погляд, найбільш серйозними є призупинення сертифікації вже побудованого російського газогону «Північний потік-2», часткове застосування ембарго на російські енергоносії, блокування фінансових вкладів російських олігархів і самого Путіна в європейських, американських та канадських банках. При цьому лідери США, Канади, Австралії, Японії, Великої Британії та деяких інших європейських країн запевнили, що санкції проти Росії постійно нарощуватимуться, якщо вона не забере своїх ординців з України, включно з Донбасом і Кримом. Ці лідери заявили також, про необхіднімть збільшення постачання в Україну летального озброєння і військової техніки, що вони і роблять сьогодні. Таким чином, світова спільнота об’єдналася в протистоянні злочинному путінському режиму не тільки для порятунку України, а й для збереження світоустрою, який існував з моменту підписання Гельсінської декларації 1-го серпня 1975 року. Ми вдячні нашим західним партнерам за таку серйозну підтримку і допомогу, хоча водночас дуже розчаровуємося нерішучістю і острахом країн НАТО закрити небо над Україною. Не допомагають і численні звернення президента В. Зеленського, часом не в дуже дипломатичному стилі. «Не можете чи остерігаєтеся закрити небо над Україною, то передайте нарешті нам давно обіцяні радянські винищувачі, а також найновіші системи ППО, від ручних до мобільно-стаціонарних».
Політики і експерти в багатьох країнах розмірковують — чому саме зараз Кремль підняв таку шалену істерію щодо нібито загрози Росії з боку НАТО? І це в той час, коли країни НАТО і ЄС є основними торгівельними партнерами РФ і постачальниками високих технологій, а переважна більшість російських олігархів зберігають там свої фінансові статки, мають власні маєтки, їхні діти навчаються в університетах цих країн. Та й сировинна економіка Росії практично не може існувати без капіталів, технологій і ринків країн НАТО. До того ж, Росія розвиває стратегічне партнерство з провідною країною НАТО — Туреччиною, включно з військовою сферою.
Вважаю, що Кремль виступає проти прийняття України до НАТО через те, що не хоче випускати її із сфери свого впливу, так як без неї не тільки неможливо відтворити квазі-СРСР, а й тому що без України існування самої Російської Федерації в умовах її нинішнього економічного занепаду є вкрай проблематичним. Оскільки Путіну не вдалося за 22 роки свого злочинного володарювання покращити рівень життя росіян, то він намагається це зробити якщо не поглинанням України і перетворенням її на південно-західний федеральний округ РФ, то у спосіб встановлення над нею жорсткого контролю на чолі зі своїми проросійськими «гауляйтерами» на кшталт таких посіпак як Є. Мураєв, Н. Шуфрич та до них подібних. Тому вимога Путіна не пускати Україну в НАТО має на меті лише одне — зробити її беззахисною перед його зазіханнями на її суверенітет і незалежність. Тим більше, що він ще з 2008 року неодноразово базікав про те, що «Украина — это искусственное образование, придуманное Лениным». І це незважаючи на те, що Україна як держава існує вже понад 100 років, з яких 70 у складі СРСР і 30-ть після його руйнації. Як відомо, Українська РСР була однією з 50 країн-засновниць ООН 24 жовтня 1945 року.
З іншого боку, наближаються президентські вибори в РФ у 2024 році. І хоча безсумнівно перемога на них вже сьогодні «гарантована» Путіну, все ж йому хотілося б подарувати росіянам «очередную победу». Він не може відпустити Україну «в свободное плавание» ще й тому, що у разі, якщо вона стане членом ЄС і НАТО і почне розвиватися як європейська демократична, незалежна і економічно розвинена держава, то це буде для нього не дуже приємним контрастом з ситуацією в Росії сьогодні і тим більше — у найближчій перспективі через 10–20 років. Насправді ми спостерігаємо вражаючий парадокс: Путін вимагає від країн НАТО «гарантій безпеки», в той час як ці країни вже давно їх надають, постачаючи Росії сучасні технології, без яких вона практично не змогла б існувати як самодостатня країна. Спробуємо довести і підкріпити обґрунтованість вищенаведених тез за допомогою наступних показників і фактів зі сфери взаємодії Росії і країн Заходу.
Соціально-економічна криза в РФ
Для того, щоб зрозуміти мотиви агресивної політики Кремля проти України, очевидно слід коротко окреслити той жалюгідний соціально-економічний стан, до якого путінський режим привів Росію за 22 роки свого авторитарного правління. Для цього звернемося до низки цифр і фактів із відкритих джерел стосовно сьогоднішньої соціально-економічної ситуацій в РФ.
Населення РФ. Як відомо, людський капітал — це найбільше багатство будь-якої країни. Найсуворішою державною таємницею нинішньої Росії є реальна кількість її населення. Згідно з багатьма неофіційними дослідженнями, російськими у тому числі, на сьогодні чисельність населення в РФ складає не 142 млн. осіб, а близько 80 млн., з яких етнічних росіян не більше 50 млн. За офіційними російськими джерелами, з 1992 по 2010 роки з Росії безповоротно виїхало за кордон 35 млн. осіб. І цей процес триває дотепер. За численними даними, середньорічне зменшення населення Росії становить 900 тисяч осіб. За інформацією US CIA World Factbook, ще в середині 2011 року населення Росії становило 88 мільйонів людей. У 2020 році із 12 мільйонів населення Москви кількість етнічних росіян становила лише 31%. За спостереженнями статистичної агенції Росстат, у 2021 році населення Росії скоротилося більш ніж на мільйон осіб, що стало історичним падінням, яке не спостерігалося після розпаду Радянського Союзу.
Росія — країна з дуже низькою щільністю населення, яка в середньому становить 8,4 осіб на 1 км2
Джерело: http://www.myshared.ru/slide/1136580/
Територія РФ. З 17 млн км2 території Росії лише 2–3 млн. км2 придатні для постійного проживання людей, оскільки на близько 85% території непомірний клімат із температурами нижче -400С. Росія – країна з дуже низькою щільністю населення, яка в середньому становить 8,4 осіб на 1 км2. І це якщо вірити Росстату, що населення країни становить 142 млн. осіб. Але якщо взяти реальну чисельність, тобто, не більше 80 млн. осіб, то середня щільність населення становитиме не більше 5 осіб на 1 км2. Якщо в європейській частині Росії щільність населення становить 23 особи на 1 км2, то на великих територіях Сибіру і Далекого Сходу (близько 60% площі Росії) щільність населення становить менше, ніж 2 особи на 1 км2, а в Якутії — 0,7, що надзвичайно мало для підтримки цих величезних територій в належному стані. (Для порівняння: щільність населення на 1 км2 в Японії — 300 осіб, в Німеччині — 232 особи, у Китаї — 130, у Франції — 103, в Україні — 76, і в США — 33). Саме через те, що наявного в РФ населення дуже мало, щоб якось підтримувати в більш-менш нормальному стані економічну інфраструктуру на величезних російських просторах, Путін змушений здавати китайцям в оренду величезні території на Далекому Сході і в Східному Сибіру на 49 років, а по суті назавжди, оскільки вони звідти вже ніколи не підуть. За деякими даними, якщо переселення китайців до Росії триватиме нинішніми темпами, то до 2050 року більшість населення Росії становитимуть саме вони.
Економіка РФ. Звернімося до кількох даних про стан російської економіки, яку зазвичай характеризують як сировинно залежна. За минуле десятиріччя в Росії впала частка всіх галузей промисловості, крім однієї — видобутку сировини. Інакше кажучи, за 22 роки свого бездарного правління Путін не спромігся розвинути промислове виробництво, окрім військово-промислового комплексу (ВПК). Але, як демонстрували перші тижні російсько-української війни, сила країни полягає передусім в згуртованості її народу, готового боронити свою землю від ворога-загарбника. У 1992 році стартові позиції в економіці РФ і КНР були приблизно однакові. ВВП РФ становив 460,3 млрд дол., Китаю — 426,9 млрд дол. (за паритетом купівельної спроможності — ПКС). Але станом на 2021 рік ситуація кардинально інакша: ВВП Китаю зріс до 26,6 трлн дол., а Росії — до 4,1 трлн дол. (6-те місце у світі після Німеччини). Якщо частка ВВП Китаю у світовому ВВП становить 18,3 %, а США — 15,8 %, то частка ВВП РФ становить всього 3,1 %. За ВВП на душу населення (ПКС у 2019 р.) Росія перебуває на 55 місці, дещо випереджаючи Казахстан.
Наведемо приклад того, як економіка територіально відносно невеликої країни може бути більш потужною, ніж економіка Росії, територія якої є найбільшою у світі. Так, територія Японії (378 тис. км2) у 45 разів менша за територію РФ, але населення в Японії більше, ніж в РФ — 130 млн. осіб, і ВВП також більше — 5,3 трлн дол. При цьому Японія донедавна отримувала з Росії нафту і газ та інші природні ресурси.
Наведу ще один приклад відставання Росії від країн з меншою територією. Так, площа території Туреччини в 22 рази менша за територію Росії, проте населення цієї країни становить 84 млн осіб, а ВВП — 2,7 трлн дол., більше ніж половина ВВП РФ. І це незважаючи на те, що Туреччина також досить бідна на сировинні ресурси, зокрема на нафту і газ.
Порівняємо розміри державних бюджетів США, КНР і РФ станом на 2021 рік. За даними ЦРУ США, у тому році держбюджет США становив 5,9 трлн дол., Китаю — 3,6 трлн дол., а Росії — 468,6 млрд дол., (11-те місце у світі після Іспанії і Нідерландів). Обсяг експорту товарів та послуг РФ у такому році, як 2020-й, становив 380,4 млрд дол., (19 місце у світі, позаду таких відносно невеликих країн як Бельгія і Швейцарія, між Іспанією та Польщею). Соціальні контрасти в Росії постійно зростають: дуже заможних і дуже бідних стає дедалі більше. У 2000 році в РФ не було жодного мільярдера, а в 2001-му, після приходу Путіна до влади, таких вже 8. Станом на 2021 рік в РФ налічувалося 123 мільярдери. На 500 найбагатших росіян припадає 40 % статків всього 80-мільйонного населення РФ — близько 640 млрд дол. За даними Finanz.ru, за реальною межею бідності перебуває більше половини населення Росії.
Усі ці проблеми є наслідком так званої «путіноміки». У перші роки його правління, завдяки надходженням доходів від продажу сировини (нафти, газу, деревини), можна було спокійно жити і нічим не перейматися. Впровадження економічних реформ втратило свою актуальність. У Путіна виникло бажання контролювати приватний бізнес та залучати його до фінансування різних соціально-економічних та політичних проєктів. Метою «путіноміки» стало підвищення контролю держави над фінансовими потоками та економікою країни загалом. В результаті, якщо у 2000 році зростання російської економіки становило 10%, то у 2015 році внаслідок падіння ціни на нафту і запровадження санкцій через анексію Криму та окупацію частини Донбасу, темпи зростання економіки Росії, за даними Держстату РФ, впали до 3,7 %. У наступні роки зростання ВВП РФ коливалося в межах 1–2 %. Відбувся рекордний відтік капіталу, прямі іноземні інвестиції впали до мінімуму за весь пострадянський період. Обсяг зовнішнього боргу РФ, за оцінкою Центробанку Росії станом на 1 січня 2020 року, склав 490,8 млрд дол., збільшившись у порівнянні з 2019 роком на 35,8 млрд дол.[1]
Залежність Росії від технологій країн НАТО
Путін вимагає від США і НАТО «гарантій безпеки» для свого прогнилого режиму, забуваючи, що «путіноміка» Росії ще якось трималася саме завдяки доступу до західних технологій країн НАТО. Про це можна знайти чимало інформації в Інтернеті, в тому числі і в російських відкритих джерелах. За даними Інституту економічної політики ім. Є. Гайдара (ІЕП), залежність російських промислових підприємств від імпорту обладнання з європейських країн продовжує збільшуватись і за останні 7 років досягла максимальних показників. Ситуація з доступом російських підприємств до західних технологій різко погіршилася з 2015 року, коли анексія Криму та війна на Донбасі спричинили запровадження проти Москви серії санкцій з боку США, Канади та деяких європейських країн. Основною перешкодою імпортозаміщення західних технологій залишається «банальна відсутність російських аналогів будь-якої якості». За даними Інституту статистичних досліджень та економіки знань НДУ ВШЕ, за останні 20 років витрати Росії на закупівлю технологій за кордоном збільшились у 12 разів. Якщо у 2001 році Росія імпортувала із західних країн технологічне обладнання на суму 395,4 млн дол., то у 2020 році ця сума становила вже 4,8 млрд дол. (Оце такі «страшні» для Росії санкції! — І. П.). Майже чверть усієї технологічної продукції та інжинірингових послуг, поставлених до Росії у 2020 році на суму 973,2 млн дол., забезпечила Німеччина. На другому місці — Швейцарія (482,3 млн дол.), на третьому — США (444,2 млн дол.), далі — Велика Британія (344 млн дол.), Франція (310,6 млн) і Китай (190,7 млн дол.)[2].
До 75 % непродовольчих товарів у Росії має імпортне походження, а в окремих сегментах непродовольчого ринку частка імпорту сягає 90 %. Найбільш висока залежність від імпорту у сегменті автозапчастин — до 95 %. Частка імпорту одягу та взуття — 87 %. Імпортне телекомунікаційне обладнання займає 86 % ринку, у тому числі 100 % комп’ютерів та 78 % телевізорів. Така висока частка імпорту означає високу залежність Росії від інфляції[3].
Як сказав відомий російський фінансист і фахівець з інвестицій Андрій Мовчан, який емігрував у 2020 році до Великої Британії, сировинна економіка — це злоякісна модель економіки, яка сама себе не може реформувати. На його думку, «якщо Росії вдасться зробити конверсію за рахунок власних ресурсів, то це буде перший приклад такого перетворення. Але поки що я не бачу жодних підстав для такого очікування»[4]. Від себе додам, що оскільки в Росії вже все практично поділено між 123 олігархами, то щоб уникнути боротьби між ними, Путін зараз вдається до запровадження так званої «екстенсивної економіки» і обіцяє їм поділити Україну на удільні князівства після її загарбання.
За основними економічними показниками найбільша за територією і найбагатша за корисними копалинами у світі країна зовсім не виглядає наддержавою, як США або Китай. Все, що робить Росію наддержавою — це лише її відносно потужні збройні сили і передусім — ядерна зброя. Агресивність путлерівського режиму, що помітно зросла останніми роками, є відображенням соціально-економічної кризи, яка посилилася в Росії після 2014 року. Демонстрація сили і агресивності з боку такого режиму є проявом його слабкості, оскільки за 22 роки його перебування при владі він не зміг покращити життя пересічних росіян. Московія вже давно стала сировинним придатком Заходу і Китаю і практично перетворилася на світову бензоколонку і лісопилку. І тому, щоб вивести Росію з економічної кризи, у кремлівської камарильї залишився лише один шанс — спробувати окупувати Україну і приєднати її до Росії. Але «пекельні» фінансово-економічні санкції Заходу проти Московії, якщо вони будуть невпинно посилюватися, досить швидко призведуть до розвалу «путіноміки» і, як наслідок, — до падіння путінського злочинного режиму.
[1] Почему за 20 лет Россия так и не перешла от стагнации к развитию.
https://www.prokuratura-kirov.ru/pochemu-za-20-let-rossija-tak-i-ne-pereshla-ot/
[2] Зависимость российской промышленности от западных технологий достигла многолетнего максимума.
https://www.finanz.ru/novosti/aktsii/zavisimost-rossiyskoy-promyshlennosti-ot-zapadnykh-tekhnologiy-dostigla-mnogoletnego-maksimuma-1030843128
[3] Россия сохраняет высокую зависимость от импорта.
https://www.ng.ru/economics/2021-11-16/1_8302_import.html
[4] «В верхах будет схватка за последние крохи».
https://www.znak.com/2019-11-07/skolko_eche_protyanet_putinomika_i_zhdat_li_usileniya_diktatury_intervyu_andreya_movchana
У заголовку матеріалу колаж: https://www.economics-prorok.com/
