Сподівання Росії на підтримку своїх нібито партнерів відверто безрезультатні

Іван Січень

У моїй попередній статті йшлося про визначальні для України здобутки цьогорічних самітів Європейського Союзу та НАТО. Найближчими союзниками України є саме ті держави, що входять до складу згаданих організацій. Вони допомагають стримувати російську агресію.

Зовсім інші процеси спостерігаються у тих міжнародних організаціях, які створювалися за ініціативою Росії аби зміцнити її позицій у світі та, зокрема, протидіяти Заходу. Так, йдеться про Шанхайську організацію співробітництва і групу БРІКС, де росіяни виступають на правах партнерів. Втім, у багатьох випадках інтереси членів цих організацій не співпадають з інтересами Москви і часом навіть суперечать одні одним. А тому всі сподівання Росії на підтримку своїх нібито партнерів відверто безрезультатні. Ба більше, наразі переважна частина «друзів» Російської Федерації, як мінімум, визнали за краще бути не під її сферою впливу, а мати справу з більш поважними державами. Чи, принаймні, дистанціюватися від Москви.

Як відомо, у червні-липні 2023 року відбулися зустрічі лідерів Європейського Союзу на Північноатлантичного альянсу, які важливі за своїм значенням для всього Західного світу і України. Підсумки самітів ЄС та НАТО вже відомі, однак не зайве буде нагадати про них ще раз. Щонайменше розглянути головні аспекти, які стосуються такої теми.

Зокрема, під час згаданих заходів було ухвалено низку рішень щодо підвищення ефективності роботи європейської економіки, протидії загрозам з боку Росії та тероризму, підтверджено перспективу набуття Україною членства в ЄС і НАТО. Також визначено зміст чергових пакетів фінансової та військово-технічної допомоги нашій державі.

Загалом саміти ЄС і НАТО засвідчили одностайність позицій членів цих організацій. Певним винятком є Угорщина, яка по суті «підіграє» Росії. Втім, її «опозиція» суттєво не впливає на позицію західних партнерів України.

Зовсім інша ситуація спостерігається у Шанхайській організації співробітництва (включає Росію, Китай, Індію, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Пакистан та Іран) і групі БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка), які були створені за ініціативи Росії з метою зміцнення її позицій у світі та підвищення можливостей з протидії Заходу. Так, учасники цих організацій лише демонструють партнерські відносини з Росією, а насправді переймаються винятково власними інтересами, що досить відомі і включають:

• з боку Китаю — розширення доступу до природних ресурсів та ринків Росії; включення її до сфери свого політичного та економічного впливу; підтримку китайських позицій в ООН та інших міжнародних організаціях;
• з боку Інді — збільшення імпорту російської нафти за низькими цінами; розвиток торговельно-економічних стосунків за іншими напрямами (в тому числі у військово-технічній сфері); поглиблення взаємодії у розв’язанні окремих політичних питань світового та регіонального рівнів;
• з боку Білорусі — збереження російської підтримки білоруської влади, яка опирається тільки на Москву та її фінансово-економічну допомогу;
• з боку Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Узбекистану і Пакистану — посилення військового та військово-технічного співробітництва з Росією, що стає особливим за значенням для згаданих країн в умовах зростання витоків ісламського екстремізму з Афганістану; спільна реалізація взаємовигідних торговельно-економічних проєктів;
• з боку Ірану — поєднання зусиль сторін у протидії США в регіонах Перської затоки й Близького Сходу загалом; розвиток ірансько-російської торгівлі;
• з боку Бразилії та Південної Африки — активізація торговельно-економічної співпраці з Росією, Китаєм та Індією; спільне відстоювання своїх позицій у світі.

Зрештою, характер розбіжностей між членами Шанхайської організації співробітництва більш серйозний. Насамперед тут можна відзначити наступні аспекти:

• більшість учасників ШОС безпосередньо не підтримують напад Росії на Україну. Винятком стали Білорусь та Іран, які погодились з твердженням Москви про «вимушений характер її дій проти України через загрозу російській безпеці з боку США і НАТО». Не осуджує Росію також Китай. Згідно з такими позиціями: Білорусь надала свою територію для військових дій Росії проти України, передала ЗС РФ частину своїх озброєнь із запасів колишнього СРСР; Іран постачає Російській Федерації ударні дрони; Китай забезпечує вибуховими речовинами. Інші країни члени ШОС, навіть союзники Москви по ОДКБ, відмовляються від цього;
• Індія, Китай та Пакистан, а також Узбекистан, Киргизстан і Таджикистан мають взаємні територіальні претензії, які часом переростають у прямі бойові зіткнення. В окремих випадках сторони досягають певних компромісів, однак територіальні суперечки і надалі залишаються не вирішеними;
• Росія та КНР є суперниками за вплив у регіоні Центральної Азії. При цьому Пекін вже фактично перехоплює його у Москви в економічній, а внаслідок цього і у воєнно-політичній сферах. Водночас Китай та Індія є такими ж суперниками у Південно-Східній Азії;
• члени ШОС, які межують з Афганістаном, або розташовані неподалік від нього, по-різному сприймають правлячий там режим «Талібану». Так, Росія розглядає його в якості партнера зі стримування США та певним чином країн НАТО і ЄС в Центральній і Південній Азії. Китай — як ринок збуту своїх товарів. Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан та Пакистан — як джерело загроз їх безпеці та чинник дестабілізації обстановки в регіоні;
• ніхто з учасників ШОС (окрім Ірану) і БРІКС не бажають надмірно ускладнювати свої відносини зі США та Європою, оскільки вони для них більш важливі за значенням, аніж Росія.

Наведені розбіжності виявили себе у тій чи іншій формі під час саміту Шанхайської організації співробітництва, який відбувся на початку цього місяця в онлайн режимі під головуванням Індії. За підсумками саміту можна дійти конкретного висновку: Шанхайська організація співробітництва не тільки не стала противагою Заходові, на що сподівалася Москва, але й не змогла зміцнити російські позиції у світі та об’єднати членів довкола якихось спільних цілей чи конструктивних ідей.

Так, у зв’язку з візитом прем’єр-міністра Індії Н. Моді до США, саміт ШОС перенесли на більш пізній час. Тобто, відносини зі США для Індії більш пріоритетні, аніж взаємодія в межах Шанхайської організації співробітництва. До того ж саме за ініціативи Індії саміт ШОС відбувався в онлайн режимі, а не у форматі очної зустрічі лідерів країн-учасниць організації. Згідно з деякими оцінками, підставою для такого рішення Нью-Делі було небажання приймати у себе В. Путіна, який став «токсичним» майже для всього світу.

Водночас Індія відверто продемонструвала своє незадоволення політикою Китаю з реалізації його ініціативи «Пояс і шлях», яка передбачає створення єдиного торговельно-економічного та інфраструктурного простору від Азійсько-Тихоокеанського регіону до Європи. Бо такі ініціативи КНР послаблюють позиції Індії. Також негативно реагує Нью-Делі на участь Пекіна у розвитку пакистанських провінцій Кашмір та Гілгіт-Балтістан, які Індія вважає своїми.

Провальними стали плани ШОС щодо ухвалення стратегії економічного розвитку організації на період до 2030 року. Індія відмовилась підписати документ через наявність у ньому посилань на політичні ініціативи КНР. Своєю чергою, члени ШОС не підтримали пропозицію Індії стосовно англійської мови в якості третьої офіційної в організації поряд з російською і китайською.

На цьому тлі лідери країн Центральної Азії порушили найбільш чутливі для них економічні проблеми. Зокрема, відзначили фактичну відсутність прогресу у розвитку торговельно-економічної складової ШОС. За 20 років не було реалізовано жодного великого проєкту у цій сфері.

Причиною розбіжностей між країнами-членами ШОС стало і питання поширення ісламського екстремізму з Афганістану. У такому контексті глава Китаю Сі Цзіньпін запропонував надати економічну допомогу рухові «Талібан», що має утримати його від екстремістської діяльності. Однак така пропозиція не мала підтримки. На погляд більшості учасників саміту, загрозу ісламського екстремізму, джерелом яких є Афганістан, можна уникнути лише створивши довкола нього потужний «пояс безпеки».

В найгірше положення потрапив президент РФ В. Путін, якому довелося брати участь у саміті ШОС практично відразу ж після заколоту Є. Пригожина та ПВК «Вагнер». А тому замість того, щоб зосередитися на зміцненні позицій Росії у ШОС і посиленні її ролі та значення у світі, він був змушений у своєму виступі сконцентруватися на доказах «єдності Росії» та її «стійкості у боротьбі із зовнішніми та внутрішніми ворогами».

Та такі намагання очільника Кремля були нівельовані черговим «бунтом» командування ЗС РФ. Тепер вже з боку командувача 58-ї армії Південного військового округу генерал-майора І. Попова. В середині липня він публічно заявив про наявність серйозних проблем у російської армії на передовій. Після чого був звільнений з посади командувача армії та призначений на іншу посаду.

Подібних наслідків слід очікувати також і від саміту БРІКС, який запланований на вересень 2023 року. І навіть більше, виникла проблема з участю у ньому В. Путіна, що пов’язана з ордером на його арешт, виданим Міжнародним кримінальним судом.

Загалом всі згадані обставини свідчать про неспроможність Росії створити потужну міжнародну коаліцію для протидії колективному Заходу. Причому вона не може реально згуртувати довкола себе навіть ті країни, у яких існують власні суперечності зі США та Європою. А відтак, обов’язкового провалу зазнають також наміри Росії залучити своїх партнерів до ведення спільної політики щодо України, в тому числі в рамках тиску на неї з метою примусити до поступок та до переговорів на російських умовах.