Світ про Україну
«Ми навряд чи зможемо витрачати два відсотки ВВП на оборону. Якщо ми хочемо стримати Росію, цього недостатньо»
Цілком зрозуміло, що по-справжньому може оцінити бойову спроможність війська професійний військовий, у якого є великий бойовий досвід. До таких фахівців, беззаперечно, належить і Карел Ржека, начальник генштабу чеського війська. Саме про нього йдеться у нещодавньому коментарі на чеському сайті aktualne, де автор М. Фендріх повідомляє про його позицію, як військового високопосадовця, щодо виділення у наступному році бюджетних коштів Чехії для своєї армії. Зрозуміло, що мається на увазі передусім кількість таких коштів. А на думку згаданого начальника генштабу, їх таки недостатньо.
Але спочатку про суть справи. Минулого місяця у чеських ЗМІ активно обговорювали таку «грошову» тему, зокрема, що Чехія, попри ухвалений урядом П. Фіали рік тому закон, не виділить два відсотки ВВП на свою оборону. І це не зважаючи на вимогу НАТО, членом якого Чеська Республіка стала після припинення існування Варшавського договору. «Ці два відсотки —це 160 мільярдів крон, але збройні сили отримають лише 154 мільярди. Решта шість мільярдів будуть передані іншим структурам і відомствам. На думку експертів та опозиції, малоймовірно, що НАТО визнає їх витратами на оборону», – йдеться у згаданій статті, де також згадується колишній посол НАТО Якуб Ландовський, який зауважив, що альянс зазвичай включає видатки таких структур, як міністерство транспорту, чи коли йдеться про будівлі, які можуть бути використані для розташування переміщеної важкої техніки. «Але уряд, – каже Ландовський, – не повинен намагатися використовувати при цьому витрати на зарплати вчителів початкових класів на тій підставі, що вони навчають майбутніх солдатів читанню, вмінню писати і математики. Витрати Агенції національної безпеки чи Національної агенції з кібербезпеки та інформаційної безпеки не є універсальними, оскільки вони призначені не лише для задоволення потреб збройних сил».
Таке застереження дипломата досить серйозне, але у чеському суспільстві по-різному ставляться сьогодні до використання бюджетних коштів. Той же чеський генерал у запасі Франтішек Мічанек трактує це у інтерв’ю по-своєму: «Буде неприємно, якщо влада не виконає взяті на себе зобов’язання, але заради суспільної злагоди кажуть, що армії краще відступити… Це зірве виконання обіцянки, але для армії та народу важливіше, якщо гроші будуть використані для важливих справ».
Автор допису своєю чергою зауважує, що виглядає дивно, коли балакають про соціальний добробут суспільства, особливо коли йдеться про спроможність Чехії та НАТО захистити себе від можливого нападу Росії. «Краще було б, якби генерали застерігали, що лише стримування може зупинити росіян». Адже начальник генштабу чеської армії К. Ржека своєю чергою це дохідливо пояснив у одній з телепрограм, кажучи, що всі приготування до оборони виконуються з передбаченням того, що «…ми повинні готуватися до такого зіткнення. Ми робимо це не для того, щоб перемогти у війні, ми робимо це, щоб цього не сталося».
Як військовий, він переконаний, що єдиний спосіб уникнути війни – це мати ефективну оборону держави та не вважати, що ворог може прорахувався і ситуація не переросте у зіткнення між Альянсом та Росією. «Такі сподівання помилкові, бо таким чином заохочується можливість ескалації… Такого можна уникнути лише якщо є підготовлене і налагоджене ефективне стримування. Однак ефективне стримування не може бути дешевим».
Автор звертає увагу, що чеське суспільство, як і весь Захід, наївно вважали, що війна нікому не загрожує, що настав вічний мир. «І раптом ми маємо війну в її найгіршій, геноцидній формі… Від Праги до Києва 1400 кілометрів, 16 годин на машині, дві години на літаку, що багатьом здається чималою відстанню. Але до українського Львова всього 860 кілометрів, що, мабуть, сьогодні не так далеко, і винищувачі з ракетами можуть прилетіти сюди дуже швидко. Однак ми все одно заколисуємо себе надією, що війна не надто нас зачепить». Він застерігає, що мир неможливо зберегти криком про бажання жити в мирі. І тому виділяти два відсотки ВВП сьогодні — це абсолютний мінімум. Мир треба відстоювати не гаслами про бажання жити в ньому, а примушенням Путіна і його народу усвідомити, що у них немає шансів виграти війну. Зокрема, начальник генштабу резонно повторює, що стратегія НАТО – це не наступальна війна, а принцип стримування, спрямований на її запобігання.
Також у статті йдеться про видатки, які на оборону будуть виділятися, наприклад, сусідньою Польщею. У 2025 році вона планує до 4,7 відсотка ВВП, що на 0,6 відсотка більше, ніж цьогоріч, коли витрати на оборону становили 35 мільярдів доларів. Таким чином ПР може стати п’ятою країною НАТО з найбільшими такими оборонними видатками. А лідером у такій справі вважаються США — передбачається 968 мільярдів доларів.
Цікаво, що на чеському сервері Natoaktual нещодавно зазначалося: що ближче західна країна до Росії, то більше коштів вона має витрачати на оборону. Тобто, розташовані неподалік від Росії держави повинні краще усвідомлювати величезний ризик, який несе путінський режим. До речі, за офіційними оцінками НАТО, лише п’ять країн-членів Альянсу минулого року витратили на оборону менше коштів, ніж Чехія. 11 із 31 країни-члена ЄС перетнули двовідсотковий бар’єр. (Швеція приєдналася як 32-й член лише у поточному році). Цікаво, що та ж Фінляндія, новачок в Альянсі, минулого року інвестувала в його оборону 2,46 відсотка ВВП — близько 6,9 мільярда євро, тобто близько 170 мільярдів крон, що більше, ніж Чехія. Населення Фінляндії становить 5,5 мільйона жителів, що вдвічі менше, ніж у Чехії. Естонія, Латвія та Литва також виділили на оборону у 2023 році понад два відсотки ВВП.
Тому автор доходить висновку, що у Фінляндії, Польщі та країнах Балтії переважна більшість суспільства, мабуть, усвідомила, що гроші на оборону не витрачаються даремно, а забезпечують мир і свободу. Фіни вже змогли дуже ефективно протидіяти дезінформації з Росії. Це теж відіграє велику роль.
Автор викладає свої міркування про внутрішній стан чеського суспільства, точніше, про те, як це позначається на стосунках політичних сил, від яких залежить, в тому числі, розподіл ВВП держави. Звичайно, «тут важлива і політична згода між правлячими партіями та опозицією. У нашій країні сьогодні вона зовсім невисока, ба більше, рух ANO Babiš полюбляє мирні дії, що мають стати результатом якихось неіснуючих переговорів з Москвою. Однак та відмовляється від переговорів і постійно погрожує ядерним арсеналам. З іншого боку, Андрей Бабіш принаймні визнає право України на територіальну цілісність. Він також визнає, що агресором є Росія».
Але чого не вистачає опозиції, констатує далі автор, так це усвідомлення того, що мир сьогодні – це здатність стримувати ворога. Тому кошти необхідно витрачати на зброю і військову техніку. Всі інші пропозиції популістські і незавбачливі.
На завершення автор повторює, що «два відсотки ВВП на оборону, куди не будуть включатися незліченні статті, — це абсолютний мінімум, вкладений у нашу свободу та незалежність. Ми повинні давати більше, близько трьох відсотків, і уряд повинен регулярно пояснювати людям, навіщо це потрібно».
Відео: «Росіянин дуже добре знає, як виглядає наша країна». Головнокомандувач чеської армії розповів про слабкі місця Чехії (14 грудня 2023 року)
У ще одному дописі на згаданому чеському сайті М. Фендріха йдеться про те, про що свідчить його заголовок «Росія слабша, ніж її представляють. І союзники повинні набагато більше допомагати Україні». Матеріал заслуговує на увагу, так як знаменує ставлення у чеському суспільстві до можливого використання українцями отриманого від Заходу озброєння на далеких російських теренах. Вищезгаданий автор вважає за належне вказати, що «…Захід де-факто допомагає Путіну, забороняючи, за (деяким) винятком, українській армії використовувати поставлену зброю на території Росії». І наводить для прикладу один з випадків, коли росіяни зосередили з десяток бомбардувальників Су-34 на авіабазі Воронеж-Мальшево на півдні Росії, за 150 кілометрів від кордону з Україною. У такому разі, йдеться у дописі, українці просили дозволу на застосування американських ракет ATACMS, «але адміністрація Джо Байдена заборонила це через обережну політику неескалації». І це у той час, коли «Сухі» масово бомблять українські міста та вбивають мирне населення. Єдиний вихід для українців у такій ситуації –налагодити власне виробництво далекобійного озброєння, яке дасть змогу нищити цілі в глибині Росії, не питаючи дозволу у союзників на її використання. І тоді виникне велика проблема для Кремля не тільки перед внутрішньою аудиторією. Нова зброя може діставати на відстань до 700 кілометрів, наприклад, бути у вигляді комбінації ракети та безпілотника. Тільки таким чином можна відповісти на хвилі російських бомбардувань.
Щодо російських планів, то автор нагадує, що від самого початку війни Кремль застерігав Захід від нападу на територію РФ. Це мала бути одна з «червоних ліній». І це можна зрозуміти, коли метою росіян було знищити Україну, не зачіпаючи території Росії. Але згодом був перший шок, коли керівник приватної військової компанії Вагнер Євген Пригожин повстав проти російських військових, його полчища захопили Ростов-на-Дону, взяли під свій контроль Вороніж і вирушили на Москву.
Другий шок стався нещодавно, коли українці перетнули російський кордон у Курській області. Порушили червону лінію і… нічого не сталося. Автор зауважує, що «…Зеленський і його люди роблять те, що можуть. Вони знову і знову переконують американців дозволити їм вражати цілі далекобійною зброєю. Ми вже цього майже не помічаємо, але їхній захист від нападів справляє враження. У чомусь іншому українському президентові важче, ніж Путіну. У Путіна немає справжніх союзників, є лише держави, які прагнуть набути для себе якомога більше в конфлікті. Однак важливо те, що вони жодним чином не ставлять під сумнів зусилля Росії захопити та завоювати Україну».
Якщо зважати на загальну позицію Заходу, стати членом якого бажає Україна, то він усвідомлює ризик, створюваний Росією, і знає про прагнення України бути західною країною із західною демократією. На словах він підтримує атаковану державу, але водночас не надає достатньої допомоги українцям для їх перемоги. «Він продовжує дотримуватись очевидно застарілої теорії неескалації конфлікту. Країни НАТО не будуть закривати небо над Україною і тому безглуздо і несправедливо забороняти використання ракет великої дальності на території Росії», констатує автор статті, наголошуючи на необхідності прийняття України до НАТО. І якщо не всю, то ту територію, яка нині не захоплена ворогом. Автор далі нагадує, що Чехія однозначно на боці України за нинішнього уряду, як і Польща, країни Балтії та Північної Європи. «Але важковаговики, тобто Сполучені Штати, Британія, Німеччина, Франція, надають лише обмежену, явно недостатню, обмежену допомогу. Це стосується і накладених санкцій». Для підтвердження наводяться слова чеського президента у одному з недавніх інтерв’ю, де він сказав, що «…Ми повинні дати Україні все, що їй потрібно. Ми повинні дозволити їй завдавати ударів по території Російської Федерації, тому що за простою логікою, якби росіяни знали, що Україна не має дозволу на обстріл території Росії, то вони могли б легко сконцентрувати велику кількість сил, обладнання, матеріали та матеріально-технічні припаси прямо через кордон, а потім безкарно використовувати для атак. Абсолютно відповідно до правил ведення збройних конфліктів, об’єкти на території нападника також мають бути під прицілом». Автор пише: «Логічно, згідно з правилами, але чи так є насправді?». І далі робить невеликий коментар щодо такого інтерв’ю. На його думку, чеський президент не розраховує на 100% справедливий мир для України в майбутньому. Не виключає й того, що Росія може надовго окупувати частину української території, а Захід поважатиме мирну угоду між ворогуючими сторонами, хоча при цьому відмовиться погодитися зі зміною міжнародно визнаних кордонів, досягнуту внаслідок російської агресії.
Найцікавішим уривком інтерв’ю, пише автор, є момент, коли Петро Павел каже, що має слідувати за мирною угодою «не лише вступ України до ЄС, а й вступ України до НАТО. Залишення України у вакуумі безпеки означало б оплату майбутнього конфлікту». І таким чином чеський президент перемістив вступ України до НАТО на іншу позицію, вважаючи при цьому, що «…повне відновлення контролю над усією територією (українською — ред.) не є необхідною умовою. Якщо буде визначений адміністративний кордон, то ми можемо прийняти цей адміністративний кордон як тимчасовий і прийняти Україну до НАТО на тій території, яку вона на той час контролюватиме». І звертається до прикладу з Німеччиною, яку було прийнято в НАТО в 1955 році, «незважаючи на те, що частина Німеччини була окупована Радянським Союзом». Питання в тому, скільки тут тільки теорії, міркування президента, а скільки у цьому певних планів, які узгоджуються між країнами Північноатлантичного альянсу.
Виникає запитання: чи одностайне у сприйнятті такого плану західне, зокрема і чеське, суспільство? Автор повідомляє про реакцію на позицію президента, зокрема, про опозиціонера чеського євродепутата О. Кнотека, який сказав наступне: «Пан Президент вважає, що Україна може вступити до НАТО, навіть якщо на її території триватиме військовий конфлікт. Для мене це неприйнятно. Це означало б, що НАТО стане включно з Чехією частиною відкритого військового конфлікту. Виявляється, гасло А. Бабіша під час президентської кампанії «Я не втягну Чехію у війну» було більш правдивим, ніж багато хто думав».
Позиція опозиціонера, члена партії ANO, співставна з позиціями політиків деяких інших країн, де намагаються зберегти, якщо не розвинути стосунки з РФ з певною метою. Тому ми і стаємо свідками, коли відверто зневажається міжнародне право, коли таємно оминаються санкції щодо співпраці з РФ тощо. Автор допису пояснює співвітчизникам, що «…Кнотек факти перекручує. Павло говорив про вступ до НАТО після укладення мирного договору, а не під час бойових дій. А з включенням Чехії теж зовсім по-іншому. Для того, щоб прийняти Україну до НАТО, то це мав би схвалити не Петро Павел, а всі парламенти країн-учасниць альянсу. Євродепутат Бабіша показав, наскільки це зрештою буде складно, які занепокоєння можуть виникнути. У той же час правда, що якби Україна або принаймні велика, вільна її частина була членом НАТО, це означало б величезну зміну і для чеської безпеки».
Наприкінці свого аналізу автор зауважує, що сьогодні такі утворення стосуються далекого майбутнього. «Поки що Захід обережно присідає, без потреби «не ескалуючи» та не надаючи достатньої допомоги Україні для звільнення якомога більшої частини окупованої території. Навпаки, Україна робить усе можливе. Для себе і для нас. Ми можемо вважати західним мінімумом, який повинен слідувати, — дозвіл західним ракетам вражати військові бази на території Росії і таким чином захистити власних громадян і енергетичну структуру. І ми самі, ми, громадяни, маємо й надалі щодня дбати про Україну і підтримувати її».
Підготував Олег Махно.
