Крим — ключовий фактор війни

Крим ніколи не був і не буде «исконно русским»

 

 

Олексій Волович

кандидат історичних наук

 

З упевненістю можна сказати, що сьогодні історія України і всієї Європи пишеться на полях боїв кров’ю наших героїв-захисників. Українське політичне керівництво змушене визначати і корегувати основні напрями зовнішньої і внутрішньої політики, зважаючи передусім на російсько-українську війну, на фронтах якої сьогодні визначається доля України — бути чи не бути їй незалежною і суверенною державою. І протягом нинішньої, триваючої вже пів року війни ми бачимо, як змінювалися плани нашого державного керівництва щодо протистояння російській агресії. Про це свідчить пройдений складний шлях держаним керівництвом України в розумінні застосування можливих інструментів і засобів звільнення окупованих територій. Це особливо рельєфно проглядається на еволюції поглядів на проблему деокупації Криму. Адже ця проблема постійно виносилася за дужки на переговорах у нормандському форматі стосовно врегулювання ситуації на Донбасі. І якщо Росія ще до 2020 року погоджувалася на такі переговори, то на тему деокупації Криму раз за разом накладала табу.

У такому разі створений згідно з указом Президента В. Зеленського від 21 лютого 2021 року міжнародний координаційний формат «Кримська платформа» став важливим інструментом посилення міжнародного тиску на Кремль. На даний час вже відбулося два саміти у форматі «Кримської платформи», в кожному з яких брали участь представники більш ніж 50 країн та міжнародних організацій. Як відомо, Москва категорично відмовилася будь-як долучатися до саміту, постійно наголошуючи, що «вопрос Крыма закрыт раз и навсегда».

Протягом пів року війни державне керівництво України здолало складний шлях в розумінні застосування можливих інструментів і засобів звільнення окупованих територій, включно з Кримом. Як відомо, на переговорах 29–30 березня в Стамбулі, за посередництва президента Туреччини Р. Т. Ердогана, українська делегація передала росіянам проєкт угоди про гарантії безпеки України за умови згоди Києва на нейтральний (позаблоковий) статус, в якому зазначалося, що міжнародні гарантії безпеки не діятимуть на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей, а також півострова Крим. Інакше кажучи, Україна погоджувалася відкласти питання звільнення згаданих територій на невизначений термін, практично назавжди. При цьому, як не дивно, Росія згадувалася серед країн-гарантів безпеки України (?!). Країна-агресор, яка порушила всі можливі міжнародні угоди, одночасно могла бути і гарантом безпеки України. На думку оглядачів, певні сили в оточенні її політичного керівництва намагалися підштовхнути Україну до набуття вже вдруге (після Януковича) нейтрального статусу, тобто перетворити її в сіру буферну зону. І це при тому, що близько 85 % українців вважають за необхідне, щоб наша держава якнайшвидше вступила до НАТО, оскільки жодна угода про гарантії безпеки не може надати такі гарантії, які надає ст. 5 статуту НАТО.

Найбільш, я б сказав, дивовацькою була пропозиція проводити двосторонні переговори протягом наступних 15 років (?!) щодо статусу Криму і Севастополя за умови зобов’язання сторін не використовувати збройні сили для вирішення «кримського питання». При цьому, схоже, що автори цієї угоди (зокрема, екс-дипломат Олександр Чалий, як головний «нейтральщик») не переймалися тим, як це сприйматимуть наші партнери по створеній титанічними зусиллями МЗС України «Кримській платформі».

Але зараз ситуація корінним чином змінилася. Ніхто вже в Офісі Президента не згадує про мирні переговори з росіянами на умовах позаблоковості України. Сьогодні говорити про такий позаблоковий і нейтральний статус нашої держави у верхніх ешелонах української влади вважається негожим. Переговори з Москвою можна вести лише про обмін полоненими і про гуманітарні коридори для евакуації мирного населення з районів інтенсивних бойових дій.

29 серпня 2022 року віце-прем’єрка з європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина в інтерв’ю «Європейській правді» заявила, що «вікно для вступу України до НАТО (без ПДЧ) може відкритися ще до завершення війни з Росією». За її словами, сьогодні всі в Європі переконалися наскільки Росія слабка і що «Україна буде дуже сильним членом НАТО». На її думку, вже сьогодні Україна практично повністю відповідає стандартам НАТО в секторі безпеки та оборони.

Президент В. Зеленський відкидає мирні переговори з РФ до перемоги і звільнення усіх окупованих українських земель, включно з Кримом. Так, у своєму виступі 10 вересня 2022 року в Києві на 17-й щорічній зустрічі Ялтинської Європейської Стратегії (YES) — «Україна: на захисті нашої спільної свободи» Президент В. Зеленський заявив, що «жодні переговори з Російською Федерацією щодо завершення війни неможливі, оскільки російська сторона не може сформулювати жодних адекватних позицій». Як зазначив глава держави, «спочатку потрібно, щоб РФ покинула українські території та перестала поводитися як терорист, який почав повномасштабну війну проти нашої країни».

Крим ніколи не був «исконно русским»

На мій погляд, паралельно зі звільненням Криму у військовий спосіб слід посилити й інформаційну складову цього процесу, зокрема, і з позицій «Кримської платформи» та її потужними інформаційними можливостями. Про те, що Крим аж ніяк не може вважатися «исконного русским» написано чимало серйозних досліджень, але вся проблема полягає в тому, що ці дослідження не популяризувалися серед пересічного населення як України, так і Росії. І навіть більше, ці дослідження практично не перекладалися на іноземні мови і не поширювалися в країнах Європи, де навіть дехто з державних керівників під впливом російської брехливої пропаганди вважали, що в історичному вимірі Крим належав і має належати Росії.

Протягом 8 років війни на Донбасі в українських ЗМІ надавали великої уваги питанням роз’яснення історії і сьогодення згаданого регіону, одночасно наголошувалося, що у очільників Кремля, російських пропагандистів, журналістів і дослідників немає жодних підстав називати Донбас «исконно русским краем». Втім, оскільки проблема анексії Криму практично не порушувалася на переговорах у нормандському форматі, то й висвітленню історії Криму, зокрема, його українського статусу надавалося значно менше уваги, а якщо й надавалося, то висновки досліджень практично не доводилися до пересічних українських громадян в популярній формі, не кажучи вже про громадян російських. Водночас пропагандистська московська машина безупинно і безпідставно наголошувала, що Крим — «исконно русская земля», а Севастополь — «город русских моряков», хоча насправді такого ніколи не було.

Нагадаємо нашим читачам найбільш важливі історичні факти, які переконливо свідчать, що Крим ніколи не був «исконно русским».

Кримські татари остаточно сформувалися в Криму як нація в період Кримського ханства (1441–1783). Вони є нащадками різних етнічних груп, що населяли Крим і Північне Причорномор’я в різні періоди: таврів, скіфів, сарматів, аланів, антів, кімерійців, гунів, готів, хозарів, печенігів, черкесів, турків, римлян, протоболгар, монголо-татар, огузів, кипчаків та карлуків. Отож українці і кримські татари мають спільних пращурів, зокрема таврів [1]. Вже понад 400 років тому Запорозькі козаки перебували в тісному контакті зі своїми найближчими сусідами — кримськими татарами. На початку XVI століття кримські хани укладали із Запоріжжям угоди про походи на тодішнє Московське царство, Казань та Астрахань, щоб допомогти колишнім татарським ханствам знову здобути незалежність. За підрахунками українського історика Тараса Чухліба, за 200 років між Запоріжжям і Кримським ханством було укладено близько 10 військових союзів [2].

Восени 1618 року Військо Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним разом з кримськими татарами брали в облогу Москву, завойовували Рязань і Можайськ. На той час запорожці були союзниками кримського хана Мехмеда ІІІ Герая в його протистоянні з султаном Османської імперії за повну незалежність Криму (1623–1628).

Значними в історії України і Криму стали союзні договори Богдана Хмельницького з ханом Ісламом III Гераєм задля спільної боротьби проти Польщі. У хроніці «Таріх Іслам Герай хан» (1651 р.) придворного кримського літописця Мехмеда Сенаї вперше повідомлялося про намір Б. Хмельницького прийняти іслам. У березні 1648 року разом зі своїм сином Тимофієм Б. Хмельницький здійснив дипломатичний візит до Криму, де провів переговори з ханом Ісламом ІІІ Гераєм, внаслідок яких хан відправив на допомогу запорожцям військо перекопського мурзи Тугай-бея.

Соратник Б. Хмельницького Іван Виговський у 1658-му вступив у військовий союз з кримським ханом Мехмедом IV Гераєм проти 150-тисячного московського війська під командуванням князя А. Трубецького і в битві під Конотопом російську армію було вщент розгромлено об’єднаним військом запорожців та кримських татар. Гетьман Правобережної України Петро Дорошенко був союзником хана Cеліма I Герая у війні з Польщею і Московією. На початку XVIII століття хан Девлет Герай II підтримував гетьмана Івана Мазепу в його боротьбі з Московією. Саме він прихистив запорізьких козаків, рятуючи від мстивого Петра I після поразки під Полтавою у 1709-му, й дозволив їм оселитися на території Кримського ханства в пониззі Дніпра, де з’явилася Нова Січ. Прикладів взаємодії між запорізькими козаками та кримськими татарами є чимало. Але у кримських татар ніколи не було подібних союзів з російськими донськими козаками [3].

До середини XVIII століття запорожці вже поселялися у Криму — в околицях Бахчисарая, Євпаторії та Феодосії. Відомі окремі приклади взаємодії козаків і татар не тільки у військових походах, а й у нетривалі періоди мирного життя. Кошовий отаман І. Сірко зазначав: «…Коли ми з татарами живемо по-сусідськи і допомагаємо одне одному, то це для розумного й не дивно».

В Конституції соратника Івана Мазепи гетьмана Пилипа Орлика 1710 року йдеться про «закони близького сусідства, що нерозривно з’єднують долю козацького народу з Кримською державою» [4].

Згідно з даними турецького історика і мандрівника Евлії Челебі (1611–1682), який у 1666–1667 роках знаходився у Кримському ханстві, на півострові тоді проживало 187 тис. татар, 20 тис. вірменів, греків, євреїв, караїмів і 920 тис. «невільників, здебільшого — козаків, з них 120 тис. дівчат та 200 тис. дітей. Усіх українців Е. Челебі називає козаками, хоча насправді у більшості невільниками були українські селяни, значна частина з яких настільки адаптувалися до життя серед татар, що не бажала повертатися в Україну. У своїй 10-томній «Книзі подорожей», яка є унікальним джерелом з історії України, Е. Челебі, зокрема, писав: «Якби ця кількість невірних і своєвільних козаків повстала, то увесь півострів Кримський перевернули б догори ногами. Але, схоже, бунтувати вони не хочуть зовсім» [5].

На думку видатного українського історика-сходознавця Ярослава Дашкевича, з яким мені випала честь зустрітися у серпні 2009 року у Львові, основною причиною подальшого майже повного зникнення українського населення у Криму в ХVІ–XVІІ століттях стала його ісламізація та отуречення. Це були так звані «туми» — народжені від змішаного шлюбу, переважно між чоловіком-мусульманином, турком чи кримським татарином, і полоненою жінкою-християнкою, переважно русинкою, тобто українкою. Більшість тумів дотримувалася мусульманської віри і звичаїв.

В XVII столітті набіги кримських татар на Україну помітно зменшилися, а попит на робочу силу в Криму зріс, тому в першій третині цього століття працювати на півострів починають прибувати вільні українські селяни, а також українські політичні емігранти, зокрема сподвижники Івана Мазепи, Костя Гордієнка і Пилипа Орлика. Втім, після російсько-турецької війни 1735–1738 років, в якій близько 20 тис. українських козаків брали участь на боці Російської імперії, українців на півострові значно поменшало. У середині ХVІІІ століття влада Кримського ханства призначила отаманом кримських козаків запорожця Андрія Щербину й мала намір переселити їх із Криму в Буджак, у район Аккермана (з 1944 року — Білгород-Дністровський) для створення нової Січі.

До анексії Криму Росією у 1783 році Кримське ханство було моноетнічною державою: кримські татари становили в ньому понад 92 % всього населення. Залишалися вони переважною більшістю на півострові до 1864-го (понад 50 %) і були відносною етнічною більшістю до кінця ХІХ століття (близько 36 % у 1897-му році). В першій половині ХVІІІ століття багато запорожців купували земельні ділянки та хутори в передмістях Бахчисараю, Кафи, Гезлева або ж осідали в грецьких поселеннях, засновуючи свої господарства з млинами, садками та виноградниками. На той час на теренах майбутньої Таврійської губернії проживало близько 30 тис. українців, здебільшого — запорізьких козаків. Після зруйнування у 1775-у Запорізької Січі запорожці були серед перших українських поселенців у Таврійській губернії, де згідно з указом Катерини ІІ вони отримали на пільгових умовах земельні наділи.

Таким чином, з багатьох історичних джерел, переважно іноземних авторів, ми дізнаємося, що до завоювання Криму Росією у 1783 році русини (українці) і кримські татари протягом кількох століть взаємодіяли як у військових кампаніях, так і в мирному житті. При цьому в згаданих джерелах нічого не повідомляється про взаємодію кримських татар із московитами, оскільки такої взаємодії практично не було. Тому всі твердження російських політиків і пропагандистів, що Крим — «исконно русская земля», не мають жодного наукового підґрунтя і жодних писемних історичних свідчень і виглядають як безпідставні «хотєлки» рашистських імперіалістів.

Розбудова Чорноморського флоту України в 1917–1919 рр.

Вже після 1775 року запорожці складали основу російського Чорноморського флоту в Севастополі. За реляцією князя Григорія Потьомкіна від 19 липня 1788 року, на Чорноморському флоті було близько 20 тис. запорожців на чолі з отаманом Сидором Білим. Традиційно, від самого початку історії Чорноморського флоту до нього набирали українців (на 1917 рік вони становили 80–85 %). Тільки після 1965 року на ЧФ українці становили меншість. Протягом ХІХ століття частка українців на кораблях Чорноморського флоту залишалася високою, десь 70–80 %.

У квітні 1916-го Микола II призначив командувачем Чорноморського флоту віце-адмірала Олександра Колчака (1974–1920), молодого нащадка українських козаків. В більшості біографічних довідок про О. Колчака зазначається, що його прадідом був сотник Бугського козацького війська на узбережжі Дністра Лук’ян Колчак, який своєю чергою був нащадком османського воєначальника Ільяша Колчака-паші. Ще на початку 1917 року О. Колчак особисто підтримував українізацію флоту, але робив він це переважно для того, аби послабити там більшовицьку агітацію. 7 квітня 1917-го року під час мітингу й маніфестації української громади в Севастополі він виголосив урочисту промову, в якій, зокрема, зазначив: «Ось мені випадає честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, командувати яким я маю собі за честь, на 90 % складається з синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найкращих моряків, які тільки існують на світі…» Після виступу О. Колчака відбулася урочиста хода вулицями Севастополя під гаслами «Хай живе вільна Україна», «Наше військо — наша сила», «Борітеся — поборете». В цей день у Севастополі на щоглах усіх кораблів Чорноморського флоту, а також на фортеці берегової оборони вперше замайоріли українські жовто-блакитні національні прапори. Адмірал О. Колчак, будучи прихильником «великої та неподільної Росії», з усіх лідерів білого руху напевно з найбільшим розумінням ставився до національних прагнень українського народу. Певною мірою цьому сприяла й та обставина, що його дружина Софія народилася й виросла на українських теренах, в Кам’янець-Подільському. 6 червня 1917 року О. Колчак склав із себе повноваження командувача ЧФ і відбув до Петрограда.

Помітну роль у створенні в 1917–1918 рр. Чорноморського флоту України відіграв адмірал УНР й Української Держави Андрій Покровський (1862–1944). У листопаді 1917-го віце-адмірал А. Покровський перейшов на бік української влади і переїхав до Києва. Із січня 1918-го він вже працював у Морському секретаріаті УНР над питанням організації українського флоту. Станом на квітень 1918-го року до складу українського флоту входили три бригади лінкорів, бригада крейсерів, дивізія міноносців і підводних човнів та окремі кораблі спеціального призначення.

У квітні 1918 року українські війська під командуванням Петра Болбочана вибили з Криму більшовиків, а 29 квітня на всіх кораблях Чорноморського флоту замайоріли українські прапори. Після прибуття у травні 2018 року підрозділів німецьких збройних сил до Севастополя віце-адмірал А. Покровський разом з іншими українськими адміралами вимагав від німців якнайшвидшої передачі Україні всього Чорноморського флоту. І лише 11 листопада 1918 року, коли Німеччина підписала Комп’єнське перемир’я, чим визнала свою поразку у Першій світовій війні, німці остаточно передали кораблі Чорноморського флоту під управління українського командування.

Під час свого недовгого правління (29 квітня – 14 грудня 1918 року) гетьман Павло Скоропадський приділяв розбудові українського флоту значну увагу. Він казав, що «Україна без Криму, це все одно, що тіло без ніг». 10 травня 1918 року була створена спеціальна комісія з реформування морського відомства, керівником якої призначили А. Покровського. 1 червня комісія подала план розбудови та реформування флоту Української Держави. На пропозицію віце-адмірала А. Покровського гетьман П. Скоропадський 21 травня призначив контр-адмірала М. Остроградського своїм представником у Севастополі та Криму. Сам А. Покровський займався в Одесі питаннями організації оборони північно-західного району Чорного моря. Розпочалося формування бригади морської піхоти у складі трьох полків — в Одесі, Миколаєві та Херсоні. З ініціативи адмірала А. Покровського було розроблено проєкт прапора ВМС Української Держави, згодом затвердженого гетьманом, який із 1992 року є прапором ВМС ЗС України. 11 листопада 1918 року гетьман П. Скоропадський призначив адмірала А. Покровського міністром морських справ Української Держави. Але втративши підтримку Німеччини, гетьман П. Скоропадський змушений був піти у відставку і 14 грудня на зміну Гетьманату прийшла Директорія УНР.

24 листопада 1918 року військовий флот Антанти захопив всі кримські порти. А. Покровський був звільнений з посади міністра морських справ. В листопаді 1920-го року він виїхав в еміграцію. Мешкав в Болгарії, Бельгії і Єгипті, де й помер у 1944 році. 28 серпня 2022 року на цвинтарі монастиря Св. Георгія в Каїрі за участі Посольства України в Єгипті відбулись урочисті заходи з нагоди встановлення хреста та меморіальної таблички на могилі українського адмірала Андрія Покровського [6].

Побратимом і правою рукою адмірала Андрія Покровського був адмірал Михайло Остроградський (1870–1944), нащадок гетьмана Апостола. Після проголошення в Україні Центральної Ради М. Остроградський однозначно обрав чітку і тверду позицію щодо відродження державного флоту України. 2 квітня 1918 року на нараді Центрофлоту на той момент капітан 1 рангу М. Остроградський заявив, що кораблі і військові частини під українськими прапорами, не будуть виконувати накази радянського уряду Росії. 30 квітня, після переміщення частини Чорноморського флоту до Новоросійська, рішенням УНР М. Остроградського було призначено командувачем Українського Військового Флоту у Севастополі. Під його командуванням знаходилося 7 лінкорів, 3 крейсери, 12 есмінців, дивізія підводних човнів та транспортна флотилія колишнього ЧФ. 21 травня 1918 року призначений гетьманом П. Скоропадським представником Української Держави у Криму М. Остроградський вів переговори з командуванням німецьких військ щодо збереження Українського Чорноморського Флоту. На початку червня М. Остроградському присвоюється військове звання контр-адмірал.

30 серпня 1917 року М. Остроградський з разом з контр-адміралом М. Сабліним очолив Центрофлот — колегіальний орган з керівництва всім особовим складом флоту. Після створення у Києві Морського генерального секретаріату М. Остроградський почав вимагати прискорення ухвалення рішення про підпорядкування Чорноморського флоту Україні. 25 грудня 1918 року, після приходу до влади в Україні Директорії УНР, Михайла Остроградського призначено заступником морського міністра Михайла Білинського. Після наступу більшовицьких окупантів на Україну і захоплення військами Антанти та білогвардійськими загонами А. Денікіна Криму і Севастополя, Директорія відступила на територію Західної України, яка знаходилася під владою Польщі. Разом з іншими військовими фахівцями М. Остроградський радив С. Петлюрі спрямувати основний наступ українсько-польських сил не на Київ, а на Одесу, що дало б вихід до моря і можливість залучити до звільнення України великої кількості національно свідомих моряків-чорноморців, однак цей план був відкинутий.

Стягнувши свої резерви, більшовики почали витісняти армію УНР з України. В цей час М. Остроградський очолював Військово-морську місію УНР в Румунії, де безуспішно намагався домовитися про взаємодію зі штабом армії Антанти. Проте Антанта на чолі з Францією вже зробила ставку на білий рух у Росії. Після того, як в листопаді 1920 року червона армія витіснила українсько-польські війська з України, контр-адмірал М. Остроградський вимушений був залишитися в еміграції в Румунії. Помер у Бухаресті 30 жовтня 1923 року, де і похований. У 2020 році, з метою відновлення історичних традицій національного війська, 35 ОБрМП присвоєно почесне найменування «імені контр-адмірала Михайла Остроградського».

Мій дід, Іван Пилипович Волович, із 1907-го по 1917-й служив матросом у Севастополі на мінному загороджувачі «Дунай» і розповідав моєму батькові, що переважну більшість матросів на кораблях Чорноморського флоту становили українці, які спілкувалися між собою українською мовою і тільки з командирами — російською. На жаль, я не застав мого діда. У 1928–1931 роках він був ув’язнений за нездачу хліба державі, бо комнезамівці вже все вигребли і нічого було здавати. А в 1938-му році його закатували на смерть кляті енкеведисти. Тоді йому було лише 50. І після цього ще хтось мені патякатиме, що Крим — це «исконно русская земля», а Севастополь — «город русских моряков»?!

 

Тотальна русифікація українців Криму за часів СРСР

У 20-ті роки минулого століття розпочалася тотальна русифікація українців Криму. Незважаючи на «українізацію» на материковій Україні, на півострові були закриті всі українські школи, які до цього утримувалися, здебільшого, коштом самих українців. У той же час кримськотатарські, вірменські, болгарські, караїмські та єврейські школи продовжували там функціонувати. Тоді ж почалося масове переселення росіян до Криму з центральних російських областей, що радикально змінило на півострові етнічну й мовну ситуацію.

Виселення близько 200 тисяч кримських татар із їх рідного Криму — жахливий злочин сталінізму. Основна фаза спецоперації відбувалася 18–20 травня 1944 року. Депортація здійснювалася силами військ НКВС. На збори давали в середньому до 15 хвилин. Виселенців звозили вантажівками до залізничних станцій, де поміщали в товарні вагони. Перевезення татарських вигнанців тривало 2–3 тижні за тяжких умов, часто без води і харчів. За різними офіційними даними, в дорозі і в місцях спецпоселень померло від 20 до 25 % всіх кримських татар. Уцілілі кримські татари до 1956 року вважалися засланими навічно й під загрозою 20-річної каторги не мали права залишати місце проживання. 1946 року на спецпоселення було вислано близько 9 тисяч кримських татар, демобілізованих із радянської армії. Масова репатріація татар розпочалася лише 1989 року.

Після входження у 1954-му році півострова до складу України завдяки переселенцям з інших областей України кількість українського населення в Криму помітно зросла. У 1955–1957 роках з України до Криму було переселено близько 40 тис. родин, або десь 120–150 тис. осіб. Якщо за переписом населення 1939-го на півострові проживало 154 тис. українців (13,6 % від усього населення), то за переписом 1959-го, в Кримській області налічувалося вже 268 тис. українців (22,2 %). Але водночас посилювалася й русифікація. Після 1960-го російська мова стала обов’язковою для вивчення, а українська — факультативною. Практично повністю припинилося видання українських часописів.

У 1959/1960 навчальному році із 1089 загальноосвітніх шкіл українських було лише три, а всього українською мовою навчалося лише 0,4 % учнів. Українці швидко перетворювалися на «русских» ще й тому, що бути «русским» було престижніше й перспективніше, ніж українцем. За переписом населення 1989 року, в Кримській області налічувалося 626 тис. українців (25,7 %), але менше половини з них назвали українську мову рідною. Кримські українці штучно перетворювалися на «русскоязычных». У 1991-у в Криму було 440 російськомовних періодичних видань і жодного — українського. За Всеукраїнським переписом населення 2001 року, в Автономній Республіці Крим проживало 492 тис. українців (24,3 % населення АРК), з яких рідною мовою українську назвали близько 200 тисяч. У 2006-му, за часів президентства В. Ющенка, із 583 шкіл Криму лише чотири були україномовними. Хотілося б щоб В. Ющенко колись розповів, що він особисто зробив за 5 років своєї каденції для українізації Криму і Донбасу. Проте, думаю, що не так вже й багато. У 2007 році він нічого не зробив для того, щоб не допустити встановлення пам’ятника Катерині ІІ в Одесі, який і досі там бовваніє.

Севастополь, червень 2009 року. Фото автора

Станом на 2008 рік єдиною регулярною українськомовною газетою Криму була «Кримська світлиця», яка й сьогодні виходить в електронному варіанті — (http://svitlytsia.crimea.ua/) на материковій Україні. 26 червня 2009-го я брав участь у міжнародній конференції в Севастополі «Чорноморський регіон у загальноєвропейському безпековому просторі: сучасність та перспективи».

Вдалося трошки походити по Севастополю.

В одному з кіосків я попросив продати мені будь-яку газету українською мовою, але таких не виявилося. На моє питання «Чи є в Криму якісь україномовні газети?» кіоскерка відповіла: «Нет, и они нам не нужны. Нам достаточно русских газет». Це свідчить про те, що тодішнє державне керівництво не приділяло жодної уваги українізації Криму.

Сьогодні Путін продовжує сталінські політику геноциду у ще більш варварський спосіб, намагаючись знищити українців як націю і Україну, як незалежну державу.

Після окупації Росією Криму в 2014 році українці разом з кримськими татарами зазнають постійних дискримінацій і переслідувань. Там почали знищувати все, що мало українські ознаки. У квітні 2014-го в Севастополі демонтували пам’ятник гетьманові Петру Сагайдачному. У листопаді 2014-го Кримський академічний український музичний театр перейменували на Державний академічний музичний театр Республіки Крим. У березні 2016-го закрили музей Лесі Українки у Ялті. Попри те, що українська мова згідно з конституцією нелегітимної Республіки Крим формально є однією з трьох державних, сфера її використання постійно скорочується. Після окупації вивчення української на півострові зробили факультативним, а використання в офіційному діловодстві — припинили повністю. За даними Кримської правозахисної групи, за час окупації Криму кількість учнів, які навчалися українською мовою, зменшилася в 30 разів, хоча й до цього вона становила лише кілька відсотків. Єдина Українська школа-гімназія у Сімферополі переведена на російську мову навчання. Станом на жовтень 2020-го в Криму змушені були припинити свою діяльність 40 із 46 українських православних парафій. Ці та інші ворожі дії російської окупаційної влади спрямовані на повне викорінення в Криму будь-яких свідчень про українську культуру та ідентичність.

Тих небагатьох корінних мешканців Криму, переважно кримських татар й українців, які виступають проти російської окупації, заарештовують або змушують покинути півострів. 20 вересня 2022 року окупаційний Верховний суд Криму засудив заступника голови Меджлісу Нарімана Джеляла за сфабрикованою справою про диверсію до 17 років ув’язнення, а братів Асана та Азіза Ахтемових — до 15 та 13 років відповідно. Водночас, за численними даними, за останні вісім років Росія переселила до Криму близько мільйона російських громадян, намагаючись радикально змінити етнічний склад місцевого населення. Серед цих переселенців — кілька десятків тисяч так званих «русских казаков» із сім’ями, чимало з яких брали участь в анексії Росією Криму, воювали в «казацких отрядах» у так званих «ДНР» і «ЛНР». До слова, зараз у Криму налічується близько 120 організацій реєстрових російських «казаков», які контролюються російськими спецслужбами і практично перебувають на державному забезпеченні (відповідно до закону РФ про державну службу російського козацтва № 154-Ф3 від 05.12.2005 р.). Російські козацькі організації неофіційно діяли на українському півострові і задовго до 2014-го. За словами Тараса Чухліба, він ще у 2004–2005 роках писав до СБУ та МЗС України про те, що такі організації ставлять за мету приєднання Криму до Росії, однак жодної реакції з Києва не було. Думаю, що кримські співробітники СБУ все це й самі бачили, але не тільки не надавали цьому уваги, а й як з’ясувалося згодом, відверто потурали антиукраїнській діяльності ворогів України. Очевидно тому, що самі були проросійськи налаштованими, що й проявилося в лютому – березні 2014-го, коли багато з них, як і співробітників інших безпекових структур, перейшли на бік окупантів.

Нагадаю, що відповідно до Римського статуту Міжнародного кримінального суду, «переміщення державою-окупантом частини її власного цивільного населення на окуповану нею територію є військовим злочином», тому після деокупації півострова згідно з українським і міжнародним законодавством російські переселенці мають бути виселені до Росії. Прикро, що українська влада до самого 2014 року практично нічого не робила, аби підтримати й захистити етнічне українське населення на Південному Сході України, яке чисельно переважало і переважає дотепер навіть у цьому «проросійському» регіоні. Натомість, особливо в період правління «регіоналів» на чолі з Януковичем, вона все робила для того, щоб повернути Україну до колоніальної залежності від Москви. При цьому протягом усіх років незалежності промосковська п’ята колона в Україні почувалася досить комфортно і тільки зараз, під час російсько-української війни, багатьом русофілам нарешті заткали пельки і позбавили можливості здійснювати свою промосковську підривну діяльність.

Російська політична міфологія про Крим, як «исконно русские земли», розпочалася ще за Катерини ІІ, тривала при наступних царях і за радянської влади. І за царату, і за совєтів імперіалістичні підходи до історії Криму були практично тотожними. Після розвалу СРСР ці підходи ще більше активізувалися і завершилися окупацією Криму у 2014 році.

…14 грудня 1944 року указом Президії Верховної Ради РРФСР у Криму було перейменовано 11 районних центрів та понад 300 сіл і селищ, що мали кримськотатарські назви. В настановах ідеологів КПРС від радянських вчених вимагалося «критично переглянути помилкові положення та концепції стосовно історичного минулого Криму та організувати роботу зі створення справді наукової історії Криму в її нерозривному зв’язку з історією російського народу» [7]. Все свідчить про те, що й сьогодні, за «епохи Путіна», російська історична наука і пропаганда дотримується згаданих настанов КПРС в трактуванні історії і сучасності Криму.

Основними путінськими фейковими міфологемами щодо Криму є наступні:

  1. Крим — «исконно русская земля». З трьох тисячоліть писемної історії Криму (IX ст. до н.е. — XXI ст.) сумарно Петербург і Москва володіли Кримом з 1783 року до 1954-го всього 171 рік. Чи не замало для «споконвічно російського Криму»?
  2. Крим — «первинна купіль хрещення» та «духовне джерело» Росії з посиланням на міф про те, що святий князь Володимир нібито прийняв хрещення в Херсонесі. По-перше, якщо навіть і так, то князь Володимир був володарем Київської Русі, а не Московії, якої на той час взагалі не існувало. По-друге, вже минуло понад сто років, як історики досягли консенсусу, що князь Володимир охрестився ще до походу на Крим — 987 року, або в січні 988-го. По-третє, бабуся князя Володимира, княгиня Ольга, прийняла християнство у столиці Візантії — Константинополі 18 жовтня 957 року, за 30 років до того, як це зробив у Києві її онук Володимир…

В Росії можна почути і прочитати ще багато інших міфів і фальсифікацій про Крим. Про це на основі вигадок написані сотні псевдонаукових досліджень: Севастополь — «город русских моряков»; кримські татари — не корінний народ Криму; всі кримські татари — зрадники і дезертири під час Другої світової війни; депортація кримських татар у 1944 році «была правильным решением Сталина»; Крим не має до України жодного стосунку; Хрущов подарував Крим Україні тощо. Всі ці вигадки переконливо спростовує молодий кримський історик, нині співробітник Українського інституту національної пам’яті, Сергій Вікторович Громенко у своїй книжці «КрымНаш. Історія російського міфу», яку я раджу зацікавленим читачам прочитати.

Як і коли ЗСУ звільнять Крим?

Станом на вересень 2022 року жодна держава не визнала Крим частиною Росії, що свідчить про те, що Україна має повне юридичне право звільняти окупований український півострів у військовий спосіб. Про право України на таке звільнення і повернення Криму сьогодні вже говорять лідери США, Франції і ФРН, які ще недавно переконували нас в тому, що звільнення Криму і Донбасу можливе лише дипломатичним шляхом. Всі сьогодні нарешті зрозуміли, що з терористами і варварами ХХІ століття ні про що не можна домовлятися, їх треба лише знищувати. 23 серпня у своєму виступі на відкритті другого саміту «Кримської платформи» Президент України В. Зеленський пообіцяв, що «Україна поверне окупований Крим і разом із ним вступить до Євросоюзу». За його словами, «відновлення контролю України над півостровом Крим стане великим антивоєнним кроком у Європі». Перебуваючи в Ізюмі 14 вересня, В. Зеленський повідомив кримчанам, що Україна про них не забула і обов’язково звільнить їх з окупації, яка триває вже понад 8 років.

А у спільній статті головнокомандувача ЗСУ генерала В. Залужного і першого заступника голови Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони і розвідки генерала М. Забродського «Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд», зокрема зазначається, що ЗСУ завдавали ударів по аеродромах і військових базах росіян у Криму високоточною ракетною зброєю з відстані більш як 200 км. Проте чим саме ЗСУ били по авіабазам в Криму і чим саме мають намір бити і надалі, вони не повідомили, хоча й згадували в своїй статті про ракети ATACMS і пускову установку HIMARS до них.

1 червня 2022 року президент США Джо Байден офіційно заявив, що новий пакет військової допомоги для України включатиме пускові установки HIMARS, однак без дальнобійних ракет. 2 червня заступник очільника Пентагону США Колін Каль уточнив, що система буде оснащена снарядами GMLRS, а не балістичними ракетами ATACMS.

25 липня канцлер ФРН Олаф Шольц, посилаючись на цю заяву президента США, також заявив, що Німеччина не постачатиме Україні зброї для ударів по території Росії. Водночас, крім дальнобійних ракетних систем РСЗО, Німеччина все ще не погоджується поставляти Україні бойові танки Leopard 2 та бойові машини піхоти Marder хоча б перших версій. Тим не менше, з початку війни Німеччина постачає Україні спорядження та стрілецьке озброєння, гранатомети, самохідну артилерію, самохідні зенітні установки, інженерні броньовані машини та багато іншого. За загальним обсягом наданої Україні військової допомоги станом на кінець вересня, Німеччина стоїть на першому місці серед країн Євросоюзу.

Довідково:

ATACMS (Army TACtical Missile System) — американська балістична ракета малої дальності, виготовляється американською компанією Lockheed Martin з кінця 80-х років минулого століття. Крім США ракети ATACMS є на озброєнні півтори десятка країн, серед них — Австралія, Китайська Республіка (Тайвань), Південна Корея, Румунія, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Греція, ОАЕ, Бахрейн, Йорданія тощо. На даний час компанія Lockheed Martin працює над створенням нового покоління ракет ATACMS — потужнішої ракети Precision Strike Missile (PrSM), яку оснастять багаторежимною головкою самонаведення, призначеною для ударів по об’єктах ППО, ракетних пускових установках, вузлах управління тощо з відстані до 650 км.

20 липня під час Аспенського безпекового форуму радник з національної безпеки США Джейк Салліван вкотре нагадав, що США поки що утримуються від постачання Україні ракет дальньої дії ATACMS через те, що вони можуть досягти території Росії і таким чином призвести до ще більшої ескалації війни. І це в той час, коли обидві партії американського Конгресу наприкінці липня підтримали відправку Україні ракет великої дальності ATACMS, що можуть вдарити по об’єктах ворога з відстані у понад 280 км. За даними міністра оборони України О. Резнікова, станом на 1 серпня Україна отримала всього 16 пускових установок HIMARS, а для успішного контрнаступу Україні потрібно таких пускових установок близько ста. Проте, голова комітету збройних сил Палати представників Конгресу США Адам Сміт тоді повідомив, що США можуть надати їх Україні у кількості не більше 25–30 штук. При цьому він сказав, що в арсеналі Пентагона на даний час зберігається не більше 50 ПУ HIMARS. Однак, за даними Вікіпедії, станом на 2010 рік в арсеналах ЗС США нараховувалося 830 ПУ HIMARS і 4430 ракет ATACMS різних модифікацій…

26 травня 2022 року міністр оборони Польщі Маріуш Блащак повідомив, що ЗС Польщі замовили у США майже 500 американських ракетних систем M142 HIMARS, що стане початком реалізації національної ракетної програми під назвою Homar, яка зокрема передбачає виробництво ракет до системи HIMARS на території Польщі [8]. В інтерв’ю Polska Times посол Польщі у Києві Бартош Ціхоцький сказав, що ЗСУ могли б уникнути трагедії у Маріуполі та не пустити до міста армії Росії, якби у них були на той момент такі ракетні системи.

На думку багатьох експертів, наявність в ЗСУ хоча б кількох десятків ПУ HIMARS та 200–300 ракет ATACMS до них могла б зіграти вирішальну роль у звільненні усіх окуповних територій України, включно з Кримом. Цими ракетами можна нищити скупчення ворога, його командні пункти, склади техніки й озброєнь та інші тилові об’єкти не тільки на окупованих територіях України. Але станом на 20 вересня 2022 року проблема полягає в тому, що адміністрація Джо Байдена ніяк не наважиться офіційно постачати нам такі ракетні системи. Вважаю, що більше американці будуть остерігатися, то більше путінська гопота нахабнітиме і довше триватиме російсько-українська війна, рашисти далі вбиватимуть наших людей і руйнуватимуть інфраструктуру нашої країни. Але що швидше американці почнуть нам постачати ці ракети, то швидше може завершитися війна нашою перемогою.

Нам залишається лише сподіватися, що президент Джо Байден і надто обачна частина його команди нарешті схаменуться. І ми отримаємо не тільки дальнобійні ракетні і артилерійські системи, а також важкі танки М1 Abrams, винищувачі F-16, винищувачі-бомбардувальники F-15E та штурмовики А-10, масове виробництво яких налагоджене у США ще з 80-х років минулого століття. Така техніка, без якої виконувати наступальні операції ЗСУ буде майже неможливо, вже давно стоїть на першому місці у переліку замовлень України. Бо зволікання з її постачанням Україні дуже дорого обходиться українському народові. Цікаво: якщо вищезгадане озброєння отримують десятки країн світу, то що заважає адміністрації Джо Байдена доправити ці системи для ЗСУ, які сьогодні чинять героїчний опір рашистській навалі? На цьому тлі формат Рамштайн виглядає не надто ефективним, незважаючи на велику кількість його учасників (близько 50), в переважній більшості досить пасивних. На такому тлі надії на ленд-ліз також досить химерні.

Звільнення всіх окупованих територій України разом з Кримом ще не означатиме закінчення війни, оскільки росіяни можуть надалі обстрілювати нас зі своєї території. Тому в перспективі Україна має придбати чи виготовити на своїх оборонних підприємствах ракетні системи типу земля-земля з дальністю дії від одного до трьох тисяч кілометрів, щоб мати змогу хоча б якось відповідати на ракетні удари з Росії.

Після ракетних ударів по військовому аеродрому поблизу міста Саки (Новофедорівка) 9 серпня, а також 16 серпня — по складах боєприпасів і військової техніки в районі селища Майське за 20 км від великого автомобільного та залізничного вузла Джанкой, серед військових експертів пожвавилися дискусії щодо можливості деокупації Криму. Про це також згадують у своїй статті генерали В. Залужний і М. Забродський, наголошуючи, що операції з деокупації Криму можуть розпочатися 2023 року, але для цього потрібно створити додатково від 10 до 20 бригад ЗСУ, які отримають від країн-партнерів сучасне озброєння, зокрема ракети, дальнобійні артилерійські системи, ракетні комплекси, засоби РЕБ тощо. При цьому, наголошують генерали, «все це потребуватиме консолідації зусиль всіх країн-партнерів України, тривалого часу і значних бюджетних видатків».

Також автори статті розглядають окупований Кримський півострів як «реальний центр тяжіння РФ у цій війні», на який ЗСУ мають перенести бойові дії. За їх словами, встановлення і збереження контролю над тимчасово окупованою територією АРК є «основою багатообіцяючого успіху на Півдні і, певною мірою, на Сході України». В статті також наголошується, що «Крим є ключовим фактором війни», оскільки деокупація півострова у військовий спосіб і подальше утримання його під контролем України не дасть ворогу змоги захопити Миколаїв і Одесу та відрізати південні території нашої країни від Чорного моря. Генерали В. Залужний і М. Забродський підкреслюють, що з вигнанням російських військ з території Криму можна повернути мережу військових аеродромів під контроль ВПС ЗСУ, припинити базування ЧФ РФ в Севастополі, блокувати постачання ОВТ і перекидання резервів через Керченський міст і Крим на Південь України. Отже, можна припустити, що деокупація Криму буде одним із основних завдань ЗСУ у війні з РФ, що значною мірою визначить перебіг усієї війни і її переможне завершення.

Переважна більшість військових експертів переконані, що важливою передумовою звільнення Криму має бути руйнування частини Кримського мосту, яке унеможливить переміщення по ньому військової техніки на півострів. Удари ЗСУ по російських воєнних об’єктах у Криму в першій половині серпня вже має певні позитивні наслідки.

За деякими даними, більша частина авіації ЗС РФ вже переправлена на Ставропілля і Кубань. Повідомляється також про передислокацію підводних човнів і частини надводних кораблів в район Новоросійська. Основна частина штабу ЧФ РФ передислокована до Новоросійська, а в Севастополі залишилася його невелика оперативна група. Після згаданих ударів ЗСУ (хотілося б, щоб їх було більше і вони стали регулярними) частина російських мешканців Криму поспіхом їде до Росії.

У разі руйнування чи блокування Кримського мосту півострів перетворюється на капкан, позбавлений сухопутного транспортного зв’язку з материковою Росією. Заблоковані в Криму російські війська спробують вийти з півострова вздовж Азовського моря в напрямку Ростова. Українські військові експерти не виключають, що деокупація Криму може відбутися швидше, ніж деокупація Донбасу, зважаючи на протяжність російсько-українського кордону у цьому регіоні.

Плануючи деокупацію Криму, керівництво України вже сьогодні застерігає його мешканців, щоб вони трималися якомога далі від російських військових об’єктів на території півострова. Про це Президент В. Зеленський говорив у своєму відеозверненні 30 серпня. Радник голови Офісу президента України М. Подоляк повідомив, що Україна, щоб зберегти людські життя, вже зараз готує евакуаційні маршрути з окупованого Криму для його жителів на період активної деокупації півострова. Максимально можливе таке збереження життя військових і цивільних є основною умовою ведення бойових дій воїнами ЗСУ, і це те, що відрізняє їх від російських варварів, які щоденно вбивають і калічать в Україні мирне населення.

Різні експерти визначають різні можливі терміни звільнення Кримського півострова. Так, народний депутат України, полковник Роман Костенко без жодних аргументів вважає, що деокупація Криму може тривати від кількох років до кількох десятиліть. Я особисто не поділяю цей песимістичний підхід, оскільки, по-перше, путінський режим не може існувати так довго не тільки завдячуючи нашій неодмінній перемозі, а й через його політичну й економічну ізоляцію від усього цивілізованого світу, який нас підтримує і нам допомагає.

Мені більше імпонує прогноз колишнього командувача військами США в Європі, генерала у відставці Бена Годжеса: «Я очікую, що українські сили до кінця року відтіснять росіян на лінію 23 лютого… і звільнять Крим до середини наступного року». Цей прогноз співпадає з прогнозом головнокомандувача ЗСУ генерала В. Залужного та його побратима генерала М. Забродського.

Деокупація Криму матиме величезне політичне та історичне значення, яка покладе край російським міфам про Крим, як про «исконно русские земли». На думку кримської політологині Євгенії Горюнової, деокупація Криму для Путіна може бути ще «більшою катастрофою», ніж розпад Радянського Союзу, оскільки Крим — це «альфа і омега» реінкарнації Російської імперії. Розгром російських військ в Криму і їх витурення за межі півострова зруйнує всі ідеологічні інсинуації у форматі «КрымНаш» і продемонструє росіянам та всьому світові, що Україна веде національно-визвольну війну проти рашистської орди за свою волю і свободу, за свою українську ідентичність і культуру, яка налічує близько 10 століть. Без деокупації Криму перемога над ординцями буде неповною, оскільки окупований півострів залишатиметься плацдармом для подальших військових провокацій проти України і значно обмежить свободу мореплавання та економічну діяльність нашої країни на шельфі північних частин акваторії Чорного та Азовського морів. Звільнення українських портів на кримському і азовському узбережжі сприятиме пожвавленню торгівельних зв’язків України з країнами Середземномор’я, Близького Сходу та Африки.

Використані джерела:

  1. Ґава О. Історія Новоросії та її етнічний склад у XIX сторіччі // http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/05/7/142762.
  2. «Казаков в Крыму контролируют российские спецслужбы»: казачество в истории Украины и на современном полуострове // https://ru.krymr.com/a/kazachestvo-v-istorii-ukrainy-i-v-anneksirovan-nom-krymu/30364162.html.
  3. «Крымские» казаки — искажение истории! // https://avdet.org/2006/05/26/krymskie-kazaki-iskazhenie-istorii/.
  4. Брати по духу і зброї. Про дружбу козаків і татар // https://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/15/31684/.
  5. Кралюк П. М. Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів. — Фоліо, 2018.
  6. Українські милі адмірала Покровського // https://chornomorka.com/archive/22386-22387/a-16247.html.
  7. #КрымНаш. Історія російського міфу // С. В. Громенко. — К., 2017. — 208 с.
  8. Польща купує близько 500 пускових установок M142 HIMARS // https://mil.in.ua/uk/news/polshha-kupuye-blyzko-500-puskovyh-ustanovok-m142-himars.

 

Схожі публікації