Путін пішов вабанк
«Аktualne.cz», Чехія
Кореспонденції, коментарі, репортажі іноземних авторів сьогодні якнайкраще свідчать про ставлення західної спільноти до російсько-української війни. Це вкотре підтверджують чергові матеріали, що з’являються на сторінках знайомих нам іноземних ЗМІ, зокрема, чеських, де практично щодня можна побачити публікації з такої тематики. Наприклад, як «Вабанк Путіна». Автор редактор видання Hospodářské noviny О. Соукуп реагує на події, що відбуваються останнім часом у РФ. Він так і пише вже у першому реченні своєї чергової кореспонденції: «Ті, хто стверджував, що мобілізації в Росії не буде, тому що це досить небезпечно для Кремля, явно помилялися. Але не в оцінці ризику».
Що ж має на увазі поважний автор?
На початку допису він вважає за належне нагадати, як нещодавно більшість західних спостерігачів за подіями в РФ стверджували, що російське керівництво не закликатиме росіян братися за зброю, щоб вирушати в Україну. Бо це, мовляв, російському суспільству може не сподобатися та й взагалі не відповідатиме пропаганді, згідно з якою «спецоперація» відбувається за планом і незабаром визначеної мети буде успішно досягнуто. Та всі сьогодні переконуються, зазначає автор, що Кремль, як завжди, бажане видає за дійсне. А коли йому на це вказують не тільки на політичній арені, а й на лінії фронту, то він починає вишукувати пояснення, намагаючись будь що зберегти обличчя. Перш за все в очах свого суспільства, тобто, всередині країни. Так, пише О. Соукуп, журналісти російського державного телебачення зобразили серпневий успіх українців під Херсоном як катастрофу, у якій ворог втратив сотні танків і тисячі солдатів, але, звісно, тактовно замовчували, що Росії довелося покинути близько десятка захоплених сіл. І вереснева здача Ізюма, під час якого росіяни залишили ворогові на полі бою десятки одиниць важкої техніки, росіянам приховати також не вдалося.
Російський президент Володимир Путін
Джерело: «Аktualne», ілюстративне фото: Reuters, https://nazory.aktualne.cz/
У кремлівські казки про «передислокацію групи армій» через концентрацію сил на Донбасі ніхто не вірив, констатує автор, уточнюючи, що найжорсткіше критикували Кремль вітчизняні «патріоти». То вони почали казати про катастрофічно некомпетентне командування, то про катастрофічну нестачу солдатів та елементарної техніки чи озброєння. На погляд О. Соукупа, якби висловлював такі сумніви хтось із ліберальної російської опозиції, то він би не уникнув кримінального переслідування. Але Кремль не наважився придушити ту частину російського суспільства, яка щиросердно підтримує війну.
«План успішний, але допоможіть нам його змінити»
Далі автор звертає увагу на особливості російського суспільства, зокрема, на його позицію стосовно російського керівництва, а якщо точніше — на взаємостосунки кремлівців. Так, він пише, що «Багато з тих, хто знається на принципах існування російського суспільства, вже деякий час міркують, чи отримує російський президент об’єктивну інформацію про те, що відбувається на фронті? Як би там не було, ясно одне: справжній масштаб проблем тепер став відкритим. З’ясувалося, що російським військам просто бракує солдатів, щоб вести війну саме за задумом Кремля. І Володимиру Путіну нічого не залишалося, як оголосити хоча б часткову мобілізацію… До війська планують набрати 300 тисяч нових солдатів. Зрештою, особливих проблем із призовом у нього (міністра оборони Сергія Шойгу — авт.), ймовірно, не буде, хоча — судячи з черг на фінському та грузинському кордоні — кілька десятків тисяч потенційних призовників уже емігрували. Але що робитиме російська державна машина з тими, хто не зможе втекти? Як і де їх тренуватимуть? На якій техніці, коли Україною їздять навіть танки 70-х років минулого століття? А хто організовуватиме навчання, коли переважна більшість офіцерів зараз в Україні, де вони масово гинуть?».
Дивується автор і спорядженню призваних, на яке кошти збирають їхні батьки, і організації вишколу російських призовників, коли навіть командирами взводів призначаються курсанти військових училищ. Автор розповідає про своїх знайомих росіян, один з яких оселився у Празі і кілька днів тому повернувся з Росії, куди був змушений поїхати за сімейними обставинами на два тижні в Калугу, до міста приблизно за 200 кілометрів від Москви. «Для цих людей (російських громадян, що там мешкають — ред.) війни не існує. Для них це взагалі не проблема. Якби це відбувалося в Бірмі чи десь в Африці, вони б сприймали це так само. Тому вони досі підтримують Путіна в його планах. І тому я вважаю, що справжньої мобілізації не буде — інакше і їхня підтримка може розвалитися так само швидко, як картковий будиночок», — розповідав росіянин, повернувшись до Праги…
Ми вже знаємо сьогодні, що він помилявся, констатує автор почуте від свого російського знайомого: «Однак він точно оцінив ризик. Одна справа підтримувати війну проти України, не злізаючи з канапи, а зовсім інша — жити з усвідомленням того, що людину — чи її близького — можуть будь-коли призвати й відправити воювати на фронт у іншу країну. Володимир Путін грає дурня».
А яким чином він «грає», то про це у своєму дописі розмірковує ще один чеський журналіст Л. Дворжак — колега вищезгаданого редактора. Заголовком матеріалу визначається і тема — «Святкування сімдесятирічного Володимира Путіна. І поспіх до знищення», де у першому реченні зазначається, що володар Кремля і всієї Росії публічно тішиться подальшому розширенню території, якою він правитиме. «Але привітати його немає кому. Одні колись грюкнули за собою дверима, інші лише зараз зникають, вважаючи за краще помовчати. Тоді іменинник, який ставав дедалі самотнішим, зробив собі подарунок, від якого у нього розболілася б голова. У кращому випадку». Триваючу понад сім місяців війну він прогнозує закінчити за кілька тижнів, щоб більше не згадувати про свої невдалі спроби захопити Київ, про ганебні поразки російських військових, та і про російські спецслужби, що надсилали до Кремля абсолютно викривлену інформацію щодо ситуації та настроїв в Україні.
Російський президент Володимир Путін
Джерело: «Аktualne», ілюстративне фото: Reuters, https://nazory.aktualne.cz/
Якщо і казатиме щось про бойові дії, то тільки те, що вони тривали «тільки» на півдні та сході країни — і під час них росіяни святкували досить значні територіальні здобутки. Найважливішими із них, безперечно, вважатимуться сухопутний коридор, який з’єднав російську «велику країну» з анексованим Кримом.
Але ж як пояснюватиме Путін те, що наприкінці літа атаковані українці пішли у контратаку і лише за кілька днів змогли повернули собі вісім тисяч квадратних кілометрів своєї батьківщини? І що сталося з Москвою, яка несподівано почала відступати, розуміючи, що їй не залишається нічого іншого, як зробити кроки, яких вона, як доведено, не допускала? Путіну довелося таки оголошувати про «часткову» мобілізацію, щоб посилити свою армію щонайменше 300 тисячами солдатів, які також повинні замінити десятки тисяч тих, хто вже загинув, дістав поранення, потрапив у полон або здався чи дезертирував до чужої країни.
Проте відразу стало зрозуміло, що призов — до речі, перший такого роду з часів Другої світової війни — відбувається так само, як лютневий напад на українську столицю. Росіяни не мають достатньо зброї, відповідного спорядження для резервістів, не в змозі забезпечити призовникам адекватної підготовки чи суттєво інтегрувати їх в існуючі військові структури.
На це реагує і суспільство: чоловіки, так званого, вразливого віку голосують ногами і масово покидають країну. Багато в чому навіть донедавна вірні соратники Путіна публічно виступають проти. Зокрема, такі, як президенти обох палат російського парламенту Валентина Матвієнко та В’ячеслав Володін або телевізійний рупор Кремля Маргарита Симоньян та Володимир Соловйов. Однак не варто переоцінювати їхні сумніви, застерігає чеський журналіст. Бо багато експертів вважають це заздалегідь підготовленою грою, мета якої — послабити соціальну напругу. Хоча навіть такий «варіант» свідчить, наскільки ризикованою для російського президента є оголошена мобілізація, і в якому відчайдушному становищі він опинився, коли йому довелося на таке зважитися. Тим більше, що він фактично визнає те, чого не визнавав досі — що Кремль веде не операцію проти України, яка є справою армії, а справжню війну, яка скоро так чи інакше торкнеться кожного росіянина.
А щоб не було жодних сумнівів у бідах, у які він загнав країну, Путін додав ядерну загрозу. Саме в дусі російської військової доктрини, яка дозволяє використовувати ядерну зброю не лише у відповідь, а й як наступальний інструмент, якщо та ж Москва раптом відчує загрозу.
Водночас усе це свідчить, що абсолютно нічого не змінилося у рішучості кремлівського володаря дотримуватися своїх усталених ідей, якими б згубними вони не були та якими б не були їхні наслідки.
Бункерний дідусь
А далі автор вже цілком відверто пише, що не варто зараз втішатися, бо російський президент будь-що вирішив домогтися омріяної «перемоги». І оскільки бажане стає для нього все менш досяжним, то йому нічого не залишається, як шукати хоча б уявного результату своєї агресії, який він поспішить видавати за перемогу.
Хоча цілком очевидно, що винуватець усієї трагедії серією прорахунків прирік себе щонайменше на політичну смерть. І можна вважати цілком реальним, що вона вже стукає у його двері. Та і нинішня Росія функціонує інакше. Минули ті часи, коли нею керувало Політбюро, спроможне планувати і виконувати двірцеві заколоти. Зрештою, під час ковідної епідемії Путін перетворився на «бункерного дідуся» і, за наявною інформацією, розірвав зв’язок з близьким оточенням та з реальністю. Ізоляція лише посилила його одержимість ухваленням рішень, які він зосередив майже винятково у своїх руках. І все свідчить, що, незважаючи на його поважний вік, вони ще не настільки тремтять, щоб не втримати владного керма.
Підготував Олег Махно
https://nazory.aktualne.cz/komentare/putinuv-vabank/r~2bd9df583a2b11ed82b7ac1f6b220ee8/
